загрузка...
 
6. Двосторонні відносини України з країнами СНД
Повернутись до змісту
Досвід існування СНД засвідчує, що двостороння співпраця дер-жав-учасниць у різних галузях розвивається загалом ефективніше, ніж багатостороння. Країни-учасниці СНД є не лише важливими торговельними партнерами, а й елементами так званого пострадянського простору, в якому домінують значні культурні, гуманітарні й інші інтереси, і проживають близько 6 млн 767 тис. українців. Не випадково в січні 1995 р. була прийнята державна програма "Українська діаспора на період до 2000 року", але, на жаль, через недостачу коштів її реалізація практично була згорнута.
Геополітичне розташування України об'єктивно зумовлює її велику увагу в налагодженні тісних і взаємовигідних зв'язків, насамперед з країнами-членами СНД, які мають з нею спільні кордони - Росією, Білоруссю і Молдовою. Безумовно, основні напрями зовнішньої політики України і концепція розвитку відносин України з країнами СНД є пріоритетними і визначають відносини України з Російською Федерацією. "Для України вони є стосунками особливого партнерства, оскільки від їх характеру значною мірою залежатиме доля прогресивного демократичного розвитку як України, так і в Російській Федерації, стабільність в Європі і в усьому світі".
Визначальний фактор українсько-російських відносин і стра-тегічності партнерства обох країн - їх географічна й історична схожість, спільні кордони. "Справа не тільки у тім, - наголошував А.Камінський, - що Україна і Росія є сусідами, і ні ми, ні вони не заберемося в іншу частину світу чи на іншу планету, тобто ми приречені на співіснування чи побічіснування. Важливим тут є, передусім, величезна протяжність нашого кордону з Росією і прикордонний рельєф, що робив його завжди відкритим чи, як сьогодні можна сказати, "прозорим".
Для України Росія - необмежений російський ринок (у зовнішньоторговельному обігу України з країнами СНД і Балтії частка Росії становила 77%), основний постачальник енергоносіїв і один з головних кредиторів. У нас дуже близьке конституційне поле, багато в чому збігаються політичні системи і режими, структури і форми управління, взаємопов'язаний інформаційний простір. Станом на 2001 р. українська діаспора в Росії становила 4 млн осіб. На першому Всеросійському з'їзді вихідців з України, що відбувся у грудні 2001 р. у столиці РФ, активно обговорювалася тема створення впливового і дієвого українського лобі в Москві. Цікава і така деталь: у Москві працює 35 послів іноземних держав у Російській Федерації, які є за сумісництвом послами в Україні. Всі ці фактори повною мірою стверджують, що для Росії та України існує серйозний фундамент стратегічного партнерства.
Однак вирішальним тут є, як справедливо зазначав А. Камін-ський, "...державна ідеологія, національна філософія буття, зовнішньо-політична і військова доктрина керівних еліт, які визначали і визначають ставлення однієї держави до іншої". Проголошуючи неодноразово про намагання будувати відносини з Україною на основі тісної співпраці, дружби та особливого партнерства, Росія багатократно демонструвала історично звичну для себе позицію "старшого брата", користуючись правом статусу "право-наступниці СРСР". Така позиція була не лише несправедливою, але і помилковою. Адже завжди краще мати справу з рівним партнером. Невипадково тривалий час українсько-російські відносини, за висловом Л. Кучми, переживали стан "холодної війни".
Позиція Росії стосовно Чорноморського флоту, Севастополя розпочата (звернемо увагу!), пропрезидентським "Нашим домом", передвиборна гонитва з відверто проголошеними Державною Думою територіальними претензіями до України, висуненням тези про те, що рішення про непорушність європейських кордонів не стосується території колишнього СРСР і, нарешті, заяви мера Москви про саму проблему Севастополя розв'язати силовим методом, могли звести нанівець "стратегічне партнерство" України і Росії. І лише виважена реакція українського керівництва на такі провокаційні дії, послідовний курс на розвиток добросусідських відносин не дали можливості довести ситуацію до критичного стану.
У Марийському палаці Києва 31 травня 1997 р. був укладений "Великий договір" - Договір про дружбу, співпрацю і партнерство між Україною і Росією. За словами міністра закордонних справ Росії І.Іванова, він "став результатом тривалих і складних переговорів". На цей час вже було укладено близько 180 різних угод між Україною і Росією, а втілювались вони вкрай недостатньо.
Даючи оцінку підписаному Договору, Президент України Л.Кучма у лютневому 1999 р. інтерв'ю політичному оглядачеві "Известий" О.Бовіну наголосив: "На сьогодні проблем політичного характеру, що могли зупинити процес співробітництва між Україною та Росією чи навіть повернути його назад, практично немає. Ми вирішили головне питання у травні минулого року - у "Великій" угоді визнали одне одного суверенними незалежними державами, у яких немає територіальних претензій. Розрубано гордіїв вузол, в якому переплелися і політика, і економіка, проблеми масштабні та дрібні, теми минулого і майбутнього. Отже, ми знайшли ключ, принципову основу для вирішення всіх інших проблем, незважаючи на їх можливу складність".
Верховна Рада України в січні 1998 р. 305-ма голосами "за" ратифікувала Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією. Депутати не підтримали пропозицію групи "Реформи" доповнити закон нормою про те, що угоди стосовно Чорноморського флоту залишаються нечинними до їх ратифікації парламентом. Не підтримали ратифікації здебільшого депутати від КУНу, УРП, УКРП, які входили до виборчого блоку, "Національний фронт", а також деякі депутати групи "Реформи". За підтримку договору висловилася більшість депутатів, зокрема представники національно-демократичних сил. Голосувати "за" закликав лідер Руху В.Чорновіл, внаслідок чого дехто з противників ратифікації звинуватив його в "догоджанні" українській виконавчій владі. Серед тих, хто підтримав угоду, були й радикальні противники Президента Л.Кучми (ліві, "громадівці"), які не могли не зважати на настрої свого електорату зі східних і південних областей України. Коментуючи ратифікацію Договору, перший Президент Л.Кравчук наголосив: "Україна і Росія завжди будуть жити поруч, кордон ніхто не перенесе. Крим і Севастополь - у складі України, що зафіксовано в договорі і є основним" .
Майже дворічним став "ратифікаційний марафон" для Держ-думи РФ, не зважаючи на зусилля депутатів двох країн. Ні зустріч українських і російських депутатів у Києві (жовтень 1997), ні поїздка парламентської делегації України в Москву (листопад 1997) не дали помітних результатів стосовно ратифікації. Безрезультатно закінчився і візит Голови Верховної Ради України О.Мороза (грудень, 1997). Російські парламентарії спочатку відклали ратифікацію до парламентських виборів в Україні у березні 1998 р. Здавалось би, їх результати були цілком сприятливі, але питання не порушувалось у порядку денному російської Держ-думи. Згодом в Росії розгорілась урядова криза, і депутати були зайняті проблемою свого виживання. Коли у Верховній Раді України розпочалась "спікеріада", довелось чекати на результати "спі-керських торгів". Як не дивно, але доля Договору знову залежала від внутрішніх українських процесів. Коли ж О.Ткаченко очолив Верховну Раду України, в Росії виникла фінансова криза.
Відтермінувати ратифікацію Договору до парламентських виборів у Росії (1999) не випадало. Прискорив ратифікацію виступ О. Ткаченка в російському парламенті і його попередні заяви про вступ України до МПА, створення в майбутньому єдиного економічного простору, єдиної валюти.
Більшістю голосів (106 при 90 потрібних) Рада Федерації Росії 17 лютого 1999 р. нарешті ратифікувала "Великий договір". Проти виступив голова думського комітету у справах СНД Г.Тихонов. Він кваліфікував "Великий договір" як визнання кордонів України, довільно нею проведених, а отже, зняття будь-яких перешкод для її вступу в НАТО. Ю.Лужков назвав ратифікацію нечинною і вимагав оприлюднити інформацію росіянам, "хто голосував за передання Криму і Севастополя". В.Жиринов-ський назвав цей день "чорним" у історії Росії і як кордони між країнами пророкував колючий дріт і натовські війська, що його будуть охороняти.
Ратифікація "Великого договору" стала вагомою поразкою відверто шовіністичних кіл Росії, хоча його було ратифіковано із застереженням про те, що документ набуде чинності лише після того, як Верховна Рада України ратифікує угоду стосовно Чорноморського флоту. Однак основне полягало в тому, що вперше з 1654 р. Росія офіційно визнала цілісність України як незалежної держави. Так відкрилась можливість нанести лінію кордону на карті та підписати Угоду про державний кордон.
Із прийняттям "Великого договору" про українсько-російську співпрацю було створено необхідну політичну і юридичну базу, що дає змогу (за умови політичної волі керівництва обох держав) остаточно подолати труднощі "розлучення" і надалі будувати відносини на цивілізованих принципах взаємовигоди і взаємоповаги.
Труднощі, які гальмують розвиток двосторонніх відносин, мають здебільшого політико-кон'юнктурний підтекст і цілком переборні. Це засвідчує врегулювання проблеми Чорноморського флоту і, похідної значною мірою від неї, міста Севастополя. Російсько-українська політико-дипломатична "епопея" навколо розв'язання проблеми ЧФ, принаймні на міжурядовому рівні, закінчилась 28 травня 1997 р. Було підписано три угоди: про статус та умови перебування російського Чорноморського флоту на території України; про параметри розподілу ЧФ та міжурядову угоду про взаєморозрахунки, пов'язані з розподілом флоту і його перебуванням на території України. Окрім цього, глави урядів підписали також Протокол "Про додаткові заходи щодо виконання угод з Чорноморського флоту".
Згідно з підписаними угодами, РФ погодилася на 20-річний термін оренди визначених бухт розміщення флоту у Севастополі, який отримує статус головної бази ЧФ Російської Федерації. Натомість Росія братиме участь у розвитку міської інфраструктури Севастополя. Особовий склад ЧФ становитиме не більше, ніж 25 тис. осіб. Вирішено питання про взаєморозрахунки між Росією й Україною за оренду. Росія також погодилась компенсувати Україні суму за тактичну ядерну зброю, вивезену з території України в сумі 450 млн доларів.
Верховна Рада України 25 березня 1999 р. ратифікувала три російсько-українські угоди стосовно Чорноморського флоту. Голова Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки та оборони Г.Крючков наголосив, шо ратифікації "не було альтернативи", а нератифікація значно ускладнила б відносини між двома державами, вона була б вигідною тим політичним силам, які не бажають стабільності. Позитивним фактом є також закладений в угоді принцип: український борг за енергоносії буде погашатися за рахунок російської орендної плати. У січні 2002 р. Голова Верховної Ради України І.Плющ підписав протокол "Про розвиток співробітництва між законодавчими органами України та Росії".
Після політичних домовленостей набуло першочергового значення упорядкування взаємовигідного економічного співробітництва. Необхідність налагодження добросусідських, партнерських відносин - потреба двох держав. Російська й українська економіка взаємозалежні не лише у зв'язку з інтеграцією, що склалася історично, серед всіх членів СНД. Саме ці держави становлять найбільший відсоток у торговельно-економічному балансі. Кардинально змінити ринки збуту в умовах жорсткої світової конкуренції - справа нереальна.
У 1998 р. товарообіг між Україною і Росією становив 13 млрд доларів. Позитивною ознакою українського експорту (здебільшого продовольчі товари, продукція машинобудівної, металургійної і хімічної промисловостей) стало зростання до 90% продукції. Імпортуємо здебільшого, як і раніше, енергоносії (газ, нафта, вугілля, нафтопродукти) - 73,8% усього імпорту. У листопаді 2000 р. під час зустрічі у Мінську Президент Росії В.Путін і Президент України Л.Кучма домовились про те, що Росія надасть Україні довготривале відтермінування сплати боргів за природній газ. У Києві прем'єри А.Кінах і М.Касьянов підписали 4 жовтня 2001р. Угоду "Про реструктуризацію боргу України за російський газ". Згідно з нею, Росія погодилася продовжити термін сплати українського боргу на 12 років, ставка 4% річних, з трирічним пільговим періодом.
Значні перспективи розширення транспортних коридорів загальноєвропейського сполучення. На сучасному етапі послуги залізничного транспорту становлять лише 109,6 млн доларів. Є пропозиція укласти довготерміновий Договір про транзит (на десять років) газу в Європу транспортною мережею України.
Створення на двосторонній основі нових інтеграційних зв'язків із Росією, позбавлених позаекономічних ознак, спроможне не тільки розв'язати проблеми економічної реконструкції, а й відійти від консервативно-застарілих технологій і наблизитись до стандартів ЄС. Намітилась тенденція до розширення виробничої кооперації. За даними міністра Росії у справах СНД Б. Пастухова, 400 заводів Росії отримують 6 тис. виробів українського виробництва. Окрім того, понад 30 регіонів РФ уклали договори з Україною про співпрацю. У Росії діє понад 800 підприємств з українським капіталом. Створено близько 30 фінансово-промислових українсько-російських груп у провідних галузях економіки.
На зустрічі представників міжурядової комісії в грудні 2001 р. у Москві укладено домовленість про те, що Росія платитеме з 2002 р. за транзит газу до Європи не лише самим газом, а частково і валютою. М.Касьянов погодився надати Україні кредит у сумі 270 млн доларів для добудови енергоблоків на Рівненській і Хмельницькій АЕС. З доведенням до ладу нафтопроводу "Одеса - Броди" Росія зможе постачати нафту в Західну Європу, оминаючи Босфор. Докладаються спільні зусилля, щоб разом вступити до Світової організації торгівлі.
Особлива роль належить співпраці з Росією у галузі військово-промислового виробництва і проблем космосу. Україна успадкувала від СРСР другу за величиною (40%) і, як стверджують фахівці, найціннішу частину військово-промислового комплексу. Згідно з офіційними джерелами, 1840 промислових підприємств і 2,7 млн робітників були зайняті у військовому виробництві; 700 із цих підприємств, що налічували 1,3 млн працюючих, випускали тільки військову продукцію. Серед них - 300 таких гігантів, як "Південмаш", "Арсенал", "Хартрон" тощо. На цих підприємствах вироблялися транспортні літаки, ракетні крейсери, танки (Україна виробляла близько 50% радянських бойових транспортних засобів), ракети "Зеніт", "Циклон", SS-18, SS-20, SS-23, SS-24 та ін.
Європейське визнання здобув українсько-російський АН-70. Єдиний літак в світі, що поєднує високу швидкість (800 км/год) і низькі витрати палива, здатний переносити 35 т вантажу на 5 тис. км, що у 2 - 3 рази прискорює перекидання військ. Етапною подією був запуск першого супутника дистанційного зондування землі "Січ-1". Був укладений контракт за проектом "Морський старт" (Україна, США, Росія, Норвегія) і створена пускова платформа морського базування вартістю 600 млн доларів. Україна постачає продукцію ВПК у понад 30 країн світу. За оцінкою спеціалістів, уже тепер є реальним розміщення замовлень на підприємствах на суму 1,5 млрд доларів.
ВПК України за умов розширення взаємної співпраці може виконувати роль "локомотива" в піднесенні української економіки. В грудні 2001 р. у Харкові у межах українсько-російського бізнес форуму відбувся "круглий стіл" "оборонно-промисловий комплекс", де було проголошено про початок створення спільного основного бойового танка XXI ст., танка четвертого покоління, модернізацію бойових літаків, виробництво в Україні гелікоптерів АН-72 і АН -72П (патрульний), АН-74 для комерційної авіації.
Російська Федерація була і залишається найбільшим кредитором України - близько 4 млрд доларів. Структура українського боргу: технічний кредит - 2,5 млрд доларів з 1995 р. переоформлений у державний борг, борг за енергоносії - 1,4 млрд переоформлений як облігації внутрішньої позики з терміном погашення у 12 років.
Просування до економічного зближення двох держав має бути взаємним. Хоч 27 лютого 1998 р. у Москві президенти України і Росії поставили підписи під Договором "Про економічне співробітництво між Україною і Російською Федерацією на 1998-2007 pp.", поки що не діють угоди про зону вільної торгівлі, взаємний захист інвестицій, про уникнення подвійного оподаткування, митні тарифи. Товарообіг між Росією й Україною на 2003 р. зріс, але його обсяг становить лише 60% від рівня 1996 р.
У листопаді 2001 р. у Москві відбулась зустріч В.Путіна і Л.Кучми. Як зазначив посол України в Росії М.Білоблоцький, константуючи підсумки переговорів, Україна і Росія вже готові підписати угоду про зону вільної торгівлі. В Одесі під час зустрічі Л.Кучми та В.Путіна 17 березня 2002 р. досягнута домовленість про наближення створення зони вільної торгівлі і вирішення проблеми стягування ПДВ на експорт енергоносіїв України; 28 березня 2002 р. уряд України скерував до Москви для узгодження проект Договору про зону вільної торгівлі.
Однак проблеми далі існують. "Конструктори російської нової політики" інколи за аналогією, керуючись історичними підходами, вважають, що можна досягти сильного впливу на Україну маніпулюванням ринками - через їх відкриття чи закриття. Так, у грудні 2001 р. уряд Росії прийняв Постанову "Про обмеження українського імпорту металопрокату", в січні 2002 р. - рішення про введення податку у розмірі 21 % на український імпорт карамелі.
Постає питання: чи Росія дійсно прагне стратегічного партнерства, а не лише в деклараціях? Це має вагоме значення для обох країн. Тут існують значні труднощі, які мають тенденцію і до розвитку, і до гальмування процесів співпраці. Для Росії головна проблема - позбутися "синдрому розлучення", "імперського мислення" у питаннях партнерства. Звідси й особливості партнерства: рівноправне чи ні. З цього приводу колишній міністр ЗС Росії А.Козирєв висловив цікаву думку: "Є питання, гіркі як запій. Одне з них - чи бажаємо ми бути наддержавою, котра володіє правом на життя людей, чи нормальною країною. Коли бажаємо, то чи здатні".
Якщо не позбутися "синдрому розлучення", наголошував Президент України Л.Кучма, то "я бачу серйозну загрозу майбутньому україно-російських відносин". Є чотири складових, які мають визначати суть українсько-російських відносин. По-перше, і в Україні, і в Росії існують глибокі національні інтереси, які треба розуміти і поважати. По-друге, треба навчитися будувати політику на пошуках не аспектів розділення, а зіткнення цих національних інтересів. По-третє, припинити практику подвійних стандартів у підході до рівноправ'я сторін. І нарешті, не максимі-зувати проблеми, а методично розв'язувати їх на політичному та практичному рівні.
Зближення позицій стає все відчутнішим. На ювілейному са-міті країн СНД у листопаді 2001 р. в Москві Президент РФ В.Путін проголосив 2002 рік Роком України в Росії, а Президент України Л.Кучма виступив з ініціативою проголосити 2003 рік - Роком Росії в Україні. У лютому 2002 р. Л.Кучма здійснив робочий візит у Ханти-Мансійський і Ямало-Ненецький автономні округи Російської Федерації, де проживають багато вихідців з України.
Чільне місце в зовнішній політиці посідають українсько-білоруські відносини, що вирізняються поважністю й обопільним прагненням зберегти дружні відносини. Білоруси є третьою за чисельністю національною меншиною в Україні - 440 тис. осіб. У зовнішньоекономічній діяльності України Білорусь серед країн СНД посідає друге місце після Російської Федерації. Зовнішньоторговельний обіг в 1997 р. становив 1259 млн доларів.
Республіка Білорусь визнала Україну суверенною державою 24 грудня 1991 p., дипломатичні відносини встановлені 27 грудня 1991 р. У цей день були укладені двосторонні угоди "Про співпрацю в галузі транспорту, зв'язку, науки і технології" і "Про порядок врегулювання боргових і кредитних зобов'язань, вільну торгівлю".
Подальшим кроком у розвитку українсько-білоруської співпраці стало підписання в липні 1995 р. під час візиту до Мінська Президента України Л. Кучми Договору про дружбу, добросу-сідство і співробітництво між Республікою Білорусь і Україною. Була висловлена впевненість, що реалізація цього документа підвищить ефективність українсько-білоруських відносин у всіх сферах. Сторони висловили готовність проводити консультації з актуальних питань українсько-білоруських відносин, а також тісніше співпрацювати та координувати дії у межах міжнародних організацій і форумів.
Однак, коли Білорусь на початку квітня 1996 р. першою запропонувала утворити Співтовариство суверенних республік Росії та Білорусі, почав формуватись і єдиний економічний простір. Економічна політика "старшого брата" почала адекватно трансформуватись на білоруському тлі, а на шляху українсько-білору-ського співробітництва почали виникати певні бар'єри. План створення цього союзу відповідав зовнішньополітичній доктрині "збирання руських земель", проголошеній Є.Примаковим і підтриманій Головою Держдуми РФ Г.Селезньовим. Як у минулому Куба, так і Білорусь обходиться Росії в 2 млрд руб. на день. Однак білоруси фактично не платили ні за газ, ні за нафту, ні за інші енергетичні ресурси. Це викликало роздратування російських "нафтових магнатів" із Західного Сибіру настільки, що ті відмовились зустрічатись із О.Лукашенком під час його візиту в Москву. У березні 2002 р. Президент РФ В.Путін дав вказівку завершити до 1 квітня поточного року формування єдиного економічного простору Росії та Білорусі.
Практично не маючи завершених виробництв, Білорусь значною мірою залежить не лише від російського ринку, а й від поглиблення міждержавної кооперації разом із Україною. З квітня 1996 р. почала працювати спільна міжурядова українсько-білору-ська комісія з питань торговельно-економічного співробітництва. Розвивається співпраця прикордонних районів: створено транскордонне об'єднання "Єврореґіон "Буг", розробляються угоди про співробітництво прикордонних областей. Обидві країни співпрацюють у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, що відбувається за програмами "Сасакава - Чорнобиль" та "АЙФІКА". До того ж Україна надає Білорусі допомогу в дезактивації забруднених територій, оздоровленні постраждалих дітей у Криму та ін.
У вересні 1998 р. у Києві Прем'єр-міністр України і Прем'єр-міністр Республіки Білорусь підписали Угоду про створення експертних комісій у галузі економічного співробітництва і контролю за бартерними схемами та прямими розрахунками. Білорусь висловилась за збільшення постачань з України руди, металопрокату, олії, зерна, постачання тепловозів, нових "Таврій", зокрема для інвалідів. Для України значний інтерес становлять поставки автомобілів БЕЛАЗ, тракторів, мінеральних добрив. Є домовленість про створення в Україні спільного підприємства з виробництва БЕЛАЗів, оскільки українські виробники для його виробництва в Білорусі поставляють 42% комплектуючих. Українсько-білоруська правова база має понад 100 угод і протоколів. Нові горизонти українсько-білоруських взаємин відкрились після підписання у Мінську 11 грудня 1998 р. президентами України і Білорусі Договору між Україною і Республікою Білорусь на 1999-2008 pp. Було укладено низку інших документів. Угоду "Про принципи стягнення непрямих податків" О. Лукашенко назвав "найцивілізованішою нормою в торгівлі між державами". Верховна Рада України 19 березня 1999 р. ратифікувала нову міжурядову Угоду про вільну торгівлю. В березні 2002 р. у Києві відбулись переговори щодо підписання митного договору. Загалом українсько-білоруська співпраця розвивається без особливих проблем у різних галузях. Це пояснюється тим, що стратегічні інтереси, зокрема у сфері економічних відносин, здебільшого збігаються, і країни не мають ні територіальних суперечок, ні взаємної настороженості.
Молдова як прикордонна держава, згідно з "Основними напрямами зовнішньої політики України", є також стратегічним партнером України. На території республіки проживає 600 тис. українців, 14% загальної кількості населення. У зовнішньо-тор-говельному обігу Молдови українська частка становить 20%, друге місце після Росії (її частка - понад 50%>).
Україну як суверенну державу Молдова визнала 27 грудня
1991 p., а дипломатичні відносини були встановлені 10 березня
1992 р. Під час візиту до Кишенева Президента України Л. Кравчука 23 жовтня 1992 р. було укладено Договір про добросусідство, дружбу, співробітництво між Україною та республікою Молдова, який започаткував створення договірно-правової основи відносин
двох держав. Активній реалізації Договору сприяло відкриття українського посольства в Республіці Молдова у березні 1993 р.
В середині 1993 р. у Києві було укладено Договір з питань трудової діяльності та захисту громадян України і Молдови, які працюють за межами своїх держав, Угоду про торговельно-економічну співпрацю, митний контроль. Укладено понад 50 договорів і протоколів, які становлять правову основу українсько-молдавських взаємовідносин. Підписано угоди про вільну торгівлю, недопущення подвійного оподаткування, спільні фінансово-промислові групи, гарантії пенсійного забезпечення, консульська конвенція.
Для оперативного розв'язання питань торговельно-економічних відносин була створена міжурядова комісія. Передбачається створення спільних підприємств із переробки та реалізації сільськогосподарської продукції, а також українсько-молдавського банку. У Києві 18 квітня 1996 р. була досягнута домовленість стосовно підписання Договору про утворення митного союзу між Україною і Молдовою, який має особливе значення. Адже понад 70% загального зовнішньо-торговельного обігу припадає на країни СНД і основний транзит йде через територію України, а укладений на початку 1997 р. зовнішньоторговельний обіг із Молдовою зріс до 200 млн доларів. Після візиту Прем'єр-міністра Молдови І.Чубука до Києва в серпні 1998 р. були досягнуті домовленості про розширення торгово-економічних зв'язків до 2000 р.
Розпад СРСР, окрім економічних проблем, залишив у спадщину на південно-західних кордонах України "гарячу точку" -конфлікт навколо Придністровської Молдавської республіки (своєрідний молдавський Калінінград), який призвів до вибуху громадянської війни, а також створив проблему навколо дислокації 14-ої російської армії. Не випадково Україна посилює вплив у цьому напрямі, адже тут проживає понад 200 тис. етнічних українців. Разом з Росією і ОБСЄ Україна виступає гарантом мирного врегулювання конфлікту, зокрема запропонувавши проект Угоди про порядок і механізм виведення російського війська й озброєння з цього регіону. Важливе значення має Меморандум про врегулювання конфлікту в Придністров'ї, підписаний за активною участю України. У липні 1998 р. досягнута домовленість про юридичне оформлення українсько-молдавського кордону. У листопаді 2001 р. Президент Молдови В.Воронін звернувся до Л.Кучми з пропозицією упорядкувати митний контроль на кордоні з Придністровською республікою. В Одесі 17 березня 2002 р. відбулась зустріч президентів трьох країн - України, Росії і Молдови. Л.Кучма, В.Путін та В.Воронін зосередили увагу на врегулюванні проблем Придністров'я.
Безсумнівно, зміцнення відносин з Україною допоможе Молдові продовжити просування до Європи і розв'язати проблеми Придністров'я, які є, мабуть, найбільшою перешкодою для нормального розвитку цієї країни.
Перспективні партнерські зв'язки склалися в Україні з пострадянськими державами Кавказського регіону - Вірменією, Грузією й Азербайджаном, які займають важливі геополітичні позиції на південному напрямі СНД. В умовах реформування ринкової економіки важливу роль вони приділяють зовнішньо-економічним зв'язкам на двосторонній основі, зокрема з Україною.
Вірменія 18 грудня 1991 р. визнала Україну як незалежну державу і вже 25 грудня цього ж року встановила з нею дипломатичні відносини. Загальний товарообіг між Україною та Вірменією 1995 р. становив лише 12 млн доларів і не відповідав потенційним можливостям держав. Під час візиту Президента України Л. Кучми до Єревана у травні 1995 р. відбулись переговори з Президентом Вірменії Л .Тер-Петросяном, під час яких було укладено домовленість про створення постійної українсько-вірменсь-кої Комісії з торговельно-економічної співпраці. Підписано Договір про дружбу і співробітництво між Україною та Республікою Вірменією, угоди про запобігання подвійного оподаткування доходів і майна, співпрацю у галузі культури і науки, охорони здоров'я.
Укладено близько 30 угод у різних галузях міждержавних відносин, однак через відсутність зони вільної торгівлі значні відстані роблять торговий вантажообіг неефективним у зв'язку зі зростанням накладних витрат.
Щодо особливостей українсько-вірменських відносин, то вагомий вплив має російський фактор. Складне геополітичне становище Вірменії, яка перебуває здебільшого в оточенні мусульманських країн, спонукає її в пошуках сильних союзників до зміцнення відносин з Росією у військово-політичній і економічній сферах. У Москві 1997 р. було підписано Договір про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу. З часу створення СНД Вірменія з колишніх радянських республік підтримує з Росією найтісніші відносини. Лише з 1999 р. президент Вірменії Р.Коча-рян почав пошук менш традиційних союзників, зокрема, став прихильником поглиблення військово-політичної співпраці з Вашингтоном.
В умовах низької ефективності співпраці у межах СНД Азербайджан акцентує на двосторонніх відносинах. Договір про основи міждержавних відносин між Україною і Азербайджанською республікою підписано в Києві 19 листопада 1991 р. У перші роки перехідного періоду спільні зовнішньо-економічні зв'язки розвивались дуже повільно. І лише після взаємних візитів Президентів Л.Кучми та Г.Алієва відповідно до Баку і Києва їх ефективність почала зростати. Основоположним документом у взаєминах двох держав є Договір про дружбу і спіробітництво між Україною і Азербайджаном; 25 серпня 1998 р. був підписаний Договір про вільну торгівлю, 11 грудня того ж року - Договір про виробничу кооперацію, в березні 1997 р. -Договір про взаємний захист інвестицій. Правову основу українсько-азербайджанських відносин становлять понад 70 документів. Постійно зростає товарообіг між Україною і Азербайджаном. Якщо 1995 р. він становив 82,4 млн доларів, то в 1997 р. зріс до144 млн. У 1998 р. Україна в загальному обсязі зовнішнього товарообороту Азербайджану посіла четверте місце після Росії, Туреччини та Ірану. Структура українського експорту - переважно продовольчі товари (цукор, борошно, спирт, масло й олія), що становлять понад 50%, а також цемент, продукція металургії та машинобудування. В обмін на нафтопродукти експортуємо компресори, насоси й інше устаткування для нафтодобувної промисловості Баку.
Каспійська нафта вже кілька років поспіль є предметом величезної політичної та економічної боротьби світового масштабу. Родовища нафти - одні з найбільших у світі, тому одразу ж після розвалу СРСР вони стали предметом зацікавлення монстрів нафтової промисловості. За міжнародними тендерами Азербайджан уже уклав 14 контрактів. Найперспективніші маршрути транспортування нафти, на думку Г.Алієва, три: Баку - Новоросійськ, Баку - Супса і основний - Баку - Джейхан. Угоду про будівництво останнього підписали президенти США, Туреччини, Азербай-жану і Грузії 18 листопада 1999 р. під час стамбульського саміту ОБСЄ. Однак він поки що не реалізується, оскільки проект надто дорогий - вартістю майже 2,3 млрд доларів - й іноземні інвестори вагаються.
Ще під час вересневого саміту "Чорного золота" 1998 р. у Баку, де були присутні представники 32 держав і 13 міжнародних організацій, Г.Алієв запевнив Л.Кучму, що трубопровід Баку - Супса, до якого Україна виявляє особливий інтерес, буде споруджуватися. Для України це має вагоме значення, бо вона сама є споживачем нафтопродуктів, тому реалізація Євразійського наф-тотранспортного коридору далі через термінал в Одесі і нафтопровід: Одеса - Броди - нафтопровід "Дружба" дасть змогу транспортувати нафту практично на всі українські нафтопереробні заводи.
Окрім цього, порівняно незначна модернізація нафтопроводу "Дружба" може забезпечити постачання нафти в Західну Європу. Український шлях транспортування нафти дешевший на 8-10 доларів за 1 т порівняно з іншими варіантами. Єдина проблема - його фінансування західними інвесторами. Три Президенти - Л.Кучма, Е.Шеварднадзе і Г.Алієв - 17 квітня 1999 р. урочисто проголосили у грузинському порту Поті про відновлення "шовкового шляху" і відправили в рейс перший танкер із каспійською нафтою по західному маршруту. На думку Президента України Л.Кучми, це ще більше зблизить Азербайджан, Грузію й Україну і буде мати вагоме геополітичне значення.
У 2001 р. Україна запропонувала Державній нафтовій компанії Азербайжану й іншим власникам нафти взяти участь у консорціумі з експлуатації нафтопроводу Одеса - Броди і спрямувати майже 500 тис. т нафти для його заповнення. Уряд Азербайджану в лютому 2002 р. у відповідь запропонував Україні взяти участь у розвідуванні, переробці та транспортуванні каспійської нафти.
Важливою справою для України є розвиток взаємовигідних відносин із республікою Грузія. Грузія визнала незалежність України 12 грудня 1991 p., дипломатичні відносини встановила з нею 21 липня 1992 р. Під час візиту Е. Шеварднадзе до Києва, у квітні 1993 p., було підписано майже 20 документів для розширення то-рговельно-економічних зв'язків. Основні напрями взаємної співпраці були визначені в Договорі про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу між Україною і Республікою Грузія. З метою надання динамізму в його реалізацію під час візиту Президента України Л. Кучми до Грузії, у січні 1995 p., було укладено угоди про виробничу кооперацію, заохочення та взаємний захист інвестицій, вільну торгівлю, взаємні розрахунки між національними банками тощо.
У Тбілісі 9 січня 1995 р. підписано Декларацію про перспективи розвитку співробітництва між Україною і Республікою Грузія та спільних підходів стосовно питань міжнародних відносин. Як у ній наголошувалось, Україна і Грузія вважають, що принципи територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання, незастосування сили або погрози силою є гарантом регіонального і загальноєвропейського миру та безпеки. Президенти однозначно висловились проти спроб Росії створити наднаціональні структури в СНД. Органи СНД мають бути відкритими для всіх держав-учасниць і розвиватися як міждержавні. Партнери домовились про здійснення спільних розробок і реалізацію проектів транзиту енергоносіїв, а також заснування паромної переправи між Чорноморськими портами України та Грузії.
Україна повністю підтримала ініціативу Президента Грузії Е. Шеварднадзе "За мирний Кавказ", як основу формування нової системи безпеки і співпраці в цьому кавказькому регіоні. Якщо в 1995 р. зовнішньо-торговельний оборот між Україною і Грузією становив 14,3 млн доларів, то в 1998 р. він зріс до 64,3 млн. У грудні 1996 р. вступила в експлуатацію паромна лінія Іллічевськ - Поті. Урочиста церемонія відкриття нафтомагістралі Баку - Супса 17 квітня 1999 р., на якому був присутній Президент України Л.Кучма, стала етапним моментом співпраці держав, об'єднаних спільністю довготермінових інтересів. У червні 2001 p., виступаючи на ялтинському саміті, Е.Шеварднадзе наголосив на необхідності зміцнення економічного союзу між країнами і прискорення ратифікації Хартії ГУУАМ.
Незважаючи на відстані, динамічно розвивається співпраця України з пострадянськими державами Середньої Азії. Передусім висуваються питання економіного співробітництва, адже Середня Азія - це нафта, нафтопродукти, газ, кольорові метали, уран, феросплави, бавовна, яких потребує економіка України.
Республіка Казахстан є однією з перших країн, що визнала Україну незалежною державою 23 грудня 1991 р. Дипломатичні відносини встановлені 23 липня 1992 р. Однак посольство України в столиці Алма-Аті почало працювати лише з травня 1994 р. Верховна Рада України 27 липня 1994 р. ратифікувала консульський договір між Україною та Республікою Казахстан. Засади двосторонньої співпраці ґрунтуються на Договорі про дружбу і спіробітництво, угодах про основні принципи співпраці в різних галузях.
У лютому 1993 p., під час перебування урядової делегації України, очолюваної Прем'єр-міністром Л.Кучмою, в Алма-Аті були підписані угоди про участь України в розвитку нафтогазового комплексу Казахстану на 1993 - 2005 pp., принципи співпраці у сфері забезпечення спільної космічної діяльності та ін. У вересні 1994 р. в Алма-Аті було укладено Договір про торговельно-економічне співробітництво, в якому було визначено стратегію двосторонніх відносин України і Казахстану. Партнери домовились про постачання 77 найважливіших видів продукції' з Казахстану і 55 - з України.
Обидві країни надзвичайно зацікавлені в розвитку політичних, економічних добросусідських відносин: в Україні є те, чого не вистачає Казахстану, а в Казахстані чимало того, що необхідне Україні. Тому і на зустрічах президентів, і на переговорах делегацій обговорювались питання якнайшвидшого розв'язання проблем для того, щоб співпраця розвивалась якомога швидше.
Цьому слугував і візит Л.Кучми у Казахстан 21-22 вересня 1995 р. За його результатами підписано кілька документів, зокрема міжурядові угоди про співпрацю в галузі науки і технології, військової освіти, пенсійного забезпечення. Партнери обговорили стан двосторонніх відносин в аспекті Митного союзу, підписаного між Казахстаном, Росією та Білоруссю. Форсування його Росією ставало перешкодою реалізації українсько-казахстанської Угоди про вільну торгівлю (1994).
На 1996 р. спільний товарообіг становив 1 млрд 650 млн доларів. Однак спільні підрахунки засвідчують, що у майбутньому реально досягнути зростання показників до 5-7 млрд доларів. Певні труднощі через політику Митного союзу змусили Казахстан вводити митні платежі. Це призвело до подорожчання його продукції, яка за певних умов стає неконкурентоздатною. Вступ Казахстану до Євроазійського економічного співтовариства (Росія, Білорусь, Казахстан, Киргистан і Таджикистан) і введення на 2007-2010 pp. спільної для цих країн грошової одиниці може посилити цю тенденцію.
Виходом з цього є створення спільних підприємств. Існують спільні проекти в галузі літакобудування, машинобудування, освоєння космосу. У жовтні 1997 р. з метою підвищення ефективності торгово-економічних зв'язків постійно діє Комісія з економічного співробітництва. Підписано 12 документів, серед яких особливе значення має Декларація між Україною та Республікою Казахстан про подальший розвиток співпраці. В 1998 р. у новій столиці Казахстану досягнута домовленість про постачання в Україну нафти, палива для АЕС, кольорових металів. Обговорено 38 напрямів торговельно-економічної співпраці. Як позитивний момент зазначено, що українські проектанти виграли тендер на розробку нових нафтопроводів у Казахстані.
Про активізацію відносин двох держав у всіх сферах засвідчує і те, що з квітня 1996 р. на першому каналі національного телебачення Казахстану дебютувала телепрограма "Україна сьогодні". Це має вагоме значення, оскільки в Казахстані живе і працює понад 900 тис. українців. З метою створення сприятливіших умов для їх національно-культурного розвитку підписано Угоду про трансляцію на Казахстан передач радіослужби України.
Українсько-киргизькі відносини. У минулому народи пов'язував так званий Степовий шлях - північна гілка відомого Шовкового караванного шляху зі Сходу на Захід. Цей шлях відроджується вже в нових умовах, нових історичних реаліях.
Українсько-киргизькі відносини певний час ґрунтувалися на Договорі про дружбу і співробітництво (квітень, 1991), де "першим рядком визначено і підтверджено право обох народів розпоряджатися своєю долею, прагнучи до зміцнення і розвитку багаторічних економічних і культурних зв'язків, відносин дружби і всебічного економічного співробітництва". Киргизстан визнав Україну незалежною державою 20 грудня 1991 p., дипломатичні відносини встановлені у вересні 1992 р.
Під час візиту до Бешкека української урядової делегації в лютому 1993 р. було підписано 12 міжурядових угод, шість - на рівні міністерств і відомств і чотири протоколи. У грудні 1993 р. укладено Угоду про торговельно-економічне співробітництво, а 1995 р. про режим вільної торгівлі. Розширенню та зміцненню двосторонніх відносин і подальшої співпраці сприяв перший офіційний візит в Україну в червні 1996 р. Президента А. Акаева. Він висловив надію про усунення штучних перешкод, які призвели до того, що частка українських товарів у зовнішньо-торговельному обсязі Республіки Киргизстан знизилася з 9% до 1%. На його думку, енергетика повинна стати одним з найважливіших напрямів для взаємовигідної співпраці. Україна свого часу постачала в Киргизстан потужні турбіни, генератори, різні електротехнічні вироби. Було підписано повномасштабний Договір про дружбу і співробітництво між Україною і Республікою Киргизстан, а також пакет міжурядових угод про співпрацю в галузі науки і техніки, виробництва і постачання авіаційної техніки у 1996-2001 pp.
Вагомим кроком у розвиток відносин між державами став візит Л.Кучми у Киргизстан. У жовтні 1997 р. Президенти уклали декларацію і домовились про створення спільних підприємств і розширення співробітництва в галузі енергетики, машинобудування, гірничорудній і золотовидобувній, хімічній і електротехнічній галузях, поставки сільськогосподарської продукції.
Республіка Узбекистан потенційно є однією з найбагатших країн Середньої Азії - виявлено запаси нафти і газу, залізної і мідної руд, золота (восьме місце з видобування у світі), урану (9% світових запасів); вироблялось 2/3 колишнього союзного рівня бавовни-во-локна, 48% шовку-сирцю, 75% каракулю. Республіка має розвинуте сільсько-господарське машинобудування, авіаційну промисловість, виробництво кольорових металів. Зменшення промислового виробництва - найнижче серед пострадянських республік. У 1996 р. Узбекистан повністю перейшов на самозабезпечення зерном і нафтою. Керівництво здійснює свій шлях розвитку і негативно ставиться до створення наднаціональних структур у СНД.
Республіка Узбекистан визнала Україну як незалежну державу 4 січня 1992 p., а дипломатичні відносини були встановлені 14 серпня 1992 р. Основи двосторонніх взаємовідносин і співпраці закладені у Договорі про основи міждержавних відносин, дружбу і співробітництво між Україною і республікою Узбекистан від 25 серпня 1992 р. Він складався із 29 статей, спрямованих на поглиблення політичної, економічної та культурно-гуманітарної співпраці на 10 років.
У Марийському палаці в Києві 10 листопада 1994 р. було підписано спільну українсько-узбецьку Декларацію про основні напрями економічного співробітництва, угоди про уникнення подвійного оподаткування доходів і майна, військово-технічну співпрацю у межах СНД. Чимало уваги приділено постачанню газу з Узбекистану в Україну в обмін на устаткування для освоєння нафто-газових родовищ, збільшення поставок бавовни для української текстильної та легкої промисловості. Першим пріоритетним напрямом у розвитку економічних відносин двох країнстало постачання газу з Узбекистану (в 1997 р. - 4,5 млрд м3) в обмін на устаткування для нафто-газового комплексу. Другий пріоритетний напрям - літакобудування, зокрема співпраця між Київським АКБ ім. Антонова і Ташкентським авіаційним заводом. Розширюється співробітництво між текстильними комбінатами України і виробниками бавовни і шовку Узбекистану. Великий бавовняний і шовковий шлях проліг до Донбасу. Значні перспективи в галузі військово-технічної співпраці, розвитку фармацевтичної промисловості.
Постійно зростає українсько-узбецький товарообіг. Якщо 1995 р. він становив 126 млн доларів, то 1997 р. - 178 млн. Однак через митну політику і зростання тарифів ускладнюється проблема подальшого транзиту товарів з Узбекистану до Європи, бо цей шлях через Росію, а остання не зацікавлена мати конкурентів.
Узбекистан для України є надійним партнером. Між цими державами укладено понад 50 договорів; 19 березня 1999 р. Верховна Рада України ратифікувала консульську конвенцію між Україною і республікою Узбекистан. Під час офіційного візиту Президента Узбекистану І.Карімова в Україну в жовтні 1999 р. було підписано між Україною та Узбекистаном Договір про економічне співробітництво на 1999-2008 pp. На думку І.Карімова, цей договір "став актом із добре відпрацьованою програмою та етапами її виконання". Плідно розвивається регіональне співробітництво між Донецьком і Ташкентом, Харківською і Навойсь-кою областями. Це єдина держава, яка не має боргів і виконує свої зобов'язання за всіма угодами.
Туркменістан одним із останніх проголосив незалежність -27 жовтня 1991 р. - і навіть тривалий час жив за радянською конституцією та законами СРСР. У 1993 р. країна визначила курс еволюційного розвитку (так звану Туркменську модель), який поступово, без соціальних загострень і при провідній ролі держави, має призвести до успіху. У країні діє карткова система, що дає змогу придбати продукти за цінами у 50 разів нижчими від ринкових. Громадяни при середній зарплаті 20 доларів не сплачують за житло, електроенергію, водопостачання.
Туркменістан добре забезпечений енергоносіями. Посідає четверте місце в світі за обсягом видобутку газу (після Росії, США і Канади). Запаси газу оцінюються в 15,5 трлн м3, а нафти - у 6,3 млрд т. Республіка Туркменістан визнала незалежність України 20 грудня 1991 p., а дипломатичні відносини встановлено 10 жовтня 1992 р. укладанням Договору про дружбу і співробітництво. Україна закуповувала значну кількість газу з Туркменістану в обмін на постачання промислових і продовольчих товарів. У 1995 р. на Україну було відправлено 14 млрд м3 газу.
Під час переговорів у січні 1995 р. у Києві та в листопаді 1995 р. в Ашгабаді обидві держави домовились про сприяння розвиткові нових форм відносин через виробничу кооперацію, створення спільних підприємств, акціонерних товариств. За газопостачання Україна погодилася надати послуги еквівалентної вартості, зокрема транспортні, науково-дослідні, геолого-розві-дувальні роботи на території Туркменістану, підготовка в Україні військових спеціалістів Туркменістану.
Перерва в українсько-туркменських відносинах виникла в зв'язку з несвоєчасною сплатою боргів, які були переоформлені у довготерміновий кредит для України (з 1996 р. з однаковими частками упродовж семи років), і через втручання "російських" газових концернів та небажання допустити створення спільного українсько-туркменського концерну. З березня 1997 р. Туркменістан припинив постачання газу Україні, але така ситуація, за оцінками міжнародних експертів, призвела до втрати Туркменією 1,8 млрд доларів, а Росії - 750 млн доларів.
У грудні 1998 р. після переговорів Президентів Л.Кучми і С. Ніязова досягнута домовленість про постачання газу з Туркменістану на суму 720 млн доларів. На 2001 р. укладено домовленість про постачання 30 млрд м? газу ціною 40 доларів за 1 тис. м3. Однак 50% його вартості сплачувалося у валюті, 50% - товарами і послугами.
Однак експорт газу Туркменістану, що пролягає через Казахстан і Росію, залишається дуже проблематичним. З урахування митних зборів, його ціна зростає у декілька разів. Це також гальмує постачання продукції промисловості й АПК України в Туркменістан. Ситуація проте в останній період значно поліпшилася. Досягнуто угоди з Росією, що ціни на транзит газу з Туркменістану для України будуть такі ж, як і для Росії на українській території. Під час візиту до Києва Президента Туркменістану С.Нія-зова 14 травня 2001 р. було укладено десять міжурядових документів, серед яких - Договір про торговельно-економічне співробітництво на 2001-2010 pp.
Таджикистан - це найвіддаленіша країна СНД. Політично та економічно вона була малопривабливою через тривалу громадянську війну, з якої не так давно вийшла. На 1991 р. українці в Таджикистані посідали четверте місце за чисельністю - 125 тис. осіб, сьогодні їх залишилось 5 тис. Республіка Таджикистан визнала Україну незалежною державою 25 грудня 1991 p., дипломатичні відносини були встановленні 24 квітня 1992 р.
Українсько-таджицькі відносини почали налагоджуватись з 2001 p., після візиту Президента Таджикистану Е.Рахмонова до Києва і на Львівщину, де трагічно загинув і похований його рідний брат. Складність взаємовідносин полягає в тому, що Таджикистан залишається однією з найслабших у військово-політичному та соціально-економічному сенсі пострадянських республік, і Президент Е.Рахмонов не має іншого вибору, ніж орієнтуватися на Росію і погоджуватись на будь-які її умови.
Отже, незважаючи на всі суперечності й труднощі співпраці з країнами Співдружності, нинішнє керівництво не вважає інтеграцію України в європейські структури альтернативою її діяльності в межах СНД. Навпаки, стає цілком зрозумілим, що альтернативи традиційним відносинам з колишніми республіками СРСР ще не налагоджено. Певна одномірність коопераційних відносин - це не краще становище, але це реальність, яку треба брати до уваги. Основне для України у відносинах з країнами СНД і іншими державами - завжди і всюди відстоювати власні національні інтереси.


загрузка...