загрузка...
 
3. Україна у міжнародних відносинах на завершальному етапі війни
Повернутись до змісту
Із відкриттям другого фронту світова війна переходить у завершальну фазу. Швидко розвіялись надії Німеччини на її перемогу. Капітулювали Італія, Фінляндія, Румунія та Болгарія. Уже в нікого не виникало сумнівів про перевагу країн антигітлерівської коаліції, які активно розгортали процес влаштування післявоєнного світу.
Великий внесок у воєнні зусилля СРСР для розгрому фашистської Німеччини та її союзників зробила Україна. Українці становили п'яту частину Збройних сил СРСР. За останніми оцінками, Україна втратила близько 14 млн громадян. Географічне становище й економічний потенціал України стали причиною запеклої боротьби за неї з двох сторін. Великий смерч двічі прокотився її територією. Дослідники доводять, що саме в Україні вирішувалася доля Другої світової війни.
Вирішальних ударів Німеччині було завдано і на радянсько-німецькому фронті, й на Західному плацдармі воєнних дій. Однак німці зазнавали певного тиску також від українського збройного підпілля ОУН - УПА. Внаслідок цього наприкінці війни зріс міжнародний авторитет України, посилилася увага до долі українського народу.
За таких умов міжнародно-політичної ситуації Москва вирішила використати "українське питання" у своїх цілях. В.Молотов 1 лютого 1944 р. у доповіді на сесії Верховної Ради СРСР "Про перетворення наркомзаксправ із загальносоюзного в союзно-республіканський наркомат" зазначив, що союзні республіки мають чимало специфічних потреб, які не можуть повною мірою охопити загальносоюзне представництво за кордоном, а отже, питання про вихід на зовнішню арену для цих республік має життєве значення. Відповідно був прийнятий закон про надання союзним республікам повноважень у сфері зовнішніх відносин. Союзні республіки отримували право вступати в безпосередні відносини з іноземними державами, укладати з ними угоди й обмінюватися дипломатичними та консульськими представниками, а також мати свої республіканські військові формування.
Для таких дій СРСР мав чимало мотивів, а саме:
1. СРСР подолав зовнішньополітичну ізоляцію, здобув престиж впливового члена антигітлерівської коаліції і для майбутніх дій на світовій арені потребував поліпшення іміджу. Москва прагнула хоча б зовні не бути подібною до німецького тоталітарного режиму, проти якого воювали союзники.
2. В той період починалися дискусії про утворення міжнародної організації безпеки, а СРСР хотів ввести до неї суб'єктів федерації, щоб одержати більшу кількість голосів.
3. У роки війни було зруйновано чимало штучних бар'єрів між народами, зросла національна свідомість людей. Потрібен був клапан для "випуску пари".
4. Цілком ймовірно, що відчайдушна боротьба ОУН – УПА за незалежність України певною мірою спонукала Кремль до внесення модифікацій у структуру державного управління СРСР.
Зазначені зміни не зачіпали глибинної суті відносин Москви із союзними республіками. Вона і не думала передавати республікам реальні можливості ухвалення самостійних рішень у галузі міжнародних відносин. Право "встановлення загального порядку" та "координації" залишалося за центром.
Верховна Рада УРСР 4 березня 1944 р. прийняла закон, на основі якого було внесено відповідні зміни до Конституції республіки. З весни 1944 р. відтворено Наркомат закордонних справ України, у 1946 р. Комісаріат реорганізовано у Міністерство закордонних справ УРСР. Першим міністром закордонних справ став відомий український письменник-драматург О.Корнійчук, який до цього призначений був заступником міністра закордонних справ у Москві. О.Корнійчук прагнув налагодити контакти з Великобританією і заявляв про "завжди відкриті двері до Народного комісаріату закордонних справ УРСР", проти чого виступив В.Молотов. На цій посаді О.Корнійчук працював лише кілька місяців, і 13 липня 1944 р. його замінив Д.Мануїльський. "Українізація" торкнулася не лише сфери зовнішньої політики. На півдні радянсько-німецького театру воєнних дій з'явилися чотири Українські фронти. Було засновано 10 жовтня 1943 р. орден Богдана Хмельницького. Такі заходи Кремля намагалися приглушити національні почуття українців.
Негативно оцінювали заходи Москви у сфері національної політики тогочасні зарубіжні експерти. Наприклад, у таємному звіті відділу досліджень і аналізу Управління стратегічних служб США від 16 грудня 1944 р. наголошувалося: "Союзні республіки обмежені сьогодні тим, що вони не є суверенними державами, а натомість становлять частку централізованої держави. Вони позбавлені автономії у більшості урядових функцій".
Однак якими не були б мотиви або наміри Москви - "великою стратегією", тактичним ходом, вимушеним маневром - навіть формальне надання Україні функції зовнішніх відносин стало історичною віхою в історії української дипломатії. Україна прилучалася до міжнародного життя, і ніщо вже не могло зупинити цього процесу.
В перші місяці діяльності Наркомату закордонних справ УРСР у Києві навіть вірили у серйозність акції Москви. Новопризначений нарком О. Корнійчук висунув низку ідей і пропозицій з розбудови Наркомату:
• забезпечити участь представників УРСР у мирній конференції, конференціях із питань перемир'я з Румунією, Угорщиною й Німеччиною, а також у роботі різних комітетів з питань миру та післявоєнного устрою;
• встановити дипломатичні зв'язки з Польщею, Чехословаччиною й післявоєнною Румунією.
Початком виходу України на міжнародну арену, на думку наркома, повинно бути встановлення дипломатичних відносин з Великобританією та США. Цим актом буде прискорено встановлення потрібних Україні зв'язків з іноземними державами і забезпечено позитивне розв'язання питань участі у мирних переговорах.
Відбувалося становлення структури НКЗС УРСР. Планувалося створити десять відділів із загальною кількістю 75 осіб. До липня 1944 р. у Наркоматі працювало вже 40 співробітників. Він ставав дієздатним, налагоджував перші міжнародні контакти. Восени 1944 р. НКЗС було підготовлено проект Угоди між урядом УРСР і ПКНВ про евакуацію українського населення з території Польщі та польських громадян - з території УРСР.
Угода була підписана 9 вересня 1944 р. Головою РНК УРСР М. Хрущовим і головою ПКНВ Е. Осубка-Моравським. В історичній літературі усталилася думка, що Москва, доручивши Україні підписати цей договір з Польщею, продемонструвала світові можливості практичної діяльності УРСР на міжнародній арені згідно із законом про розширення зовнішньополітичних функцій союзних республік. Цим договором також імітувалося визначення кордону між двома народами - українським і польським, а Москва нібито залишалася осторонь. Одночасно Кремль фактично інспірував загострення українсько-польських взаємин, але не ніс відповідальності за розпалювання нової громадянської війни.
Польща і СРСР виявили зацікавленість в організації переселення, оскільки обидві сторони відчували брак робочої сили через великі втрати у війні. Була також надія на пом'якшення міжетнічних суперечностей на суміжних територіях. Водночас було намагання підірвати основу руху опору новій владі з боку українських і польських націоналістів. Однак ні поляки, ні українці не виявили бажання покидати землю батьків, боялися сталінських репресій і колективізації; поляки все ще вважали можливим перехід Волині й Східної Галичини до Польщі.
В цей період радянська сторона ініціювала кампанію брутального ставлення до українців у Польщі. На початку серпня 1945 р. головний уповноважений Уряду СРСР у Любліні М.Підгорний звернувся до польської влади з проханням застосувати війська для прискорення акції переселення. Поляки скористалися цією нагодою. До виселення приступили три дивізії Війська Польського, контингент яких був навмисне укомплектований поляками - вихідцями із Західної України, які мали особливу неприязнь до українців і могли діяти нещадно. Солдати вдавалися до масових насильств, терору, вбивств, мародерства. Селяни ховалися по лісах, болотах, окремі переходили на територію Чехословаччини.
В умовах повсюдного воєнного і політичного тиску функцію захисту автохтонного українського населення від вигнання з земель споконвічних предків брала на себе УПА. Терміни переселення внаслідок активного та пасивного спротиву зривалися, і їх продовжили у 1945-1946 pp.
Українсько-польська угода про евакуацію населення стала єдиною, яку підписала УРСР на той час, надалі вона довго не підписувала жодного двостороннього документа, за винятком міжнародних договорів і конвенцій. Не був реалізований також намір УРСР встановити дипломатичні відносини з іншими державами. Це сталося з двох причин: по-перше, провідні держави світу реально оцінювали бутафорський тип квазідержави - УРСР, її повну залежність від Москви, по-друге, сталінське керівництво переконалося в недоцільності запровадження методу безпосередніх дипломатичних відносин союзних республік із зарубіжними країнами. Закон існував, однак на практиці він не реалізовувався. Двосторонні відносини стали прерогативою Москви. Києву залишили лише діяльність під суворим контролем у складі міжнародних організацій для підтримки ініціатив СРСР. У жовтні 1944 р. було звільнено Червоною армією території України від фашистів.
Окрім бойових операцій проти гітлерівців і ОУН-УПА, у ході війни СРСР вирішував питання об'єднання всіх українських земель. Так, 18 жовтня 1944 р. війська 4-го Українського фронту оволоділи перевалами через Карпати, що відкривали шлях до Закарпатської України; 26 жовтня було очищено від противників Мукачево, а через два дні - все Закарпаття. Разом з радянськими солдатами територію краю звільняли загони місцевих партизан.
Емігрантський уряд президента Е. Бенеша, який перебував у Лондоні, негайно надіслав свого повноважного представника Ф. Немеця на звільнену з-під німецько-угорської окупації територію Чехословаччини. Немець прибув у Хуст 27 жовтня і розгорнув у цьому місті апарат управління урядового делегата. В цій урядовій установі налічувалося 13 відділів, аж до відділу охорони здоров'я, які почали поширювати діяльність на всю звільнену від окупантів територію. Військовий відділ управління урядового делегата на чолі з генералом А.Гасалом розпочав мобілізацію з метою утворення армії.
Блискавичні дії уряду Е. Бенеша не влаштовували радянську військову адміністрацію. Вважалося само собою зрозумілим, що Закарпатська Україна як невід'ємна частина української етнічної території повинна бути возз'єднана з УРСР. З огляду на ці міркування, адміністрація дозволила набір до армії добровольців з місцевого населення - 22 тис. закарпатських українців подали відповідні заяви і були зачислені до лав Червоної армії на загальних підставах, тобто як громадяни СРСР. Водночас військові комісаріати, на відміну від відомства Гасала, не мали повноважень проводити мобілізацію.
В Мукачево 26 листопада 1944 р. відбувся І з'їзд народних комітетів, який одноголосно прийняв рішення про вихід Закарпаття зі складу Чехословаччини і возз'єднання його з радянською Україною. З'їзд звернувся до Верховної Ради УРСР і Верховної Ради СРСР з проханням ввести Закарпатську Україну до складу УРСР. На з'їзді було створено Народну Раду Закарпатської України як вищий тимчасовий орган влади на території краю. Голова Народної Ради І.Туряниця звернувся з листом до Ф.Немеця, де повідомляв про рішення з'їзду і запропонував йому впродовж трьох днів разом з усім цивільним і військовим апаратом покинути територію Закарпатської України.
Е.Бенеш надіслав телеграфні інструкції послу в Москві, вимагаючи від нього захищати законні інтереси своєї держави. Через два тижні, після вивчення обстановки на місці, посол З.Фірлінгер рекомендував урядові задовольнити вимогу з'їзду народних комітетів. Е.Бенеша це не переконало, і він заявив Ф.Немецю, що уряд не відступить від своїх прав.
Однак Ф. Немець також дотримувався іншої думки. Він 29 грудня повідомив, що рух на Підкарпатській Русі за відрив від Чехословаччини і приєднання до Радянського Союзу "потрібно вважати рухом народним і стихійним". У його телеграмі Президенту рекомендувалося розпочати переговори з цієї проблеми.
Врешті-решт Е.Бенеш сам переконався, що переговори необхідні. Вони відбулися в Москві й завершились укладенням 29 червня 1945 р. Договору про Закарпатську Україну. Згідно з ним, цей край возз'єднувався з прадавньою батьківщиною -Україною, тобто входив до складу УРСР. Кордон між Словаччиною і Підкарпатською Руссю, який існував до 29 вересня 1938 р. (тобто до розчленування Чехословаччини за Мюнхенською угодою), ставав кордоном між СРСР і Чехословацькою Республікою. До договору прикладався протокол. За ним встановлювався порядок демаркації нового кордону між двома державами і взаємного обміну населенням у прикордонних районах. На жаль, не враховуючи інтересів українського народу, частина заселених українцями територій (Пряшівщина) була залишена у складі Чехословаччини.
Возз'єднана територія площею 12,9 тис. км2 стала Закарпатською областю з центром в Ужгороді у складі УРСР. Загальна площа Української РСР досягла 577 тис. км2.
Наголошуючи на історичному значенні укладеного з Чехо-словаччиною Договору, Верховна Рада УРСР заявила, що з цього часу всі землі України зібрані воєдино. Теза про те, що поза межами УРСР не залишилося після 29 червня 1945 р. української етнографічної території, відтоді стала загальновживаною. Вона ігнорувала факт існування Кубані як території, населеної переважно українцями. Після 1932 р. на Кубані, як і в інших місцевостях Російської Федерації зі здебільшого українським населенням, вживання української мови у навчальних закладах, державних установах і засобах масової інформації заборонялося. Ця теза означала також, що радянський уряд відмовився вважати українською етнографічною територією Холмщину, Підляшшя, Посяння й Лемківщину. Відповідно уряд відмовився захищати національні права українців на цих територіях.
У червні-липні 1944 p., розгромивши ворога під Вітебськом, Бобруйськом, Могильовом і визволивши Мінськ, війська СРСР вступили на територію Польщі й, просуваючись на захід, досяг-ли Вісли. З наближенням армії СРСР до Варшави радянське радіо закликало її населення до зброї.
Польський емігрантський уряд давно виношував плани звільнити столицю від німецьких загарбників до того, як сюди прийде Червона армія, і встановити там свою владу. Командувач польської підпільної армії Бур-Коморовський сподівався, що вони зможуть "самостійно виступити і як господарі зустріти радянські війська, що увійдуть до міста". Першого серпня поляки розпочали повстання. Запеклі бої продовжувалися понад два місяці, в ході яких загинули майже 250 тис. поляків. Місто після боїв лежало в руїнах, а гітлерівці систематично знищували те, що від нього залишилось.
Упродовж цього часу Червона армія переважно спостерігала за повстанням з другого берега Вісли, надавши незначну допомогу його учасникам, оскільки вважала його більше антирадян-ським, ніж антинімецьким. Військовоповітряні сили Англії та США запропонували доставити у Варшаву припаси для поляків, але Сталін відмовився дозволяти їхнім літакам заправлятися на радянських аеродромах і подавати медичну допомогу пораненим членам екіпажів. "Рано чи пізно правда про купку злочинців, які влаштували заради захоплення влади варшавську авантюру, стане усім відома", - писав він У. Черчіллю і Ф. Рузвельту 22 серпня 1944 р. - Ці люди скористалися довірою варшав'ян, кинувши багатьох майже беззбройних людей під німецькі гармати, танки й авіацію. Склалося становище, коли кожен новий день використовувався не поляками для справи визволення Варшави, а гітлерівцями, які знищували жителів Варшави.
Придушення повстання розгромило й Армію Крайову як серйозного конкурента польським комуністам. Й.Сталін, замість прямого кидка через столицю Польщі на Берлін, спрямував значну частину збройних сил СРСР на Балкани - в Угорщину, Австрію, Румунію і Болгарію. Восени більша частина Східної Європи опинилася під радянським контролем. У. Черчілль визнав Румунію, Болгарію й Угорщину сферою впливу СРСР в обмін на згоду Сталіна вважати Грецію сферою впливу Великобританії та його відмову від підтримки комуністичної Народно-визвольної армії Греції (ЕЛАС).
На початку березня 1945 р. Червона армія форсувала Одер. Почалася остання сторінка в радянсько-німецькій війні - Берлінська операція. В ній брали участь війська 1-го і 2-го Білоруського та 1-го Українського фронтів загальною чисельністю понад 2,5 млн осіб, а 30 квітня над рейхстагом було піднято червоний прапор. У Берліні в присутності радянських, американських, англійських і французьких представників фельдмаршал В.Кейтель 8 травня підписав акт про беззастережну капітуляцію Німеччини.
Після розгрому Третього Рейху союзники зосередили зусилля на придушенні вогнища війни на Далекому Сході; 2 вересня Японія капітулювала. Цей день став кінцем Другої світової війни.
Мир на землі був досягнутий людством ціною величезних втрат. Понад 50 млн осіб загинули на фронтах, в Освенцімі, Да-хау, Майданеку, Заксенхаузені, Треблінці та багатьох інших фашистських таборах смерті. Серед них, за далеко неповними даними, - понад 27 млн радянських людей.
Сотні тисяч громадян СРСР загинули у сталінських таборах. На початок війни у них налічувалось 2,3 млн осіб, 1,8 млн було кинуто в тюрми в роки війни. Цілі народи - кримські татари, чеченці, інгуші, калмики, німці з Поволжя, жителі західних областей України - були насильно виселені в Сибір, Казахстан, на Далекий Схід, де загинули від голоду і хвороб. Ще не встигла закінчитись війна, а Й.Сталін дав вказівку підготувати 100 таборів, кожний з яких розрахований на 10 тис. осіб колишніх полонених бійців і командирів Червоної армії та мирного населення, вивезених у Німеччину в роки окупації. Колишні військовополонені зазвичай засуджувались на десять років каторги і відправлялись на Північ, у райони Сибіру і Далекого Сходу. Так відновлювались масові сталінські репресії проти народів СРСР, які завдавали їм нових страждань, серйозно гальмували соціально-економічний розвиток суспільства.
У Другій світовій війні територія України знову була ареною найжорстокіших битв. Дорогою ціною заплатив народ України за перемогу: 8 млн, а за деякими оцінками -до 10 млн людських життів принесено на жертовник свободи. Восени 1944 р. над Україною вдруге пронісся безжалісний фронтовий смерч. Навіть сучасна статистика не може дати повного уявлення про справжні втрати України. Важко переоцінити ратний подвиг українського народу, котрий боровся не за ідею, як це вперто доводили багато десятиріч від самого початку цієї війни, а за своє фізичне існування.
Український народ дав збройним силам понад 6 млн осіб, з яких половина загинула, а з тих, хто повернувся до рідних домівок, кожен другий був інвалідом.
Наведений матеріал спонукає до певних висновків. Насамперед, Україна не лише сповна сплатила безмежну і трагічну данину в цій війні, а й зробила велетенський внесок у перемогу над фашистською Німеччиною та її союзниками. Вона переконливо продемонструвала незламну волю народу до свободи і незалежності.
Перемога врятувала українців від фізичного винищення нацистами, зросла національна свідомість українського народу; вперше за багато століть українці з'єдналися у межах одного політичного утворення. Зрештою, Україна як одна з держав-пере-можниць у війні стала членом міжнародного товариства - ООН. Більше того, без визволення України 1944 р., без перемоги у травні 1945 р. не постала б держава, ім'я якої - Україна.
Визволення України - це також подвиг народів могутньої антигітлерівської коаліції, сил антифашистського руху опору у поневолених агресором країнах. Безумовно, різні країни, різні політичні сили мали різну мету. Проте в одному - в боротьбі проти фашизму вони були єдині. їх єднала велика ідея - свобода націй і людини, бойова дружба і взаємопідтримка борців проти спільного ворога. Без них перемога була б неможливою.
Учасників масового руху опору об'єднувало головне - любов до Вітчизни, ненависть до окупанта. Монополії на патріотизм не може бути ні в кого. Відтак антиісторичними є намагання "відлучити" від перемоги будь-кого з тих, хто реально боровся з фашизмом, незалежно від кольору їх прапорів.
Внаслідок розгрому фашизму майже всі українські землі опинилися під більшовицьким режимом. На черзі був акт сталінської розправи за прагнення до незалежності, за фізичну присутність населення України на окупованих німцями територіях.
Подолавши найтяжчі воєнні випробовування, примножені злочинами сталінізму, український народ приступив до післявоєнного відродження.


загрузка...