загрузка...
 
1. Вихід на міжнародну арену
Повернутись до змісту
Зовнішня політика держави, її зміст та вектор геополітичної орієнтації залежить від багатьох факторів: геополітичного статусу держави, типу політичного режиму, ідеологічної орієнтації правлячих політичних сил і опозиції, ступеня зрілості інститутів громадянського суспільства, а також рівня соціально-економічного розвитку. На сучасному етапі світового розвитку зовнішня політика держави має вирішальний вплив на процеси прискорення модернізації всіх суспільних систем (політичної, правової, економічної та культурної). Якшо зовнішня політика держави адекватно відображає глобальні тенденції світового розвитку і спрямована на інтеграцію країни у найрозвинутіші світові політичні й економічні структури (на сучасному етапі - це євроатлантичні), то така країна має перспективу наблизити політичні, правові, соціально-економічні та культурні стандарти до стандартів високорозвинутих країн. Однак зауважимо, що коли внутрішня політика, яку проводить правляча еліта, значно відстає від рівня розв'язання суспільних проблем, універсальних міжнародних стандартів, то найпередовіші пріоритети зовнішньої політики будуть зведені нанівець. Сучасний розвиток посткомуністичних країн переконливо підтверджує цей факт. Країни колишнього соц-табору, які чітко заявили про наміри в найкоротші терміни інтегруватися в євроатлантичні структури (НАТО і ЄС) і успішно здійснюють внутрішню політику відповідно до задекларованих зовнішньополітичних пріоритетів, стали членами НАТО і найближчим часом стануть членами ЄС, і навпаки, країни (це передусім країни СНД), які не чітко визначилися з вектором геополітичної орієнтації, у зовнішній політиці дотримувалися так званої "багатовекторності", а у внутрішній політиці взяли курс на повільні, половинчасті, незбалансовані реформи, втратили історичний шанс стати у перспективі повноправними членами НАТО таЄС.
Здобуття Україною незалежності кардинально змінило гео-політичну мапу світу. Поява в центрі Європи країни, що територіально та за кількістю населення ставала в один ряд з провідними державами континенту, звісно, не могла не позначитися на особливостях глобальних процесів.
Суверенна Україна, відкриваючи себе світові, змушена була творити й власну, самостійну зовнішню політику. Впровадження її в життя супроводжувалося дією об'єктивних чинників, які визначали тенденції сучасного суспільного розвитку.
Однак справжньою датою формування зовнішньої політики України доцільно вважати 16 липня 1990 p., коли Верховна Рада ухвалила Декларацію про державний суверенітет, що стала важливим кроком українського народу на шляху до самостійного політичного, економічного та національно-культурного розвитку. Відтоді зовнішня політика держави розвивалася логічно, послідовно і наступально.
У Декларації про державний суверенітет було наголошено: Україна "як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для забезпечення національних інтересів у політичній, економічній, екологічній, інформаційній, технічній і спортивній сферах. Україна є рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, бере участь у загальноєвропейському процесі та в європейських структурах".
Декларація про суверенітет стала не лише основою для подальшої розробки концепції зовнішньої політики молодої Української держави, а й визначила її принципові засади. Зокрема, проголошено, що Україна активно сприятиме зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, братиме безпосередню участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах, а також у майбутньому прагне стати постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Принципове значення має і визнання Україною переваги загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритету загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права. Все це засвідчує чіткий намір молодої республіки увійти в коло авторитетних, цивілізованих держав світу.
Щодо відносин із республіками СРСР, то, згідно з Декларацією, вони будуватимуться на основі договорів, укладених на принципах рівноправності, взаємоповаги і невтручання у внутрішні справи. У листопаді-грудні 1990 р. договори про економічну, політичну та культурну співпрацю на основі рівності та добросу-сідства були укладені Україною з Російською Федерацією та Білоруссю, а 1991 р. - із Казахстаном, Киргизстаном, Азербайджаном, Узбекистаном та іншими республіками.
Першочергового значення у розвитку двосторонніх відносин Україна надавала налагодженню контактів із сусідніми державами. Так, у жовтні 1990 р. міністрами закордонних справ України та Республіки Польша було підписано Декларацію про принципи й основні напрями розвитку українсько-польських відносин. Згідно з цією Декларацією, обидві країни прагнуть до утвердження добросусідських відносин і розвитку взаємовигідної співпраці, що відповідає їх національним інтересам і не спрямована проти третіх країн. Наголошено також, що Україна і Польща не мають одна до одної жодних територіальних претензій і не будуть їх висувати у майбутньому. Особливого значення надається культурній, науковій та гуманітарній співпраці, яка є дуже важливою для взаємного пізнання та розуміння двох народів. Документ передбачає взаємне інформування про досягнення у культурній і кадровій сферах, всебічне заохочення українсько-польських зв'язків з огляду на усвідомлення етнічної та культурної спорідненості двох народів і збереження позитивної спадщини їх багатовікових взаємин. Положення Декларації позначилися на розвитку укладених у 1991 р. українсько-польських міжурядових угодах про співпрацю молоді та молодіжні обміни, торгівлю й економічне співробітництво.
Успішно розвивались добросусідські відносини з Угорською Республікою. Ще в березні 1991 р. було підписано на найвищому рівні спільну українсько-угорську заяву, де проголошено намір двох держав сприяти розвитку торгівлі, здійсненню спільних технологічних, екологічних програм тощо. Ще одним кроком стало укладення в травні 1991 р. міжурядової угоди про торговельно-економічні зв'язки і науково-технічну співпрацю та Декларації про основні напрями співробітництва в гуманітарній сфері. У липні 1991 р. угоду про торговельно-економічні зв'язки та науково-технічну співпрацю було підписано також з Чеською і Словацькою Федеративною Республікою.
Важливе місце у діяльності на міжнародній арені Україна відводила участі в роботі Організації Об'єднаних Націй. Саме призначення ООН як центру узгодження дій держав у справі підтримки міжнародного миру та безпеки, сприяння економічному, соціальному і духовному прогресу народів цілком відповідало основним зовнішньополітичним пріоритетам України. Помітне за останні роки зростання ролі ООН у розвитку дружніх відносин між державами стосовно широкого кола міжнародних проблем, у мирному врегулюванні конфліктів вимагало активізації участі в її роботі. На 45-й сесії Генеральної Асамблеї ООН, що відкрилася наприкінці вересня 1990 p., представники України взяли участь у загальній дискусії, висвітлили бачення основних тенденцій розвитку міжнародного співробітництва, тих процесів, що відбуваються в сучасному світі. Особливу увагу було приділено питанням роззброєння, зміцнення міжнародної безпеки, захисту довкілля. Делегація України яскраво продемонструвала намір брати активну участь у налагодженні міждержавної політичної, економічної, культурної та науково-технічної співпраці.
Прийнятий Верховною Радою республіки 24 серпня 1991 р. Акт про незалежність України відкрив нову сторінку в історії української державності. Здійснились віковічні мрії та прагнення одного з найчисленніших народів Європи. Відтепер на території України почали діяти лише її Конституція та закони. Це змінило міжнародно-правовий статус країни і піднесло на якісно новий рівень відносини з іншими державами. Як повноправний член світового співтовариства Україна значно активізувала міжнародні контакти і розширила участь у роботі міжнародних організацій.
Восени 1991 р. відбулися перші офіційні візити Голови Верховної Ради України Л. Кравчука до Франції, США і Канади. Під час візитів політичні діячі та громадськість цих країн були ознайомлені з політичною й економічною ситуацією в республіці, її перспективами як незалежної держави, вихідними принципами української зовнішньої політики. Одночасно було закладено фундамент для встановлення взаємовигідних ділових зв'язків між підприємницькими колами західних країн і представниками українського промислового й агробізнесу.
Не можна, однак, не помітити, що прагнучи розширення контактів з новою українською державою, західний світ не поспішав з офіційним визнанням її незалежності та встановленням з нею нормальних дипломатичних відносин, як це трапилося стосовно колишніх прибалтійських радянських республік. Це можна пояснити і небажанням псувати відносини з керівництвом ще існуючого на той час СРСР, і тим, що, на відміну від України, законність входження держав Балтії до Союзу Захід ніколи не визнавав. Величезне значення мало також проведення у балтійських республіках плебісцитів, більшість учасників яких проголосували за вихід із складу СРСР. Тому питання про незалежність України винесли на перший в українській історії всенародний референдум. Саме народне волевиявлення повинно було поставити останню крапку в тривалому процесі становлення незалежної Української держави і продемонструвати всьому світові непоборне прагнення українців до самостійного економічного, політичного та духовного розвитку.
Акт проголошення незалежної України, а також результати Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. створили необхідні правові та політичні передумови для створення незалежної Української держави, а отже, і для становлення України як повноправного суб'єкта міжнародних відносин.
Міжнародне визнання України розпочалося відразу після референдуму. Хвиля визнання та встановлення дипломатичних відносин з іноземними державами була безпрецедентною. Вона засвідчила, що міжнародне співтовариство розглядає незалежну Україну як запоруку стабільності на теренах колишнього СРСР і гарантію незворотності демократичних процесів у Східній Європі. Вагоме значення у визнанні незалежної України в світі мало те, що країна обрала цивілізований і мирний шлях побудови суверенної держави.
Першою (2 грудня 1991) незалежність України визнала Польща і вирішила встановити з нею дипломатичні відносини. Того самого дня Прем'єр-міністр Канади Б. Малруні заявив, що Канада визнає Україну як незалежну державу; 3 грудня Україну визнала Угорщина; 4 грудня - Литва й Латвія; 5 грудня - Росія, Болгарія, Словенія, а за ними - Естонія, Чехословаччина, Грузія та десятки інших країн. До кінця грудня 1991 р. Заяви про визнання незалежності України зробили уряди 68 держав світу, серед яких і США, ФРН, Великобританія, Швеція, Італія, Японія.
Найвизначальнішими стали останні дні 1991 p.: Україну визнали всі держави "Великої сімки", що засвідчило остаточний перелом у позиції світової громадськості стосовно незалежності нашої держави. Станом на 27 січня 1992 р. Україну визнала 91 держава, з 27 було встановлено дипломатичні відносини.
Після 1 грудня 1991 р. визнання відбувалося не лише на двосторонньому рівні, а й на рівні міжнародних організацій; ЗО січня 1992 р. Україна стала членом Наради з безпеки та співробітництва в Європі (тепер - Організація з безпеки та співробітництва в Європі), а згодом, 10 березня 1992 p., приєдналася до Північноатлантичної Ради зі співробітництва (з 1998 р. - Ради євроатлантичного партнерства).
Широкому визнанню самостійної Української держави сприяли її виважена внутрішня політика, що ґрунтувалася на принципах демократії, гуманізму та забезпеченості прав людини, а також її миролюбні зовнішньополітичні кроки, спрямовані на зміцнення безпеки у світі та розвиток міжнародної співпраці у всіх сферах. Ще 1 листопада 1991р. Верховна Рада республіки прийняла Декларацію прав національностей України, яка урочисто гарантувала всім народам, національним групам і громадянам, що проживають на її території, рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права і свободу релігійних переконань. Верховна Рада 5 грудня 1991р. виступила зі Зверненням до парламентів і народів світу, де зазначалось, що Українська держава буде неухильно дотримуватись норм міжнародного права, керуючись Загальною декларацією прав людини, міжнародними пактами про права людини, які Україна ратифікувала, й іншими відповідними міжнародними документами. Було висловлено також намір приєднатись до Гельсінкського Заключного акта, Паризької хартії та інших документів НБСЄ.
Принципово важливим кроком на шляху становлення України як повноправного суб'єкта міжнародних відноси стало запровадження атрибутів державності, зокрема визнання громадянства України, національної символіки, запровадження власної грошової одиниці.
Важливе значення для підвищення авторитету України у світі мало прийняття 10 грудня 1991 р., у День прав людини, Закону про дію на її території міжнародних договорів. У ньому зазначалось, що, прагнучи долучитись до системи правових відносин між державами та на основі взаємної поваги державного суверенітету і демократичних засад міжнародної співпраці, Україна розглядає укладені та ратифіковані нею міжнародні договори як невід'ємну частину національного законодавства. Ці й інші акти молодої республіки засвідчили появу на політичній мапі світу нової демократичної держави, готової зробити гідний внесок у збереження загальнолюдських цінностей і розвиток міжнародного співробітництва. Лише впродовж січня 1992 р. незалежну Україну визнали ще 37 держав Європи, Америки, Азії, Африки, а до кінця року їх кількість зросла до 132, зокрема 106 встановили з нею дипломатичні відносини на рівні посольств. За цей же період було укладено 35 двосторонніх міждержавних договорів і 88 міжурядових угод. Незалежна Україна стала повноправним членом світового товариства, важливим чинником системи міжнародних відносин.
Цей період, окрім міжнародного визнання незалежної України, характеризувався активним процесом кристалізації її головних зовнішньополітичних інтересів і пріоритетів. Вони формувалися на засадах основоположних для нашої держави документів -Декларації про державний суверенітет, Акта про незалежність України. Однак повноцінну теоретичну основу зовнішньої політики України ще належало створити.


загрузка...