загрузка...
 
Лекція 5. Система  журналістських жанрів 1.Особливості сучасних журналістських жанрів. 2.Характеристика дослідницьких текстів: лист, стаття, огляд. 3.Специфіка дослідницько-образних текстів: нарис, фейлетон, памфлет.
Повернутись до змісту

Лекція 5. Система  журналістських жанрів 1.Особливості сучасних журналістських жанрів. 2.Характеристика дослідницьких текстів: лист, стаття, огляд. 3.Специфіка дослідницько-образних текстів: нарис, фейлетон, памфлет.

Поетика публіцистичного тексту різко змінилася в 90-ті роки XX ст. Ці зміни позначилися на системі журналістських жанрів та на їх використанні в редакційній практиці.

Жанри преси були поділені на три великі групи: інформаційні — замітка, интерв’ю, репортаж, звіт; аналітичні — стаття, кореспонденція, лист, огляд преси, огляд, рецензія; художньо-публіцистичні — нарис, фейлетон, памфлет. Всередині цієї схеми — своя ієрархія: передова стаття — "прапор номера", без неї газета не виходила, фейлетон — "король жанрів", кореспонденція — "шматочок життя" і т. д. У кожного жанру — своє місце на газетній смузі, своя регулярність появи: нарис — у підвалі другої-третьої смуг, до свята, міжнародний огляд — щотижня, економічний — щомісяця, огляд преси — щомісяця, рецензія — один-два рази на місяць на останній смузі. Політична інформація  на першій смузі, економічна — на другій, міжнародна — на третій, культурно-спортивна — на четвертій. З легкої руки В. І. Леніна це іменувалося "концертом політичної газети"[4]. Кожний жанр "вів" свою партію, виступаючи відповідно до регламенту суворо вивіреної ідеологічної партитури.

Пострадянська журналістика суттєво відрізняється від своєї попередниці. По-перше, на зміну директивній, однобарвно ідеологізованій пресі прийшла публі­цистика більш розкута за думками та стилем.

По-друге, сучасна публіцистика все чіткіше персоніфікується. Автор перестає бути знеособленим ретранслятором передаваної інформації — він все ясніше стає її інтерпретатором. Точка зору конкретної особи цікава сьогодні сама по собі. Це, до речі, російська традиція, що йде від дореволюційного часу, — прислухатися до голосу Каткова, Суворіна, Дорошевича, Амфітеатрова, Короленка, Леоніда Андрєєва. Інтерв’ю, бесіди, колонки, коментарі, листи до редакції свідчать про активну роль суб’єкта висловлювання на газетній смузі. Газетні рубрики намагаються закріпити за людиною право на висловлювання. Виступи ЗМІ все демонстративніше носять особистісний характер. Персоніфікація тексту викликана до життя не тільки загальним процесом демократизації пострадянського суспільства, але й тим, що в умовах існуючого нині ринку інформації това­ром стає не просто новина, а новина, "упакована" в публіцистичний текст. Публіцистичний текст, як відомо, нагадує двогорбого верблюда: перший горб — факт, другий — ставлення автора до факту. Попит на особистісну журналістику в умовах зростаючої конкуренції ЗМІ створив прецедент вибору. Публіцист відгуку на цей попит пропозицією власного імені. Ім’я (в широкому сенсі цього слова) стає знаком видання або каналу, що представляють це ім’я, сприяє виникненню діалога з аудиторією.

Третя особливість сучасної російської преси — вона працює в режимі діалога з аудиторією. Діалогічність породжує багатоголосся, виникає ефект суб’єктивності; поліфонізм голосів, що звучать та пропонують різні точки зору, спонукає аудиторію до самостійного визначення власної позиції. Враховуючи це, настроюватися на хвилю очікувань аудиторії, преса одночасно орієнтується й на більш цікаву, більш дотепну форму подачі матеріалу. Діалог з аудиторією передбачає її відгук на запропонований текст, інтерес до нього. Інтерес можливий тоді, коли публіцист не просто пропонує факти, що заслуговують, з його точки зору, уваги, але й повідомляє про них в яскравій формі, що діє на емоції аудиторії.

Четверта особливість сучасної публіцистики — збільшена роль прийому в обробці матеріалу. Текст все ясніше набирає рис літературності: змінюється його стилістика, слово стає більш експресивним, більш емоційним та дотепним. Персоніфікація оповіді призвела до більш широкої, ніж раніше, гри в "чуже слово" (М. М. Бахтін), притаманної художній мові, до помітного розширення розповідних інтонацій (іронічний лист, "стеб", "новояз", жаргон), до ускладнення композиційно-стилістичої структури матеріалів. Текст як точка зору індивідуума, як слово, що належить певному суб’єкту висловлювання, стає в мовному своєму змісті більш виразним. Це зауваження належить до всіх без винятків жанрів.

У сучасній журналістиці поняття "жанр" помітно потіснено поняттям "текст". І тому є пояснення.

По-перше, разом зі старою системою організації ЗМІ (жорстка вертикаль зверху донизу — від всесоюзних до стінних газет) повалилася й колишня класифікація жанрів. Процес "перегляду" жанрових меж призвів до того, що деякі жанри — звіт, інтерв’ю, кореспонденція, репортаж — перестали жорстко атрибутуватися тільки як інформаційні або аналітичні4. Одночасно відбулася переоцінка жанрових цінностей: деякі жанри практично пішли з газетної смуги (нарис, фейлетон, передова стаття, огляд преси), інші, навпаки, посилили свою присутність (інтерв’ю, коментар, есе). Прикметою газетної смуги стали піарменівські та рекламні тексти. Зрештою, деякі теоретики та практики ЗМІ стали виділяти нові жанри: журналістське розслідування, сповідь, версію, бесіду, прес-реліз.

По-друге, глобальне розширення комунікаційного простору у зв’язку з розвитком нових інформаційних технологій (мережі Інтернет зокрема) створило природні передумови для уніфікації жанрів. Російська журналістика, зберігаючи вірність традиціям, вбирає в себе все найбільш продуктивне з журналістики західноєвропейської та американської. Увібрав у себе риси коментаря, есе, фейлетона, закріпилася на газетній смузі колонка (як варіант — персональна рубрика на радіо та ТБ). Інтерв’ю охопило смислові простори нарису, перестав бути лише новиною з перших вуст та виявив безперечний інтерес до особистості співрозмовника.

По-третє, зміни, що почалися в 1990-ті рр., корінним чином змінили характер ЗМІ. Конституційно закріплені свобода слова, гласність та відміна цензури призвели до того, що в пострадянському суспільстві принципово змінились відношення всередині комунікаційної системи "дійсність — автор — твір — аудиторія".

Отже, текст чи жанр домінує в сучасних ЗМІ? Уточнимо ці поняття. Головна особливість художнього тексту (і публіцистичного також) полягає в тому, що він розгорнений у часі та просторі, оскільки у ньому є ретроспективні відношення — ретроспективна пам’ять та перспективні відношення — передбачуваність[8]. Іншими словами, він міцно взаємодіє з позатекстовими факторами — контекстом та підтекстом. Під контекстом розуміють систему соціальних відносин, що викликала цей текст, історичний час, в якому існують ЗМІ, зв’язок тексту з етносом, на який він розрахований, із особистістюю автора — його біографією, індивідуальною творчою манерою, особливостями його психології, світоглядом та світосприйняттям. Підтекст — це те соціально-моральне та психологічне підгрунтя, яке розширює смислове поле висловлювання, роблячи завершену мовну структуру віткритою для інтерпретації та подальшого тлумачення. Прямолінійність завдання в публіцистичному тексті очевидна, проте його взаємодії з позатекстовими елементами — контекстом та підтекстом — надає матеріалу естетичну цілісність.

Проблема цілісності тексту набуває особливого значення у зв’язку з тим, що розмивання жанрових меж приховує в собі безпеку втрати смаку до жанру [2] аморфний твір ускладнює сприйняття аудиторією фактів, проблем, ситуацій, у ньому поміщених. Безпеку такого роду не слід перебільшувати: у публіцистичному тексті об’єднувальним елементом є особистість того, хто пише (мовця), тому, якими б розчиненими жанрові ознаки всередині тексту не були, цілісність його захищена. Текст виконує своє завдання тільки в тому разі, коли опирається на домінуючі в ньому жанрові ознаки, що дозволяють автору досягти поставлених цілей: а) дати оперативну інформацію про те, що  відбувається; б) здійснити необхідний аналіз процесу, що описується — виявити причинно-наслідкові зв’язки, що зумовили зазначену ситуацію; в)  створити понятійно-образну картину того, що відбувається. Взаємодія цих цілей у межах тексту дає в кінцевому результаті можливість відчути його жанрові межі.

Визначення жанру

Хитромудрі теоретики віддають перевагу уникненню вичерпних визначень. У літературознавстві під жанрами розуміють "сформовані в процесі розвитку художньої словесності види творів"[1]. У публіцистиці жанрами називають "усталені групи публікацій, об’єднаних подібними змістовно-формальними ознаками"[6]. При всій привабливості цих визначень вони не виглядають повними, хоча й дозволяють говорити про специфічну природу жанру.

Жанр — категорія історично конкретна, тобто розвивається в часі, зазнає змін у процесі свого існування. Жанр — особлива форма організації життєвого матеріалу, що становить специфічну сукупність структурно-композиційних ознак. При цьому в жанрі ми маємо справу не з випадковою сукупністю рис, а із системою елементів форми. Від часів римського ритора Квінтиліана людство проявляло інтерес до всього, що відбувалося у всесвіті, намагаючись осмислити все за допомогою відомих запитань: що? хто? де? коли? яким чином? чому? Химерна комбінація відповідей на ці запитання породжує жанр. Або точніше — елементи жанру в тому чи іншому публіцистичному тексті. Структура замітки підпорядкована одному завданню — оперативному повідомленню про новини, структура інтерв’ю — веденню діалогу, що підтримує інтерес аудиторії до співрозмовника журналіста.

Рецензія - жанр естетично - концептуальний. Оцінка публіциста - це не суб'єктивна сваволя ("подобається - не подобається"), а ретельно аргументований розбір джерела. Він не обов'язково носить вичерпний характер (у театральній рецензії, скажімо, можна обмежитися аналізом режисерського розроблення вистави або грою одного-двох акторів), але завжди важливо дати аудиторії цілісне уявлення про твір.

Дослідницькі тексти

До групи дослідницьких текстів належить стаття, лист, огляд. Виокремлювані сучасною теорією публіцистики тексти розслідування, версії, сповіді, прес-релізів навряд чи можна називати самостійними жанрами. Це, скоріше, своєрідні різновиди статті (розслідування, версія), кореспонденції (прес-реліз), нарису (версія). Що відрізняє дослідницькі тексти? По-перше, спирання не на опис фактів, а на логічно-раціональний їхній аналіз. У центрі оповідання виявляється система міркувань публіциста, що часом підкреслено абстрагується від використовуваних їм фактів. По-друге, у текстах такого роду широко подані не тільки особисто спостережувані журналістом факти, але й відомості, здобуті іншими шляхами. Для створення переконливої картини досліджуваного явища автор широко залучає різноманітні джерела інформації, зіставляє часом протилежні точки зору, вдається до частого цитування. По-третє, стилістика дослідницьких текстів, зберігаючи риси індивідуальної мови публіциста, тяжіє до наукового викладу проблеми.

Стаття

Якщо в кореспонденції публіцист аналізує конкретну соціальну ситуацію, спираючись на особисто спостережувані (або - самостійно виявлені) факти дійсності, то в статті узагальнення носить більш широкий характер. Тут дається всебічний аналіз явищ, процесів і проблем. Спираючись на факти соціального буття, публіцист розглядає закономірності  еволюції дійсності в різних її проявах - політичних, економічних, моральних, культурологічних і т.д. При цьому публіцист не просто ілюструє думку прикладами з життя (як іноді прийнято думати), а покладає факт в основу свого дослідження. Як правило, у статті автор оперує групами фактів, що створюють певну соціальну ситуацію, тобто коло проблем, об'єднаних єдиним процесом.

Зупинимося на основних жанрових ознаках статті.

Масштабне розширення меж оповідання - просторово-часові межі тексту визначаються масштабністю фактів і їх розмаїтістю (глобалізація обговорюваних проблем).

Факти, використовувані публіцистом, можуть бути почерпнуті з різних джерел - особистих спостережень, зустрічей, обробки документів, виступів ЗМІ, листів до редакції і т.д. ;

Структура тексту статті - це комплекс положень, міркувань, суджень й умовиводів, тобто система доказів, що опираються на виявлення причинно-наслідкових зв'язків між окремими фактами; певна об'єктивація листа: текст найчастіше  витриманий в інтонаціях строго наукової лексики, публіцист оперує образами-поняттями, способами-тезами; звідси - звернення публіциста до логічно-понятійного, категоріального апарата, чіткість формулювань.

Публіцистичний огляд - один із найстаріших газетно-журнальних жанрів (досить згадати знамениті літературні, економічні, соціально-моральні огляди Бестужева-Марлінського, Бєлінського, Мінаєва, Шелгунова, Благосвєтлова, Салтикова-Щедріна). Віддаючи пріоритет оперативності іншим жанрам, огляд являє собою текст, що фіксує принципові події і явища в їх максимально повному обсязі за певний період (щоденний міжнародний огляд, щомісячний театральний огляд або, наприклад, "Телетиждень" у "Новинах і т.д. ). За своїми ознаками огляд - специфічний жанр, близький і до кореспонденції, і до статті, і до коментаря. З кореспонденцією його зближує спирання на факти дійсності, зі статтею - рух думки, з коментарем - очевидний особистісний початок, панування персоніфікованої точки зору. Але ці самі фактори й розводять огляд із близькими йому формами журналістської творчості.

У чому специфіка огляду як жанру? Насамперед його предметну основу становить не механічний конгломерат розрізнених відомостей, а сукупність соціальних фактів у формі панорами життя всього суспільства або певної його сфери. Кожний з них розглядається не ізольовано, а як елемент більшого цілого. При цьому головне значення мають не міркування автора, а події, явища, процеси в їхньому сутнісному вираженні. Панорамність зображення досягається тим, що журналіст пропонує, з одного боку, максимально широке охоплення дійсності, а з іншого (за аналогією з панорамою як твором живопису) - різну глибину зображення: великий план, середній, загальний. Великий план- це особисто спостережувані автором факти, відтворені в окремих епізодах, картинках, репліках. Середній план - опис виниклої соціальної ситуації, процесів і явищ. Загальний план - установлення взаємозв'язку між окремими фактами, створення цілісної картини дійсності в її суперечностях, виявлення загальних закономірностей розвитку соціального світу, створення власне панорами подій.

Огляд - публіцистичний жанр, що становить засновану на різноманітних фактах картину дійсності у формі панорами життя суспільства. Останніми роками у вітчизняних ЗМІ панує тематичний огляд.

Лист (варіант назви - відкритий лист) не слід плутати з поштою, що надходить до редакції від аудиторії. Як специфічний жанр періодики він зустрічається нечасто, його поява, як правило, викликана гостротою проблем, що вимагають негайного вирішення. У цьому розумінні про лист треба говорити як про жанр оперативно-дослідницький, хоча його формальна оперативність помітно ослаблена тим, що факти, які викладені у ньому, найчастіше вже стали надбанням гласності. У той же час лист - гостропубліцистичний жанр, тому що пропонує аудиторії особистосно забарвлену точку зору, що вимагає відповідної реакції. Жанрова своєрідність листа характеризується такими ознаками:

у тексті чітко простежується комунікативний ланцюг: автор - проблема - адресат. Персональна адресність листа в поєднанні з його проблемністю робить його максимально актуалізованим;

ядром тексту служить проблема, що вимагає негайного вирішення;

 виразно проглядаються як особистість адресата, так й особистість автора (посилання на факти власної біографії, згадування епізодів із життя адресата й т.д. );

матеріал будується за принципами "м'якої аргументації": у ньому зважуються "за" й "проти", текст є довірливою (хоча й публічною) розмовою з адресатом.

Таким чином, істотним природотвірним компонентом листа є його тверда структура, що припускає обговорення проблеми автором й адресатом ніби в присутності аудиторії. При цьому акцент в оповіді легко переноситься з авторського сприйняття проблеми на опис самої ситуації або на особистість адресата. Звідси різні стильові інтонації, закріплені в тексті: інтимний діалог, монолог, ораторський виступ. Лист - епістолярний жанр публіцистики, у формі публічного звернення до конкретної особи або коллективу, що піднімають актуальні проблеми, які вимагають негайного вирішення.

Дослідницько – образні тексти

Жанрову природу нарису визначає синкретичне поєднання трьох начал - соціологічного (наукового), публіцистичного й художнього.

Соціологічне начало нарису виражається в його спрямованості на дослідження суспільних відносин і проблем, у розгляді соціальних сторін діяльності особистості, у прагненні автора не до довільного вибору індивідуально-неповторних характерів, а до виявлення об'єктивних причин, що зумовили ті або інші соціальні характери й ситуації. Нарис - аналітично обґрунтована образна картина дійсності: система доказів у ньому будується на розробленні конфлікту, на взаємодії персонажів, на особливому характері оповідання, що містить у собі як опис вчинків діючих осіб, так і судження автора.

Публіцистичне начало  нарису проявляється в спиранні на факт. У документальному нарисі реальні події - вихідна точка розвитку сюжету. Автор так групує факти, щоб вони надавали життєвості соціально значущому характеру. У белетризованому нарисі ситуація виглядає максимально узагальненою, межі факту розмиті: місце реальних подій і людей займає дія, створена фантазією публіциста. Домисел - необхідний елемент творчості публіциста. Строго кажучи, він можливий і в інших жанрах, де за необхідності автор займається реконструкцією факту або ситуації (журналіст не був очевидцем події, але вважає за необхідне його відновити в тексті так, як вона проходила насправді). У нарисовому (і у фейлетонному) тексті образне перетворення реальності неминуче приводить до її домислювання. Воно виявляє себе у введенні концептуального часу й простору, в особливих способах розроблення конфлікту, використання значущих деталей і реплік діючих осіб і т.д. Публіцистичне начало проявляється й у прагненні автора дати факти в їх соціальному загостренні, максимально актуалізувати порушену проблему, виразити своє до неї ставлення, спираючись на систему художньо-публіцистичних образів. Художнє начало визначається прагненням публіциста створити достовірну й переконливу картину дійсності за допомогою образного мислення, при якому картини, ситуації, явища й характери соціально типізуються. У нарисі (і у фейлетоні теж) можливі два способи типізації - збірна й вибіркова. У першому випадку у вигаданому персонажеві (події) виявляються ознаки певного типу соціального поводження, характеру або явища. У другому - у реальному, одиничному персонажеві або дії виявляються риси й властивості, що належать певному типу людей або подій. Але й у тому, і в іншому випадках факти й ситуації перетворяться в систему художньо-публіцистичних образів.

Варто підкреслити, що художньо-публіцистичний образ відрізняється від чисто художнього своєю "випрямленістю". Авторське завдання в ньому проглядається чітко й виразно: не випадково про художньо-публіцистичні образи говорять, що вони володіють (а не страждають) певною однобокістю зображення. Герой у нарисі завжди категоріальний. Зберігаючи свою індивідуальну неповторність, він у той же час виконує службову функцію - відбиває проблему, розв'язувану автором.

Ще одна прикмета нарису (і в цьому його сутнісна відмінність від белетристичних жанрів) - оповідь у ньому ведеться від імені біографічного автора, тобто особи реально існуючої й уписаної в певну сітку біографічних координат. "Я" у нарисі - це сам публіцист, його точка зору на те, що відбувається, його оцінки й висновки. Автор-деміург (як особа, наділена вищою владою) веде оповідь, організовує сюжет, формує погляд аудиторії на описувані події. Фантазійний елемент у нарисі (і у фейлетоні) не суперечить робочій ознаці публіцистичного тексту - його націленості на певний результат, розрахований вплив на аудиторію.

Актуальна соціально-моральна проблема розкривається в нарисі у формі типових соціальних ситуацій, характерів і стосунків. Це визначає існування трьох основних типів документальних нарисів - проблемних, портретних і нарисів успіхів (своєрідним різновидом жанру прийнято вважати ще дорожній нарис). Предмет дослідження в них - людина й проблема (конкретна життєва ситуація, що вимагає свого вирішення). Нарис - публіцистичний жанр, що в образній формі досліджує закономірності соціально-морального буття людини й розвитку суспільних процесів, а також конкретні ситуації реальної дійсності.

Фейлетон за своїми природотвірними елементами близький до нарису. Він теж синкретичний, у ньому також нероздільні три начала - публіцистичне, сатиричне й художнє. Головна відмінність фейлетону від нарису - його сатиричне начало, що визначає природу жанру. Його сутність полягає в комічному іномовленні, якому підлягає у фейлетоні все і яке поєднує всі три стихії жанру. Що становить предметну основу фейлетону? Негативні факти дійсності, комічна природа яких очевидна для сатирика.

Основу методу становить комічне загострення - перебільшення або зменшення рис, властивостей та ознак зображуваного явища. Такими засобами у фейлетоні є гротеск, гіпербола, пародіювання, окарикатурення (перебільшення загострення) і літота (зменшувальне загострення). Завдяки їм виявляється зміст комічного парадоксу - суперечність негативного факту загальноприйнятій думці й здоровому глузду або суперечність його форми, зовнішніх ознак. Комізм полягає в тому, що сили, які виражають що суперечність, своєї заперечливості не усвідомлюють: персонаж завжди претензійний, пред'являючи права на роль, яку виконати не в змозі. Цю аномалію й висміює публіцист-сатирик, показуючи всю неспроможність об'єкта глузування, що прагне постійно видавати бажане за дійсність. Удаючись до іномовлення, фейлетоніст використовує його для створення сатиричного образу.

Тим часом фейлетонне оповідання - це завжди особливий код, що має розгадати читач або глядач. Езопова мова, до якої вдається сатирик, - це не просто прийом оповіді, а типологічна ознака жанру. В основі прийому лежить свідоме порушення не тільки лексико-стилістичних норм мови, але й - що більш принципово - порушення зовнішньої правдоподібності в зображенні предмета або явища, навмисний зсув пропорцій описуваного факту. Якщо в нарисі домисел можливий, але не обов'язковий, то у фейлетоні без гіперболізації, без доведення ситуації до крайності, іноді до абсурду, не обійтися. У домислі відбивається й уміння сатирика-публіциста - без указівного перста, без повчання створити необхідний сатиричний образ. У цьому й полягає своєрідність вираження авторської позиції: як би не була зашифрована думка фейлетоніста, який би дотепний і хитромудрий код він не запропонував, яку б гру зі словом не затіяв, він завжди дає читачеві можливість точно визначити авторську позицію. Ця позиція втілюється в сатиричному образі. Факт тут не є самоціллю, фейлетон завжди - дотепний рух думки. Результатом цього руху стає створення образу ніби якоїсь узагальненої комічної картини. Коли цього немає, коли дотепна манера листа перетворюється в загравання з інтелектуально підготовленим читачем, жанр помирає, перетворюючись у пересічну критичну кореспонденцію або в іронічний коментар. Все сказане вище дозволяє визначити фейлетон як жанр публіцистики, що розкриває комічний зміст негативного факту або явища.

Різновидом фейлетону є памфлет - жанр публіцистики, зорієнтований на безкомпромісне викриття далеких авторові поглядів, дій та інших факторів, що характеризують атмосферу суспільного буття. Об'єкт глузування в памфлеті - концепція, система поглядів ідейного опонента.

Есе

"Зміст моєї книги - я сам", - написав М. Монтень у своїх знаменитих "Досвідах". Так народився жанр есе, в основі якого лежить збагнення ходу розвитку думки, аналіз побаченого в житті крізь призму відчуттів автора. Жанровизначальним елементом есе є, таким чином, процес пізнання світу, відбитий у процесі самопізнання особистості. Есе поєднує буттєве й особистісне: життя навколо нас - це одночасно й наш внутрішній світ. І навпаки: спектр відчуттів публіциста - це відбиття відчуттів, породжених зовнішнім світом. Тому в центрі есе перебуває не середовище, побачене очима суб'єкта висловлювання, а сам суб'єкт як центр світобудови. Людина в його відносинах з дійсністю - предметна основа тексту.

Есе - це не просто персоніфікація оповідання, це максимальне розкриття особистісного начала в тексті, створення психологічно достовірного образу оповідача. Якщо у фейлетоні автор, приймаючи вогонь на себе, демонструючи своє "я", у той же час дає зрозуміти читачеві, що "я" - це лише маска, образ, створюваний для активізації роботи думки аудиторії, то есе - жанр, у якому саморозкриття й самовизначення індивідуальності є принциповою основою оповідання. За допомогою системи різноманітних  асоціацій: логічних,  емоційних ін. - автор пропонує самоаналіз особистості, що пізнає навколишній світ і саме себе. Так суб'єкт дослідження стає його об'єктом. Відвертість в описі власних переживань, свого внутрішнього стану - найважливіша якість есесїтичного тексту.



загрузка...