Рак простати виникає у чоловіків, вік яких більший за 50 років. У молодих людей він трапляється рідко. Виняток становить саркома передміхурової залози. Цей вид пухлин є рідкісним. Уражає в основному молодих людей і трапляється навіть у дитячому та юнацькому віці, що пов’язане з ембріональною етіологією пухлин.
Епідеміологія. У структурі онкологічних захворювань країн Північної Америки і Західної Європи рак простати займає 1?2-ге місця, поступаючись у структурі летальності тільки раку легень. У цих країнах захворюваність сягає 50 випадків на 100 тис. населення. В Україні захворювання становить 9-10 випадків на 100 тис. населення, у Сумській області – 20. Найнижчі показники захворюваності мають місце у Японії, Гонконгу, Сінгапурі.
Причини регіонарних відмінностей захворюваності на рак простати невідомі. Можливо, мають значення характер харчування, сексуальні особливості.
Етіологія захворювання залежить від гормональних впливів, що доведено клінічними спостереженнями і експериментальними дослідженнями з впливу естрогенів на динаміку раку передміхурової залози при консервативному лікуванні.
Є припущення, що етіологічним чинником можуть бути віруси, оскільки у раковій пухлині були виявлені вірусоподібні часточки.
Анатомічно рак передміхурової залози у 60?70% випадків розвивається у периферійних її відділах. При цьому пухлина у 55% виявляється у задній частці, що прилягає до передньої стінки прямої кишки, від чого, головним чином, і залежить перебіг захворювання. У 40% пухлина локалізується у бічних частках, а у 7% хворих – у передній частці.
Гістологічно розрізняють аденокарциному простати (до 70%), плоскоклітинний рак (2%), перехідноклітинний рак (1%), недиференційований рак (16%) і некласифікований рак (2%). Знання тканинної будови раку простати дуже важливе для призначення етіопатогенетичного лікування, оскільки відомо, що лише аденокарцинома чутлива до гормонотерапії естрогенами. Попри все відомо, що у 10?20% хворих пухлини бувають первинно гормонорезистентними, а у деяких хворих резистентність пухлин розвивається у процесі лікування.
За системою TNM аденокарциноми простати за розміром пухлини класифікуються таким чином:
T1 – безсимптомна пухлина, яка об’єктивно не виявляється. При цій стадії захворювання пухлина виявляється випадково при гістологічних дослідженнях чи пункційній біопсії.
T2 – пухлина обмежена передміхуровою залозою. При цьому додатковий утвір може знаходитися у одній чи в обох частках, але за межі залози не виходить.
T3 – пухлина виходить за межі капсули залози і може поширитися на сім’яні пухирці.
T4 – пухлина нерухома або поширюється на суміжні органи, окрім сім’яних пухирців.
За ураженням регіонарних лімфовузлів, а ними є мискові лімфовузли, що розміщуються нижче біфуркації загальних клубових артерій, аденокарциному характеризують як:
N0 – без метастазів у регіонарних лімфовузлах;
N1 – з наявними метастазами у регіонарних лімфовузлах.
За віддаленими метастазами аденокарцинома простати ділиться на:
M0 – метастази не визначаються;
M1 – наявні віддалені метастази.
Клінічна картина раку передміхурової залози на ранніх етапах відсутня, поява будь-яких симптомів свідчить про задавнений процес.
Ознаками захворювання звичайно бувають прояви з боку суміжних органів. Ними бувають дизурія (часті позиви до сечовипускання, відчуття неповного сечовипускання, відчуття «переповненого» сечового міхура, наявності тиснення, болю чи відчуття «стороннього» тіла у промежині чи у крижах, наявність там само болю). Одним із симптомів бувають порушення випорожнення, болі ішіалгічного типу, через які хворий часто лікується у невропатолога, синдром нижньої порожнистої вени (набряк однієї чи обох нижніх кінцівок, набряк калитки, варикоцеле), порушення потенції, болі у кістках миски (попереково-крижовий відділ хребта). При променевому обстеженні у кістках виявляються остеопластичні, рідше – остеолітичні метастази, які часто бувають першим клініко-рентгенологічним симптомом раку простати. Відомі патологічні переломи хребта. Остеопластичні метастази у кістках (зони склерозу), чергуючись із остеолітичними, створюють у них «мармуровий» малюнок, що може нагадувати системне захворювання.
Діагноз раку передміхурової залози повинен встановлюватися при профілактичних обстеженнях хворих, яким минуло 40 років. Такий діагноз може бути правильно встановлений у 80% обстежених. Пухлина при цьому деформована, неправильної форми, кам’янистої щільності, асиметрична. Підтверджується діагноз шляхом трансректальної чи промежинної пункційної біопсії. При першому можливі ускладнення, але можна отримати бажане навіть за незначних за розміром пухлин. Промежинний доступ простий і не супроводжується ускладненнями.
За потреби застосовують УЗ?дослідження, але при пухлинах менших за 0,5 см у діаметрі, воно «неспроможне». Проте ультрасоноскопія дозволяє виявити збільшені регіонарні лімфовузли. Такі ж можливості МРТ та КТ, застосування яких на стадіях Т1 і Т2 майже недоцільне.
Значення лімфографії зрозуміле, але на сьогодні вона практично не застосовується. Кисла фосфатаза як відносно специфічний маркер раку простати зростає кількісно у крові лише при поширених процесах, отже, практично її виявлення значення не має і відповідно не застосовується.
Для лікування раку передміхурової залози застосовуються хірургічний, променевий, гормональний і хіміотерапевтичний методи. Вибір методу залежить від стадії захворювання, гормонального фону та морфологічної структури пухлини. Для встановлення останньої обов’язковою є верифікація процесу шляхом пункційної біопсії і цито-гістологічного досліджень.
Оскільки клінічні симптоми захворювання проявляються частіше на задавнених стадіях процесу, 90% хворих виявляються неоперабельними.
В усіх інших випадках проводять кастрацію та естрогенотерапію синестролом. Таку терапію проводять великими дозами гормону (80 мг) протягом 1?1,5 місяця, після чого проводять підтримуючу терапію інколи все життя.
Останнім часом застосовують антиандрогени, серед яких стероїдні (ципротерон) і нестероїдні (флутамід).
Більшість пухлин до цитостатиків малочутлива. Результативність монохіміотерапії практично не відрізняється від поліхіміотерапії.
Прогноз. Після радикального хірургічного втручання, як і після променевої терапії, п’ятирічне виживання можливе у 80% хворих.
Після орхектомії, променевої терапії і гормонолікування хворі визначаються обмежено працездатними. За наявності метастазів та резистентності до гормонів і променевої терапії хворі визначаються непрацездатними.