загрузка...
 
РОЗДІЛ 3 ІМПЛЕМЕНТАЦІЯ МІЖНАРОДНИХ НОРМ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ У СФЕРІ РЕЛІГІЇ ТА ЦЕРКВИ У ПРАВОВУ СИСТЕМУ УКРАЇНИ
Повернутись до змісту

РОЗДІЛ 3 ІМПЛЕМЕНТАЦІЯ МІЖНАРОДНИХ НОРМ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ У СФЕРІ РЕЛІГІЇ ТА ЦЕРКВИ У ПРАВОВУ СИСТЕМУ УКРАЇНИ

Свобода совісті та релігії є правовим інститутом, який структурно включає міжнародно-правові норми, конституційні норми, норми Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», норми інших законів України та підзаконних актів, які гарантують кожному право на свободу світогляду, совісті, віросповідання та церкви. 

Ще задовго до проголошення незалежності Україна приєдналася до міжнародної спільноти, зобов’язуючись дотримуватися норм міжнародного права. Українська РСР разом із іншими державами 26 червня 1945 р. на заключному засіданні Конференції Об’єднаних Націй із створення Міжнародної організації в Сан-Франциско підписала Статут ООН, який набрав чинності 24 жовтня 1945 р. У Статуті зазначалося, що організація покликана створити умови для дотримання справедливості, мирного співіснування та співробітництва, поваги до договорів та інших джерел міжнародного права, сприяння всезагальній повазі й дотриманню прав людини і основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії [65, Преамбула; ст.1, п.3; ст.55]. Спершу підписавши, а 22 серпня 1945 р. ратифікувавши Статут, Україна не тільки стала однією із держав-засновниць ООН, але й узяла на себе відповідальність за дотримання принципів міжнародної спільноти, добросовісне  виконання  обов’язків  для забезпечення прав і

переваг членства в організації [65, ст.2, п.2].

Створення ООН та прийняття її Статуту заклало основи розвитку співробітництва держав у галузі захисту прав і свобод людини. Наміри про реалізацію статутної мети, а саме міжнародного співробітництва для захисту прав людини, знайшли відображення в Загальній декларації прав людини, що була прийнята у формі резолюції Генеральної Асамблеї ООН 10 грудня 1948 р. Декларація стала першим в історії міжнародним документом про права людини, в якому встановлено перелік  основних (базових) прав і свобод людини, їх юридичний зміст та підстави законного обмеження. Декларація встановила рівень («стандарт») свободи і рівності осіб, до реалізації якого повинні прагнути всі народи і всі держави. Поряд із цим підкреслимо, що стан реалізації прав і свобод залежить від специфіки умов і можливостей їх задоволення в кожній окремій державі. Декларація (ст.28) проголошує право кожного мати той соціальний і міжнародний порядок, який забезпечить можливості повного здійснення усіх заявлених прав і свобод.

Загальна декларація прав людини структурно складається з преамбули та 30 статей, побудованих на засадах природної свободи і рівності у своїй гідності й правах усіх без винятку людей (ст.1, 2)). Декларація визнає право повнолітніх чоловіка й жінки на укладення шлюбу без обмежень за ознакою раси, національності та релігії, а також рівність їхніх прав у шлюбі та під час розірвання шлюбу (ст.16).

Право на свободу думки, совісті й релігії визначено ст.18 Декларації. Зміст цього права означає:

1) право змінювати свою релігію або переконання;

2) свободу сповідувати свою релігію або переконання як одноособово, так і разом з іншими;

3) свободу пропагувати свої переконання приватним або публічним способом;

4) свободу виражати свої переконання в ученні, богослужебній практиці й виконанні релігійних ритуальних обрядів. 

Проголошуючи право на освіту, Декларація (ст.26, п.2) визначає, що освіта має сприяти терпимості й дружбі між народами, расовими та релігійними групами. Отже, документ закладає основи віротерпимості, що є чинником збереження миру між народами.

Заключні статті, а саме ст. 28-30 Загальної декларації прав людини, присвячені межам здійснення проголошених прав і свобод.

Рекомендаційний характер документа заклав фундамент подальшої наполегливої роботи держав-членів ООН з розроблення та ратифікації міжнародних договорів з прав людини. Декларація хоч і не має статусу обов’язкового документа, проте традиційне використання її в юридичній практиці дозволяє визнати за нею пріоритет законотворчої ініціативи та розв’язання суперечок на міждержавному та національному рівнях. Із посиланням на Декларацію прийнято Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права людини, а також два факультативні протоколи до них. Усі зазначені документи (разом із Загальною декларацією прав людини) об’єднуються в так званий Білль про права.

Розглянемо зміст зазначеного комплексу документів з огляду на забезпечення права на свободу совісті.

Право на свободу думки, совісті й релігії закріплено  п. 1 ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (далі – Пакт), що прийнятий ГА ООН 16 грудня 1966 р. Договір ратифіковано УРСР в 1973 р. Зазначимо, що на зміст права на свободу думки, совісті й релігії, як він прописаний у Пакті, вплинули протести мусульманських країн. У зв’язку з цим «свобода змінювати свою релігію» [2, ст.18] була замінена свободою «мати чи сприймати релігію або переконання на свій вибір» [44, ст.18, п.1]. Пакт забороняє примус, що принижує зазначену свободу (ст.18, п.2). Враховуючи норми, закріплені Конвенцією про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти, що прийнята ГК ЮНЕСКО 14 грудня 1960 р. (ст.5, п.1, пп.b), Пакт зобов’язує держави, що до нього приєдналися, поважати свободу батьків чи законних опікунів забезпечувати релігійне виховання своїх дітей відповідно до власних переконань (ст.18, п.4). Пакт надає релігійним меншинам право рідною мовою сповідувати свою релігію та відправляти її обряди (ст.27). Згідно з частиною IV Пакту створюється Комітет з прав людини, визначаються його кількісний та якісний склад, принципи й порядок формування та ротації, термін повноважень членів Комітету тощо.

Факультативний протокол № 1 до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 р. встановлює порядок розгляду Комітетом з прав людини справ про порушення прав людини (ст.5)).

У таблиці 3.1 зазначено інші документи ООН, що так чи інакше торкаються права на свободу думки, совісті й релігії. Таблиця наочно переконує, що держави-члени ООН визнають право на свободу думки, совісті й релігії поряд з іншими правами людини базовим для вирішення проблем біженців, апатридів, мігрантів, національних та релігійних меншин, попередження будь-яких форм дискримінації, захисту прав дітей, їх батьків або законних опікунів та ін. Окрім того, намітилася позитивна тенденція до розширення змісту права на свободу думки, совісті й релігії [6, ст.6].

Перейдемо до комплексу документів з прав людини, що прийняті Радою Європи. Відзначимо, що Україна є членом Ради Європи з 9 листопада 1995 р.

Конвенція про захист прав і основних свобод людини (1950 р.)) – ключовий міждержавний договір, який визнано більшістю країн європейського і частиною країн азійського регіону. Окрім того, що Конвенція визначає право на свободу думки, совісті й релігії одним із основних прав людини, забороняє будь-які форми дискримінації (ст.9, п.1; ст.14), її особливістю є встановлення механізму міжнародного контролю, найважливішим елементом якого є діяльність Європейського Суду з прав людини у Страсбурзі (Р. ІІ). Конвенція гарантує  судовий  захист  будь-яких  осіб,  неурядових організацій  абогруп осіб від порушення положень Конвенції чи Протоколів до неї спершу на національному рівні, а в разі вичерпання можливостей такого захисту, – Європейським Судом з прав людини. Держави- учасниці Конвенції беруть на себе зобов’язання ніяким чином не перешкоджати ефективному здійсненню цього права. Можливе подання скарги на порушення Конвенції державою-членом Ради Європи з боку іншої держави-члена.

 

 

Назва документа

Частини документа,

в яких говориться  про свободу думки, совісті й релігії

Орган,

який ухвалив документ

On-line ресурс

Прим.

1

2

3

4

5

Конвенція про статус біженців

ст. 2, розділ А, п. 2; ст. 3, 4

 

Конференція  уповноважених представників ООН у питанні статусу біженців і апатридів, 21 липня 1951 р.

 

Набула чинності 22.04. 1954 р.

Конвенція про статус апатридів

 

ст. 3, 4

 

Конференція уповноважених представників ООН,

 

Набула чинності 6.06.1960 р.

 

Мінімальні стандартні правила поводження з в’язнями

 

ст. 6, 41, 42

 

28 вересня 1954 р.

Конгрес ООН з попередження злочинності та поводження з правопорушниками, Женева, 1955 р.

 

 

Конвенція про дискримінацію в галузі праці й занять

 

ст. 1, п. 1, пп. а

 

ГК МОТ, 25 червня 1958 р.

 

Набула чинності       15 06.1960 р.

 

(Конвенція 111)

Конвенція про права дитини

 

ст. 2, п. 1; ст. 14, п. 1, ст. 3;

 

ст. 29, п. 1, пп. d; ст. 30

 

 

ГА ООН, Резолюція 44/25 від 20 листопада 1980 р.

 

Набула чинності 02.09.1990 р.

 

 

ЄСПЛ працює на постійній основі й розглядає справи як на попередніх стадіях, так і на стадії ухвалення рішення. І хоча Європейський Суд не є вищою інстанцією відносно внутрішньої судової системи держави-учасниці, проте згідно зі ст. 41 Конвенції він може присудити постраждалій стороні справедливу компенсацію матеріальної та моральної шкоди, а також повернення збитків і витрат, які понесла сторона, що виграла справу. Згідно зі ст. 46 держави-учасниці Конвенції зобов’язуються виконувати остаточні постанови Суду) у справах, в яких вони є сторонами.

Контроль за виконанням постанов ЄСПЛ покладено на Комітет міністрів Ради Європи. У разі невиконання постанови ЄСПЛ), Комітет згідно зі Статутом Ради Європи (ст.8) може призупинити членство держави в Раді Європи, а зрештою, і позбавити її членства.

У переліку документів Ради Європи, що не залишають поза увагою право на свободу думки, совісті й релігії, Європейські пенітенціарні правила (1987 р.), Коментар до Європейських пенітенціарних правил, Рамкова Конвенція про захист національних меншин (1993 р.).

Україна ратифікувала основні універсальні та регіональні договори з прав людини (див. табл. 3.2) та зобов’язалася привести до відповідності міжнародним нормам внутрішнє законодавство, надавати конвенційним органам доповіді про дотримання прав і свобод, передбачених цими договорами, брати участь у різних формах міжнародного контролю та виконувати зауваження міжнародних контролюючих органів.

Таблиця 3.2

Назва документа

Назва організації, що ухвалила документ

Дата ухвалення

Дата набуття чинності

(для договорів)

Дата ратифікації Україною

1

2

3

4

5

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права

ООН

16.12.1966

23.03.1976

19.10.1973

Факультативний протокол №1 до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права

ООН

16.12.1966

23.03.1976

19.10.1973

Конвенція про захист прав і основних свобод людини

Рада Європи

04.11.1950

03.09.1953

11.09.1997

Україна як суб’єкт міжнародного права відповідно до Статуту ООН, Віденської Конвенції про право міжнародних договорів 1969 р., Статуту Ради Європи (див. табл. 3.3) зобов’язана сумлінно виконувати чинні договори, учасницею яких вона є, дотримуватися всіх загальновизнаних норм міжнародного права у сфері прав і свобод людини [81].

Діяльність держави з метою реалізації своїх міжнародно-правових зобов’язань у міжнародному праві отримала назву імплементації. Держава сама визначає методи й форми імплементації, однак керується принципами, визнаними міжнародною спільнотою.

Таблиця 3.3

Назва документа

Назва організації, що ухвалила документ

Дата ухвалення

Дата набуття чинності

 

Дата ратифікації Україною

1

2

3

4

5

Статут ООН

ООН

26.06.1945

24.10.1945

22.08.1945

Віденська Конвенція про право міжнародних договорів

ООН

23.05.1969

27.01.1980

14.04.1986

 

Статут Ради Європи

Рада Європи

05.05.1949

03.08.1949

09.11.1995

Імплементація міжнародних правових норм у правову систему України здійснюється на основі таких принципів:

розумність;

співвіднесення мети і засобів;

відкритість норм міжнародних документів з прав людини.

Особливо необхідно наголосити на тому, що найвпливовіший у Європі міжнародно-правовий документ – Конвенція про захист прав і основних свобод людини (1950 р.) – є комплексним для використання та відкритим майбутньому. Це означає, по-перше, що конкретні статті Конвенції необхідно сприймати й використовувати у взаємозв’язку з іншими статтями, не залишаючи поза увагою її мотивувальну частину, оскільки саме вона визначає підстави та принципи закріплення та реалізації основних прав і свобод як у міжнародному праві, так і у внутрішньому законодавстві держав, що її ратифікували. По-друге, Конвенція закріплює положення про те, що перелічений перелік прав і свобод людини ніяким чином не обмежує можливості використання прав і свобод, визнаний на рівні внутрішнього законодавства окремих держав (ст.53), та не вичерпує усі можливі права та свободи людини.

Міжнародне право прав людини допускає обмеження прав і основних свобод людини, але жодна із держав-учасниць міжнародних договорів не правомочна відмінити право чи свободу, що визнані міжнародною спільнотою. Визнаючи рівність усіх людей, Загальна декларація прав людини (ст.29) допускає обмеження, встановлені законом, виключно «з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших, забезпечення справедливих вимог моралі, громадянського порядку й загального добробуту в демократичному суспільстві». Єдиною підставою для розумних обмежень Конвенція про захист прав і основних свобод людини визнає збереження  життєздатності нації у випадку війни чи іншої надзвичайної ситуації (ст.15, 17, 18, 53). Обмежуючими факторами щодо свободи совісті, що встановлюються виключно законом, згідно із Міжнародним пактом про громадянські та політичні права визнаються загроза суспільній безпеці, порядку, здоров’ю, моралі, правам і свободам інших людей (ст.18, п.3). Накладання розумних обмежень підкреслює відповідальність особи перед суспільством за реалізацію своїх прав і свобод.

Наближення України до міжнародних стандартів з прав людини, зокрема щодо свободи думки, совісті й релігії, передбачає низку заходів, серед яких:

приєднання до міжнародних угод та ратифікація міжнародно-правових актів;

приведення внутрішнього законодавства до міжнародних стандартів;

застосування прецедентного права в діяльності судових органів;

контроль за дотриманням основних прав і свобод;

просвітницька діяльність.

Україна ратифікувала основні міжнародні документи щодо захисту права на свободу думки, совісті й релігії, проте існують і окремі невирішені питання, які турбують міжнародну спільноту, що знайшло відображення у висновках, резолюціях та рекомендаціях ПАРЕ, резолюціях Комітету Міністрів Ради Європи. Зокрема, це питання неврегульованості законодавчих принципів і норм повернення церковного майна релігійним організаціям, надання безкоштовної правової допомоги та консультацій щодо захисту прав людини, дотримання прав національних меншин, прав віруючих, релігійних сект та нових релігійних рухів. Проблематичним залишається застосування судами України загальної юрисдикції норм міжнародних документів з прав людини та прецедентного права. Певні зрушення намітилися тільки в діяльності Конституційного Суду України. Однак це скоріше поодинокі випадки, ніж норма, оскільки примат норм міжнародного права не закріплений в Основному Законі держави – Конституції України.

Із метою здійснення парламентського контролю за дотриманням прав і основних свобод людини в Україні створено інститут Уповноваженого з прав людини (інститут Омбудсмена). Згідно зі ст. 3 Закону України Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Уповноважений здійснює:

1) захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією     України,     законами     України     та     міжнародними

договорами України;

2) стежить за дотриманням прав і свобод людини і громадянина;

3) запобігає порушенням прав і свобод людини і громадянина або сприяє їх поновленню;

4) сприяє приведенню законодавства України про права і свободи людини і громадянина у відповідність до Конституції України, міжнародних стандартів у цій галузі;

5) вирішує питання поліпшення і подальшого розвитку міжнародного співробітництва в галузі захисту прав і свобод людини і громадянина;

6) проводить заходи щодо запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод;

7) сприяє правовій інформованості населення.

Омбудсмен інформує населення про ратифікацію, зміст міжнародно-правових договорів України через «Вісник Уповноваженого Верховної Ради з прав людини», готує щорічні доповіді про дотримання прав людини в Україні тощо. Зокрема, підрозділ 3 розділу V Першої щорічної доповіді Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини присвячений реалізації права громадян України на свободу світогляду та віросповідання [81].

Поінформованості юристів-практиків, надання кваліфікованої правової допомоги громадянам України в питаннях захисту прав і основних свобод людини сприяє діяльність правозахисних організацій).

Важливим кроком на шляху поширення інформації про дотримання прав людини в Україні є випуск спеціалізованих правових періодичних видань, створення Інтернет-сайтів офіційних органів влади, громадських організацій, які опікуються дотриманням прав людини.

Однак у питанні інформування юристів, посадових осіб органів влади та пересічного населення про права і основні свободи існують суттєві недоліки. Аналіз звернень громадян України до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та Європейського Суду дозволяє робити висновки про низьку обізнаність осіб про свої права і свободи, недоступність такої інформації для більшості громадян держави. Уповноважений з прав людини Н.Карпачова звертає увагу на неприйнятний для демократичної держави факт: ратифікувавши Конвенцію про захист прав і основних свобод людини, Верховна Рада України у своєму офіційному друкованому органі, газеті «Голос України», яка є доступною для пересічного читача, не опублікувала тексту самої Конвенції, а лише Закон України Про ратифікацію конвенції та протоколів до неї [81]. Звідси випливає, що просвітницька робота з прав людини вимагає консолідації зусиль органів державної влади, посадових осіб та правозахисних організацій.

Отже, Україна поступально рухається у напрямку визнання міжнародних стандартів дотримання прав і основних свобод людини. Міжнародно-правові документи, що забезпечують реалізацію права на свободу думки, совісті й віросповідання, утворюють цілісний комплекс, основою якого є Загальна декларація прав людини 1948 р., Конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 р. та Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. Практика міжнародних організацій, повноправним членом яких є Україна, особливо унікальна контролююча і прецедентна практика ЄСПЛ дозволяє розширювати можливості застосування міжнародного права прав людини як на міждержавному, так і національному рівнях.

Особливого значення в умовах розвитку демократії та правової держави набуває визнання пріоритетності норм міжнародного права нормам національного законодавства, що на практиці означає перевагу особистих інтересів над інтересам держави. За таких умов особистість визнається найвищою метою і цінністю, а не засобом досягнення мети. Втілення практики ЄСПЛ у національному судочинстві, знайомство громадян України з основними документами з прав людини та практикою Європейського Суду з прав людини, розширення низки документів про захист прав і основних свобод, ратифікованих Україною, сприятиме міжнародній стабільності, проявам толерантності та взаємної поваги незалежно від раси, національності та віросповідання.



загрузка...