Весною 1940 року в Снятині пройшли великі арешти. За „тридцять юдиних срібняків“ хтось продав підпілля ОУН. Більшовики заарештували Василевих товаришів — Миколу Фрондзея, Адама Опарука, Михайла Садового, Стефанію Чорнушку й інших. В армії був заареш. Тований і брат Олександр Андрусяк. Всі вони були розстріляні у Станіславській тюрмі напередодні війни.
Чекісти розшукували і Василя Андрусяка. Побували у педучилищі, дізнались, що він працює у с. Зеленому, в Карпатах. Василь чекав кур’єра із-за кордону, щоб перейти на угорську сторону. В останню, перед відходом, ніч до сина пішки із Снятина прийшла мати.
Мамо, Ви? Як? Звідки?
До тебе, сину,— пішки. Аби застерегти. В Снятині весь „Сокіл“ виарештували, тебе шукають.
Мамо, дорогенька. Не можна вам тут залишатись. У мене можуть забрати. Повертайтесь додому.
Поцілував востаннє заплакані материнські очі. І довго-довго дивився неньці вслід, чия постать незабаром зникла за обрієм.
Того ж вечора вбіг до хати учень його класу.
Вчителю, тікайте! До школи приїхали москалі, вас шукають, їдуть сюди.
Господар тільки встиг заховати Василя, як почув грюкіт у двері. Відчинив.
Где твой квартирант?
Смикалистий господар давай нарікати на нього:
Я думав, що це він. Познайомився із молодою вчителькою, тай пропадає вечорами коло неї... Немає квартиранта...
Где она живет?
Та десь біля церкви...
Побачивши, що ліжко квартиранта не розстелене, чекісти забралися з хати.