МОВЧАННЯ, ЯК СИЛЕНЦІАЛЬНИЙ ЕФЕКТ.

МОВЧАННЯ, ЯК СИЛЕНЦІАЛЬНИЙ ЕФЕКТ.

Не буває людини без соціуму, соціуму без мови, мовлення без мови, говоріння без МОВЧАННЯ. Незважаючи на бурхливий розвиток гуманітаристики протягом останнього сторіччя, мовчання залишається на маргінесі уваги дослідників. Правду кажуть, що у граматиках усіх мов, на жаль, випущена одна частина мови – мовчання. Мовчання є імплікованим у мовленнєвому акті феноменом – це невербалізований простір «знакової тіні».

Мовчання – це поняття, якому важко дати чітке визначення. Для кожної із дисциплін – чи то антропологія, чи педагогіка – знаходиться певний кут, під яким можна досліджувати невичерпний феномен мовчання. На часі існують різні інтерпретації мовчання, що категоризують силенціальний ефект, відмежовують поняття ТИШІ, описують силу коду мовчання, його фізіологічні та фонетичні вектори [1]. Про інтенсивне дослідження мовчання свідчить парадигма метазнаків сайлентологія, силентика, сайлесний принцип, лінгвістика мовчання, стилістичний засіб мовчання, паузація, хезитація тощо.

Мовчання – силенціальний компонент комунікації. Як дискурсивне явище воно розглядається на вертикальних та лінійних – ризоматичних векторах, що обумовлює його осмислення в домені індивідуально-психологічного та соціально-прагматичного буття. Мовчання носить ситуативний характер і проявляється у мовленні. Феномен мовчання в усному мовленні позначається за допомогою пауз, які маркуються графічними та лексичними засобами на письмі. Якщо у писемному мовленні є лише один канал інформації – текст, то усне мовлення має вагомі для спілкування невербальні знаки, а саме: міміку, жести, паузу тощо. Парадокс виявляється в тому, що людина мовчить, а інформація слухачам надходить. Слушним є афоризм Цицерона: Найсильніший крик – у мовчанні.

Мовчання як невід’ємний компонент невербальної комунікації тісно пов’язане з мовленням та культурою соціуму як аспект мовчазних лакун, їх інтеграція у мовленнєвій царині з невербальними засобами. На концепті мовчання фокусують увагу філософи, соціолінгвісти, психологи, літературознавці, лінгвісти різних студій і представники різних тенденцій та уподобань.

На часі діє тенденція до системно-функціонального вивчення одиниць мови та мовлення, з одного боку, та малодослідженості феномену комунікативного мовчання та культурем – з іншого. Поліаспектність мовчання є прозорою з огляду на його причетність до різних сфер реалізації: підтекст (літературознавство), диференціація, пресупозиція, алюзія, апосіопезис/апосіопеза, афаза, вербальна парафазія (нейропсихологія/логопедія), перифраз (стилістика), імпліцитний смисл, непряме інформування, непрямий мовленнєвий акт (лінгвістика) та ін. Лінгвістичні дослідження комунікативного мовчання свідчать про те, що мовчання інтерпретується як іллокутивний акт із нульовою пропозицією [3, 47]. Базовими номінаціями концепту мовчання є вербалізатори: англ. silence, pause, stop, hesitation, stillness, quiet, human silence, nature silence; укр. мовчання, мовчазний, людське мовчання, тиша в природі. У довідникових джерелах зазначають, що пауза (лат. pausa, від гр. pausis – «зупинка, припинення») – це тимчасова зупинка звучання, під час якої мовленнєві органи не артикулюють, вона (зупинка) розкриває потік мовлення, актуалізується звукова організація речення або його складових – членування та відокремлення [5, 357]. Пауза акустично означає припинення звука, фізіологічно – припинення артикуляції [7, 288]. Цей складний феномен поєднує у собі перерви у звучанні, комплекс тональних модифікацій передпаузальних сегментів та часові характеристики. Комунікативне мовчання як силенціальний ефект має соціальний характер мовчазливої поведінки. Мовчання детермінується канонами спілкування: мовчання слухачів в аудиторії, у церкві, у залі засідань, що передбачено нормами поведінки соціуму. Поведінку людини можна зобразити в матриці ієрархії доменів, у якій перший ярус є родовим по відношенню до другого, а другий – до третього.

Мовчання має свої варіанти – тиша, німота, безмовність. Людина не може не спілкуватися без мовчання, яке, як й інші форми невербальної комунікації, є центральною формою комунікації. Тут є однаково важливим, що говориш і як говориш. Папір втрачає будь-який зміст без графічних знаків, але графічні символи не можуть існувати без паперової основи; так само мовчання та мовлення знаходяться у взаємній залежності один від одного – кожного разу виступаючи контекстом, а отже – смисловою основою один для одного.

Відомий австрійський філософ-неопозитивіст, основоположник лінгвістичної філософії Л. Вітгенштайн писав: «Мова маскує думку. І маскує так, що із зовнішньої форми маски не можна скласти уявлення про форму замаскованої думки, бо форму маски утворено зовсім не для того, щоб з неї можна було впізнати форму тіла» [6, с. 36]. Стандартне соціальне спілкування позначається етикетом, який регулює міжособистісні стосунки та є культурною традицією [9, с. 20]. Умовчання, утримання від розмови має етнічний  характер [8; 11]. Універсальним є те, що стандартизоване та канонізоване суспільством мовчання позначене бівекторністю, воно або діє (є соціально релевантним), або підлягає табу, має дозвіл на своє існування та може бути вельми бажаним [9, с. 245].

Мовчання корелює, інтегрує з вербальними маркерами, комплементує їх та ситуативно детермінується. На природі мовчання, його витоках, семантизації, ословлення фокусується увага вчених різних студій. Ключовими в дослідженні концепту МОВЧАННЯ є питання онтології та функціонування. Ідентифікація зазначеного феномену не є легкою: мовчання, як пісок, сипке, невловиме та загадкове. Відгадка, осмислення мовчазного ефекту криється у ситуації – близькій або віддаленій [1].

У наведеній паремії, наприклад, фіксується канонізоване ставлення англійців до мовчання: англ. A close moth catches no flies; укр. Не слід говорити багато, бо це породжує небажаний ефект. Пор.: англ. blabber mouth – (sl.) a person who tells secrets by talking too much; gabbler – to gabble – to say (words) so quickly that they cannot be heard clearly. (Бовтуни демонструють інтелектуальну неспроможність).

В етимології лексеми мовчання приховується ознака належності до «того» світу. Пор. споріднене слово мовчанка – «гробова, могильна, мертва» [2].

Загадковість, енігматичність мовчання має свої витоки у міфології. Розрізняють гарпократійське (англ. harpocratic) та ларундійське (англ. larundic) мовчання. Мотивацію цих термінів знаходимо у міфах про Гарпократа та Ларунду. Гарпократ – грецьке ім’я єгипетського бога Гора, сина богині Ізіди, що був народжений після смерті свого батька Осіріса. Гарпократу приписувалися простота та невигадливість, з огляду на це він зображувався як дитина. В Ермонтському храмі, спорудженому за Птоломеїв, статуя Гарпократа зображає немовля, що тримає палець у роті. Як свідчать міфи, німфа Ларунда (лат. Muta «німа», Tacita «мовчазна») була покарана Зевсом за надмірну балакучість. Вона розповідала дружині Зевса про любовні пригоди Зевса. За це розгніваний Зевс вирвав у Ларунди язик та відправив її в царство мертвих – Аїд, куди її супроводжував бог Гермес. З часом Гермес навчився розуміти її безсловесну мову. Звідси метазнак герменевтика. Гарпократійське мовчання пов’язане з ритуальною поведінкою, а мовчання Ларунди – це імпліцитні, приховані форми, що потребують тлумачення та осмислення. Гарпократійське мовчання має ефект джерела, яке примушує нас поглянути на себе, зібратися з думками, відрефлексувати душевний стан та стимулювати пошук.

Гарпократійська тиша є надійною для створення відкриттів та витворів. Ларундійське мовчання передбачає обмеження в мовленнєвій поведінці, замовчування секретів, заборону ословлення.

Мовчання – специфічний ритуал, нормативна секулярна поведінка. «Хвилина мовчання» була узаконена у Великій Британії в 1919 році. Слово як одкровення приходить у безмовності – в небуттєвій меонічній німоті. Голос і мовчання – протилежності, що започатковують спільність. У діалозі мовчання як альтернатива слову інтерпретується залежно від ситуативних, соціальних та психологічних факторів. Значення мовчання, точніше – його зміст, розміщуються ситуативно на різних полюсах, вступають у суперечність одне з одним, що зумовлюється самою природою мовчання, його поліфункціональністю та наявністю однієї форми. Примусове мовчання жінок стало предметом уваги різних розвідок про мовчання, що містять приклади негативних проявів гендерного мовчання, таких як дисциплінарне, деспотичне, нав’язане суспільними інститутами тощо. Кожна соціальна група має свої вимоги до мовчання та вирішує, скільки має мовчати людина з огляду на специфічний ранг – своєрідна парадигма мовчазної ієрархії мовленнєвого суспільства. Категорія мовчання людини не може існувати поза часом, темпоральність є її невід’ємною рисою. Мовчання по-різному сприймається в монохронних та поліхронних соціумах. Мовчання людини пов’язане із часовими та просторовими складовими, однак мовчання вплітається в «соціальну тканину життя» та по-різному розвивається історично. Мовчання має бути зрозумілим не лише в режимі мовлення, але і в інших контекстах, у поєднанні з іншими невербальними знаками, так само як воно стає зрозумілим у контексті культури. Оскільки мовчання є залежним від контексту, цей силенціальний феномен може виражати багато значень.

Лінгвісти виокремлюють п’ять контрастуючих функцій мовчання як таких, що позначають позитивні та негативні цінності: а) функцію зв’язності: мовчання може об’єднувати або розділяти двох чи більше осіб; б) функцію впливу: мовчання лікує або ранить; в) функцію відвертості: мовчання може нагадати вже відоме – поринути в себе або може приховувати певну інформацію; г) функцію висловлення думки: мовчання може продемонструвати схвалення та підтримку того чи іншого погляду або продемонструвати зовсім протилежний погляд; д) функцію активності: мовчання може бути сигналом до глибоких роздумів або ж може свідчити про відсутність /наявність розумової активності [12]. Таким чином, мовчання може надавати сил або тяжіти над людиною, підтримувати душевну близькість або слугувати знаком агресивної ворожості, може бути актом ввічливості або ж сигналом зневаги. Цілком виразним сигналом є використання мовчання для регуляції спілкування, а також для того, щоб продемонструвати близькість. Ввічливою поведінкою в англомовному соціумі вважається, коли людина, що приєднується до гурту, робить щось мовчки, і, навпаки, є неприпустимою в Середньоземній країні на кшталт Греції. Мовчання може бути символом активного пізнання, так само, як і бути символом лінощів, невігластва. Мовчання може бути абсолютним, акустичним, антецедентичним, духовним, статичним, часово-просторовим, випадковим, рефлекторним, показовим, внутрішнім, зовнішнім, таким, що відчувається сенсорними органами.

В аутентичних лексикографічних джерелах верифікуються домінантні значення слова silence  в такі:

1) the fact of abstaining or forbearing from speech or utterance (sometimes with reference to a particular matter); the state or condition resulting from this; muteness, resistence, taciturnity;

2) the state or condition when nothing is audible; absence of all sound or noise; complete quietness or stillness. Sometimes personified;

3) ommition of mention, remark, or notice in narration Chiefly in phrases to pass with , pass over in / silence.

Слова англ. silence та pause семантизують мовчазну поведінку людини. У слові pause лексикографи виокремлюють спільне зі словом silence значення медитації. Hesitation як алонім цих лексем є релевантним до витоків перерва або нерезультативність дії. Hesitation – the action of hesitating; a pausing or delaying in deciding or acting; due to irresolution; the condition of doubt in relation to action .

Слово pause тяжіє до метазнаків просодики, перегукується зі значенням слова silence, не корелює зі значенням nature-silence. Пор. англ.: pause – to give pause to, to put to a pause, to hesitate at pause, motionless, hesitating. Лексема silence представлена у домінантних колокаціях типу silence gives consent; to keep (or hold) silence; to break silence; to put to silence; to pass with, to pass over in silence.

Мовчання (пор. таїна мовчання) – ключова категорія філософії, оскільки мовчання не є хаосом чи беззмістовною порожнечею, а навпаки – смислетвірною структурою.

Мовчання позначене багатовекторністю, містить поетичні опозиції, риторичні пропуски та паузи. Мовчання топіково модифікується, змінюється, валоративно впливає на осмислення того, хто ми є та що ми робимо. Пор. діаграму, яка не претендує на повний обсяг мовчазних ситуацій [1].

Феномен мовчання активно взаємодіє з різноманітними дисциплінами: це – філософія, релігієзнавство, соціологія, психологія, етнографія. Кожна з наук знаходить у мовчанні щось енігматичне, доводить, що цей феномен досить валідний та несе тягар невідомого, нерозгаданого, нерозкритого. Мовчання можна визначити як спосіб поділу мовлення на сегменти, що робить мову зрозумілою. Це – особливий тип промовляння, адже з глибин мовчання народжується думка. Тому мовчання протиставляється балаканині. Справляє враження мовчання, що бачиться як зусилля розуму, «розмова душі з собою» (Платон). Пор. прислів’я: Срібні мої слова, золоте моє мовчання. Сама Природа закликає не до свавільного підкорення як запиту щодо її улаштування, а до вслухання до неї у власному мовчанні. Учені стверджують, що Логосу передує мовчання, мовленню – «час мовчання».

У терміносистемі з’явився термін для позначення неучасті в бесіді – ігнорування мовчанням (англ. inattensiveness to the communication). У межах сайлентології валідним є вивчення взаємозв’язку вербальних і невербальних знаків комунікації, визначення статусу комунікативного мовчання, його функціонального навантаження та екстеріоризації. Природа, соціальний статус, функціональне навантаження невербальних засобів розглядаються у працях А. Д. Бєлової [4], В. І. Карасика [9], Л. В. Солощук [10], О. А. Янової [11]. Вчені звертають особливу увагу на перцептивний зміст невербальних знаків – міміки, жестів, пози.

Значне місце в арсеналі мовних номінацій, що позначають феномен мовчання, посідають іменник та іменникова група. Поряд із іменником належне місце в експлікації мовчання займають дієслово та його форми, напр.: англ. to hesitated, didn’t answer him, he dared say nothing. Мовчання екстеріоризується за допомогою прикметників типу англ. became silent, grew quite still. Силенціальний ефект номінується і за допомогою прислівників типу англ. worked silently [1].

Поети здавна відчули недостатність слова – стан, коли певні явища, відчуття, переживання неможливо висловити. З цим твердженням погоджуються і мовознавці. Пор. укр.:

Не жартуй наді мною, будь ласка,

І, говорячи, не мовчи.

Нащо правді словесна маска?

Ти мовчанням мені кричи (В. Симоненко).

Основними засобами авторського позначення мовчання є слова та словосполучення типу silence, silent, pause, stillness, still, an awkward pause, after a long pause, after some hesitation, dumb goodwill, sudden silence, in brooding silence, quietly amazed, quick and silent, an uncomfortable pause, didn’t respond, didn’t answer, very still тощо. Силенціальний ефект в англомовному художньому дискурсі деталізується за допомогою словосполучень (синтаксичних та фразеологічних).

Мовчання позначається також за допомогою комунікативних одиниць типу англ. No answer; Silence prevailed; Silence came back; Another awkward pause.

Засобами експлікації силенціального ефекту виступають монолексемні, полілексемні, різночастиномовні номінативні та комунікативні одиниці. Полілексемні вербалізатори комунікативного мовчання вказують на його витоки та тривалість.

Список використаної літератури

Анохіна Т. О. Семантизація категорії мовчання в англомовному художньому дискурсі : монографія / Т. О. Анохіна. – Вінниця : Видавництво «Нова Книга», 2008. – 160 с.

Арутюнова Н. Д. Язык и мир человека / Н. Д. Арутюнова. – М. : Язык русской культуры, 1999. – 896 с.

Безуглая Л. Р. Значимое молчание в системе прагматической импликации / Л. Р. Безуглая // Вісник ХНУ. – Х. : ХНУ, 2004. – Вип. № 636. – С. 47–49.

Белова А. Д. Лингвистические аспекты аргументации : монография / А. Д. Белова. – К. : Астрая, ? 1997. – 310 с.

Введенская Л. А. Культура речи : учеб. пособие / Л. А. Введенская. – Ростов н/Д. : Феникс, 2002. – 448 с.

Вітгенштайн Л. Tractatus Logico-Philosoficus: філософські дослідження / Л. Вітгенштайн. – К., 1995. – 165 с.

Зиндер Л. Р. Общая фонетика / Л. Р. Зиндер. – Л. : Изд-во Ленинградского университета, 1960. – 335 с.

Инубуси Йоко. Феномен молчания как компонент коммуникативного поведения : автореф. дис… канд. филол. наук: 10.02.19. Йоко Инубуси. – М. : Накра принт, 2003. – 24 с.

Карасик В. И. Язык социального статуса / В. И. Карасик. – М. : Гносис, 2002. – 313 с.

Солощук Л. В. Невербальные коммуникативные компоненты в системе межкультурной коммуникации / Л. В. Солощук // Вісник Сумського державного університету. Філологічні науки. – Суми : СумДУ, 2004. – №4 (63). – С. 170 – 176.

Янова О. А. Номінативно-комунікативний аспект позначення як компонента невербальної поведінки (на матеріалі сучасної англійської мови): дис. канд. філол. наук / О. А. Янова. – Х. : Константа, 2002. – 210 с.

Jensen J. V. Communicative Functions of Silence / J. V. Jensen // Communication: Concepts and Processes. – Prentice Hall, 1976. –  P. 124-132.