загрузка...
 
БІОГРАФІЧНІ ДАНІ ПРО АВТОРІВ
Повернутись до змісту

БІОГРАФІЧНІ ДАНІ ПРО АВТОРІВ

В’ЯЧЕСЛАВ ЛИПИНСЬКИЙ

Липинський В’ячеслав (Вацлав) Казимирович (5.04.1882–14.06.1931) – український соціолог, історик та ідеолог консервативно-монархічного напрямку.

Народився в с. Затуринцях на Волині у польській шляхетській родині.

1902 р. – закінчив Київську класичну гімназію,у якій був членом української шкільної громади.

1902–1903 рр. – служба у російській армії у Кременці.

1903–1906 рр. – у Кракові здобуває фах агронома.

1906–1907 рр. – у Женеві навчається соціології.

1908 р. – навчання на філософському факультеті Ягеллонського університету у Кракові.

1912 р. – редактор збірника-альманаху «Z dziejow Ukrainy». Національно ідентифікує себе як «українець польської культури».

1913 р. – оселяється у власному хуторі Русалівські Чагари під Уманню. Тут він зібрав одну з кращих збірок соціологічної літератури в Україні. Прихильник політичної незалежності України.

1914 р. – член Наукового товариства ім. Тараса Шевченка у Львові.

1914 р. – з початком першої світової війни служба у російському війську. Під час перебування у Полтаві брав участь в українізації власного полку.

1917 р. – з початком національно-визвольних змагань співзасновник Української демократично-хліборобської партії. Ідеолог гетьманського руху.

1918 р. – посол Української держави у Відні.

1920 р. – співзасновник Українського Союзу хліборобів-державників (УСХД). «Україна на переломі, 1657–1659».

1919–1926 рр. – «Листи до братів-хліборобів».

1925 р. – «Релігія і церква в історії України».

1930 р. – у результаті політичних незгод розійшовся із колишнім гетьманом Павлом Скоропадським і заснував організацію Братство українських класократів-монархістів.

1931 р., 14 червня – після довгої легеневої недуги і тривалого лікування помер у санаторії Вінервальд в Австрії. Похований у рідному селі Затуринці на Волині.

На формування історіософських поглядів Липинського вплинули праці Дюркгайма, Парето, Сореля, ідеологія неоромантизму та символізм. Як католик вважав, що воля творчої еліти не безмежна, межі її становить Божий план історичного процесу.

МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ

Фітільов Микола Григорович (Микола Хвильовий) (13.12.1893–13.05.1933) – український письменник, історіософ, ідеолог української культури доби «розстріляного відродження».

Народився у м. Тростянець на Сумщині в учительській родині. Закінчив Богодухівську гімназію.

1916–1917 рр. – воював на фронтах Першої світової війни.

1919 р. – вступ до КП(б)У.

1923 р. – член-засновник літературної організації.

1923 р. – збірка новел «Сині етюди».

1924 р. – повість «Санаторійна зона».

1925 р. – організував найпотужніше літературне угруповування (Вільна академія пролетарської літератури). У 1927 р. Хвильовий разом з Яловим i Досвiтнiм виступив у пресi зi спокутувальним листом i вийшов з ВАПЛIТЕ.

Роман «Сентиментальна історія»

1925–1926 рр. – цикл памфлетів «Камо грядеши?», «Думки проти течії», «Апологети писаризму», «Україна чи Малоросія?». Саме цими памфлетами була започаткована літературна дискусія 1925–1928 років, в якій після втручання Сталіна відносно М. Хвильового були зроблені політичні висновки і він був змушений каятися.

1926 р. – роман «Вальдшнепи».

1928 р. – створив журнал «Літературний ярмарок».

1930 р. – створив журнал «Політфронт».

1933 р., 13 травня – покінчив життя самогубством. На столi залишив таку передсмертну записку: «Арешт Ялового [Михайла Ялового, першого президента ВАПЛIТЕ, напередоднi було заарештовано] – це розстрiл цiло? Генерацi?... За що? За те, що ми були найщирiшими комунiстами? Нiчого не розумiю. За Генерацiю Ялового вiдповiдаю перш за все я, Микола Хвильовий. Отже, як говорить Семенко,... ясно. Сьогоднi прекрасний сонячний день. Як я люблю життя – ви й не уявляєте. Сьогоднi 13. Пам’ятаєте, як я був закоханий у це число? Страшенно боляче. Хай живе комунiзм. Хай живе соцiалiстичне будiвництво. Хай живе Комунiстична партiя».

На, в цілому, націонал-комуністичні погляди Хвильового вплинули марксистська ідеологія разом з ідеями Освальда Шпенглера.

ДМИТРО ЧИЖЕВСЬКИЙ

Чижевський Дмитро Іванович (23.03.1894–18.04.1977) – відомий український філолог, історик філософії.

Народився у сім’ї колишнього офіцера із української дрібнопомісної шляхти в містечку Олександрія (теперішня Кіровоградська область).

1904–1911 рр. – навчання в Олександрійській класичній гімназії.

1911–1913 рр. – студент Петербурзького університету. Вивчає математику, астрономію та філософію.

1913–1917 рр. – студент Київського університету Св. Володимира. Вивчає філософію та російську філологію. Тут великий вплив на його інтелектуальне зростання мали філософи В. Зеньковський та О. Гіляров.

1919 р. – магістерська дисертація на тему філософської еволюції Шиллера.

1921 р – доцент філософії Інституту народної освіти, створеного на базі колишнього університету Св. Володимира.

1921 р. – після арешту та втечі за кордон у Гейдельберзькому університеті (Німеччина) слухає лекції засновника екзистенціалізму К. Ясперса.

1922–1923 рр. – у Фрайбурзькому університеті навчається у засновника феноменології Е. Гуссерля та М. Гайдеггера. Під керівництвом неогегельянця Р. Кронера пише докторську дисертацію про сприйняття Гегеля в Росії, яку зумів захистити в 1933р. в Гале.

1924 р. – викладач, доцент, професор у Празі (Високий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова). Тут же в Українському вільному університеті захистив кандидатську дисертацію «Гегель і французька революція» (1929 р.). Бере участь у роботі Празького лінгвістичного гуртка.

1931 р. – «Нариси з історії філософії на Україні».

1932 р. – переїхав до Гале, де викладає російську мову в університеті і паралельно (1935–1938) слов’янські мови в Єнському університеті. Після приходу до влади в Німеччині фашистів через єврейське походження дружини Лідії Маршак йому було заборонено виїзд з міста без дозволу гестапо. До фашизму Чижевський ставився вороже.

1934 р. – монографія «Філософія Г. С. Сковороди».

1936 р. – член Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові.

1941–1944 рр. – «Український літературний барок». Нариси: у 3 томах.

1945 р. – переїзд до Марбурга. Викладає курс слов’янської філології та керує новоствореним слов’янським семінаром.

1945–1949, 1956–1963 рр. – професор Українського Вільного університету у Мюнхені.

1949–1956 рр. – працює у Гарвардському університеті (США).

1956 р. – повертається до Німеччини, де у Гейдельберзькому університеті очолює кафедру славістики.

1956 р. – «Історія української літератури від початків до доби реалізму».

1962 р. – дійсний член Гейдельберзької Академії наук та Хорватської Академії наук у Загребі.

1964 р. – вихід у відставку. Оскільки він постійно працював професором-консультантом без права пенсійного забезпечення, то змушений був до самої смерті підпрацьовувати з погодинною оплатою (Кельнський та Гейдельберзький університети) та за контрактом з Мюнхенським видавництвом В. Фінка працювати в якості наукового редактора.

1977 р. – помер у Гейдельберзі, похований на кладовищі Бергфрідгоф.

Чижевський є автором біля 1000 наукових праць на 8 мовах. З усіх філософських вчень найбільше цінував феноменологію.

ЮЛІАН ВАССИЯН

Вассиян Юліан Іванович (12.01.1894–3.10.1953) – український політичний діяч, націоналістичний ідеолог, філософ.

Народився в с. Колоденце, повіту Жовква, Галичина у сім’ї вчителя народних шкіл.

1905–1913 рр. – учень української академічної гімназії у Львові.

1913 р. – студент філософського факультету Львівського університету.

1914 р. – з початком першої світової війни доброволець Легіону Українських Січових Стрільців, затим – у рядах Української Галицької Армії.

1924 р. – студент Карлового та німецького університетів у Празі, головні ділянки студій – філософія та слов’янська філологія. По завершенню здобув ступінь доктора філософії за дисертацію «Поєднання розуміння філософії в її відношенні до наук про основи поетики і метафізики».

1926–1928 рр. – голова націоналістичної «Групи української національної молоді».

1928 р. – стаття «До головних засад націоналізму» у журналі «Розбудова нації».

1929 р. – учасник конгресу Організації Українських Націоналістів у Відні, голова ідеологічної комісії. Виголосив доповідь «Ідеологічні основи українського націоналізму».

1930 р. – головний редактор тижневика «Український голос» у Перемишлі.

1931–1935 рр. – ув’язнений польською владою за участь у конгресі.

1939 р. – з початком Другої світової війни знову був заарештований польською владою і відправлений до концентраційного табору у Березі Картузькій. Після захоплення Німеччиною Польщі на деякий час повертається у Бродів, що вже був під більшовиками, а потім виїжджає в еміграцію до Польщі.

1941 р. – з початком німецько-радянської війни у Львові та Бродах. Член ПУН.

1944 р. – заарештований гестапо і відправлений до концентраційного табору у м. Брец коло Берліну, після випущений.

1945 р. – проживає у Польщі, Австрії, Німеччині.

1950 р. – переїзд до США.

1953 р. – помер від серцевого нападу у Чикаго. Похований на цвинтарі парохії святого о. Миколая.

1957 р. – «Одиниця і суспільність».

1958 р. – «Суспільно-філософські нариси».

Як мислитель до цього часу недооцінений. Крім української писав ще і німецькою мовою. Творча спадщина Вассияна, а це близько 10 об’ємистих томів у друку, майже не видана. На філософські вподобання Вассияна великий вплив мала феноменологія Гуссерля, філософія «життя». Основні ділянки творчості – соціальна філософія, історіософія, філософські основи української культури.

ЮРІЙ ЛИПА

Липа Юрій Іванович – (5.05.1900–20.08.1944 – письменник, поет, публіцист, геополітик, ідеолог українського націоналізму.

Народився в сім’ї відомого українського письменника, борця за самостійність України, Івана Липи (1865–1923).

Середню освіту здобув у гімназії № 4 м. Одеси. Тут же вступив до Новоросійського університету.

В період Визвольних змагань воював на боці Армії УНР.

1919 р. – вивчав право на юридичному факультеті Кам’янець-Подільського університету.

1920 р. – еміграція до Польщі.

1922–1929 рр. – навчання на медичному факультеті Познаньського університету.

1925 р. – перша поетична збірка Ю. Липи «Світлість». Належав до групи українських письменників і поетів, що дістала назву «Празька школа».

1929 р. – разом з Євгеном Маланюком став натхненником і організатором літературного об’єднання українських письменників «Танк», як своєрідного відгалуження «празької поетичної школи».

1929 р. – закінчив Вищу школу політичних наук при Варшавському університеті.

1931 р. – друга збірка поезій «Суворість».

1934 р. – у Варшаві вийшов друком роман Ю. Липи «Козаки в Московії».

1935 р. – збірка літературознавчих есе «Бій за українську літературу».

1936 р. – видав три томи новел «Нотатник» на тему національно-визвольних змагань 1917—1921 років.

1938 р. – третя поетична збірка «Вірую».

1938 р. – вийшла перша частина його «всеукраїнської трилогії» – «Призначення України».

1940 р. – «Чорноморська доктрина».

1940 р. – Ю. Липа разом із та Іваном Шовгенівим утворюють у Варшаві Український Чорноморський інститут.

1941 р. – «Розподіл Росії».

1943 р. – повернувся в Галичину і працював лікарем в м. Яворові, був одним із активних учасників українського руху Опору. Організував підпільні курси для підготовки медичних кадрів для УПА.

1944 р. – інструктор першої Старшинської школи УПА в Карпатах.

Увійшов до складу Української Головної Визвольної Ради.

1944 р., 20 серпня – по-звірячому замордований НКВСівцями в с. Бунів Яворівського району, що на Львівщині.

ОЛЕГ ОЛЬЖИЧ

Кандиба Олег Олександрович (Олег Ольжич) (08.07.1907–10.06.1944) – український поет, археолог, ідеолог українського націоналізму.

Народився у Житомирі. Батько – відомий український поет Олександр Олесь.

1924–1929 рр. – навчання у Карловому університеті у Празі.

1929 р. – член Організації Українських Націоналістів.

1930 р. – захист докторської дисертації «Неолітична мальована кераміка Галичини». Став вiдомим вченим-археологом, брав участь у кiлькох археологiчних розкопках на Балканах. Був запрошений у США до Гарвардського унiверситету читати лекцi? з археологi?. У 1938 р. вiн заснував Укра?нський науковий iнститут у США.

Протягом 1939–1941 рр. очолював Революційний Трибунал ОУН, член Проводу Українських Націоналістів.

На початку совєтсько-німецької війни 1941–1945 переїхав до України разом з Буковинським куренем, узяв участь у формуванні місцевої адміністрації та поліції. В 1941–1942 Олег Кандиба жив у Києві, налагоджував підпільну мережу ОУН в Україні. В жовтні 1941 Олег Кандиба став одним з організаторів політично-громадського центру – Української Національної Ради у Києві.

У січні 1944 після арешту Андрія Мельника перебрав посаду Голови ПУН ОУН.

10 червня 1944 року – загибель у німецькому концтаборі Заксенгаузен, закатований гестапівською трійкою Вольф, Вірзінг, Шульц.

ДМИТРО ДОНЦОВ

Донцов Дмитро Іванович (29.08/10.09.1883–30.03.1973) – фундатор українського «вольового» націоналізму, історіософ, літератор.

Народився поблизу м. Мелітополя у родині переселенців із Слобо-

жанщини.

1900 – 1907 рр. – студент Петербурзького університету.

1905 р. – вступає до Української соціал-демократичної робітничої партії.

1905, 1908 рр. – арешти за революційну діяльність. Еміграція до Австро-Угорщини.

1913 р. – «Сучасне політичне положення нації і наші завдання». Висунуто гасло сепарації від Росії і боротьби з нею.

1914 р. – один із засновників Союзу Визволення України.

1917 р. – здобуває ступінь доктора юриспруденції.

1918 р. – у Києві, після встановлення влади Гетьмана Скоропадського – голова Українського телеграфного агентства.

1919–1921 рр. – шеф українського пресового бюро при українському посольстві у Берліні.

1921 р. – «Підстави нашої політики».

1922–1939 рр. – у Львові редактор «Літературно-Наукового Вісника».

1926 р. – праця «Націоналізм» – «Біблія» українського інтегрального націоналізму.

1940–1941 рр. – у Бухаресті редактор «Батави».

1944 р. – «Дух нашої давнини».

1947 р. – із США перебирається у Канаду, де прожив до смерті.

1949–1952 рр. – викладач української літератури у Монреальському університеті.

1952 р. – «Правда прадідів великих».

1961 р. – «Незримі скрижалі Кобзаря: містика лицарства запорозького».

1973 р. – після смерті похований на українському цвинтарі у Бавен Бруці, США.

Д. Донцов пройшов досить складну світоглядну еволюцію від прихильника соціалістичної ідеї до «апостола українського сепаратизму». Визначальними моментами світогляду є ідея волюнтаризму у політиці, ієрархічної побудови суспільства, елітаризм та ідеал надлюдини. Різкий виступ проти просвітницького варіанту інтелектуалізму («драгомановщина») та і взагалі ірраціоналізм як визначальна риса сприйняття ним світу був зумовлений впливом Шопенгауера, Гартмана, Ніцше, Сореля.

ВІКТОР ПЕТРОВ

Петров Віктор Платонович (23.10.1894–8.06.1969) (псевдоніми: В. Домонтович, Віктор Бер) – один із найбільш ерудованих українських інтелектуалів, яскравий представник культури епохи «розстріляного відродження» та повоєнної української еміграції. Автор біля 200 робіт з археології, етнографії, історії, лінгвістики, літературознавства, фольклористики. Майже всі роботи з історіософської проблематики написані у другій половині 40-х рр. під час перебування у Німеччині.

Народився в Катеринославі у сім’ї викладача духовного закладу.

1913 р. закінчив Холмську гімназію. Далі, навчання у Київському університеті Св. Володимира на історико-філологічному факультеті.

1918 р. – залишений при університеті для підготовки до професорського звання. Свою наукову діяльність молодий вчений розпочав із поєднання мовознавчих занять з фольклористичними дослідженнями.

20-ті роки були найбільш плідними у творчому доробку вченого. В основному це студії історико-фольклорно-етнографічного характеру. Починаючи з 30-х рр. починається його захоплення археологією.

1930 р. – захистив докторську дисертацію з історії літератури «Пантелеймон Куліш у п’ятдесятих роках. Життя. Ідеологія. Творчість».

З 1941 року – директор Інституту української фольклористики АН УРСР.

Під час Другої світової війни виконував секретну місію радянського розвідника на окупованій фашистами українській території. Після завершення війни продовжив розвідувальну діяльність в середовищі української еміграції (у таборах Ді-Пі). В цей час Петров стає одним із творців МУРу (Мистецького Українського Руху). Активно співробітничає у періодичниї виданнях (газета «Час», журнали: «Арка», «Рідне слово», «Орлик», збірники МУРу), а також розгортає широку науково-викладацьку діяльність (співробітник Українського Наукового Інституту в Берліні, професор філософського ф-ту Українського вільного університету та професор богословсько-педагогічної академії УАПЦ, працював також у Науковому товаристві ім. Т. Г. Шевченка, Українській Вільній Академії). Трагічність становища Петрова в цей час полягає в тому, що він прекрасно розумів тоталітарну суть сталінського режиму (свідченням може бути робота «Українські культурні діячі Української РСР 1920–1940»), а з іншого – не міг відмовитись від служби йому.

1949 р. – був повернений з Мюнхена до Радянського Союзу і до 1956 р. працював у Москві.

З 1956 р. Петров знову в Україні, де працює в Інституті археології АН України. Тут, у зв’язку з тим, що довоєнні звання та посади втратили своє значення, йому прийшлось наново захищати дисертацію за сукупністю наукових робіт, в результаті він отримав ступінь доктора філологічних наук (1966 р.).

На 60-ті роки припадають фундаментальні дослідження в галузях слов’яно-балтійського мовознавства, топоніміки, етногенезу слов’ян. В. Петров – один з небагатьох українських інтелектуалів, яким вдалося вижити в роки сталінського терору 30-х років та Другої світової війни і зберегти найвищу творчу наснагу протягом всього життя.

Варто також нагадати, що Петров був одним із творців модерної української літератури. Відомі такі його художні твори, як «Романи Куліша», «Аліна і Костомаров», «Без грунту», «Доктор Серафікус», «Дівчинка з ведмедиком»... («шостий неокласик» – так назвав його проф. Ю. Шевельов, поряд з М. Зеровим, П. Филиповичем, М. Драй-Хмарою, М. Рильським, О. Буркгартом).

На духовний розвиток Петрова великий вплив мали тогочасні панівні філософські течії («філософія життя», особливо О. Шпенглер, екзистенціальна філософія). Конкретні наукові дослідження сфери минулого і вивели його врешті-решт на рівень осмислення історичного процесу, що втілилась у його теорії культурно-історичних епох. Нижче подаються уривки із двох робіт, в яких досить повно представлена історіософська концепція Віктора Петрова.

ЛЕВ ОКІНШЕВИЧ

Окіншевич Лев Олександрович (07.02.1898–07.11.1980) – відомий українсько-білоруський історик права

Народився в Петербурзі в родині юрисконсульта та викладачки французької мови в жіночій гімназії.

1916–1921 – навчання на правничому факультету Київського університету та юридичному факультеті Інституту народного господартва.

1921–1933 – працював у ВУАН як член Комісії для виучування історії західноруського і українського права.

1928 – закінчив аспірантуру при Науково-дослідчій кафедрі історії України М. Грушевського і захистив дисертацію на основі своєї монографії «Генеральна рада на Гетьманщині XVII – XVIII ст.».

1934 – через загрозу арешту органами держбезпеки перебрався до Казахстану, де працював юрисконсультом.

1941 – на початку війни був мобілізований до Червоної Армії, потрапив у полон, звільнився і повернувся до Києва. Працював юрисконсультом Міської управи та деканом правничого факультету Київського університету.

1944 – опинився в еміграції.

1945 – обирається професором Українського Вільного університету, а згодом працює деканом його правничого факультету.

1949 – переїзд до США.

1951–1954 – працював як стипендіант фундації Форда за дослідницькою програмою вивчення СРСР при Колумбійському університеті, опісля в Бібліотеці Конгресу у Вашингтоні.

1969 – вихід на пенсію.

БОРИС КРУПНИЦЬКИЙ

Крупницький Борис Дмитрович (24.07.1894–05.06.1956) – відомий український історик, представник державницького напряму в українській історіографії.

Народився у багатодітній сім’ї сільського псаломщика на Чигиринщині. Навчався у Черкаській гімназії.

1913 р. – вступив на історико-філологічний факультет Київського Університету св. Володимира.

Брав участь у військових діях під час Першої світової війни та у боях за українську державність. Після відступу Армії УНР до Польщі інтернований у табір для вояків у м. Каліш (Польща).

1926 р. – вступив до Берлінського університету, де вивчав східноєвропейську історію.

1928 р. – монографія «Гетьман Пилип Орлик. Огляд його політичної діяльності».

1929 р. – захистив дисертацію «Йоґанн Християн фон Енгель та історія України» і отримав ступінь доктора філософії.

Працював в Українському науковому інституті в Берліні. З 1941 р. – професор цього інституту.

1942 р. – монографія «Гетьман Мазепа та його доба»

Після Другої світової війни Б. Крупницький брав активну участь у

відновленні діяльності в Мюнхені Українського вільного університету та НТШ, заснуванні Богословсько-педагогічної академії Української автокефальної православної церкви.

1948 р. – монографія «Гетьман Данило Апостол і його доба».

З 1951 р. Крупницький – дійсний член Міжнародної вільної академії наук у Парижі.

1956 р., 5 червня – помер у містечку Гіммельпфотен (Німеччина).

1957 р. – «Українська історична наука під Совєтами».

1959 р. – «Історіознавчі проблеми історії України».

Автор понад 140 наукових і науково-популярних досліджень.

ЛЕВ БІЛАС

Білас Лев–Ростислав Ростиславович (7.08.1922–17.05.2004) – відомий український історик, політолог, бібліотекознавець.

Народився у родині лікаря у м. Львові.

Cередню освіту здобув в українській гімназії м. Львова.

1940 р. – родина виїжджає до Німеччини

1942 р. – один семестр навчається в університеті м. Бреслау.

1944–1945 рр. – навчання у Віденському університеті.

1946–1952 рр. – навчання у Гейдельберзькому університеті на філософському факультеті у таких відомих професорів як К. Ясперс, А. Вебер, К. Левіт, А. Рюстов.

1952 р. – докторська дисертація «Олександр Керенський у російській революції 1917 р».

1954 р. – співробітник Східноєвропейського інституту у Мюнхені.

1956 р. – розвідка «Історіософічне та ідеологічне підґрунтя історичної та політичної концепції Михайла Грушевського» у «Jahrbucher fur Geschichte Osteuropas».

1963 р. – працює завідувачем славістичного та історичного відділів у Гамбурзькій державній і університетській бібліотеці.

З кінця 60-х рр. керує виданням історичної секції повної збірки творів В’ячеслава Липинського.

1984 р. – вийшов на пенсію і оселився в Австрії поблизу Інсбрука, де продовжує дослідницьку працю.

2004 р., 17 травня – помер у с. Альдранс поблизу м. Інсбрука (Австрія).



загрузка...