загрузка...
 
ОЛЕГ ОЛЬЖИЧ (КАНДИБА)(1907–1944). УКРАЇНСЬКА ІСТОРИЧНА СВІДОМІСТЬ
Повернутись до змісту

ОЛЕГ ОЛЬЖИЧ (КАНДИБА)(1907–1944). УКРАЇНСЬКА ІСТОРИЧНА СВІДОМІСТЬ

На великому звороті світової історії, що ним стала минула війна, вирушив український нарід перший в духову революцію шукати вищої правди, яка мала освітити його життя й боротьбу. Пройшло двадцять літ, і в мужніх і кривавих зусиллях знайшов він цю правду, платячи за неї нечуваною ціною мільйонових жертв.

Було нею віднайдення твердого і героїчного ідеалу, який визначив існування людини і нації спільним Божим знаменником абсолютного і розкрив перед нею, окраденою і спростаченою, всі глибини життя, хотіння і чину. Зірвав він з очей нації теж полуду, що закривала їй внутрішній зміст її іншого, високого минулого, а разом і її необмеженого майбутнього.

Був час, коли замовкли останні відгуки романтичної козацької кобзи Щоголева і тільки романтикою здавались нащадкам огненні глаголи Шевченка. І в майбутньому не мало бути місця ніякій романтиці. Очі сірої доби осліпли на яскраві барви минувшини, уші не чули близьких перунів за тісним обрієм сучасности. Шелестіння паперу «просвіщенної доби» хотіло інтерпретувати миролюбній людності великої мертвої провінції духову напругу історичної істоти України.

Так прийшли вони, «правнуки погані», покоління безбатченків, і покоління безплідне, після якого могла настати тільки катастрофа, а по ній – прірва і революція.

Доперва в її горні перетопився дух нації, і тоді став перед Україною увесь її шлях, пройдений і той, що чекає. Минувшина, сучасність і прийдешність злилися в одну суцільну єдність, яка саме творить вічну істоту нації. Українство знову здобуло свою історичну свідомість, історично-духово себе ототожнило.

Сучасна українська свідомість, показалося, спирається на тривалому і твердому тисячелітньому підмурівку, і навпаки, всі засадничі ідеї української традиції ожили і діють в нас тепер.

Шукаємо в нашому минулому за ідеєю батьківщини, землі, яку людина любить, за яку горда і за яку готова вмерти, і чуємо, що вже Володимир Іларіона «не в худі і в невідомі землі владичествоваша, но в руськой, яже видима і слишима єсть всіми конци землі».

Не диво ж, що князі, заохочені сто літ пізніше іншим Володимиром Мономахом до походу на половців, знають одно бажання: «нам дай Боже за крестяни і за Руськую землю голови свої сложити і к мучеником пречтеном бити» (Київ. літ.). А рефрен «Слова о Полку»: «за землю Руськую, за рани Ігореві» – сурмить цей наказ боротьби за батьківщину особли во пристрасно.

І не дивуємося, коли по століттях династичних манівців і баламути Гонта, перестрівши Барабашевих козаків перед Жовтими Водами, звертається до них з різким запитом: «Короні ли полской пособити хощут, яже неволею мужество їм заплатила, іли матері своєй Україні, яже свободою дарствовати хощет?» (Грабянка).

І універсали Хмельницького у Величка кличуть «на защиту віри своєя благочестивій кгрекорускія і на оборону погибающей і упадающей отчизни своєй», щоб козаки «ставали, і за оную на хвалебном пляцу воєнном умірати і страдал ческий от десниці Вишняго, при своєй істині і обороні, вінець прияти не отрицалися». Щоб не вагалися «против неприятелей своїх преречоних мужественно і небоязненно за віру і отчизну застановитися».

Ідея батьківщини, як елементарна для кожної людської спільноти взагалі, чи не найцупкіше трималася в українській духовності навіть за найтяжчих для неї періодів. Ідея державного самоздійснсння України по упадку княжої держави залишається для пізніших поколінь невгасимим заповітом і тривалою метою. Це був дороговказ, що до нього прямували остаточно всі пориви розбитої історією, але живої нації. Сама правність втрати суверенітету заперечується. Український нарід, мовляв, завжди був вільний; не був він завойований, а приєднався до польської або литовської унії тільки добровільними пактами. Незадоволена зі своїх зрадливих спільників Україна, отже, може з власної волі зірвати ненависний союз.

«Народ Руский со всіми єго областями, городами, селеніями і всякою к ним народною і національною припадлежностю увольняється і іземлеться от всіх притязаній і долегливостей полских і литовских на вічния времена, яко із вікон вольний, самобитний і незавоєваний, а по однім договорам і пактам в єдность Полскую і Литовскую принадлежащий» – представляє «Історія Русів» зборівські статті 1649 р. Та ж «Історія Русів» вкладає в уста черні на раді в Переяславі 1650 р., збуреній загрозою нового віроломного союзу: «Краще нам бути у постійних боях за вільність, ніж накладати на себе нові кайдани рабства». І Величко, говорячи про вибір в Чигирині Петра Дорошенка гетьманом, чуйно завважує підкреслення суверенности володаря: виборці, мовляв, «не специфіковали того, при котором монарху, чи російском, чи полском, зоставати будут».

Історія Дорошенка, що зірвав з обома традиційними союзами, – це невгавна боротьба за ідеал самоздійснення. Ця ідея освітлює понурий час «Руїни», щоб знову яскраво вибухнути пару десятиліть пізніше постаттю Мазепи і мазепинців. Стремління і поняття української сторони чітко і недвозначі но сформуловані в точках українсько-шведського договору. Аж до того, що «все, що завоюється з бувшої території Московщини, належатиме на підставі воєнного права тому, хто цим заволодіє, але все те, що, як виявиться, належало колись народові українському, передається і задержиться при українськім князівстві». (За Орликом). Бо ж вже Богдан Хмельницький, як говорить гетьман Орлик у своєму «Виводі», «утворив з України незалежне  князівство». І ціллю невтомного гетьмана є «показати лише, що вона є вільним князівством і що стани її вільно обирали гетьманів по своїй уподобі». А все це, щоб «поставити нашу країну в той державний стан, в якому вона була перед польським володінням при своїх природніх князях і при давніх правах і привілеях, що значать вільну націю».

Тож і «Історія Русів», вживаючи теперішнього поняття, «шкідницько» наводить текст т. зв. «Прокламації Карла XII до українського народу», властиво історичного креда тодішнього українства, мовляв: «відомо всьому світу, що нарід Руський зі своїми козаками був спочатку народом самодержавним, тобто от самого себе залежним, під правлінням князів своїх чи самодержців, з’єднався потім з Литвою і Польщею для спротиву з ними проти татар, що їх руйнували, але потім за насилля і несамовитості поляків, звільнившись від них власною своєю силою і хоробрістю, з'єднався з Московією добровільно і по одновірству і зробив її таку, яка вона тепер є».

В згоді з цим малюється теж ідеал майбутньої завершеної української держави. Карло XII заявляє в тій же Прокламації»: «Обіцяю і перед цілим світом урочисто клянусь честю своєю королівською по скиненні неприятеля свого повернути землю цю козацьку або Руську у первісний її стан самодержавний і ні від кого в світі незалежний...». «Бо ж відомо, – як каже друга «Прокламація» в тій же «Історії Русів», на цей раз вже самого Мазепи, – що перше ми були те, що тепер московці: влада, першенство і сама назва Русь від нас до них перейшли». Де ще шукати яскравіших свідоцтв тривалої свідомости свого суверенітету і державницького стремління потоптаної історією нації?

Ідея самоздійснення в темряві XIX ст. знову яскраво розпалює геніяльний дух Шевченка, і не диво, що вона прориває нарешті млу всесвітянства і соціалізму словами IV Універсалу.

Зі свідомістю національної відрубності нерозривно в’яжеться ствердження обсягу нації, свідомість взаємної приналежності до себе всіх її частин, те, що тепер схоплюємо поняттям соборности. Тому-то Ігор так скоро воює деревлян і уличів, а Володимир Великий «іде к ляхам» зайняти Перемишль і Червень, щоб були вони «і до сего дня под Русию». Тому, всупереч проклятому удільному принципу, марить і горить київський літопис і «Слово о Полку» єдністю Володимирової і Ярославової держави.

Великокняжий Київ крізь віки величі і руїни однаково дбає і прагне об’єднати під своєю рукою всі частини розірваного тіла нації і держави. І півтисячоліття пізніше однаково голосно кличуть і звуть ці частини, щоб він взяв їх під своє берло: «...істинниє з древніх віков землі і провінції наші сарматскіє козакорускіє, от Подоля і Волох до Смоленска долгіє і обширніє границі свої імущіє, а іменно Київскую, Галицкую, Львовскую, Хелмскую, Белзкую, Подольскую, Волинскую, Премискую, Мстиславскую, Витебскую і Полоцкую». (З «Універсалу Хмельницького» у Величка).

І коли ця хвилина має прийти і Київ знову тримає в руках предківський меч і булаву, його суверен стверджує, певний своєї потуги: «Досить у мене буде вигод і багацтва в моїй землі і в моєму князівстві, що простягається по Львів, Холм і Галич. Ставши на Вислі, скажу іншим ляхам: сидіть і мовчіть, ляхи!»

Соборності судилося лишитися ідеалом козацької держави, яка боротися мусіла одночасно і за неї, і за свою суверенність. Але цього ідеалу вона не загубила і в найбільшій хуртовині «Руїни», аж до смерку кінця XIX ст.

«Самі, ваша мость, добре о том відате, же валечній гетьман ваш, а мой антецессор Богдан Хмельницький, з вами добрими молодцями, за Божою всесильною помощію, а своєю мужественною отвагою і хоробрістю, через кілька літ, з великими трудами і кровопролиттями, от тяжкого ярма лядського рицерскою отсікшися шаблею, не по якой нужді, але з доброї волі і з совітом здровим тогдашної старшини своєї, також не для якої інної нужди, тільки для єдиной віри православной козакоруской, вдался под високую руку православного монарха московского... І не з таким наміренієм, аби когди колвік єдина Україна, отчизна наша міла на двоє іли на троє розділитися, а двох іли трох в себі іміти гетьманов; але з таким предсявзятієм і хотінієм, аби тая Україна, в єдиной нероздільності пребиваючи, єдиного всегда у себе іміла гетьмана, заживаючи древніх своїх і старожитних во всем прав і вольностей, на чом і утвердительнії... єму, Хмельницькому, видані суть грамоти». (Гетьман Дорошенко в листі до Кошового Лукаша).

Або як той же Дорошенко писав до свого противника, але патріота Сірка: «Моглибисмо при всесилной помощи Божієй, взглядом уволненя от їх поляков Подолских, Волинских, Поліских і Литовских градів і земель наших, прежде православних, нині же на унію ґвалтовно обернених, Руских того (на чом і Богдана Хмельницького, антецессора моєго добре пам’ятная била інтенція) доказати і в вожделенную старожитной свободи їх святого православія приоблекти ризу».

Змагання трагічного гетьмана лишилися дороговказом для його наступників і віків. Це той сталий рефрен козацьких літописів і універсалів, щоб «Чигиринская сторона Дніпра, покаля Хмельницький з ордами завоєвая от Ляхов нам отдана з принадлежностями і сегобочная сторона зо всіми полками і городами при нас захована...» (З Універсалу Петрика у Величка).

Нація не об’єдналася. «През незгоду всі пропали, самі себе звоєвали» – обвинувачує «Дума пана гетьмана Мазепи» і на всі орієнтації, що шарпали єдине тіло народу, відповідає недвозначно: «ліпше було пробувати вкупі лихо отбувати». Треба було двох століть прямування напомацки крізь темряву, оту найбільшу, коли українство Наддніпрянщини зрікалося Західніх Українських Земель, як засуджених на вічну приналежність до іншої держави, а галицьке громадянство – своєї власної землі для України тільки над Дніпром.

Зате ж як близько за завісою цієї мряки був сліпучий день стихійного вибуху свідомости 1918–1919 рр., вибуху в думці, слові, чині і жертві, коли після прелюдії українських гармат залунало оте:«Однині во єдино...»

Нація, що замикається у своїх межах, не тужить за духовою і державною експанзією, не знає імперіяльної тенденції, – нація нежива. В згоді з ідеалами своєї доби пробували останні десятиліття перед світовою війною малювати гречкосійний образ українського народу і робити з цього відбиття власної подоби національну чесноту та істоту. На щастя, це була тільки проекція в історію своєї вбогої доби. Здорові і молоді народи не знають самообмеження. «Суть бо у ва желізнії папорзи под шеломи латинскими. Тіми тресну земля і многі страни: Хинова, Литва, Ятвязи, Деремела і Половці сулиці своя повергоша, а глави своя поклониша под тії мечі харалужниї» («Слово»). Україна бачить ідеал Володаря, що високо сидить «на златокованім столі», «подпер гори угорскії своїми желізними полки, заступив королеви путь, затворив Дунаю ворота, меча бремени чрез облаки, суди рядя до Дуная», чиї «грози по землям текут» і чий лук стріляє «сотня злата стола салтани за землями». Суверен України може «Волгу весли розкропити, а Дон шеломи вилляти!», щоб була в Руській імперії невільниця – «чага по ногаті, а кощей по резані».

Імперіяльний ідеал ніколи не покидав нації, що створила свого часу найбільшу й наймогутнішу європейську імперію, від Юр’єва до Ярослава й Тьмутаракані, опановуючи Каспій і Чорне море, зводячи бої від Білої Вежи до Кракова, Опави і Братислави і від Німану до Переславця і Доростола.

«Все покорено било Богом крестянскому язику поганския страни великому князю Всеволоду, отцю єго Юрію, князю Києвському, діду єго Володимиру і Мономаху, которим то половці діти свої ношаху в колибелі. А Литва із болота на світ не виникиваху, а Угри твердяху каменниї городи желізними вороти, аби на них великий Володимир тамо не возїхал. А німці радовахуся, далече будучи за синім морем. Буртаси, Черемиси, Вяда і Мордва боротьничаху на князя Великого Володимера і жюр Мануїл Царегородский опас імія, поне і великая дари посилаша к нему, аби под ним Великий князь Володимер Царягорода не взял». (З рукопису XV ст.).

Тому так просто, як тільки звелася на ноги козацька слава, іде Підкова «на господарство волоське», а слідом за ним «сватається» Тиміш Хмельниченко, якого великий батько плянує поділ Польщі і прилучення до козацької держави Білоруси й Литви. В хвилини свого піднесення бачить нація ширші обрії, й тоді на овиді встає марево її імперії.

Геній історіотворчого чину нації втілюється у провідну одиницю, постать Богом даного Стерника. Йому, незрівняному, дано вершити долю народу і формувати його майбутнє. Таки в уяві київського літопису, класична та зразкова для цілої світової літератури, духова постать Святослава. Такий в Іларіона і Володимир, що «мужеством і розумом преуспіяй, єдинодержцем став землі своєя, подбив под єя округния страни, ови миром, а непокоривния мечем».

Подобою старовічних півбожеських героїв Вавилонського епосу, Едди та Еліяди виступає постать «великого князя Романа, приснопам’ятного самодержця Руси, одоліша всім поганським язиком, ума мудростю ходяща по заповідем Божіїм: істремил бо ся бяше на погання яко і лев, сердит же бисть яко і рись, і губяше я яко і крокодил і прєхожаше землю їх яко і орел, храбор бо бі яко і тур. Ревноваше бо діду своєму ономаху погубившему погания Ізмалтяни, рекомия Половці, ізгнашю отрока во Обези за Желізная врата». Так різьбить проводиря нарід, що хоче мати його одного і бути в його руці знаряддям для довершення великих чинів.

Спрага сильної одноособової влади в українстві була завжди дуже напружена, всупереч всім приписуванням їй руїнних нахилів степу. Республіканська Козаччина стала добою застосування власне чисто вождівського принципу. Це Дорошенко в листі до Лукаша дбає, щоб Україна «в нераздільності пребиваючи, єдинаго всегда в собі мала гетьмана, заживаючи древніх своїх і старожитних во всем прав і вольностей».

Ходить про єдність не тільки територіяльну, а й внутрішню, моральну: «З поведенія славного блаженной памяти антецессора моєго Богдана Хмелницкого того порядку научилемся і зичилем жеби, як за його гетманства, так і тепер за моєго уряду, аби било єдино стадо і єдин пастир».

Той, хто покликаний здійснити велику духову єдність нації, може бути тільки сувереном: «З волі Бога Всемогущого обрали мене Гетьманом», – каже навіть Петрик в свойому Універсалі. А вже зовсім виразно формулує засаду вождівської монократії «Дума гетьмана Мазепи», коли каже «не всім дано всеє знати і річами керувати» і проголошує твердо: «Сам керуєть Стерник і сам управуєть». В основі української духовости лежить мужнє й активне сприйняття життя. Українську духову особистість визначає теж виразний і сильний боєвий інстинкт. Войовничість в українській свідомості творить невід’ємну рису й одну з основ національного світогляду, яка давала народові міць і певність себе на своєму історичному шляху. «Что суть вдали?» – питають в легенді київського літопису хозарські старці своїх вояків, що ходили по данину до полян на київських горах. «Они же показаша меч. І ріша старці Козарськії: «Не добра дань, княже, ми ся доіскахом оружиєм єдиноя страни, рекше саблями, сих же оружиє, обоюду остро, рекше мечі, сі імуть імати дань на нас і на іних странах. Се же сбисться все».

Справді, меч, що його колись в наддніпрянських степах боготворили скити, а пізніше так добре кували майстри старого Києва, став символом України та її історичної долі.

«Лют се муж хощет бити, – мали говорити про Святослава греки, – яко імінія не брежет, а оружиє ємлеть; імися по дань» (Київ. літ.). Тому в колядках князь-герой «зброїцю злива», «звиває» та блискає «мечем – ясним місяцем», «бє та бє на Царів-город», запускається «в московську землю» і у «волоську», бере «сиві волики» і «сиві коники» і «грошей без ліку». Щоб потім, як личить народові хліборобів-вояків, «воликами на хліб робити, грошиками війську платити, а кониками з військом їх бити».

Сумніви малих і хитромудрих душ, що розчулюються на думку про воєнну руїну, знаходять таку відповідь: «Се дивно ми, – каже Вол. Мономах Київського літопису, – оже смерд жалуєте і їх конь, а сего не помисляюще, оже на весну начнеть смерд той орати лощадію тою і приїхав половчин, ударить смерда стрілою, і пойметь лошадь ту і жену єго, і діти єго, і гумно єго зажжеть; то о сем чему не мислите?»

Тож добрий князь має один обов’язок, одну амбіцію: іти прямими шляхами своїх предків: «А ліпо не било, возряче на Божію помоч і на молитву святої Богородиці, поіскати отцов своїх і дід своїх пути і своєї чести», – кличе літописний Мстислав Ізяславич. І «Слово о Полку» завершується як кінцевим акордом славою носіям збройної боротьби: «Здраві князі і дружина, поборя за християни на погания полки».

Мілітаризм стає заповітом і таємницею величі княжої держави: «Вас молю, стадо Христово, с любовє приклоніте ушеса ваша, разумно: како биша древнії князі і мужі їх, і како обараху руськия земля і они страни приімаху под ся. Тії бо князі не собіраху многа імінія... Но оже будяше правая віра, і ту возьм, даяша дружині на оружіє. А дружина єго кормляхуся, воююще іни страни і бющеся, рекуще: «Братіє, потягнім по своїм князі і по руській землі»... і расплодили били землю Руськую». (З стародавнього «Временника»).

Князівський меч перейшов у козацьку шаблю, але його зміст лишився давній. Бо ж «всі народи, які живуть на світі, завжди захищали і будуть захищати вічно буття своє, волю і власність» (Б. Хмельницький з «Історії Русов»), тому й тепер нам, як говорить той же Хмельницький у Грабянки: «кшталтом оним древніх Русов, продков наших, кто может возбранити ділности воїнственний і уменшити отваги рицерской». «Імію надію на шаблю по Бозі», «желізо доброє важте і над злато». (Він же у «Милості Божій»). Ось ті формули XVII–XVIII ст., які заступили князівське: «сребром і златом не налізну дружини, но дружиною сребро і злато» (Володимир Великий) і відповідають на недавню популярну світову альтернативу. Українська думка розв’язувала тоді це яскраво Мазепиними словами: «Нехай вічна буде слава, же през шаблі маєм права».

Тяжко йшло світочам XIX віку забити природній войовничий дух народу. Безсилі були вони теж проти основного героїчно-революційного спрямування поезії Шевченка і Лесі Українки з її «гордощами у серці» і «одваги мечем двосічним». Вибухало це і в Олеся, іскрами розсипалося над Чупринкою: «не сокирою – мечем прорубаю пущі дикі». Пройшло двадцять літ, і мілітаризм опанував знову українську літературу і всю духовість. Не випадково ж меч увіч йшов у емблему нового українства.

Мілітаризм – це універсальний світогляд і мораль, що формує людину і народи. Що у ворогові бачить не злочинця чи виродка, а теж людину, глибокою, творчою і мудрою трагікою життя поставлену боротись з другого боку. Отак родиться лицарська етика й чесноти. Мілітаристичний світогляд ушляхетнює життя, покликаючи в ньому: відвагу, мужність, вояцьку товариськість, почуття вищого обов’язку і чести. «Хощу на ви іти» – кличе легендарний Святослав. «Уже нам іді пасти. Потягнем же мужоски, братіє і дружино...» «Аз же пред вами пойду, аще моя глава ляжеть, то промислите в собі...», «іде же глава твоя, ту і глави наши сложим», – відповідає дружина.

«Сего єсві іскали, а потягнем», – говорять інші князі перед лицем катастрофи на Каялі (Київ. літопис). Княжій дружині можна ще відступити, полишаючи піше військо. Але це певно «посоромило б руську землю». Тому-то «всі сосідоша з коней, хотях уть бо бющеся дойти ріки Донця – мовляхуть бо: оже побігнем, утечем самі, а черния люде оставим, то от Бога ни будеть гріх, сих видавше поїдем, но іли умрем іли живи будем на єдином місті!» (Ігор Святославич). Через ці вояцькі чесноти і військо запорозьке – це лицарство, «товариство», а козаки – «лицарі», «братчики», «оборонці віри» і «шляхетне урожона братія».

Життя, так характеристично для України, нобілітує знизу, через «заслуги» і «вчинки молодецькі» своїх творців. Чи не так повставала аристократія всіх героїчних періодів людської історії?

 «Видите гори сія? Яко на сих горах возсієть благодать Божія». Так звучить за Київським літописом пророцтво св. Андрія Києву. Почуття вищої посвячености землі, чинів і зброї – спільноти, таке ж далекосягле своїм значінням, як Боже помазання її провідників. Божа благодать, що сходить на прапори народу чи війська, виключаючи кожний сумнів, це те головне, що рішає про перемогу. Як наявне бачимо ми це саме тепер, на досвіді останніх років.

«Вложи Бог в серце Мстиславу Ізяславичу мисль благу о Руськой землі, занеже їй хотяще добра всім серцем», – говорить Київський літопис. І князь, певний прихильности неба, може крикнути: «А ліпо ни било, братіє, возряче на Божію помочь і на молитву святої Богородиці, поіскати отець своїх і дід своїх пути і своєй чести». Ті, що їм помагає Господня десниця, не бояться вже нічого. Сама смерть це скорше нагорода.

Так родиться святий і грізний фаталізм війни: «к мучеником причтеним бити».

Але моральна сила, осяяна певністю своєї правди, надає сил фізичних в боротьбі. Так рука Божа допомагає слабим рукам людським.

«Бог вложи ужасть велику в Половці, – говорить літопис про перемогу князя Мономаха, – і страх нападе на ня і трепет от лица Руських вої, і дрімаху самі, і конем їх не бі спіха в ногах... І велико спасеніє сотвори Бог в той день благовіряннм князем Руським і всім крестяном, а на враги наша дасть побіду велику... Якоже і се з Божію помощу, молитвами святия Богородиці і святих ангел, возвратишася руськії князі во свояси со славою великою, яже ко своїм людем і ко всім странам дальнім, рекуще греком і угром і ляхом і чехом, даже до Рима пройде на славу Богу, всегда і нині і присно во віки віков, амінь».

Самі ворожі полонені в бою з князем Мстиславом Ізяславичем свідчать про Божих помічників руського війська: «І вопросиша колодники, глаголюще: како вас толика сили і многоє множество, і не могостеся противити ні вскорі побігосте? Си же отвішеваху, глаголюще: како можем битися с вами, а друзії їздяху верху вас, в оружії світлі і страшні, іже помагаху вам. Токмо се суть не ангели і от Бога послані помогти хрестяном? Се бо ангел вложи в серце Володимиру поустити братію свою на іноплеменника руськії князі».

Подібно говорить Ігор Святославич до братів по першому, щасливому бої з половцями на Сюурлуї: «Се Бог силою своєю возложил на враги наши побіду, а на нас честь і слава». (Київ. літопис). «Лож глагол ваш єсть, – кричить Василько на ворожий глум в бою протії ляхів і угрів, – Бог помощник наш єсть». «Така бо милость от Бога Руській землі» (Розбиття Филі, – Галицько-Волод. літопис). І справді княжі прапори вкривають перемоги. Так було, доки ясні були цілі, міцна мораль і виразна ієрархія цінностей з «благом руської землі» нагорі.

Захитало цю пираміду XIV–XV ст., але приходить нова доба: підноситься козак «оборонець віри христіянської» на хвилях Чорного моря, під мурами Кафи, Трапезунту і Царгороду і тої ж «благочестивої віри кгрекоруської» таки на рідних степах і польських пісках, щоб видати нарешті з себе того Зиновія-Богдана, якому... «рука Божа на братов, а разом неприятелів наших совроматів полских всюди скорої додавала помочі».

Затрата серед керівної верхівки України почуття беззглядности власних ідеалів і постулятів та їх вищого посвячення чи не найтяжче налягла на Україну в XVIII–XIX ст. Але національна стихія підшукала їх вже 1918 року і крізь 20-ліття великого зусилля, жертв і боротьби несе як величний прапор України у майбутнє.

Шукаємо ідеї, яка історично була українській духовості мітом, стимулом для історіотворчих зусиль. І стріваємо вже на поганському світанку нашого минулого «Дажбожих внуків» – легенду, що дає відчути силу напруги цього міту божеського походження народу.

«Діти з коліна Яфетового», войовничого і післаного панувати прабатька, це хіба тільки христіянська метаморфоза першої ідеї про вище, вибране походження і покликання племени. В літописах виступає ще той же мотив славного походження від прабатька Руса, що з ним в’яжеться теж атмосфера вибраности й історичного післанництва.

Для козацької доби особливо характеристичне шукання відскочні й опертя в міті походження. Це у віршах Саковича козаки – нащадки тих, що «Олега, росского монархи, пливали в челнах по морю і Царьгород штурмували». Це ж Хмельницький у Величка гукає до нерішучих реєстрових козаків: «Того же древа есте вітви і храбрих воїнов синове!» і закликає «хвалебним воїнским продков своїх іти торем». Це Величків Зорка над гробом Хмельницького говорить про героїчні чини Богданових полків, що їх вони, «наслідуючи в тому старовічних, великому Олександрові Македонському військове помічних предків своїх словян, потім Скитів, Цимврів і Козар славно показали».

Знову ж «козацький рід», «козацькі внуки» нової доби стають тим мітом, що не дає занепасти і веде до відродження українську духовість XVIII–XIX ст.

Цей міт роду, як би ми його назвали, можна історично ствердити як великий рушій свідомости української і знайти в ньому притаманне укр. схоплення сути національної спільности. Так українське розуміння різниться від державного (романського) та природничого (кров) германського розуміння істоти нації, як різниться воно теж від пасивного територіяльного патріотизму, який знало недавнє минуле.

Є в ньому момент походження, схоплений більш містично, нематеріяльно. Поняття роду ховає в собі теж ідею покликання народу.

Приходимо до питання провідної ідеї української духовости, яка б одночасно висловлювала покликання української нації.

Є це (як піднесено вперше Ю. Н. на сторінках «Сам. Думки», 1934) – ідея, в ім’я якої повстав колись Переяслав, «Зане Переяславу отрок т» і в ім’я якої Святослав кликав «не посоромити землі руської», – ідея Слави. Ідея ця вкороновує цілу тут накреслену українську духовість. Випливає вона з цілости войовничого і героїчного світогляду народу і значить в своїй істоті моральний наказ героїчного повнення суспільно-етичного ідеалу.

Великі є взори творців роду і велика слава, якою вкривали вони себе в змаганнях з хижацьким степом, по північних пущах і синіх хвилях південних морів – билинних багатирів, князів українських колядок і державних володарів літописів і того наймогутнішого «внука стараго Ігоря, сина же славного Святослава, іже в свої літа владичествоваша, мужством і храбростю прослуша в краях многих і поминаються нині і словуть». (Іларіон. «Похвала»).

Великі це взори і велика туга нащадків дорівняти їм своїми чинами. Тому знову стогне степ від княжих дружин і точиться кров, і знову «с Божою помощию, молитвами святия Богородиця і святих ангел, возвратишася Руськії князі восвояси со славою великою, яже к своїм людем і к всім странам дальним, рекуще Грекам, і Уграм, і Ляхом, і Чехом, даже до Рима пройде на славу Богу, всегда і нині і во віки віков, амінь». («Київ. літопис»).

Дзвенять струни співців, «свивая слави обаполи сего времени», «комоні ржуть за Сулою, звенить слава в Києві...»

І не може знайти спокою молодий князь Ігор Святославич з Буй-Туром Всеволодом. «Мужаїмся самі, преднюю славу самі похитим, а заднюю ся самі поділим». І знову іде дружина степом «іщучи собі чти, а князю слави». «І рече Ігор ко дружині своєй: лучче ж бо потяту бити, неже полонену бити!» «Хощу бо копіє приломити конець поля половецького, с вами, русичі, хощу голову свою приложити, а любо іспити шоломом Дону». (Слово о Полку). Немає досить великих ворогів навколо, стільки племен скорено, стільки чинів доконано, але земля велика. «Король... Угорски посла к Данилові... помози ми на Чехи... Данилові же князю хотящу ово короля ради ово слави хотя; не бі в землі рустій первіє, іже бі воєвал землю чешську, ні Святослав Хоробрий, ні Володимир Святий. Бог хотініє єго ісполни, спішаше бо і тоскняшеся на войну». (Галицько-Вол. літ.).

Вернулися вої з далекого заходу з-під Опави, палав Данило перед холмською Пречистою, дякуючи за перемогу і славу. І йшов знову на північ на Ятвягів... «поіма на них дань, черния куни і біль сребро і вдасть з дані ятвяжской дар Сигніву воєводі послушства ради, да увість вся земля лядская, яко дань платили суть Ятвяги королеві Данилу, синові великого князя Романа».

Одні ідеали нації і одні шляхи, що ними вона ходить, і лаври, які ждуть і належать «всім шляхетне урожоним козакам, братії нашей, от многих літ премногими рицерскими ділами і отвагами у всей подсолнечной прославившемся» (Універсал Остряниці у Величка).

Вони зуміли, ці козаки, «преславне військо низове» скоро «прикладом старовічних велечних, славних і многим околичним народам страшних продков своїх станути мужественно і небоязненно, при всемогущей помощи Божієї против Поляков» (Унів. Хмельницького у Вел.). Бо ж «лучше... і благополезніше... за віру свою святую православную і за цілость отчизни на пляцу воєнном от оружия бранного полягти, нежели в домах своїх яко невістюхом побієнним бити. Кгди єжели умрем на войні за благочестивую віру нашу, то не тілко слава і отвага наша рицарская во всіх европейских і далних концех земних славно провозгласится, але і упованіє наше (еже за благочестиє умріти) будет безсмертіа ісполненно і страдалчєскими вінцями от Бога вінчано» (там же).

«Слава не вмре, не поляже» – співають пісні і думи – «буде слава славна поміж козаками, поміж друзями, поміж рицерями, поміж добрими молодцями». «Іже убо за отчу подвизался славу, безсмертним слава вінцем увінчаєт главу», бо ж «не той славен, котрий многі лічит стада, по іже многих врагов своїх шлет до ада» (Милость Божія). Тому пишним барокковим визерунком втесує доба свою молитву:

«Помнож, Боже, на віки козацькую славу

і покори под нозі врагов наших главу».

(З літописі Грабянки)

Міцний і несмертельний був заповіт історії навіть у XIX ст. Гриміла ним кожна народня пісня, не хотячи співала про це поезія, не могла забути викривлена, розніжена верхівка, твердо пам’ятав народ. Архангельськими трубами вибухло це в Шевченку. Не «вмерла слава і воля» в українськім гімні, «славу, волю і честь здобувати» закликав Франко, і народня стихія відповіла у вирі 1917 р. громовим привітом сучасної національної революції «Слава Україні!»

Так усвідомлює себе історично Українська Нація. Вкрита маєстатом суверенности, на своїй укоханій батьківщині, відчуваючи свою нерозривну єдність, прагне вона духової і силової експанзії, ховаючи в собі завжди потенції імперії.

Через постать Стерника стремить вона здійснити свою історіотворчу волю, завжди духово мобілізована в своїй органічній войовничості, осяяній лицарськими чеснотами та Божою благодаттю. Міт Великого Роду жене її вперед по історичному шляху, що над ним світить сонце провідної ідеї її свідомости – огненно-сліпуче сонце Слави, в боротьбі за яку нація знаходить своє світове післанництво.1941 р.



загрузка...