Виникнення злоякісного росту в організмі людини в усіх випадках залежить від порушень у імунній системі. Вони ж, у свою чергу, значною мірою провокуються порушеннями у системі природної резистентності організму. Останні визначаються титром комплементу крові, титром лізоциму крові та вмістом секретів у тих чи інших органах, рівнем пропердину крові, фагоцитарної активності нейтрофілів та ін. Базуючись на цих даних, опосередковано можна визначити рівень імунного захисту у людини. Більш точні дані отримують шляхом визначення власне імунітету. Так, клітинно-опосередкований імунітет оцінюється кількісно і якісно. За допомогою реакції спонтанного розеткоутворення еритроцитів барана кількісно визначають різні фракції Т-лімфоцитів: загальну популяцію Т-клітин, субпопуляцію Т-хелперів, Т-супресорів, Т-кілерів.
Стан гуморального імунітету опосередковано здійснюється В-лімфоцитами. Кожен із таких лімфоцитів «уміє» розпізнати лише «свою» антиген-молекулу. При цьому остання ідентифікується як «чужа». Крім того активовані В-лімфоцити утворюють антитіла. Ними є імуноглобуліни різних класів: IgA, IgE, IgM, IgY. Утворення таких глобулінів детермінується відповідними генами, яких у організмі нараховується близько 30. Ці гени забезпечують синтез близько 1 мільярда імуноглобулінів. «Мічені» на попередньому етапі В-лімфоцитами антигенні молекули руйнуються антитілами й іншими представниками імунорезистентності організму: лізоцимом, пропердином та ін.
Обидва типи лімфоцитів (В- і Т-лімфоцити) у процесі імунного захисту, який відбувається як на зовнішні антигени, що надходять у організм будь-яким шляхом (у тому числі й шляхом трансплантації), так і на внутрішні антигени, якими можуть стати будь-які клітини організму внаслідок метаплазії за тих чи інших умов, мають здатність стимулювати один одного за допомогою «власних» дуже сильних гормонів, які діють лише місцево, у зоні їх утворення. Ці гормони отримали назву цитокінів. Як бачимо з визначення, функцією таких гормонів є їх гальмівний вплив на відповідні клітини в організмі.
Окрім Т- і В-лімфоцитів в організмі у обмеженій кількості існують й інші цитотоксичні клітини: LAK-клітини, NK-клітини.
Недостатня кількість або функціональна недостатність побіжно перелічених факторів природної резистентності та імунного захисту організму робить хворого «обеззброєним» у поєдинку зі злоякісними пухлинами.
Перші ідеї імунотерапії злоякісних процесів виникли ще на початку минулого століття. Першими спробами впливу на імунітет була його стимуляція знезараженими (убитими) бактеріями. В онкології вдавалися до такої стимуляції введенням в організм ракових клітин, убитих різними способами. Позитивні результати не були отримані.
З огляду на перелічене та базуючись на новітніх відкриттях молекулярної біології, фізіології та генної інженерії у галузі патології клітин (мітотичний цикл, апоптоз, онкогени, рецептори), імунній системі відводиться роль вартового антигенної стабільності організму. Імунотерапія на сьогодні є безцінним коригувальним методом, який є доповненням до традиційних методів лікування злоякісних пухлин, особливо за наявності можливих метастазів, оскільки дія такої терапії є системною. На відміну від хіміотерапевтичних засобів імунна терапія діє вибірково на клітини зі зміненим геномом (аутоантигени – внутрішні антигени), не впливаючи негативно на незмінені, здорові клітини.
Розрізняють активну і пасивну імунотерапію.
Активна імунотерапія може бути неспецифічною і специфічною. За першої застосовують вакцину BCG, C-parvum, левамізол, продигіозан та ін. з розрахунку імунізувати організм хворого зовнішніми антигенами для розвитку імунної реакції, здатної знешкодити чи відторгнути злоякісний утвір.
Застосування інтерферону чи інтерлейкіну створило можливість вибіркової стимуляції імунної системи, що допомагає цілеспрямовано модифікувати імунну відповідь. З огляду на загальну імуносупресію таке лікування хворих має обмежене застосування.
Специфічна імунотерапія – імунізація організму хворого убитими пухлинними клітинами чи екстрактом з них – поки що не дала успіху і перебуває на етапі розроблення.
Пасивна імунотерапія ? це перенесення до організму хворого на злоякісний процес клітин (лімфоцити, макрофаги) або антитіл (IgE, ІM), які можуть прямо або опосередковано змінити імунну відповідь організму на можливе чи існуюче новоутворення. Проте розвиток даної методики гальмують труднощі отримання перелічених факторів.
Останніми роками, після відкриття IL-2, вдалося досягти поділу цитотоксичних лімфоцитів поза межами організму. Такі лімфоцити можна отримати із видаленої пухлини. Окрім стимуляції до збільшення кількості лімфоцитів, IL-2 змушує їх знищувати ракові клітини (LАК-клітини). Та знову зауважимо, зазначене перебуває на стадії пошуку. Застосування IL-2 та LАК-клітин суттєво посилює протипухлинний захист.
У США проводять клінічні випробування генетично модифікованих лімфоцитів, отриманих шляхом введення у геном лімфоцитів гена цитокінів, а саме: гена фактора некрозу пухлин, інтерферону та гена IL-2.
Крім того, шляхом генної інженерії отримано низку генних препаратів, які мають лікувальну дію. Ці препарати є оголеними фрагментами ДНК певного гена. При їх уведенні в організм вони спричиняють властиві для себе патофізіологічні (чи фізіологічні) ефекти: інгібіцію чи стимуляцію поділу клітин, апоптоз клітин, гальмування диференціації клітин і т. ін.
Залежно від локалізації пухлини та її гістологічної будови імунотерапія при комплексному лікуванні злоякісних новоутворень сприяє підвищенню ефективності лікування і збільшує на 18?51% п'ятирічне виживання хворих.