загрузка...
 
ЮРІЙ ЛИПА (1900–1944). ПРИЗНАЧЕННЯ УКРАЇНИ
Повернутись до змісту

ЮРІЙ ЛИПА (1900–1944). ПРИЗНАЧЕННЯ УКРАЇНИ

62. ВЕЛИКІ ЗАПОВІТИ

Окреслення терену діяльности української раси, опис її формації і виявів її зайняли головне місце в цій скромній праці. Може, найважливішою річчю в цьому було виявлення духовної великости України і її цінности для світу.

Тепер приходимо саме до найважливішого, до висновків. Які можна поробити висновки з багатства, різнорідности і своєрідности українців? Висновки ці, річ ясна, мали б дати щось практичне для будуччини. Це мало б бути щось, може, таке, що «направляє», «п’ятиліткує», «пророкує» чи хоч творить атмосферу пересади. Але це було б, однак, чуже українському характерові, як чуже йому шаманство, юродивство сходу або блеф і натягання заходу. Чи така асекурація себе формулками не була б самоошуканством, ба – втечею від історичности? Втечею від практики життя?

Може, єдиною формулою було б: будь приготовлений до власної історії! Гляньмо на політиків британської держави. Вони при своїх інтелектуальних ресурсах могли б приготувати тисячі «п’ятиліток», «динамістичних певників» чи планів і ними б кермувалися v політиці. Так не є.

В своїх «Порадах французькому державному мужеві, що їде до Англії» (l938) підкреслює А. Моруа: «Не вимагайте від бритійських політиків завеликої докладности в планах. Вони ніколи не уявляють, що є можливим для людей наперед організувати будуччину. Вони приготовлюються, але не вірять, що можна передбачити вередливі посуви долі».

Отже, властиво, найважливішою річчю в реальній зустрічі з історією була б готовність бути історичним краєм. Отже. на першім місці – відчуття історичности. Яке ж воно є в українській еліті?

В деяких українських письменників, що беруть на себе відповідальність інформувати про Україну, ба, й про «душу України» чужинців, зустрічаємо згадку про фрагментарність, розшматованість історії України. Чи ж так є справді? Адже ж великий організм, поки він живе, не може бути розшматований, – всупереч усьому він існує. Те, що тепер українська раса живе, – це ж є передусім запереченням того, що вона була більш чи менш розшматована.

Ні, розшматовані є такі сучасні інтелектуалісти, що «приймають чи не приймають» … українську історичну постать, явище чи подію. Ці «цензори» власної раси – самі каліки, розшматовані власними суперечностями і пораженством. Бо коли б мали просту, суспільну душу, змогли б прийняти свою історію як суцільність. Коли хтось не може прийняти постаті своєї матері в цілости, нехай нарікає на себе, що є недобрим сином. Коли хтось має заслабі очі, щоб устежити за всіма ширяннями орла української історії, нехай не дивиться. Хто не може знести всіх проявів українського характеру, нехай не береться до української історії. Поки в XIX столітті злякані інтелектуалісти і «відсебетники» не забралися до української історії, мали українці поняття України як цілости в минулому.

Одність історії України – це підстава, хліб насущний тих, що живуть нині. Все, що було досі на Україні, все є близьким сучасним українцям. Бо ж і нині, і вчора – це ж одно, це характер раси й його прояви. Це одність акції української раси. Все, що було, все є недалеке від сучасности, і в житті окремої людини, і в житті раси.

Не берім справи цивілізаційних догідностей як чогось важливого. Душа раси не змінилася. Пізнавати свою історію – це просто пізнавати всі сили своєї раси.

Раса з погляду історика – це ж передусім сума здібностей і відчувань українців у віках. Всі можливі засоби українського життя, що досі дала українська раса, треба зберегти. Були доби, коли розвивалася та чи інша прикмета українського характеру і зв’язані нею групи українців, але завжди то був той самий, що й нині, український характер. Українська історія – це не те, що перейшло, що проминуло це така ж сучасність і така ж майбутність, як те, що ми poбимо нині.

Нічого нема дивного, що як і під час збирання данини для басків сімсот літ тому, так і тепер, населення України воліє переховуватися в лісах. Напевно, політична еміграція з київсько-чернігівських князівств до Володимира й Галича в XIII–XIV віках мала тоді не менше значення, як тепер, в останніх десятиліттях, і запорожці в 1918 році, виступивши в Криму проти німців, властиво, боронили значення і можливості Боспорського Цісарства та висловлювали наміри козацтва з XVI–XVII століть.

Історія дає передусім можливість зрозуміння власного характеру: як же ж можна хоч найменшу дрібницю відкинути в ній. не стараючись навіть зрозуміти її? Як нужденне виглядає таке «цензурування», калічення, що пригадує скоріш зусилля хоч би большевіків, що перейменовують місцевості, нищать портрети і рукописи, щоб тільки українці не побачили свого характеру в історії, а значить, і своєї великости.

Батько сучасних істориків України Михайло Грушевський висловив розуміння історії, близьке до сучасного. В своїм вступнім-викладі у Львові (дня 12. X. 1894) він зазначив, що хоче зрозуміти в історії «стан економічний, культурний, духовний цієї маси українців, їх пригоди. Їх бажання й ідеали». Отже, й для нього, що, може, не вмів підійти до тієї «маси українців» як організму, все ж найважливішим було те, що висловлює пригоди, бажання й ідеали – характер раси.

Одність історії як вислів характеру – це в сучасних європейських країнах нормальна річ. В Великій Британії, що розвивалася нашаруванням, збереглися звичаї й ідеї з-перед кількасот літ у щоденнім житті. В грудні 1937 p. Самюель Хор, міністр внутрішніх справ Британії, сказав у парламенті з нагоди обговорення закону про протилітунську оборону: «Я звертаю вашу увагу, що наші заходи в дійсності суперечні з ідеалами кількох поколінь. Ми обертаємо годинник докладно на тисячу літ назад. Ми готуємо план, щоб відірватись від звичайного цивілізованого життя мужчин, жінок і дітей». Коли так з уст міністра падають слова про поворот до Х століття, то це є реальність. Х століття живе і допомагає англійцям орієнтуватися в сучасності.

В «Моїй боротьбі» Гітлєра зустрінемо такі вирази, як «ми (німці) наново починаємо те, що скінчили шість століть тому». Чи ж згадувати, що й сучасні італійці в своїх посувах більше рахуються з посуваннями своїх політиків з-перед п’ятнадцяти століть, як із Кавуром чи Нітті.

Ця зрозумілість давньої історії має своє пояснення: людина не має поступу в своїх емоціях. Цей біологічний підхід до історії одночасно є найпрактичнішим. Це ж таке просте, що з покоління в покоління діють ті самі емоції в українській расі. Нема різниці, чи українська пиха буде вбрана в туніку герольда Борістеніта з Ольбії, що понижує криком ринкових купців десь з-над Сожі або Бистриці, чи та пиха промовлятиме вбрана в кармазини січового підшафаря, що ганить чернь, чи то буде пиха сучасного паперового «донкихота», що виписує про свою кров «народ без пуття». Не зміниться й українська жадібність – все одно чи буде вона озброєна тільки сітями керченського рибака оселедців, чи модерними машинами до видобування нафти на Бойківщині, чи золота – на Кавказі.

Такі були б зариси відчуття історичности. Лишень якою є дорога до того відчуття? Не легко дістається й окремій людині відчуття власного шляху, ще тяжче здобути відчуття власного расового історизму. Лівінгстон, що шукав джерел ріки Нілу, мав багато труднощів, щоб розібратися в заплутаній сіті африканських рік, водоспадів і порогів в хащах та пралісах. Негри, що жили над водою, дивувалися з його розпитувань: «Ви питаєтеся про джерело ріки? – говорили вони, – Пощо? Ми п’ємо з неї скільки захочемо, а решта води нехай пливе собі далі...».

Треба брати образ раси як цілість. Бо ж не можна бавитись у наповнювання «бляшанки» абиякої доктрини і тільки цим обмежувати своє відношення до «ріки» раси, що пропливає в нас і – нами.

В кожному разі, мряка XIX століття, інтелектуальна нівеляція континенту Европи розвіюється, і тепер, може, легше буде знайти індивідуальність своєї ріки-раси.

Сучасні європейські раси (особливо ті, що спізнились) поспішають з окресленням себе в минулому.

Останній (1937) з’їзд передісториків у Німеччині був дуже характеристичний. Протоісторики (як і біологи) надають напрям сучасним духовностям. Що ж німцям дав цей з’їзд? Ще одне відірвання Німеччини від Европи в свій окремий світ. Погляд на всесвітню історію виключно з погляду інтересів германської раси. Баймлер подав такі свої тези в історії світу: дві доби, нерівні щодо важности, складаються, за думкою німця, на зріст світу: перша – від Олександра Великого до занепаду античного світу – це доба загального хаосу, мішанини духовностей; друга – від виступу німецьких племен аж донині – це епоха організації німцями світу, що закінчиться перемогою Німеччини. Загалом цілий з’їзд був одним спільним зусиллям учених вижолобити окреме ложе для німецької ріки-духовности не тільки в минулому, але й на віки вічні, на майбутнє. Вони хочуть цією амбіцією окремішности не тільки здобути енергію своєї раси, але й замкнути її в доцільності, зберегти від розпорошення.

Отже – шукати своєї власної одности історії. Це легка річ для англо-саксонця, італійця, німця, але важка для українця. Так мало зроблено в синтезі української історії.

Але коли є відчування одности, то вже з нього можна сформувати методу шукання тої одности. Бо це відчування є прагненням наситити себе українською історичністю. Отже, спочатку візьмімо історичність довкола. Берім усе, що є історичне й українське!

Так. А людські слабости? Незгідність між малістю людини і високістю світогляду, що вона переносить з покоління в покоління, висловлює історична анекдота про будівничого держави Петербургу – Петра І. Десь у глухій провінції він увійшов до церкви, вислухав службу Божу, а потім підійшов, щоб поцілувати руку священикові. Переляканий москвин сахнувся: «Ваша Величносте, – сказав, – як же Ви мені, простому попові, руку цілуватимете? – Мовчи! – відповів суворо цар-тесля. – Не тебе, дурню, цілую, а цілую хрест, що на тобі висить».

Варто пригадати це тим сучасним українським хаотикам, що не шукають хреста традиції в українцях. Тим часом традиція є скрізь довкола. Як прегарно заховувалися українські урядовці по поразці! Як голодували, гинули від хвороб, не мали житла й опіки, але вірно роками трималися своєї української державної групи. Як вірно несли традицію українські воєнні групи з усіх українських земель! Як всупереч усьому до смерти несуть ії не раз і донині. Позбирати з них відблиск їх історичних хрестів, позбирати подробиці історії і разом – яку ж історичну великість та одність дасть це збирання! Дуже багато вже зроблено, дуже багато (особливо в воєнній історії) ще треба зсинтезувати.

Але цього мало, цієї недавньої історичности. Недарма ж вибрали ми за методу одности ненаситне шукання української історичности. Адже усі ці «вірні русини» і «вірні малоросіяни» не були з порожніми руками: вони пригорщами несли з собою традиції принаймні XVIII століття. Чи з ними маємо відкинути цю Україну, так, як зробили це члени Центральної Ради на одному з засідань у 1917 році? Тоді прийшов на залу старий сивий генерал і промовив до них як до нової України: «Приходить до Вас стара Україна. Цілий свій вік на війнах Росії, почавши від турецької, організував я військо. Я робив це чесно, бо вірив у фантом Росії. Але я – із старої козацької родини. Тепер жаль гнітить моє серце. Дайте мені можливість окупити мою вину щодо України. Всі сили, всі відомості, що були так цінені чужинцями, хочу віддати своїм». В шуканні одности треба взяти і їх до скарбниці раси. Наприклад, думки єдиного теоретика російської військовости Михайла Драгомирова – це думки українця, і то великого українця. Вони належать до української раси, до української воєнної історії. Українська кров в особі графа Розумовського опікувалася геніяльним Бетовеном, українська кров подорожувала світами в особі Миклухи-Маклая. Що з того, що Василь Наріжний писав мовою Петербургу? Він ненавидів Петербург і написав, може, найгарніші й найпатріотичніші повісті про Україну.

Далі за традиціями XVIII ст. бачимо історію козаччини з традиціями підбиття Риму (Одонацер), врешті – Київ, Вічне Місто, що продовжує традиції Боспорської Таматархи в руській Тмуторакані.

Душа сильної людини мусить бути суцільна, і душа раси в історії – одністю. Це є закон Провидіння.

Але коли для здобуття одности з недавньою історією не треба посередників, то для одности з давніми віками треба істориків із суцільними переживаннями історії. Тоді виросте велика історія. Лишень треба визволитись. Треба визволитися від змови істориків. Легко на війні вогнем бити в позиції ворога, тяжче вгадувати чужі пропагандистські й провокаторські посуви в українськім житті, – але річ незмірно тяжча дослідити, хто і як, чому й де затроїв українців чужим історизмом. Затроїв, треба це підкреслити, бо не тільки накинув корисні для чужої індивідуальности погляди, але й дав те, що в істоті своїй нищить українців, паралізує всякий розвій.

Як дивно виглядають чужинецькі схеми історії! Як пригнобливо діє така нерасистська історія на читача. Як низько, як нелюдяно гнобить людську душу. Якийсь Хтось зіпхнув Когось, щоб стати на його місце, і в цім є зміст безпросвітньої чехарди перескоків один через одного, цих Хтосів і Когосів. Часами це якісь особи (династ, гетьман, фюрер), часами – це форми устрою (демократія і автократія), часами – це класи (робітники і визискувачі), часами – абстракційні ідеї (реакція і поступ) чи навіть літературні типи (Гамлети і Дон Кихоти російських університетів, Санчо Панси і Дон Кихоти «Вістниківців») і т. д., і т. д.

Яке сплощення індивідуальности раси, яке знищення границь раси, відкинення її островности! Причому на цій безборонности українського історизму чужі народи і раси залагоджують свої порахунки. Пропаганда і просто ненависть роблять чудеса. Наприклад, щоб знищити славне українське поняття «козак» і «Козацька Нація», чи ж недавно не прозвала Москва киргиз-кайсаків козацькою республікою і чи тупоголові чужинецькі подорожні слухняно не почали описувати «типові азіятські обличчя козаків і калмиків»?

Між історизмом західніх народів і деяких народів номадського кругу між Балтією і Уралом є лишень одна різниця. З’ясуймо це в короткім прикладі. Коли французький лицар здобув еспанський замок, він полонив власника замку, але зоставив старі замкові папери в порядку. Коли московський чи інший подібний войовник здобув український замок, він або спалив старі замкові папери, або, ще частіше, попідробляв там підписи і дати.

Але не вдалося знищити одного – незнищимого історичного інстинкту української раси. Незнищимого, бо опертого на культурнім підложжі і одности характеру раси. В цім є одність історії.

По цім обговоренні практичних і теоретичних підстав одности української історії послідовно виникає думка: які ж висновки з тої одности історії? І взагалі, з цілих попередніх роздумувань над одністю території і одністю раси?

Дуже легко б дефініювати – тепер це робить який-будь «спец від планів» дуже легко, але це є звичайне вгадування. Зрештою. задокладне дефініювання в житті раси є річ і небезпечна. Запитаймо про це одного з найбільш практичних політиків Европи. Говоримо тут не про політика, що живе світоглядом п’ятдесяти мільйонів французького світу чи ста мільйонів германського світу. Це політик п’ятисот мільйонів британського світу.

Недавній прем’єр В. Британії Болдуїн (Baldwin) мав надзвичайно глибоке чуття відповідальности перед своєю расою. Коли збунтований емоціями й інтелектуалізмом Едуард VІІI допровадив британську імперію до межі катастрофи й розпаду. Болдуїн урятував Британію. Він репрезентував расу в обличчі небезпеки. Це могло йому дати принаймні нечувані овації в парламенті при виході з міністерства. Та він передав слово на засіданні іншому і під час промов вийшов потай бічними дверима. Він не потребував овацій. Він не прив’язував до них ціни. Його, як сина своєї раси, завданням було те, щоб раса справно й успішно функціонувала в своїй державі. Можливо, він є найбільшим англійцем наших часів.

Його характер варто пізнати. «Дехто, – пише біограф, – уважав його за ліберала або навіть за соціяліста, інші – за стопроцентового консерватиста. Не посідав блискучих талантів. Але часами виявляв, особливо в своїх останніх промовах, предивне вичуття тенденції раси. Не довіряв людським здібностям і мав велике недовір’я до «високодумних» людей. Дуже часто повторював:

«Передусім уникаймо дефініцій. Коли б ми хотіли занадто докладно окреслити нашу конституцію, дійшли б до розтинання імперії на кусні. По такій операції вона б уже не прийшла до себе».

Передусім уникаймо планувань, дефініцій, логіцизмів, декламаторства – вичуваймо і шануймо якнайглибше своє власне призначення, що його в собі носять українці.

Всі властивости раси, всі прикмети терену і всі генеральні ідеї, однак, мають щось, що не є формулкою, але є тривале, не є дефініцією, але завжди зостанеться важливим у практиці і, врешті, є цілком українське.

Ті поняття є прості, але вони є певні, вони є важливі, вони були відвіку.

Це – великі заповіти української раси. Вони лишень можуть дати одність будуччини, в оперті на одности організації і одности історії.

63. ОДНІСТЬ БУДУЧЧИНИ

Шукаючи великих заповітів раси, не берім під увагу того, чи зони є популярні в сучасних політичних групах еліти. Нерозумом було б шукати української ідеї серед ідей, що йдуть за чужою модою з Заходу. Адже мова йде про заповіти раси, що є старіша від більшости цих західніх чи східніх держав. Так само не можна зважати і на те, що всередині української еліти історизується кілька груп чи одиниць, які хочуть взагалі відірватися від історичности раси. від її «прадідівщини»». Це звичайне пораженство.

Модні чужинецькі ідеї курсували від тисячоліть по українських землях, і так само завжди були якісь незадоволені безтрадиційні групи, однак довершувано тільки той подум, що виростав органічно з характеру раси, з терену й обставин.

Характер раси і терену дає нам одність історії й організації, зате обставини вияскравлять сучасність.

Воля зарисовується як відповідь, як протидія ворожим обставинам. Зачнім від найважливіших.

Що зостанеться українській расі, коли їй відібрано величезну частину її матеріяльних цінностей, відібрано спокій, а еліта її роздріблена?

Відібрання українцям майже на всіх просторах матеріяльних цінностей, виволікування українців з їх затишних кутків і хуторів – це велика проба характеру. Масам дає вона багато: привчає їх, і так схильних до колективізму, до відчуття вартости чистоти расових посувів – великих походів, переселень типу орди і т. п. Інтелектуалізм еліти теж має свій час проби. Кожна нежиттєва концепція інтелігента (а тих концепцій є сотні!) відразу виставлена на пробу очевидности. Так само відрухи не дають нічого більше понад відрух і відразу розвіюють покладені на них надії. Треба чогось масивнішого. Шарпливість і сварки слабшої частини української інтелігенції, як реакцію, збуджують усе глибшу тугу за одністю в боротьбі раси. Все менше місця на фрази, пози і лірикування. Є туга за чимось більшим, а те більше може здійснити тільки органічна солідарність української раси.

Відродження сили українців часто виступало по попереднім знищенні їх матеріяльних можливостей. Можливо, що упадок матеріяльних пут визволяє душу раси. Надмір духовної сили в цих руйнаціях і нещастях викличе потяг до релігії. Потяг до свого, власного релігійного вислову – це те, що жде українців іще в більшій мірі, ніж досі.

Захитаною є їх прив’язаність до землі, захитаний є їх і побут і історичні традиції. Та це все лишень назовні вдасться знівелювати. і побут, і геополітичні традиції в більшій своїй частині зробилися вже підсвідомими в одиниці чи в родині. При першій можливости відживе, як заповіт, прастара українська вісь.

Вкінці образ морального занепаду, що тепер часто трапляється і в своїх, і в чужих, викличе як реакцію потребу вияскравлення моральних підстав, і то в першу чергу в самій еліті. Одність, власна релігія, власна висока мораль і відвічні геополітичні підстави – це є величезні заповіти. Заловіти ці є в самій українській крові: щораз сильніші і жорстокіші струси тільки дозволять на виразніше відчування тих заповітів всіма українцями як призначення України.

64. СОЛІДАРИЗМ РАСИ

В початках раси завжди знайдемо зорганізовану військову масу. що прийшла як Військо або, в кожному разі, як Осада. Коли вглянемося уже в цілком сформовану расу, то знайдемо в ній всі ціхи окремішности від сусідів, всі прикмети духовного Острова.

Границі – це найхарактерніше для живого організму раси чи народу. Стриміти до якогось неформального духовного контакту – це нищити органічність природи. Нищення це однаково небезпечне і для того, хто наступає, і для того, хто відступає. Спеціяльно небезпечне с це серед європейських рас і народів з їх такими виразними індивідуальностями. Контакти народів, що мають різні підложжя, культурні круги можуть викликати тільки катастрофу.

«Пропащий час» – сказав, наприклад, про духовний контакт із Росією один політик, що в минулому столітті стільки зробив для цього контакту (М. Драгоманов). Пропащий час – може сказати не тільки українець, але й поляк, бачучи, як у XVIII ст. близький духовний контакі із східнім сусідом нищив індивідуальність одного й другого.

«Пропащий час» – повинен сказати й москвин про XIX ст., коли політика Петербургу московськими руками знищувала чужі індивідуальності, а одночасно не дала висловитися й московській.

Для добра людства треба пам’ятати цей «пропащий час» всяких більш чи менш виразних асиміляцій. Вибух психічної «затисненої клітини» робить незвичайні шкоди, а негативна імпрегнація, що потім зостанеться, – це найбільша небезпека для розвою рас і народів.

Недарма мудрі раси – давніше елліни і римляни, тепер англосаксонці (а останньо й германи) підкреслюють свою нехіть до асимілювання. Українська раса є островом серед сусідів. Це острів із власним життям, з власними святощами і вселюдськими цінностями. Чужі, накинені духовні цінности не мають ніякого значення. Та й не накинені цінности приймаються тільки по своїм часі спроби всередині раси. Злочином проти Провидіння і природи є втручання до чужого духовного життя.

Українська раса є острів, і в тому її вартість. Всі цінності людей міряє за своїми цінностями. Для українців найголовніший меридіян світу – це той, що проходить через Україну.

Перша найважливіша думка про Україну – це з погляду ззовні. Ніякі починання від внутрішніх подумів. Як можна говорити про живий організм, не окресливши його меж, не виділивши його з чужого оточення?

Нема іншої глибшої ідеї тепер, у часах тотальних воєн на знищення, як ідея расової солідарности. Дехто її пробує висміювати, як ліберальну ідею «згоди» XIX віку. Це неправда. Вік XIX не повернеться, його вказівки також. Можна й треба очищати сучасне українство від деяких решток цього віку, але треба дивитися і вперед. Там ждуть українців віки, скоріш подібні до XVII чи навіть VII. Довкола українців є тільки неукраїнці, чужі їм або ворожі. Ніяка з давніх ідей XIX ст. тепер не має сили.

Расова солідарність – це не з’їзд, не зібрання, не аритметична сума груп, це відчуття організму раси. Відчуття неекзальтоване, відчуття не як вибух, а як тривалість. Вибух ентузіязму був на місці 1917 p., тепер нема чого його повторювати. Тепер на першім місці – відчуття расового організму, постійно загроженого ззовні. Як оцінювати доцільність уживання груп і одиниць всередині раси? Тільки з погляду примату зовнішньої політики раси, тільки оцінюючи ії здатність до безпеки і пружности в боротьбі.

Здатности раси до боротьби назовні – це важливіше, ніж усі генеральні й негенеральні ідеї раси. Це таке просте, як те, що сила й здоров’я людини є для неї важливіше від усіх теорій і наук оточення.

Сучасність працює, щоб українська раса була островом. Ніколи, може, за ціле існування української раси не було більшої ненависти і підозріння до кожного, хто має українську кров, як тепер. Це надзвичайно яскраве відділяння. Розбуджені номадські первні чужинців є супротилежні агрикультурним українським первням. Іде боротьба в расовій площині, боротьба з породою. В цій боротьбі виразні прикмети обох сторін: на ворожу акцію відповідають українці видержкою груп, здатністю до укривання своєї ворожнечі. Десятиліттями вміють укривати свою ворожість українські одиниці (наприклад, Шумський, Скрипник, Гринько і їм подібні). Комплекс укривання для невправного ока зменшує не раз властиву силу українців. Однак це лиш звичайна нехіть українців до негрупового чину, і, як теорія показує, завжди в слушний час комплекс укривання є відкинений. Це не номади, що легко падають духом і змінюються.

Зате ця сама острівність раси вимагає упорядкування всередині раси.

Порядкувати всередині раси! Але не на підставі якогось ідеального типу людини, скажімо, з часів Руссо (ліберали), чи людини-автомату з теорій Маркса (комуністи), чи навіть людини ліричного ніцшеанця (літературне державництво), не на підставі того, що хочеться мати, але того, що є. В кожнім українцеві є хоч відблиск здатности до суспільної будови. Метою ж будівничого лишень і може бути віднайдення цеї здатности, а не фантастичні «перевиховування». Отже, впорядкування того, що вже є біологічно в українцях, їх відвічних будівничих цінностей. Це є матеріал до впорядкування.

Як мірило ріжничкування візьмім українську асоціятивну групу.

Змістом цього упорядкування є велика українська культура. свідомість характеру раси, свідомість у державности, торгівлі, освіті і кермі.

Швидкими кроками зближаються українці до найбільшого відчуття серединости своєї раси. Матеріяльні й моральні обставини діють безжалісно і змушують до одности раси, а то дасть багато. Дасть напруження українських продуктивних форм енергії.

Першою такою формою є почуття хліборобськости. Не значить це, що Україна знов має бути збіжжевим шпихліром. Може, земляки з Канадійської Манітоби виручать її з постачанням збіжжя для світу і засів пшениці не буде головним заняттям українця? Ні, хліборобська енергія – це передусім збірна сумлінна праця і почуття відповідальности. Це вироблений від тисячоліття подив традиції, чого не вдасться знищити ніякою – ні своєю, ні чужою – безгрунтовністю. Це те, що є силою його методичної і працьовитої натури. Цей стабілізаційний і завжди чинний характер хлібороба й зробив те, що Україна давала в свій час стільки первнів культури на захід і на схід від себе. І це, власне, ставить українців у ряді найкультурніших рас свіїу, культурних в цілій своїй масі передусім. Бо тепер ніхто не міряє висоти культури кількістю видатних одиниць – в оцінку входять передусім форми праці, співжиття і керми.

Це тривале й завзяте українське хліборобство – це, може, найбільш продуктивна духовна енергія між Балтією, Балканами й Уралом.

Опанування теренів – друга форма української енергії. Навіть, властиво, вона, а не хліборобськість характеризувала українців в очах чужинців. Пригадаймо похід Івана Підкови до Альп, Святослава – до Іранського роздоріжжя, пригадаймо морські походи до Родосу й берегів Італії. До XIX століття сусіди не давали Україні назви селянського народу. Московські хроніки XVI–XV1I ст. повні згадок про жахливих для москалів «воєнних черкас», що від них можуть оборонити тільки небесні сили. Для білорусинів українці і досі є «разбойнічеє племя», на кажучи вже про подив поляків з козацьких походів. У французькій королівській армії XVII століття (полк Мазарена), в давньому Римі (сарматські легіони), в Атенах (скити з-над Дніпра), ба, навіть у давній китайській імперії – скрізь перебували українці-войовники, представники войовницької форми української енергії.

З цим виявом українського характеру пов’язаний інший – колонізаційна енергія. «Здається, ні один народ, – пише Коль, – не має таких здібностей закладання військових колоній, як українці». Кубань, Сірий Клин і Зелена Україна в Азії – це пам’ятки недавнього осадництва; Судомира, Новгород і Тмуторакань – пам’ятки античного.

І в завойовництві, і в колонізації є вислів здатностей до упорядкування незнаного терену і себе в тім терені. Тут є поле до висловлення і для готського відчуття самодисципліни і ферментації крови, тут є можливости для еллінських емоцій пошуку і відкриття зв’язку речей. То є енергія до творення нових українських цінностей.

Але й завойовництво, і колонізаційність від самих початків були пов'язані з торгівлею. Перші згадки про українські землі – це згадки про землі, що торгують. Перший писаний трактат Києва (IX ст.) говорить про закон, торговельні вигоди і честь. Все виразнішає значення Січі як найбільшого українського торговельного центру, що був завжди під охороною війська. Все яснішає вага українських форм енергії чумацтва і кооператизму, як одного з найважливіших висловів української раси. Торгівля – це ж найповніше висловлення здатности до оцінювання найрізноманітніших обставин і людей, це і для хліборобськости, і для завойовництва посередництво в творенні.

Зрештою, згадаймо іще одну форму української енергії – інтелектуальну. Вона завжди є обіч або на другім плані інших форм енергії, вона разом із мистецькою енергією встановлює певність і рівновагу дії українських речей. Вона усвідомлює традиції і шукає закликів Провидіння, завжди до останнього століття слухняна його наказам. І в ній є завершення великої будівлі української солідаристичної культури!

Що ж буде на тому українському острові? Чи починати вгадувати, чи будувати утопії, чи, принаймні, представляти собі будуччину, будуючи аналогію до часів Великого Києва? Багато треба буде ще і розпачі одиниць, і відданої праці груп, і жорстокого творення меж раси, щоб увесь цей матеріял висловити в неслухнянім людськім м'ясі, на твердій українській землі:

Побачити новий український світ! Ця річ не для одиниці. Поколінь треба на те, щоб уміти поглянути на себе. Тепер є лиш одне певне: цей світ по ударах виросте ще сильніший, іще упорядковані ший, іще більший.

Можемо в нім тепер відрізнити тільки дві осі: відвічну вісь української землі і відвічну вісь українського духа. І про це в двох дальших розділах.

65. ВІДВІЧНА ВІСЬ

«Схід і Захід, – каже історіософ Польщі Артур Гурський, – це польська ділема. Історія наша (польська) постійно відбувалася між Заходом і Сходом». І має рацію: недарма сотні польських ідеологів це твердять від віку. Пересування Польщі на схід, відірвання від заходу, від моря – це початок небезпечного процесу. Так, роля Польщі бути посередницею вздовж своєї осі – Вісли, отже, бути між сходом і заходом.

Але чи українські землі були коли лучником між Польщею і Московщиною? Так, були. Це тоді, як Україна по Андрусівськім тайнім договорі (1667 p.) була роздерта на дві половини і «московський берег» Дніпра був насупроти «польського берега». Тоді був Схід і Захід українською ділемою; в цьому роздерті доктрина була найліпше використана. Бо це найбільше ворожа Україні доктрина. Нема певнішої для знищення України. Прикладімо «схід-захід» до українського релігійного життя – і будемо мати релігійну війну; прикладімо «схід-захід» до політичних орієнтацій – і будемо мати вдячне поле до попису чужих агентів; прикладімо неуцьку форму «народу-бастарду» до окреслення українського характеру – і будемо мати джерело українського пораженства, а не відчуття серединности.

Зрештою, пригляньмося до геополітичних тенденцій України. Вони є реальні, вони – двигуни історії. Бо ж, передусім, не схід і не захід є джерелом України. Підложжям її раси, підложжям її культури й світогляду від самого початку і до останніх часів був Південь. Звідти прийшло оформлення християнства, тільки туди була єдина спроба перенесення столиці з Києва. Південь, Дунай і Закавказзя – це напрямні головної експансії київських князів, Середземне море – напрямна політичної і торговельної експансії античного Понту.

Визначення напрямної на схід чи на захід – це, передусім, нищення власного характеру, духовности, що прийшла з півдня. Духовности, що зросла над південними морями й вододілами і розпросторилась, як кров по жилах, ідучи вгору Дніпром, Дністром, Дунаєм, Богом і Доном, несучи до найглухіших закутків українських земель подих півдня. Чи ж не видно цього в егейських і геттітських взорах Старобільщини, чи ж не грає він павиними перами колядок на Полтавщині, чи не пов’язаний із звичаями з-над Дінця? Де ж поділася Америка йонійського й малоазійського еллінства, як не в крові українців. Нарешті, друга напрямна українських земель і раси – це Північ. Звідти прийшла династія норманів, звідти, як і з півдня, прийшли користі торговельного посередництва, культурної виміни. Звідти ж прийшов такий важливий первень раси, як готи. Бо де ж поділася головна маса остроготів і їх велика держава, коли не перейшла в кров українців? Врешті на північ була військова експансія київських князів, там була найбільша домінія Києва – Новгород.

Тільки вісь Південь-Північ є віссю українських земель. Як у добі античній і київській, так і в добі козацькій. Успіх революції Богдана Хмельницького, правдоподібно, був уможливлений підтримкою османів, так, як, скажімо, успіх французького короля Франца І на Середземнім морі – опертям на могутність Порти. Для козаків передусім – опертям на південь. Недарма гетьман Самойлович вказував союзникам-москвинам, що не похід проти османів, а дружба з ними відповідає інтересам України. Самойловича замінили Іваном Мазепою, але й той у союзі з королем із Півночі опинився вкінці в Бендерах, на землях південної імперії османів.

Зрештою ця українська вісь Південь-Північ є одною з найатракційніших геополітичних осей на просторах між Балтією й Уралом.

Польський історик О. Гурка підкреслює в своїй «Рації стану Польщі на південнім Сході» (1934), що Польща завдяки зв’язаности з козацькою Україною цілком непотрібно, зі шкодою для себе, далася втягнути в конфлікт на Півдні (Дунай, Чорне море), що їй геополітично цілком чужі.

Так само зв’язок з Україною цілком змінив вісь експансії Москви. До половини XVII століття ціла експансія її була до Білого і Балтійського морів, а з другого боку – до Сибіру. Канцлер Олексія Михайловича – Ордін-Нащокін був висловником цих геополітичних напрямних. Зате від XVIII століття віссю московської політики, як стверджує Покровський, стає вісь України. «Від другої половини XVIII ст., від Катерини II і до Миколи II включно, це була боротьба за Чорне море й проливи, що провадять з Чорного моря до Середземного, боротьба за південні торговельні шляхи» («Зовнішня торгівля Росії», 1926). Коли тепер на деякий час червона Москва відійшла від цієї осі, то це пояснюється хвилевим перенесенням тягару совітської політики до Азії. І цим можна пояснити хвилеве відпруження між Москвою й Анкарою.

Оборона своєї осі Південь-Північ – це найважливіше завдання України в історії. Тому, може, треба б було тут підкреслити стремління української держави над басейном Дніпра знищити значення конкурентної торговельно-державної осі, що над Волгою.

Пригляньмося до цієї великої геополітичної ідеї-заповіту. Це – заповіт Святослава Завойовника.

Справу цю добре висвітлили і старі дослідники-чужинці (археологи – Арне, Смірнов та інші), і новітні українські учені, як Пархоменко.

«Торговельний рух Волзьким шляхом, – твердить археолог, –починається з доісторичних часів і розвивається до ІХ–Х ст., коли Волзький шлях віддає першість Дніпровському» (П. Смірнов).

Не так-то легко віддала Волзька путь своє першенство. Велика хозарська держава (з опертям на Тавриду й Кавказ) сполучала мешканців Скандинавії з Арабією. В твердині хозарів – Саркелі («Saverkland» скандинавських рун) зустрічались і скандинавські купці, і купці з Малої Азії й Туркестану. Хозари мали велике наймане військо для оборони своєї торгівлі.

За князя Ігоря була перша спроба Києва знищити хозарів. Вона не вдалася, і землі над Волгою багатіли далі. Минуло двадцять літ. Син Ігоря, Святослав, у 965 році бере спочатку фортецю хозарів Саркел, а потім і саму столицю Ітиль на долішній Волзі. Двома ударами знищена одна з найсильніших тодішніх держав. Два роки ще підбиває Святослав Тавриду, північний Кавказ і врешті нищить іще одну ланку Волзько-Скандинавської магістралі – місто Бердаа на Закавказзі.

Київські князі приймають титул каганів, володарів Волги, до Києва переселяється купецтво тої магістралі, і лишень тоді, можна сказати, почалася першість путі «із Варяг у Греки», а одночасно припізнилося, може, на кількасот літ повстання ворожої для Києва держави над басейном Волги.

Святослав згинув, шукаючи ще однієї південної дороги для імперсько-торговельної експансії Києва, але зостався його заповіт: не дозволяти розвиватись Балтійсько-волзькій магістралі, зморі Києва. Отже, передусім – Москві.

Ольгерд, монарх наслідництва Києва, виконував цей заповіт, і в кінці 1340-х років Москва була дуже загрожена. Величезна армія Витовта, коли б не заступництво монголів під Ворсклою (l399), вчинила б з Москвою те, що з Ітилем – Святослав. Зрештою, Витовт раз спалив місто Москву. Гетьман литовський і князь Волині Костянтин Острозький в 1515 році нищить Московію, і українські поети величають його за перемогу:

Дай Боже здоров’є і щастя вперед ліпше:

Як нині побив великую силу московськую.

(«Похвала Кост. Ів. Острозькому»)

Далі йде, теж славлене тодішніми поетами, спалення половини Московії гетьманом Конашевичем, далі спроба Хмельницького розбити Московію Донською і Нижньоволзькою революцією на чолі з Анкудіновим. Так аж до часів нинішніх, коли в 1917 році один із українських полковників-штабівців представив урядові УНР проект запобігливого нападу і спалення Москви корпусом української кінноти.

Не можна поминути акції української раси в обороні своєї геополітичної осі так само і з Заходу. Походи київських і волинських князів, найчастіше в союзі з мазовецькими на Прибалтію, битва Литво-Руси під Грюнвальдом (1410), врешті різні посуви Хмельницького.

В кожному разі це є несприймання і Сходу, і Заходу. В кожному разі – це боротьба за відвічну вісь українських земель: Південь-Північ і її утвердження між Балтією й Уралом.

Та вісь зостається й надалі. Її справжнє утвердження при свідомій будові українського Роду, при уставленні Хати – є дуже важливе. Без опертя на півночі, без виходу на півдні нема можливостей розбудови цієї Хати. Геополітично беручи, для української державности потрібні є принаймні Чорне море і верхів’я Дніпра – в усякому разі, завжди південно-північна вісь.

Лишень з такого геополітичного українського порядку може вирости іще більший творчий розмах. Тому творчий, що він відповідає характерові землі й раси. Львів, 1937 р.



загрузка...