загрузка...
 
§ 4. Соціальна допомога населенню
Повернутись до змісту

§ 4. Соціальна допомога населенню

Поряд із заробітною платою і доходами від власності, існує ще такий вид доходів, як соціальна допомога з боку держави. У певні періоди людина буває позбавлена можливості заробляти собі на життя власною працею (через вік, стан здоров’я, втрату роботи і т. ін.). Якщо вона при цьому, не має власності, яка б приносила їй дохід, то, фактично, залишається без засобів існування. Навіть якщо така людина отримує певну допомогу від родичів та співчуваючих, це ще не означає, що вона може на належному рівні задовольняти свої потреби в освіті, медичних послугах тощо. Отже, держава повинна подбати про те, щоб кожному члену суспільства було гарантовано хоча б мінімальний рівень задоволення всіх необхідних потреб (у тому числі в освіті та медичному обслуговуванні). Для розв’язання цієї проблеми за рахунок державного бюджету та благодійної діяльності приватних фірм та осіб, формуються так звані суспільні фонди споживання. У складі останніх розрізняють фонди для непрацездатних та фонди спільного задоволення потреб.

Користувачами фондів для непрацездатних є не лише ті, хто досяг похилого віку або втратив працездатність внаслідок хвороби чи каліцтва, а й особи, що втратили працездатність частково, а також ті, хто не досяг зрілого працездатного віку, студенти стаціонарного навчання, учні середніх спеціальних та інших навчальних закладів. До цих фондів слід віднести пенсії, допомогу за тимчасовою непрацездатністю, оплату відпусток за вагітністю та по догляду за дітьми, оплату пільгових годин працюючим підліткам, стипендії студентам та ін. Головною відмінністю фондів для непрацездатних від фондів спільного задоволення потреб є адресний, індивідуальний характер допомоги, яка у більшості випадків, набуває вигляду персональних грошових виплат.

Головним призначенням фондів спільного задоволення потреб є розвиток здібностей усього населення, створення сприятливих економічних умов для відтворення повноцінної робочої сили. Необхідною умовою успішного розвитку сучасної економіки виступає достатньо високий рівень загальної освіти та здоров’я населення країни в цілому. Кошти з фондів спільного задоволення потреб витрачаються безадресно — на забезпечення загальносвітніх програм, всезагальну вакцинацію населення та ін.

Основними ознаками даної частини фондів суспільного споживання є: незалежність кількості одержуваних благ від тривалості попередньої трудової діяльності та розміру раніше отримуваної зарплати; блага розподіляються переважно у вигляді безплатних послуг; матеріальна основа наданих благ залишається у суспільній власності; коштами розпоряджається держава або підприємство.

Отже, соціальна допомога у вигляді суспільних фондів споживання виступає в сучасних умовах третім з основних видів доходів населення (поряд із зарплатою та доходами від власності). Слід зазначити, що одна й та сама людина може одночасно отримувати доходи різних видів. Сказане є ще більш ймовірним щодо окремої родини. Оскільки ж первинною ланкою людського суспільства вважається не окрема людина, а саме родина, то проблема доходів розглядається передусім як проблема сукупного доходу сім’ї.

Як правило, сукупний дохід сім’ї формується за рахунок усіх трьох вищевказаних джерел доходів. Інша річ, що значимість цих джерел для різних сімей також різна. В принципі, можна виділяти соціальну групу, основним джерелом доходів якої буде дохід від власності, та групу, що складається з осіб найманої праці, для якої основні джерела доходів — заробітна плата та соціальні виплати.

Наведена структуризація доходів дозволяє говорити про диференціацію доходів населення та необхідність її визначення з метою отримання достовірної картини життєвого рівня. З цією метою використовується так звана крива Лоренца (рис. 13).

Рис. 13. Крива Лоренца

Якщо припустити абсолютну рівність у доходах (10% населення отримують 10% усіх доходів, 20% населення – 20% усіх доходів та ін.), то графік розподілу доходів буде представлений прямою ОА, що ділить прямий кут між вісями кординат навпіл. У реальному житті розподіл виглядає інакше. Наприклад, 10% населення отримують 2% усіх доходів, 50% населення – 25% доходів, 90% населення – 75% доходів. У даному разі на графіку ми отримаємо криву Л, яка й зветься кривою Лоренца. Чим далі Л розташована від прямої ОА, тим менш рівномірно розподіляються доходи у даному суспільстві. Кількісно ступінь нерівномірності визначається через коефіцієнт Джині, що розраховується як відношення площі сегмента, утвореного прямою ОА та кривою Л, де площа трикутника ОАХ (чим більший коефіцієнт Джині, тим це рівномірніше розподіляються доходи).

Розглядаючи питання про рівні доходи населення, слід пам’ятати, що реальні доходи — це кількість отриманих за гроші товарів та послуг, а отже, залежать від загального рівня цін у країні. Так, якщо ціни на споживчі товари зростають швидше за номінальні доходи, то реальні доходи знижуватимуться. Тож для визначення соціальної політики держави важливого значення набуває вартість “споживчого кошика”, її визначають як суму цін групи споживчих товарів та послуг, що забезпечують повний життєвий рівень. У цьому зв’язку розрізняють раціональний та мінімальний споживчі кошики, що відповідають раціональному та мінімальному рівням споживання. Зіставлення вартості споживчих кошиків із структурою та величиною доходів дозволяє зробити висновки про життєвий рівень населення. Тих, чиї доходи виявляються меншими за вартість мінімального споживчого кошика, відносять до перебуваючих за межею бідності. Зміни у вартості споживчих кошиків є основою для корегування політики формування доходів населення.

Існує два підходи в політиці доходів. При першому (соціальному) підході вважається, що суспільство повинно гарантувати кожному громадянину доходи, що не дозволяють йому опуститися нижче межі бідності. При цьому державі відводиться значна роль у формуванні різноманітних соціальних програм допомоги малозабезпеченим, особам, що втратили роботу, та ін., як і у встановленні високих податків на прибутки та прогресивних податків на доходи.

Інший підхід (ринковий) базується на тому, що держава повинна створити умови для зростання доходів населення внаслідок його власної економічної активності.

Якщо перший підхід опирається на так званий принцип соціальної справедливості, то другий — на економічну раціональність, оскільки гарантовані доходи знижують економічну активність, що, у свою чергу, призводить до погіршення економічної кон’юнктури та втрат для всього населення.

Неможливо однозначно віддати перевагу будь-якому з названих підходів до політики доходів. Мабуть, тут необхідно шукати ту грань, що дозволяє поєднувати соціальний спокій зі стійким економічним зростанням.



загрузка...