ТЕМА 4 ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ КАПІТАЛ 4.1 Інтелектуальний капітал економіки знань
Якщо конкурентні переваги у традиційній економіці забезпечував доступ до природних джерел і сировини, зручні транспортні маршрути, місткий ринок, дешева робоча сила, то в економіці знань запорукою успіху стали інновації та підприємництво, які ґрунтуються на знаннях, розвиненій інфраструктурній інформації (Інтернет, бази даних, телекомунікації, мобільний зв’язок). У постіндустріальних країнах основними виробничими ресурсами є знання, інтелект, інноваційно-інформаційні технології, «high tech», які формують рейтинг знаннємісткої економіки. А джерелом економічного зростання стає продукування ідей як конкурентоспроможного товару [59,60].
Сьогодні лідерами у створенні економічного багатства є країни, у валовому національному продукті яких закладені висока питома вага знань, нематеріальних активів і товарів, великі інвестиції в освіту, науку, охорону здоров’я та поліпшення якості довкілля. Без перебільшення можна стверджувати: саме сила розуму визначає все або майже все. Інтелектуальна власність — високоліквідний товар, який має і свою специфіку: будучи нематеріальним, він формує матеріальну основу розвитку країни і визначає ефективність економіки у майбутньому. На жаль, в Україні ще немає чіткої координації конкретних дій з метою переходу до новітньої моделі економіки.
Нині очевидно, що в цьому процесі слід задіяти всі основні елементи продуктивних сил — як матеріальні, так і нематеріальні, зокрема, організаційно-управлінський досвід, фонди науково-технічних знань, людський капітал [60]. Для підвищення ефективного виробничого потенціалу тепер немає інших шляхів, крім забезпечення відповідних рівнів і темпів нагромадження у сфері неречових форм багатства (ноу-хау, інформація, патенти). Недооцінка цього загрожує неминучим відставанням як окремих підприємств, так і економіки країни у цілому. Але це не означає, що традиційні сфери виробництва (земля, вода, надра, капітал, праця) втратили своє первинне значення. Вони продовжують посідати вагоме місце в індустріальних, а також країнах доіндустріальної стадії розвитку. Лише у країнах «золотого мільярда» і справді відбувається революційне утвердження примату інтелектуальної праці, інтелектуальної власності, інтелектуального капіталу. І базується все це на інноваціях, які дають можливість, передусім підприємливим людям, істотно впливати на економічний поступ.
Ураховуючи це, можна стверджувати, що лише невідкладна і якісна модернізація існуючих в Україні виробничих потужностей на основі інтелектуального капіталу і мобілізація всіх ресурсів здатні забезпечити економічний прорив та підвищення добробуту народу.
Інтелектуальний капітал в економіці знань вирізняється такими показниками:
• інноваційність країни (інтенсивність продукування і комерціалізація інновацій) — загальна величина науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт (НД і ДКР), їхня частка у ВВП;
• кількість науково-технічних публікацій;
• витрати на дослідження та їхня частка у ВВП;
• створення знань з комерційним потенціалом (витрати на прикладні НД і ДКР та їхня частка у ВВП);
Тут економічний розвиток, а отже, і добробут базуються на високих технологіях (інформаційних, напівпровідникових, нанотехнологіях). Середньорічні темпи зростання в цих країнах перевищують 7%. Один долар, укладений в електроніку, дає 100 доларів у кінцевому продукті. Середньосвітовий термін окупності вкладень — не більше трьох років. Одне робоче місце в електроніці створює 4 в інших галузях господарювання.
• кількість патентів, зареєстрованих у тріаді патентних сімей (Європа, США, Японія), з розрахунку на один мільйон населення;
• коефіцієнт винахідливості населення;
• місткість ринку знань і динаміка міжнародного обміну знаннями — частка національних НД і ДКР, фінансованих з-за кордону;
• міжнародна співпраця у сфері науки та високих технологій;
• кількість іноземних студентів у національних ВНЗ;
• частка венчурного фінансування у ВВП;
• якість людського капіталу — показники системи освіти, охорони здоров’я, частка науковців у загальній кількості зайнятих;
• міграція висококваліфікованих працівників;
• рівень розвитку національної інформаційної інфраструктури — інформаційно-комп’ютерних і телекомунікаційних технологій тощо.
Аналіз статистичних даних свідчить, що між темпами витрат на освіту, етапами продукування знань та їхнім використанням на практиці в Україні існує істотний розрив. Він зумовлений недостатнім фінансовим забезпеченням усіх стадій створення, нагромадження та реалізації інтелектуальних досягнень. Так, законодавчо витрати на освіту та науку встановлені на рівні не менше 10% ВВП, тоді як насправді вони ніколи не досягали 6%. Таких коштів аж ніяк недостатньо для розвитку науково-технічної ді яльності.
Основними джерелами фінансування науково-дослідних робіт, які сприяють продукуванню знань та їхній трансформації у матеріальне виробництво, є Державний бюджет України, держзамовлення, замовлення підприємств, іноземні інвестиції. Позабюджетне фінансування характеризується високою часткою в ньому приватного підприємницького сектора (31%) на відміну від державного, який у 6 разів менший [69].
Важливо також ширше залучати іноземний капітал, але це джерело фінансування поки що в Україні задіяне недостатньо. Те саме можна сказати і про банківське кредитування, активізацію участі приватного капіталу, використання заощаджень населення, підвищення ефективності програмно-цільової форми у системі фінансування інноваційної діяльності. А найперспективнішим нам видається ефективне залучення корпоративного сектора економіки з відповідними державними гарантіями фінансового забезпечення науково-інформаційної і технологічної діяльності.
Однією з проблем формування інноваційної економіки в Україні є розрив між стадіями наукових досліджень і впровадженням їхніх результатів у виробництво. Це зумовлено передусім відсутністю ефективного механізму трансформування наукових знань в інноваційні розробки, придатні до практичного використання. У вирішенні цієї проблеми важлива роль належить інноваційному підприємництву, але його частка в Україні нині становить лише 6,6% від загальної кількості малих підприємств. Можливо, ситуацію змінить істотне збільшення їхньої кількості. Тут є позитивна динаміка: якщо у 2001 р. приріст малих підприємств становив 6,7%, то у 2002—2003 рр. — 29,6%, ще потужніше їх зростання припало на 2007—2008 роки.
Безперечно, у центрі виробничої чи інтелектуальної діяльності знаходиться економічний інтерес — основа економіки і стимул для кожного працівника, підприємства чи галузі. Проте їхні інтереси не повинні суперечити національним. А такі випадки у нас, на жаль, трапляються доволі часто.
Наприклад, лише експортоорієнтовані галузі вітчизняної промисловості, що характеризуються неефективним використанням енергії і сировини, заробляють великі суми валюти. Інтелектуальна власність не може бути приватизованою, оскільки в матеріальному вигляді не існує, але вона надає власникові право вигідно її використовувати. У цьому контексті інтелектуальна власність реально стає суспільною, всенародною, оскільки її формують члени суспільства, щоправда, високого розумового рівня. Інновації як продукти інтелектуальної власності можливі не лише у виробництві, де створюється нова додаткова вартість, а й у генеруванні нових ідей. Водночас нематеріальні активи у процесі виробництва суспільного продукту, який має реальну споживчу вартість, стають економічною категорією.
У господарській діяльності такими інноваціями можуть бути зміни, пов’язані з конкретними виробами, методами їх одержання, організацією технологічного процесу і процесу праці, що розглядаються як єдине ціле і спрямовані на виготовлення кінцевого продукту. Так, кожна гривня виробленої сільськогосподарської продукції дає можливість продукувати додану вартість в інших сферах народного господарства на 12 грн. Аналогічні взаємозалежності можна простежити у багатьох інших галузях господарювання. Усі вони пов’язані з величиною і структурою засобів виробництва, виробничою спеціалізацією, матеріалізацією нових ідей, а також джерелами фінансування господарської діяльності.
Нова державна політика з розбудови економіки знань, де людський та інтелектуальний капітал, високоосвічена і висококваліфікована робоча сила стають найважливішими чинниками конкурентоспроможності країни, передбачає не лише реформу освіти і збільшення інвестицій у цей сектор, а й реформування управління і тривалі інвестиції у систему охорони здоров’я та довкілля.
Майбутнє України залежить від того, наскільки вона відповідатиме викликам інформаційно-індустріального суспільства ХХІ століття, яке ґрунтується на економіці знань інноваційного типу, де спеціалізовані і повсякденні знання є джерелом економічного і суспільного прогресу.
Держави, які реалізують таку економічну модель, сьогодні є найзаможнішими. Не можна не визнати, що в Україні дедалі більше уваги приділяється інтелектуальній власності, насамперед ринковим перетворенням, що зумовлено розвитком приватного сектора економіки, визнанням пріоритету відтворюваного інтелектуального ресурсу — на відміну від вичерпного сировинного. Завдяки впровадженням результатів наукових досліджень і розробок, захищених патентами і свідоцтвами, країни-лідери перетворюють знання на матеріальне багатство. Це має бути актуальним і для України, особливо з проголошенням курсу на євроінтеграцію та приєднання до СОТ. Світовий ринок об’єктів приватної інтелектуальної власності — провідний як за вартістю, так і за динамікою розвитку. Якщо темпи зростання світового промислового виробництва не перевищують 5% на рік, то темпи світової торгівлі об’єктами інтелектуальної власності уже сягають 15% [60].
В основі євроінтеграції лежать інтереси не тільки економічного, військового чи політичного характеру, а й ідейні (традиційно християнські) чинники — шанування прав людини, справедливість і милосердя, цінність людського життя, збереження навколишнього природного середовища тощо.
Інноваційна продукція відповідно до Закону України «Про інноваційну діяльність» — це нові конкурентоспроможні товари, які зазнали істотних змін, набули нових характеристик і знайшли нові сфери використання. Цим вони значно відрізняються від продукції, що виготовлялася раніше. Чинниками появи інноваційної продукції можуть бути держзамовлення, ініціатива самих наукових установ, потреби ринку.
Інноваційна економіка є найвищою формою еволюції індустріальної системи господарювання. Вона з’явилася завдяки потужній конкуренції, революційним змінам в організації виробництва та менеджменту. Така економіка стала реальною перемогою розумної і довготривалої стратегії над схемами отримання «швидких грошей» (сьогодні вклав — завтра одержав). У знаннємісткій економіці визначальним є інтелектуальний потенціал суспільства, на який вона спирається і який становить сукупність повсякденних і спеціалізованих знань, що матеріалізуються в основному капіталі та новітніх технологіях. Вони визначають як матеріальну культуру виробництва, так і культуру споживання вироблених товарів. Інновації можуть дати найвищі прибутки. Але водночас саме з ними пов’язаний і високий рівень ризику: приблизно дві третини ризикованих науково-
технологічних проектів виявляються невдалими, але третина інновацій настільки потужна, що прибутки від неї перекривають усі витрати.
У сфері інноваційно-нематеріального виробництва є свої специфічні показники ефективності. Це вид і обсяг результату, його наукова чи художня цінність, актуальність, зручність, а також затрати праці на одиницю обсягу діяльності. Вимірювання ефективності всієї сукупної праці суспільства здійснюється за таким критерієм, як вартість національного продукту, що являє собою ринкову вартість усіх кінцевих товарів і послуг, вироблених національними підприємствами протягом певного періоду часу.
Доречно нагадати, що підприємницька діяльність у розвинених країнах, наприклад Норвегії, ніколи не була підпорядкована одномоментним інтересам бізнесу чи політичним цілям. Так, здійснюючи керівництво, з одного боку, через раду директорів, куди входять найвідоміші в країні підприємці з бездоганною репутацією, а з іншого — через державний регулюючий орган у конкретній сфері економіки (наприклад, телекомунікація, металургія, машинобудування, АПК тощо), розумні і розважливі норвежці ніколи не опускаються до банального вибивання коштів з головної компанії своєї країни. Попри те що її статутний фонд перебуває у приватних руках, ніхто не доводить цю компанію до банкрутства, щоб потім придбати за безцінь. Її акції реалізуються не під ефемерні зобов’язання і не за конкурсом з «додатковими умовами», а за «живі» гроші, відкрито і прозоро — на світових біржах.
Натомість в Україні можна спостерігати зовсім протилежну картину. Чимало підприємств штучно доведені до банкрутства, розпорядниками їх майна призначаються сумнівні особи, процес санації відбувається непрозоро, і в остаточному підсумку майно зникає або ж за безцінь дістається аж ніяк не стратегічному інвесторові.
У нас безліч разів повторювалася теза про те, що сільське господарство має бути провідною галуззю української економіки. Але вона вже давно не актуальна, бо пріоритетна орієнтація на цю розбалансовану і ринково несформовану галузь призводитиме до хронічного відставання від розвинених країн, адже їхній досвід засвідчує: роль сільського господарства постійно зменшується, воно поступається місцем спочатку промисловості, потім — наукоємним технологіям і виробництвам, а сьогодні — інформаційним системам і високим технологіям. За таким сценарієм має розвиватися й економіка України, якщо ми не хочемо відстати назавжди. Тільки за рахунок традиційного сільськогосподарського виробництва нам ніколи не здолати 30-разове відставання від показників Європейського Союзу за рівнем національного доходу з розрахунку на душу населення. Адже чим більше відволікатимемо державних ресурсів на розвиток аграрного сектора, тим більше зростатиме економічне відставання від розвинених країн.
Підтримка сільськогосподарського виробництва, що практикується в Україні, не ефективна, це часто призводить до загострення існуючих проблем. Сільське господарство слід розглядати як органічну частину загальної економічної системи країни: створювати сприятливі умови для залучення інвестицій, розвивати і примножувати людський капітал агросфери, ринкову і соціальну інфраструктури села. Пільги потрібні не аграрному бізнесу (вони осідають у кишенях бізнесменів), а сільському населенню (це фінансування будівництва доріг, газопроводів, каналізації, розвиток медицини, освіти тощо).
Створення стабільної, чесної і прозорої інноваційної економіки — тривалий процес, тож і вагомий прибуток може з’явитися тільки у перспективі, коли остаточно сформується інтелектуальний продукт. А він особливо цінний тим, що для його отримання не потрібно ні шахт, ні заводів, ні потужного транспорту чи машинно-тракторного парку. Стає очевидним: стара, традиційна і нечесна економіка повинна відійти в минуле. Переможе тільки той, хто осягне природу і суть інноваційної економіки шляхом її інтелектуалізації. Ціну на продукти творчої праці визначають не витрати звичайної праці, її формує корисність цих продуктів. Виникає нова економічна категорія: вартість, створена знаннями. Велику роль тут відіграє синергічний ефект, про який в Україні лише розмірковують [59].
Для забезпечення економічного зростання потрібен серйозний стабілізаційний фонд, який дасть можливість докорінно перебудувати виробництво на інноваційній основі, щоб згодом вийти на світовий ринок не зі скарбами надр, а з плодами людського розуму. Експортувати необхідно вироблені товари, а не дари природи. А щоб ринок зростав, на нього необхідно виходити не з проблемними запитаннями, а з готовими відповідями на них. Тоді й з’явиться гарантія освоєння ринку, що постійно потребує новацій.
Розмови про економічне зростання в Україні останніми роками супроводжуються звуками фанфар. А натомість не відбувається серйозної структурної перебудови, тож «зростання» може закінчитися досить швидко. Тільки структурна зміна економіки здатна перетворити нашу державу на справді конкурентоспроможну. Нині 3—4% усього обсягу виробництва реального сектора економіки створюють високотехнологічні галузі. Це надто мало. І не більше 4—5% усіх інвестиційних коштів вкладається у високі технології. Тобто ситуація у нас — суперкризова. Слід усвідомити, що нині не так важливе зростання валового національного продукту, як докорінна перебудова економіки, яка має наблизитися до економіки знань і стимулювати духовний злет нації.
Світова практика підтверджує: в різних країнах у різні періоди потужним чинником активізації продуктивних сил і зростання економіки ставали вершини людського духу: патріотизм, унікальна працездатність, самодисципліна, готовність до обмежень і нестатків, амбітність, прагнення бути першими. Визначальним для суспільства є не так стан його економіки, як стан його духу. Первинні не державні чи комерційні банки та власні бізнеси, а саме людська віра, гідність і честь покликаних і обраних. Якщо ми їх збережемо, то легко компенсуємо втрату скарбів Полуботка, активів колишнього СРСР чи пограбовані олігархами багатства України.
Кардинальні зміни у світогляді людини, її психології і свідомості не менш важливі, ніж зміст матеріального, побутового життя суспільства. Адже вони, зрештою, є тими визначальними чинниками соціальних революцій, які зумовлюють грандіозні трансформації економічного та політичного статусу певної країни чи світу загалом.
За світовим виміром конкурентоспроможними є не ті, хто використовує найдешевші виробничі ресурси чи здійснює великомасштабні фінансові операції, а ті, хто безперервно вдосконалюється і впроваджує інновації. Сьогодні досягли успіху держави, які не володіють багатими природними ресурсами, натомість мають добре розвинені освіту і науку, потужний людський капітал. У постіндустріальному суспільстві на перший план виходять інтелектуальні фактори економічного зростання у вигляді інноваційного капіталу, інтелектуального продукту, інтелектуальної власності, які відіграють у становленні нової економіки ту саму роль, що матеріально-речовий чинник — в індустріальній. У цьому контексті вони набувають значення стратегічного фактора економічного розвитку [78].
Інноваційний капітал — це капітал, породжений людськими знаннями, якими володіють організація, фірма, держава. Він визначає приховані джерела цінностей, завдяки яким його власник (держава) має високу ринкову оцінку, оскільки використовує цей капітал для виробництва найбільш цінного продукту. Інноваційний капітал — це ефективність, висока конкурентоспроможність, можливість освоєння світових ринків [4,5]. Отже, інноваційний капітал — це ті інноваційні ресурси, які представлені творчими людьми, комп’ютерними інтелектуалами та продуктами їхньої праці і здатні створювати нову вартість.
Сьогодні в Україні інноваційний капітал продукують дві категорії людей: корифеї, які колись домоглися серйозних результатів у своїх дослідженнях, і чиновники від науки зі званнями і регаліями різних рангів. Натомість світовий досвід свідчить: найбільші наукові здобутки мають дослідники до 45 років. Нині серед вітчизняних виконавців фундаментальних досліджень помітно зростає лише кількість молоді до 25 років (у 1,5 раза за останні 4 роки). У найпродуктивнішій віковій групі (25—45 років) — суцільний провал. Справа у тому, що навіть якщо талановитий і захоплений дослідженнями фахівець якийсь час мириться з низькою оплатою праці та архаїчністю наукового інструментарію, то згодом він переконується: у середовищі сучасної української науки ні його талант, ні його результати нікому, крім нього самого, не потрібні. Водночас саме проблема збереження та розвитку найпродуктивнішої групи науковців у цивілізованих країнах є найактуальнішою: у них висока мотивація праці, вони мають сучасне обладнання, гідні умови творчості, великі моральні стимули.
Що ж потрібно зробити, щоб українську науку знали, шанували і вкладали в неї кошти? По-перше, підвищити рівень економічної грамотності й комерціалізації самої науки. По-друге, освоювати нові технології донесення інформації до аудиторії, бо невміння користуватися комп’ютером сьогодні рівнозначне невмінню читати. По-третє, просуванням ноу-хау мають займатися фахівці.
Асигнування на освіту і науку потрібно розглядати як інвестиції у підтримання та примноження інтелектуального капіталу, що сприятимуть створенню вартості шляхом генерування ідей. Саме це має стати визначальним чинником становлення в Україні економіки знань.