Наука криміналістика та судові експертні установи в Україні почали розвиватися тільки після скасування старих судових установ. Народний Секретаріат проголошеної в Харкові Української Народної Республіки на всій її території 4 січня 1918 р. скасував стару судову систему, поліцейські та слідчі апарати. Збереглися лише Київський і Одеський кабінети науково-судової експертизи. Петербурзький згорів за часів революції, а Московський взагалі перестав існувати. Таким чином, експертні установи залишились тільки в Україні.
Українські кабінети науково-судової експертизи продовжували працювати з перервами, через зміни політичної ситуації. Так, Київський кабінет у 1920 р. був пограбований білополяками і тимчасово перестав працювати.
Не кращим було становище й у колишніх розшукних відділеннях. Створені на їх базі карно-розшукні установи доводилося відновлювати кілька разів, через те що в результаті неодноразових змін влади їх обладнання, обліки, документація були знищені чи пограбовані.
У становленні криміналістики України велику роль відіграли її правоохоронні органи.
Починаючи з грудня 1918 р. декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду України було створено Всеукраїнську Надзвичайну комісію, 14 лютого 1919 р. було прийнято "Тимчасове положення про народні суди і революційні трибунали", а 1 березня 1919 р. — про Народний комісаріат юстиції (НКЮ), який контролював діяльність судів і слідства. Для цього у структурі юстиції було створено контрольно-слідчий відділ.
16 квітня 1919 р. було прийнято декрет про запровадження посади верховних народних слідчих, що призначалися народним комісаром юстиції. Було створено систему слідчих органів, до якої входили народні слідчі та їх помічники при контрольно-слідчих підвідділах місцевих юридичних відділів; особливі народні слідчі при Революційних трибуналах і верховні народні слідчі у складі контрольно-слідчих відділів НКЮ.
Рада Народних Комісарів (РНК) УСРР 16 квітня 1919 р. прийняла декрет "Про організацію карного розшуку", який не тільки юридично закріпив правове становище наявних в окремих містах карно-розшукових установ, а й визначив єдину на території республіки організацію карного розшуку. На відміну від РРСФР та інших радянських республік ця організація мала певні особливості. Вони полягали в тому, що карний розшук УСРР підпорядковувався НКЮ; складався він із судово-карного розшуку, до обов'язків якого входило здійснення оперативно-розшукових заходів, і судово-карної міліції, на яку покладалося здійснення дізнання.
Рада Народних Комісарів УСРР 3 квітня 1920 р. прийняла "Положення про організацію відділів карного розшуку", яке закріпило в Україні аналогічну прийнятій у РРФСР організаційно-правову форму побудови апарату карного розшуку. Тепер він був складовою міліції і переходив у підпорядкування НКВС.
Створений у 1920 р. Укрцентророзшук виконував велику організаційну роботу з розбудови місцевих карно-розшукових установ і налагодження їх практичної діяльності. Було видано Інструкцію з дактилоскопії та реєстрації злочинного елемента, Інструкцію про порядок здійснення обшуків, дізнання, вилучення речових доказів та арешт винних, таблиці категорій злочинного елемента (за видами злочинів).
Інструкції про роботу реєстраційних бюро складали місцеві підрозділи. Осіб реєстрували, описуючи їх за ознаками зовнішності з подальшим створенням картотек за алфавітом. З 1921 р. Укрцент-ророзшук запровадив також інші способи реєстрації, зокрема дактилоскопічний і антропометричний за методом А. Бертильона. Інструкцією, що надійшла з центру, передбачалося вимірювання 11 ознак злочинця. Українські фахівці запропонували вимірювати ще одну ознаку — ширину щелепної дуги, яку потім було внесено в інструкцію Центру. Проте не було розроблено способу класифікації цих вимірювань, а метод був досить суб'єктивний і неточний (зауважимо, що в європейських країнах ця система на той час вже втратила значення і була замінена дактилоскопічною).
Злочинців розшукували здебільшого за словесним портретом, згідно з прийнятою Інструкцією про складання словесного портрета, рекомендованими правилами фотографування злочинців і трупів сигналетичним методом. Таким чином, ще до входження України до складу СРСР на її території було передбачено три види реєстрації злочинців: за алфавітом, фотографічний і дактилоскопічний. Створювалися відповідні картотеки, альбоми, колекції розшукуваних злочинців, злодіїв-рецидивістів. Крадіжки реєстрували за способом вчинення, створювали картотеки за прізвиськами тощо.
У 1922 р. губернські відділи розшуку були обладнані засобами дактилоскопування та фотографування. В Україні було сформовано єдину дактилоскопічну десятипальцеву картотеку, де картки класифікували за основною й додатковою формулою Гальтона — Генрі.
У 1923 р. було запроваджено реєстрацію всіх покараних позбавленням волі та примусовою працею. Методика використання дактилоскопічного обліку була такою. Агент карного розшуку районної ланки під час затримання злочинця дактилоскопував його (виготовляв дві дактилокартки), а начальник відділу надсилав їх до губернського реєстраційного бюро. Там фахівець з дактилоскопії виводив формулу і перевіряв її за картотекою. Протокол разом із примірником дактилокартки надсилали адресату, від якого вона надійшла. Якщо у картотеці не було потрібної інформації, то надіслану картку додавали до картотеки губернського відділу розшуку, а другий примірник з отриманою формулою повертали в район для формування місцевої картотеки. Ідентифікацію за дактилоскопічною картотекою здійснював досвідчений дактилоскопіст, який і складав протокол упізнання. Нині цю операцію виконує експерт-криміналіст за дорученням слідчого чи оперативного працівника; він складає довідку чи висновок експерта.
Боротьба зі злочинністю на основі суворого дотримання законності потребувала вдосконалення технічних засобів пошуку, закріплення й дослідження речових доказів, залучення до кримінального судочинства фахівців різних сфер знань.
Постановою РНК УСРР від 10 червня 1923 р. у містах Києві, Харкові та Одесі створювались кабінети науково-судової експертизи, які відновили свою роботу на базі тих, що діяли раніше. Вони здійснювали судові експертизи і подавали практичну допомогу в розслідуванні злочинів. Ці кабінети стали осередками впровадження наукових знань у слідчу й судову практику.
Постановою РНК УСРР від 25 квітня 1925 р. було затверджено нове "Положення про кабінети науково-судової експертизи", які повинні були виконувати не тільки експертизи, а й науково-дослідну роботу.
У жовтні 1925 р. кабінети науково-судової експертизи були перетворені на інститути науково-судової експертизи. Відтоді, власне, і почалася плідна науково-дослідна та експертна діяльність українських експертних установ, на базі яких сформувалася перша українська школа криміналістів, до якої входили професори М. Бокаріус, В. Фа-ворський, М. Петров, М. Макаренко, М. Матвєєв, Ю. Сапожников та ін.
Перші директори Київського інституту науково-судової експертизи В. Фаворський, М. Петров, Ю. Сапожников і Б. Вахліс були не тільки організаторами науки, а й зробили вагомий внесок у практику судової експертизи, запровадили гістологічні й фізико-хімічні методи дослідження речових доказів.
Харківський інститут науково-судової експертизи очолив професор судової медицини М. Бокаріус. Ще в 1915 р. у праці "Судова медицина, викладена для юристів" він порушив багато практичних питань збирання й дослідження доказів під час розслідування злочинів. М. Бокаріус був піонером-криміналістом у судовій медицині. Він порушував питання про обов'язкове викладання судової медицини на юридичних факультетах університетів. За його безпосередньої участі на юридичному факультеті Харківського університету почали викладати курс криміналістики. Становлення судової експертизи й зародження справжніх криміналістичних знань в Україні пов'язані з діяльністю М. Бокаріуса.
Другий етап розвитку криміналістики пов'язаний з відбудовою народного господарства України у складі СРСР, здійсненням нової економічної політики. Цей період характеризується зростанням рівня злочинності, посиленням репресій з боку як центральних, так і місцевих органів влади.
Створені раніше криміналістичні експертні підрозділи продовжували функціонувати. Поступово на зміну старим кадрам почали приходити молоді, з новими ідеями, новим баченням проблем, що поставали перед криміналістикою.
До Київського інституту науково-судової експертизи прийшли С. Тихенко, М. Зюськін, Б. Киричинський, Є. Брайчевська, Т. Бара-баш та інші, які згодом стали провідними вченими — фахівцями у галузі судової експертизи. Так, М. Зюськін запропонував методику фіксації слідів на кулях методом "прозорих реплік", розробив фотографічний метод контрастування за допомогою сенсибілізованих фотоматеріалів, які й нині використовують експерти.
Б. Киричинський є піонером упровадження в експертну практику інфрачервоних, ультрафіолетових і рентгенівських променів для технічного дослідження документів. Він запропонував оригінальні методики дослідження скла та матеріалів для письма. Його праця "Судова радіологія" (1969) стала поштовхом до впровадження у криміналістику радіологічних методів дослідження.
Третій етап розвитку криміналістики в Україні почався після Другої світової війни з відновлення діяльності інститутів судових експертиз, які було зруйновано, а обладнання пограбоване за часів тимчасової окупації. У воєнний час більшість учених цих інститутів були евакуйовані, багато пішли на фронт. Окремі співробітники перебували в окупації і навіть намагалися налагодити здійснення судових експертиз.
Важливою віхою цього етапу розвитку криміналістики України є фундаментальна праця С. Гика "Криміналістика", опублікована в 1948 р. українською мовою.