Нація є одним із найскладніших феноменів людського буття. Для одних – це суспільно-політична вартість, жива, самобутня, духовно та органічно сплетена спільнота, що викристалізувалась і виросла в означених історичних, геополітичних, господарських і суспільно-політичних умовах. Такий погляд поширений серед деяких представників українського національно-визвольного руху. А ось для інших – лише територіальна група, в основі якої, вважає іспанський політолог Л. Саністебан, лежать інтенсивні солідарні зв’язки. Одні вбачають у нації щось містичне, недоступне для пізнання, інші – тільки раціональне. В розумінні одних йдеться про щось одвічне, біологічне, інших – це тільки соціальне, історичне. Найбільша цінність, найкращий витвір людей – так нація постає в уяві одних, щось таке, що заважає людському поступові, – вважають інші.
Націю вивчають етнографи як «неполітизовану етнічність» та історики – як політичну історію народів, психологи – як специфіку психіки, ментальності, культурологи – як неповторне особливе у світовій культурі, соціологи – як макрогрупу та філософи – як проблему співвідношення людини – індивідуальності та людства. Так, М. Бердяєв з позиції філософії вважав, що неможливо й безглуздо протиставляти національність і людство, національну множинність і вселюдську єдність. Він зазначав, що існування людства у формах національного буття, його частин зовсім не означає неодмінно зоологічного й нижчого стану взаємодії ворожнечі й винищення, стану, який зникає в міру зростання гуманності і єдності.
Свій підхід до нації, адекватний предметові, має й політологія. Саме вона розглядає націю як один із базових суб'єктів політичного життя. Це означає, що інтереси певної макрогрупи усвідомлені як політичні. Звідси прагнення до політичного самовираження за допомогою певних інституцій – національної держави, партій, національно-визвольних рухів. Оскільки природа нації визначає національні інтереси – імпульси її політичного життя, то політологія повинна враховувати чинники націотворення й особливо пріоритетні ознаки, індикатори нації як спільності.
Стосовно того, що об’єднує людей у націю, то однозначного визначення немає. Небезпідставним щодо деяких із існуючих націй є твердження, що це «політизована етнічність», тобто політична спільність, в основі якої – етнос. Під останнім розуміють стійку групу людей, об’єднаних загальноісторичним, генетичним корінням, якій притаманні спільні риси й стабільні особливості культури та ментальності. Формування етносу відбувається на певній території. В подальшому розвитку етнос може втрачати територіальну єдність. Етнічною є тільки така спільність, яка усвідомлює себе саму як таку (етнічна самосвідомість), відрізняє себе від інших етнічних груп.
Визначення нації як «політизованої етнічності» досить поширене. При цьому етнічність не абсолютизується, вона ставиться на перше місце. Так, на думку англійського етнополітолога А. Сміта, головними індикаторами нації є етнічний принцип, що виникає спочатку з родинної організації, а далі йдують територіальний компонент і політична спільність.
Етнічна ідентичність нації політично інтерпретується по-різному, залежно від ідеологічних засад. М. Грушевський рішуче виступав проти вимоги «Україна тільки для українців». Він вважав, що Україна «і для всіх, хто живе в ній, а живучи любить її, а люблячи хоче працювати для добра краю і його людності, служить їй». А ось М. Міхновський і Д. Донцов, виходячи зі свого бачення інтересів нації, відстоювали вимогу «Україна тільки для українців» у тому розумінні, що будь-які посади в державі повинні обіймати тільки українці.
Нація тлумачиться також як спільність, яка виникла історично і якій властиві певні інтегративні риси. Саме з таких позицій І. Франко розглядав возз’єднання українських земель як важливу умову «витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здатний до самостійного культурного і політичного життя».
Чимало політологів дають визначення нації як державно-правового утворення, тобто як макрогрупи, що проживає на одній території, має спільний уряд та інші політичні інститути. Таку, по суті, етатистську теорію обстоював правознавець О. Градовський. Визначальним елементом нації він вважав наявність «загальнонаціональної мети», якій відповідає певна державна організація.
Проте етатистська концепція відмовляє народам, які не утворили через різні причини (іноземне поневолення, насильницька асиміляція) своєї національної державності, у праві навіть називатися націями. Але чимало націй, не маючи своєї державності під час іноземного панування (як-от українська нація під владою російського царизму чи австро-угорського цісарського режиму), не переставали ними бути, боролися за своє законне право на самовизначення, створення самостійної держави. Тому формула «є держава – є нація, немає держави – відсутня і нація» алогічна.
Разом з тим «бездержавне» існування нації лягає тягарем на її історичну долю, стримує розвиток творчих можливостей. В. Винниченко зазначав, що «нація без державності є покалічений людський колективний організм. Через те всі так звані недержавні нації жагуче прагнуть своєї держави, через те так самовіддано окремі члени її віддають усі свої сили на здобуття її й тому з такою ненавистю ставляться до тих, які стоять на заваді цьому, які тримають їхній колектив у покаліченому стані».
Однак існують нації, виникненню яких передувала державна єдність людей. Згодом на цьому ґрунті формувалися певні риси, притаманні етносу, – загальні традиції, духовність, психологічні властивості. Саме це визначає генезу американської, канадської та деяких інших націй, що створювались емігрантами, серед яких були представники не лише різних етносів, а й навіть рас.
Щодо психологічного підходу, дуже поширеного нині, то деякі його представники трактують «національний дух» (національну свідомість, національний характер) як провідний, а іноді і як єдиний індикатор нації. Інші розглядають націю як психологічне поняття, психологічну спільність, союз однаково мислячих людей, об’єднаних спільним національним характером.
Такою, наприклад, є створена О. Бауером «психологічна» теорія нації. Подібну позицію щодо визначення нації займають деякі сучасні політологи і соціологи Заходу. Т. Мурамацу, Г. Ісаакс, Г. Кан, С. Ліпсет, К. Боулдінг, М. Сейвелл, П. Ласлетт, М. Кранстон та інші висловлюють думку, що вирішальними факторами розвитку нації є воля, національна ідея, що нація – втілення національної свідомості, яка виступає найактивнішою рушійною силою суспільства. Вони вважають, що таких індикаторів спільності «коріння», як мова, історія, культура, державність, недостатньо для формування універсальних ознак національності. Лише один індикатор є універсальним – самовіднесення людини до тієї чи іншої національності: «я – українець», «я – росіянин», «я – татарин», «я – француз», «я – американець»...
Кожен із цих підходів (а вони зумовлені й політичними міркуваннями) акцентує на якійсь із існуючих ознак нації. Поза тим сучасні нації, в тому числі українська, – це політичні спільноти, відмінність яких від інших видів людських угруповань полягає в тому, що це одноразова спільність – територіальна і господарська, мовна і духовно-культурна, психологічна та історична. Жодна з інших базових макрогруп – (соціальні класи і верстви, демографічні й конфесійні групи тощо) такого поєднання індикаторів спільності не мають. Чинники, що консолідують людей у нації, визначають зміст докорінних національних інтересів. Саме вони зумовлюють політичну активність нації, її дію як суб’єкта політичного життя. Вони становлять і підґрунтя національної ідеї. Ця ідея є віддзеркаленням потягу народу до суверенності у вирішенні своєї долі, набуття таких політичних форм самовизначення, які б забезпечували економічний, соціальний і духовний поступ.
Політичність феномену «нація» виявляється також у тому, що тлумачення цього поняття (і це підтверджується історією України) особливо актуалізується в час найбільш напруженої боротьби за національну незалежність. І нині в суперечливих умовах державотворчих процесів в Україні нація – не абстракція, а реальність, концепція якої значною мірою визначає доктрини діючих політичних сил.
Утворення націй як суб’єктів політики невіддільне від націоналізму. В масовій свідомості частини населення України націоналізм виступає як явище тільки негативне, за допомогою якого офіційна марксистсько-ленінська ідеологія прагнула очистити історію народу від будь-яких спроб самовизначитися, ствердити свою самобутність. У подальшому викладі націоналізм розглядатиметься саме як прагнення нації до самовизначення в ролі суверенних суб’єктів політичного життя.
По суті, націоналізм є способом захисту національних інтересів. Він невіддільний від існування нації і завжди дає про себе знати тоді, коли йдеться про інтереси нації. В такому абстрактному розумінні націоналізм не є антитезою гуманізму, лібералізму і демократії, не суперечить загальнолюдській моралі. Інша справа, коли йдеться про конкретне втілення націоналізму як політичної практики.
Активна роль політичної свідомості виявляється в національному ідеалі. Взагалі під ідеалом розуміємо певний спосіб мислення і відповідно віддзеркалення реальності, включаючи й усвідомлення мети перетворення дійсності. Ідеї не тільки підсумовують досвід попереднього розвитку знання в тій чи іншій галузі, а й є основою для синтезу знань у систему. Вони виконують роль активних евристичних принципів пояснення явищ, пошуку нових шляхів розв’язання проблем.
Національну ідею не можна зрозуміти без урахування особливих умов життя народу протягом усієї його історії. Вік української національної ідеї – це вік самої України. З огляду на це національна ідея існує ніби поза історичним часом, наділена статусом вічності. Як зазначав В. Соловйов, «ідея нації є не те, що вона думає про себе, але те, що Бог думає про неї у вічності». Національна ідея включає прагнення до ідеального самовлаштування нації – в господарській, духовній і культурній сферах, у соціальному устрої. Проте вищим виявом національної ідеї є розуміння політичної мети нації.
Отже, національна ідея відображає глибинний рівень національної свідомості, сукупність ціннісних настанов нації, спрямування мислення народу, здатність відчувати і діяти співзвучно національним інтересам. Виявляючись як своєрідний духовний стан народу, його менталітет, національна ідея формується залежно від традицій, культури, соціальних структур нації, усього середовища буття людини й водночас сама впливає на них, існує як «животворна свідомість», як джерело культурно-історичної динаміки нації.
Національна ідея виступає як внутрішній чинник нації, її життєствердження як дієвого учасника політичного життя. Національна ідея виходить з концепції пріоритету нації, воля якої не ідентична сумі поодиноких воль. Вона означає забезпечення свободи та незалежності.
Національна ідея складається із чітко сформульованої мети, з образу ідеалу, до якого прагне національна воля, з мотивів та думки, що надає почуттям чітко означеної форми. Українська національна ідея є могутнім чинником життя. В ній органічно поєднані дві частини – чуттєва і розумова, в ній інтелект сполучений з народним інстинктом та сумлінням, у ній виявляються національне світовідчуття та національна психіка.
Національна ідея невіддільна від національної гордості й національного характеру. Якщо йдеться про українську національну ідею, то їй властивий потяг до демократичного устрою суспільства з такими цінностями, як людяність, народність, цивілізованість, гуманізм, державний патріотизм, демократія на багатопартійній основі та широкому народному представництві.