загрузка...
 
ДІОҐУ БЕРНАРДИШ (1530 - 1605)
Повернутись до змісту

ДІОҐУ БЕРНАРДИШ (1530 - 1605)

    

    Сонети

    

                  * * *

    Ай, скільки втратив я, коли без дії

    Лив надаремні сльози ручаями!

    В повітрі вежі зводив я без тями,

    Втрачав одну за одною надії.

    

    Невже бажання знову пломеніє,

    Оточене любовними пастками?

    Чи то старі воно забуло драми,

    Чи проти мене виступити сміє…

    

    Щоб ти в тяжкі не втрапило омани -

    Ті, що колись були для нас тюрмою,

    Де юність я згубив їм на догоду,

    

    Не піднімай отих жорстких кайданів,

    Залишених тобою під стіною

    Святилища, яке дає свободу.

    

                  * * *

    Поміж полів зелених Тежу тихий,

    Вологою їх зрошуючи, плине;

    Тут німфи, пастухи, моріг, тварини

    І квіти дістають од нього втіхи.

    

    Не знаю, чи назaвжди я поїхав

    Од цих печальних вод, чи буде днина,

    Коли до них я повернусь уклінно,

    Та відчуваю, що розлука - лихо.

    

    А жереб мій, жорстокою ціною

    Із радощів моїх зробивши горе,

    Не допускає нашого єднання!

    

    Гірка зажура попихає мною,

    Зітхаю сумно в іншому простoрі,

    Інша ріка несе моє ридання!

    

                  * * *

    Сеньйоро! Ви - мов сніг, зоря ранкова

    І холод, ваше серце - із каміння;

    Моє ж єство - вода й вогню шаління,

    Тож через це не в’яжеться розмова.

    

    Сніг, певна річ, не є вогню основа,

    І камінь не ставав м’яким донині…

    Та, зрештою, ви зглянутись повинні                           

    На плач вогню і вимовити слово!

    

    Я міг би сподіватися, що згодом

    Любов таки пом’якшить вашу вдачу

    Й припиниться між нами ворожнеча…

    

    Та чую, як зростає перешкода,

    Коли ще більше я горю і плaчу,

    Й посилюється ваша холоднеча!

    

                  * * *

    Коли я втратив вас, моя надіє,

    Водночас моя пам’ять загубила

    Лихе сучасне та колишнє миле,

    Не вчувши болю від такої дії.

    

    Жорстокий жереб мій у веремії

    Мене невпинно втомлює щосили,

    Про щастя дні нагадуючи вміло

    Й радіючи, що моє серце скніє.

    

    А плинний час повівся наче скнара,

    Не залишивши згадки про минуле,

    Та зараз ним мене діткнути хоче…

    

    Щоби моє страждан­ня спалахнуло,

    Сховаються нехай нові почвари,

    А щас­тя дні побачать мої очі!

    

                  * * *

    Несхитне серце - ризику офіра,

    А чемні побажання - без одвіту

    Від вашої пого­ди; бачу скриту

    Зневагу до моїх любові й віри;

    

    В уяві - образ ваш, м’який і щирий;

    Насправді ж вас, нечулу і сердиту,

    Доправили із кам’яного світу

    Чи ви­поїла десь самиця звіра!

    

    Химерної жорстокості причину

    Шукаючи, поглиблюю я скруту,

    І прикрощам моїм кінця немає…

    

    Втім, нам обом слід визнати провину:

    Ви мучите закоханого люто,

    Я ж ту люблю, котра мене вбиває!

    

                  * * *

    Моєї втоми очі невтомленні,

    Чого від вас я дожидати можу,

    Якщо, сухі, ви дивитесь вороже

    В мої, від сліз вологі та журбенні?

    

    Не бачите як слід ви достеменно,

    Бо ставить вам жорстокість огорожу,

    Але мій зір - постійно насторожі

    В очікуванні милості до мене.

    

    Якби од вас чекав я нагороди

    Ще більшої, аніж можливість стрічі,

    Могли б ви засудити мою вдачу,

    

    А я підстав не мав би для незгоди.

    На жаль, страждання бачать ваші вічі,

    Чому ж я милосердя в них не бачу?

    

                  * * *

    Куди я маю спрямувати очі,

    Не відаючи мук моїх причини?

    Якої пошукати слід місцини,

    Де міг би відпочити я охоче?

    

    Вже знаю, що бажання - поторочі,

    Кохання є намарним і загине,

    Що насолода з вітром десь полине,

    Добра - замало, тільки зло клекоче.

    

    Але, попри чітке розчарування,

    Ізв’язана моя душа ще тягне

    Причеплену жагу мою гарячу…

    

    Із року в рік триває споглядання,

    Я йду, довкола мене - тільки бaгна:

    Що більше промину, то менше бачу!

    

                  * * *

    Вже промайнули дні мої щасливі,

    Неначе промінь, однієї миті;

    Їх заступили довгі, сумовиті,

    Кудись чкурнули радощі мінливі.

    

    Ай, мрії, що не мали перспективи,

    Чи в змозі ви мене задовольнити?

    Журних моїх грудей вогонь неситий

    Став попелом, ли­шившись без поживи.

    

    Згортаю я туди старі провини

    (Іншого плоду юність не зродила,

    Душа від них болить у соромоті);

    

    Далі мету все, що в житті наспіло:

    Пусті бажання, сльози, роковини, -

    Хай їх відносить вітер у польоті!

    

                  * * *

    Чом безум не дає мені спокoю?

    Які даремні маю я турботи?

    Мого не­щастя не збагну достоту,

    Не знаю, що ка­жу, чим ду­шу гою!

    

    Воюю з тим, хто мир уклав зі мною,

    Нападник же навряд зустріне спротив…

    Яка омана принесе скорботу?

    Чому не ворогую я з бідою?

    

    Я вільним був - то звідкіля закови?

    Волію волі - чом же не волію?

    Чого мене обманюють омани?

    

    Розчарувавшись, маю знов надію?

    У сподіванні чом не мовлю слова

    Про щось давноколишнє й пожадане?

    

                  * * *

    Долини й гори, луки та діброви,

    Текучі води, стрімчаки високі,

    Ви, вільні од сумної замороки,

    Надійну тишу маєте в основі.

    

    Я знав, що ви завжди напоготові

    Моєї музи привітати кроки,

    Моя любов, солодка й доброока,

    Тримала таємниці в тому схові!

    

    Ви, тра­ви й квіти, зроджені щасливо,

    Зростайте хутко, щоби шпичаками

    Руки я не поранив випадково…

    

    Ай, німфи! Ця краса - вам не до тями,

    В холодних водах припиніть розмови,

    Бо заздрість спалахне до цього дива!

 

    

                  * * *

    Ішла вночі рішуча Магдалена

    Без страху між оружних вояків;

    У ніжнім чаруванні почуттів

    Ступала, наче небом бережена.

    

    Життя шукала там, де гріб священний,

    Та не знайшла Спасителя слідів;

    Зітхаючи, в сльозах, благала див

    У каменя твердого мов шалена!

    

    - Мій чоловіче, все добро моє!

    (В очах видніла зболена тривога.)

    Його віднесли звідси? Тут могила!

    

    Хто вас відніс, о, Боже? Де ви є?

    Нехай мені повернуть тіло Бога

    Чи мою душу віднесуть до тіла!

    

                  * * *

    Опісля днів, що проминули в горі,

    Після ночей, де спалося погано,

    Після тих сліз одчайних, безнастанних

    Пусті зітхання чуються у зморі;

    

    Оскільки ви, бажання, вже бадьорі,

    Чом спогадом забутим про кохану

    Ви прагнете мої зцілити рани,

    Роковані любов’ю та суворі?

    

    Якщо ви досі ще не зрозуміли

    Несправедливих присудів любові,

    Для спротиву не вистачить вам сили;

    

    Ви власне горе держите в основі

    (Воно із плином часу не зотліло),

    Тож як сумні ви скинете закови?

    

Пісня

    

    Улюблені насолоди,

    Я вас уже не бажаю,

    Нічого вже не чекаю,

    Не ждіть зі мною угоди!

    Варіації

    

    Прийдіть, щоб вас повернути,

    Гінці природи ледащі:

    Зажура для мене - краща,

    У неї - надійні пута.

    Того не страшіться, милі,

    Що я вже її лелію…

    Вона не зрадить надії,

    А ви це завжди робили.

    

    Забудьте свої омани,

    Коли хотіли ошуки;

    Обiцянки пожадані,

    Що обертались на муки.

    І нинішні всі принади -

    Це теж облуда уроча;

    Я ваших дарів не хочу,

    Вони для мене - завади…

    Я вже розібратись можу

    У ва­ших привабах хитрих,

    На вигляд вони - хороші,

    А в дійсності це - повітря!

    Життя я ще маю частку,

    Її на вас не потрачу;

    Для вас я - мертвий неначе,

    Лаштуйте іншому пастку…

    

Пісня

    

    В усьому я бачу зміни,

    Лише не там, де чекаю:

    Життя додає одчаю,

    Надія без сліду гине.

    Варіації

    

    Добро, що прийде у дім

    (Сумнівна його поява),

    Чи матиме там підстави

    Перебувати стійким?

    Життя, твої переміни

    Несуть погіршення, втому:

    Чому сподівань - огроми,

    А кожне без сліду гине?

    

    Ти зло насилаєш підло

    З облудою нестійкою,

    З упевненістю такою

    Воно ще не остогидло.

    Твої порожні надії

    Я геть відкину востаннє,

    Зі змін сміятись зумію -

    Надії й розчарування.

    

Пісня

    

    Той погляд очей гарячих

    Згасив зоріння моїх,

    Бо вже і мене не бачать,

    І я вже не бачу їх.

    Варіації

    

    Захиститись я не зумів

    Від очей, що мене зорили;

    З інших поглядів із-під брів

    Я сміявся що було сили.

    Їхніх дум не знаю, одначе

    Біль душі донині не втих,

    Адже я відтоді не бачив

    І ніколи не стріну їх!

    

    Немов небесне світило,

    Був пломінь їхніх заграв;

    Вони мене засліпили,

    Щоб я по них заридав…

    Оскільки більше не бачив

    Зірниць випадкових тих,

    Вони - зі мною, неначе

    Я знов перестрінув їх!

    

Пісня

    

    Поїхали ви, тож біль

    Зростає в мені поволі;

    Що буде, адже звідсіль

    Не бачу ні вас, ні долі?

    Варіації

    

    Не знаю, яку опору

    Я маю знайти для себе,

    Якщо наказало небо

    Пройти перед ва­шим зором…

    Мені бракує зусиль

    Тлумити журбу поволі;

    Не бачу я нізвідкіль

    Ні вас, ні щастя, ні долі!

    

    Мене вже довів до краю

    Смертельний цей переляк,

    Тож меншим стане відтак

    Те зло, що мене жахає:

    Боюся, що трісне враз

    Моя душа мимоволі,

    Частина помчить до вас,

    Частина - за моїм болем!

    

    Нехай же рука відкине

    Надій неминучий крах,

    Бо утривалені зміни

    Завжди викликають страх.

    Нарешті я зрозумів,

    Що висновок із розлуки -

    Не треба ні почуттів,

    Ні жаху життя, ні муки!

    

Пісня

    

    Ті зміни мого життя,

    Які чогось таки варті,

    Якщо лихі - сміх і жарти,

    А добрі - не до пуття.

    Варіації

    

    Відколи всі вітровії

    Побачив я у житті,

    Від зла не мав гіркоти,

    А від добра - ейфорії…

    Хай вітер звідсіль, звідтіль,

    Північний чи гураґан:

    Зло не завдасть мені ран,

    Від блага не вщухне біль.

    

    Дивлюсь - не страшуся лиха,

    Бо знаю, що все - минуще;

    Тому я, знаючи суще,

    Від змін не чекаю втіхи…

    Нікчемним чи непутящим

    Є все, що життя знайшло;

    Те зло, що ми­не, - не зло,

    Тривале добро - найкраще.

    



загрузка...