загрузка...
 
2.3. Характеристика складових (елементів) методу бухгалтерського обліку
Повернутись до змісту
Основу методу бухгалтерського обліку становлять його елементи, тобто складові самого предмета бухгалтерського обліку. До них належать: документація та інвентаризація, рахунки та подвійний запис, оцінка й калькуляція, баланс та звітність.
Документація — це сукупність первинних документів, призначених для накопичення необхідної інформації. У документації відображуються всі об'єкти бухгалтерського обліку; вона забезпечує ведення поточного обліку на кожному підприємстві незалежно від форм власності та підпорядкованості. Слово «документація» є похідним від слова «документ», тобто письмове свідоцтво, що підтверджує факти здійснення господарської операції.
Ураховуючи вирішальну роль документації в забезпеченні можливості безперервного спостереження за господарськими процесами, операціями та ситуаціями, Закон «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» (стаття 9) установив, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факт здійснення цих операцій. Первинні документи мають бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо — то після її закінчення.
Контроль за правильним і своєчасним відображенням всіх господарських операцій в обліку покладено на головного бухгалтера підприємства. Не звільняються від відповідальності за порушення встановленого порядку оформлення господарських операцій документами і ті службові особи, які будь-якою мірою розпоряджаються засобами підприємства (інженери, техніки, бригадири, майстри, начальники дільниць, комірники, завідувачі складів та інші).
Зміст кожної господарської операції фіксується у відповідному носії інформації, який надалі виступає як складова частина загального масиву інформації в цілому по підприємству і разом з іншими подібними документами є базою для її економічного групування та узагальнення. Процес документального оформлення господарських операцій є досить трудомістким. Відтак і досі залишається актуальним завдання зменшення трудомісткості складання документів з одночасним забезпеченням належного контролю за правильним відображенням господарських операцій в обліку. Особливо це стосується внутрішніх документів щодо руху товарно-матеріальних цінностей та інших документів, що фіксують касові операції.
Відповідальність за збереження оброблених документів протягом встановленого терміну, але не менше трьох років, несе керівник підприємства. На підприємствах повинні також ужити необхідних заходів для запобігання недозволеним та безпідставним виправленням записів у первинних документах.
Первині документи та регістри бухгалтерського обліку можуть бути вилучені в підприємства тільки з рішення правоохоронних та інших органів згідно із законом. На місці вилучених документів залишають їх копії. Обов'язковим є складання реєстру вилучених документів.
За несвоєчасне складання первинних документів і недостовірність відображених у них фактів відповідають ті особи, які склали та підписали ці документи.
Інвентаризація проводиться на всіх ділянках виробничої та фінансово-господарської діяльності і є не просто засобом перевірки фактичної наявності активів та зобов'язань, а важливим інструментом забезпечення достовірності поточного бухгалтерського обліку та звітності. Як сказано в статті 10 Закону «Про бухгалтерський облік і фінансову звітність в Україні», підприємства «зобов'язані проводити інвентаризацію активів і зобов'язань, під час якої перевіряються і документально підтверджуються їх наявність, стан і оцінка». Усе це робиться «для забезпечення достовірності даних бухгалтерського обліку та фінансової звітності підприємства». Об'єкти і періодичність проведення інвентаризації визначаються керівником підприємства, крім випадків, коли її проведення є обов'язковим згідно із законодавством. А тому цей важливий інструмент обліку треба використовувати ефективно, звертаючи особливу увагу на своєчасне і якісне проведення інвентаризації.
Рахунки. Бухгалтерський рахунок — це спосіб групування і поточного обліку наявності та використання активів, зобов'язань і капіталу. Залежно від того, що обліковується на рахунках, вони поділяються на активні й пасивні. Активні рахунки призначено для обліку активів незалежно від того, де їх розміщено. Пасивні — для зобов'язань і капіталу.
Рахунок поділяється на дві частини (боки). Лівий бік називається дебетом, а правий — кредитом. Дебет і кредит — слова латинського походження і означають: «дебет» — винен; «кредит»— вірити. Виникли ці терміни на ранній стадії розвитку бухгалтерського обліку, коли його основним змістом було відображення розрахункових та кредитних відношень. За сучасних умов вони стали суто технічними термінами для позначення частин рахунка і мають умовний характер.
Окрему групу становлять активно-пасивні рахунки, суть яких полягає в тому, що вони можуть мати сальдо одночасно за дебетом і кредитом. Найхарактернішим прикладом таких рахунків є рахунки класу 3 «Кошти, розрахунки та інші активи», зокрема рахунок 37 «Розрахунки з різними дебіторами» і його субрахунки— 371 «Розрахунки за виданими авансами», 372 «Розрахунки з підзвітними особами», 377 «Розрахунки з іншими дебіторами».
Слід також розрізняти синтетичні й аналітичні рахунки. Синтетичні рахунки дають узагальнені дані (в грошовому вимірнику) щодо активів, зобов'язань і процесів. Відображення господарських засобів, джерел їх утворення і процесів в узагальнених показниках (на синтетичних рахунках) називається синтетичним обліком.
Для контролю за ходом виробництва, роботою матеріально відповідальних осіб, станом виробничих запасів, розрахунків тощо недостатньо мати узагальнені показники, отримані завдяки синтетичному обліку. Тут потрібні більш детальні дані, які отримують за допомогою аналітичного обліку. Аналітичний облік — це відображення активів і зобов'язань, процесів діяльності підприємства в деталізованих показниках (на аналітичних рахунках). При цьому використовують грошові, натуральні та трудові вимірники.
Наприклад, на синтетичному рахунку 20 «Виробничі запаси» маємо кінцевий залишок у сумі 75700 грн. Але на питання, що це за запаси, відповідь можуть дати тільки дані аналітичного обліку, де визначаються залишки кожного виду матеріальних цінностей у кількісно-сумарному вираженні. Між синтетичним та аналітичним обліком існує зв'язок, бо аналітичний облік завжди будується в розвиток синтетичного. При цьому залишки (на початок і кінець), обороти за дебетом і кредитом синтетичних і аналітичних рахунків завжди повинні дорівнювати один одному.
Проміжною обліковою ланкою між синтетичними та аналітичними рахунками є субрахунки, тобто рахунки другого порядку. Із 90 синтетичних рахунків (рахунків першого порядку) майже всі мають субрахунки. За їх допомогою отримують узагальнені дані про окремі об'єкти бухгалтерського обліку в межах даного синтетичного рахунка.
Наприклад, синтетичний рахунок 20 «Виробничі запаси» має 9 субрахунків: 201 «Сировина й матеріали»; 202 «Покупні напівфабрикати»; 203 «Паливо»; 204 «Тара й тарні матеріали»; 205 «Будівельні матеріали»; 206 «Матеріали, передані в переробку»; 207 «Запасні частини»; 208 «Матеріали сільськогосподарського призначення»; 209 «Інші матеріали».
Кожне підприємство здійснює велику кількість господарських операцій, які відображуються в бухгалтерському обліку. Це забезпечується не тільки за допомогою рахунків та інших складових методу бухгалтерського обліку. Процес відображення господарських операцій на рахунках бухгалтерського обліку відбувається з обов'язковим дотриманням принципу подвійного запису.
Суть подвійного запису полягає в тому, що кожна господарська операція записується двічі — один раз за дебетом і один раз за кредитом, звідки і пішла назва «подвійна бухгалтерія». Відображення господарських операцій на рахунках відбувається в їхньому взаємозв'язку і взаємообумовленості: запис господарської операції за одним кореспондуючим рахунком зобов'язує здійснити запис за іншим; запис за дебетом одного із кореспондуючих рахунків зумовлює запис за кредитом інших рахунків чи навпаки.
Подвійний запис має велике контролююче значення. Відображаючи господарські операції за дебетом і кредитом в однаковій сумі, ми маємо отримати однакові підсумки за дебетом і кредитом усіх рахунків. Різниця в підсумках наочно сигналізує про допущені помилки.
Господарські операції не можуть здійснюватись безконтрольно. Необхідно постійно порівнювати витрати підприємства з результатами його господарської діяльності, контролювати виконання окремих показників, здійснювати відповідні групування засобів виробництва або коштів з метою отримання узагальнених даних за єдиним вимірником у цілому по підприємству. Отримання подібних даних за єдиним вимірником досягається завдяки способу, який називається оцінкою. Використовуючи спосіб оцінки, здійснюють переведення натуральних та трудових показників у грошові, користуючись реальними цінами.
Важливо також накопичувати необхідні дані про величину витрат, які потім використовують для контролю за формуванням собівартості продукції. Остання обчислюється за допомогою калькуляції, що є основою грошової оцінки.
Калькулювання — це спосіб визначення собівартості продукції, робіт, послуг. Воно має суттєве значення в діяльності підприємства і застосовується там, де безпосередньо відбуваються процеси виробництва. Виготовлення будь-якого виду продукції, надання будь-якого виду послуг чи виконання робіт не можна розпочинати доти, доки попередньо не буде визначено, яких витрат це потребуватиме.
Для складання калькуляції собівартості продукції користуються нормами й нормативами витрат матеріальних, трудових і фінансових ресурсів. Для державних підприємств ці норми й нормативи розробляються, як правило, у галузевому масштабі, тобто для кожного конкретного підприємства вони будуть орієнтовними. Відтак завдання кожного підприємства — привести норми і нормативи витрат у відповідність із реальністю, дотримуючись також раціональних методів оцінки виробничих запасів, товарів, готової продукції. Основою для забезпечення достовірності й обґрунтованості норм і нормативів є технологічні карти, тобто розроблена технологія виробництва продукції.
Здебільшого калькуляції складають за статтями витрат, зазначаючи, на що саме і щодо яких конкретно об'єктів здійснено ці витрати. З цією метою розроблено типову класифікацію статей витрат: сировина і матеріали (оборотні відходи віднімають), заробітна плата (основна й додаткова), відрахування на соціальне страхування, амортизація, витрати на управління, інші витрати. В окремих галузях і виробництвах (металургія, виробництво скла), де неминучі втрати від браку, є спеціальна стаття калькуляції — «Втрати від браку».
Бухгалтерський баланс — це метод групування й відображення в грошовій оцінці активів, зобов'язань і капіталу на відповідну дату (як правило, на перше число кожного місяця). Баланс будується у формі таблиці і складається з двох частин: лівої, що називається активом; правої, що називається пасивом. В активі наводиться склад і розміщення майна — необоротних активів, оборотних активів, витрат майбутніх періодів; у пасиві — склад і розміщення власного капіталу, забезпечення наступних витрат і платежів, довгострокових та поточних зобов'язань, доходів майбутніх періодів. Таким чином, актив — це система показників, які відображають склад і розміщення засобів господарства, згрупованих у якісно однорідні групи. Пасив балансу — це система показників, що відображають джерела формування та цільове призначення засобів господарства, згрупованих у якісно однорідні групи.
У практичній діяльності підприємства, установи та організації повинні користуватись Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 2 «Баланс», затвердженим наказом Міністерства фінансів України від 31.03.99 № 87. Згаданим стандартом визначено загальні положення, класифікацію статей балансу, зміст статей балансу, форму № 1 балансу, оцінку та розкриття статей балансу.
Положення (стандарт) визначає не тільки зміст і форму балансу, а й загальні вимоги щодо трактування та розкриття його статей. Так, наприклад, активи визначаються як ресурси, контрольовані підприємством в результаті минулих подій, використання яких приведе до одержання економічних вигод у майбутньому; власний капітал !— як частину активів підприємства за мінусом суми його зобов'язань; зобов'язання — як заборгованість підприємства, котра виникла внаслідок минулих подій і погашення якої призведе до зменшення ресурсів підприємства (зменшення його економічних вигод) тощо.
Метою складання балансу є узагальнення даних поточного обліку та надання користувачам повної і правдивої інформації про наявність активів, стан та розміщення власного капіталу й зобов'язань. Баланс як найважливіша форма звітності широко застосовується для визначення фінансового стану підприємства на звітну дату, його платоспроможності. Відображаючи стан та розміщення активів, зобов'язань та власного капіталу, баланс об'єднує велику кількість показників, які характеризують його статті. Згортання статей активів та зобов'язань є неприпустимим.
Сучасна форма балансу містить 67 показників, з яких 34 характеризують стан та розміщення активів, 33 — стан та розміщення власного капіталу і зобов'язань. Баланс за формою № 1 був затверджений як додаток до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 2 «Баланс» (табл. 2.1).


Основу балансу становлять його статті, зміст та оцінку яких визначено стандартом. Даний стандарт не є винятком: як і всі інші його побудовано на єдиних принципах і підходах, коли насамперед визначаються загальні особливості та терміни.
Розкриття активів балансу починається з нематеріальних активів, які виокремлюються в самостійну статтю. У цій статті нематеріальні активи подаються за первісною й залишковою вартістю, з окремим відображенням нарахованого в установленому порядку зносу. Залишкова вартість визначається як різниця між первісною вартістю і сумою зносу.
Другою статтею активу балансу є стаття «Незавершене будівництво», яка відображає вартість незавершеного будівництва для власних потреб підприємств, включаючи устаткування для монтажу, а також авансові платежі для фінансування такого будівництва.
Основні засоби як стаття балансу відображаються за принципом відображення нематеріальних активів, тобто окремо показують залишкову вартість, первісну вартість та суму зносу. У цій статті об'єднано вартість власних та отриманих на умовах фінансового лізингу об'єктів, а також орендованих цілісних майнових комплексів, які згідно з чинними положеннями (стандартами) віднесено до основних засобів.
Стаття «Довгострокові фінансові інвестиції» відображає фінансові інвестиції на період понад один рік, а також ті, що не можуть бути вільно реалізовані в будь-який момент. На цій статті також відображаються інвестиції, які обліковуються за методом участі в капіталі інших підприємств.
Стаття «Довгострокова дебіторська заборгованість» відображає заборгованість юридичних та фізичних осіб, яку буде погашено після закінчення дванадцяти місяців від дати складання балансу. Отже, довгострокова дебіторська заборгованість — це не поточна заборгованість, що виникає в ході нормального операційного циклу.
Стаття «Відстрочені податкові активи» відображає суму податку на прибуток, що підлягає перерахуванню до бюджету в наступних періодах унаслідок тимчасової різниці між обліковою та податковою базами оцінки.
Стаття «Інші необоротні активи» об'єднує суми необоротних активів, які не можуть бути віднесені до жодної з вищенаведених статей розділу І «Необоротні активи».
Значна питома вага в складі оборотних активів належить статті «Виробничі запаси», де показується вартість запасів: сировини і матеріалів; покупних напівфабрикатів та комплектуючих виробів; палива; тари й тарних матеріалів; будівельних матеріалів; матеріалів, переданих у переробку; запасних частин; матеріалів сільськогосподарського призначення; інших матеріалів.
Створюючи виробничі запаси, керівники підприємств постійно повинні дбати про їх збереження та ефективне використання, не-допускати накопичення тих матеріальних цінностей, які або непотрібні для виробництва, або дають низький економічний ефект.
У зв'язку з цим питання збереження та ефективного використання виробничих запасів, удосконалення системи інформаційного забезпечення цих напрямів мають бути одними з важливих складових облікової політики підприємства.
Велике значення на кожному підприємстві має реальне наповнення статті «Виробничі запаси», визначальною умовою чого є правильна оцінка цих запасів. Оцінка виробничих запасів регламентується Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 9 «Запаси» і поділяється на визначення та первісну оцінку запасів, оцінку вибуття запасів, оцінку запасів на дату складання балансу. У примітках до фінансової звітності наводиться інформація про: методи оцінки запасів; балансову (облікову) вартість запасів у розрізі класифікаційних груп; балансову (облікову) вартість запасів, які відображені за чистою вартістю реалізації; балансову (облікову) вартість запасів, переданих у переробку, на комісію, у заставу; суму збільшення чистої вартості реалізації, за якою проведено оцінку запасів. При цьому треба мати на увазі, що чиста вартість реалізації уцінених раніше запасів може розглядатися як актив на дату складання балансу і поступово збільшуватиметься. У цих випадках сума збільшення чистої вартості реалізації, але не більше за суму попереднього зменшення, сторнується. Відтак запаси набувають своєї попередньої вартості, що пов'язано з коливанням цін на ринку засобів виробництва.
Початком всіх процедур оцінки запасів є момент їх надходження. Придбані (отримані) або виготовлені запаси зараховуються на баланс підприємства за первісною вартістю, яка складається з таких витрат:
суми, сплаченої постачальнику (продавцю) згідно з договором;
суми, сплаченої за інформаційні, посередницькі та інші послуги у зв'язку з пошуком і придбанням запасів;
суми ввізного мита;
суми непрямих податків, які пов'язані з придбанням запасів і не відшкодовуються підприємству;
суми транспортно-заготівельних затрат, які безпосередньо пов'язані із заготівлею, вантажно-розвантажувальними роботами, транспортуванням запасів до місця їх використання, включаючи витрати зі страхування такого транспортування;
інші витрати, пов'язані з придбанням запасів та доведенням їх до стану, придатного для використання.
Первісною вартістю запасів, одержаних підприємством безоплатно, визнається їх справедлива вартість.
До первісної вартості запасів не включають, а відносять до витрат того періоду, в якому їх було здійснено, такі витрати:
понаднормові втрати запасів у дорозі;
проценти за користування позиками;
витрати на збут та інші загальногосподарські витрати, які безпосередньо не були пов'язані з заготівлею та доставкою запасів.
Найбільш важливе значення для оцінки залишків виробничих запасів має оцінка їх вибуття. Від того, як оцінювали поточне споживання та реалізацію виробничих запасів, залежить величина їхньої вартості на дату складання балансу. Тому суттєву роль тут відіграють методи оцінки запасів, а саме:
метод ідентифікованої собівартості відповідної одиниці запасів;
середньозваженої собівартості;
собівартості перших за часом надходження запасів (ФІФО);
собівартості останніх за часом надходження запасів (ЛІФО);
нормативних витрат;
ціни продажу.
За ідентифікованою собівартістю оцінюються запаси, які не є взаємозамінними й відпускаються для спеціальних замовлень і проектів.
Середньозважена собівартість як метод оцінки запасів застосовується для кожної одиниці запасів діленням вартості залишкових на початок звітного місяця і одержаних у звітному місяці запасів на кількість таких на початок звітного місяця і одержаних у звітному місяці.
Використання методу ФІФО потребує, щоб запаси використовувались у тій послідовності, у якій вони надходили на підприємство, тобто запаси, які першими відпускаються у виробництво, оцінюються за собівартістю перших за часом надходження запасів. При цьому вартість залишку запасів на кінець звітного місяця визначається за собівартістю останніх за часом надходження запасів.
Сутність методу ЛІФО базується на припущенні, що запаси використовуються у послідовності, оберненій їх надходженню на підприємство, тобто запаси, які першими відпускаються у виробництво, оцінюються за собівартістю останніх за часом надходження запасів. Вартість залишку запасів на кінець звітного періоду оцінюється за собівартістю перших відповідно до часу надходження запасів.
Оцінка за нормативними витратами полягає в застосуванні норм витрат на одиницю продукції (робіт, послуг), які встановлені підприємством. При цьому кожне підприємство має забезпечити максимальне наближення нормативних витрат до фактичних, у зв'язку з чим норми витрат і ціни в нормативній базі треба регулярно перевіряти та переглядати.
Метод оцінки запасів за цінами продажу застосовується на підприємствах роздрібної торгівлі, які мають значну і змінну номенклатуру товарів з приблизно однаковим рівнем торговельної націнки. Суть цього методу полягає у застосуванні середнього процента торговельної націнки товарів, який визначається діленням суми залишку торговельних націнок на початок звітного місяця і торговельних націнок у продажній вартості одержаних у звітному місяці товарів на суму продажної вартості залишку товарів на початок звітного місяця та продажної вартості одержаних у звітному місяці товарів.
Складною з погляду забезпечення її реальності й достовірності є стаття «Незавершене виробництво». Незавершене виробництво — це залишок предметів праці, які не пройшли всіх стадій обробки в процесі виробництва. У поточному бухгалтерському обліку незавершене виробництво — це дебетове сальдо на рахунку 23 «Виробництво» в розрізі статей калькулювання. Перелік і склад статей калькулювання виробничої собівартості продукції (робіт, послуг) установлює підприємство.
На величину незавершеного виробництва впливає багато факторів, та найважливішими з них є тривалість виробничого циклу й обсяг виробництва. Незавершене виробництво оцінюється за статтями прямих витрат. Виходячи з цього порядку (затвердженого Положенням БО 16 «Витрати») величина виробничої собівартості складається з: прямих матеріальних витрат; прямих витрат на оплату праці; інших прямих витрат; загальновиробничих витрат. Не відносять на собівартість продукції (робіт, послуг), а відтак і не включають до складу незавершеного виробництва, адміністративні витрати (рахунок № 92) та витрати на збут (рахунок № 93), які в кінці звітного місяця списують на дебет рахунка № 79 «Фінансові результати».
Величина незавершеного виробництва визначається розрахунковим способом та способом інвентаризації. За розрахункового способу обов'язково треба використовувати дані бухгалтерського обліку виробництва, виробітку, заробітної плати, допущеного браку продукції, а також дані оперативного обліку руху деталей і напівфабрикатів у виробництві.
Прямі витрати — це комплекс матеріальних, трудових і фінансових витрат, які в момент їх виникнення можна прямо віднести на той об'єкт, на який їх було безпосередньо витрачено. До складу прямих матеріальних витрат включають вартість сировини та основних матеріалів, що утворюють основу виробленої продукції, покупних напівфабрикатів та комплектуючих виробів, допоміжних та інших матеріалів, які мають безпосереднє відношення до конкретного об'єкта витрат.
Прямі витрати на оплату праці — це заробітна плата та інші виплати робітникам, зайнятим у виробництві продукції, виконанні робіт чи наданні послуг, які можуть бути безпосередньо віднесені на конкретний об'єкт витрат.
До складу інших прямих витрат відносять відрахування на соціальні заходи, плату за оренду земельних і майнових паїв, амортизацію тощо.
Загальновиробничі витрати включаються до виробничої собівартості через їх розподіл і віднесення на відповідний об'єкт витрат. У зв'язку з цим вони поділяються на постійні і змінні та розподіляються окремо з використанням бази розподілу. До змінних загальновиробничих витрат належать витрати, що змінюються прямо (або майже прямо) пропорційно до зміни обсягу діяльності. Вони розподіляються на кожний об'єкт витрат з використанням бази розподілу (годин праці, заробітної плати, обсягу діяльності, прямих витрат тощо), виходячи з фактичної потужності звітного періоду.
Постійні загальновиробничі витрати — це витрати, які залишаються незмінними (або майже незмінними) за зміни обсягу діяльності. Вони розподіляються на кожний об'єкт витрат за тією ж базою, що й змінні витрати, але за нормальної потужності. Нерозподілені постійні загальновиробничі витрати включаються до складу собівартості реалізованої продукції (робіт, послуг) у періоді їх виникнення.
За статтею «Готова продукція» обліковують вироби у формі засобів праці та предметів праці, які пройшли всі стадії технологічного процесу, відповідають вимогам, пройшли випробування, приймання, укомплектовані згідно з умовами договорів із замовниками і очікують свого споживача на складі. Продукцію, яка не відповідає вказаним вимогам (крім браку), та роботи, які не прийнято замовником, показують у незавершеному виробництві.
У статті «Товари» показують вартість товарів, придбаних підприємством для реалізації. Як правило, це товари торговельно-роздрібної та гуртової торгівлі, а також інших ланок торговельної мережі, яка має на меті доведення товарної маси до споживача.
Стаття «Векселі одержані» відображає забезпечену векселями заборгованість покупців, замовників та інших дебіторів за відвантажену продукцію (товари), виконані роботи та надані послуги.
У системі розрахунків значне місце належить дебіторській заборгованості, яка відображається в балансі за трьома групами: довгострокова дебіторська заборгованість (про неї йшлося раніше); дебіторська заборгованість за товари, роботи, послуги; дебіторська заборгованість за розрахунками. Кожна з названих груп об'єднує від однієї до п'яти статей, що залежить від різноманітності юридичних та фізичних осіб — боржників підприємства.
Дебіторська заборгованість за товари, роботи, послуги — це заборгованість покупців або замовників за відпущену їм продукцію, виконані роботи чи надані послуги (крім заборгованості, забезпеченої векселями). Цей вид заборгованості об'єднує три статті: чиста реалізаційна вартість; первісна вартість; резерв сумнівних боргів. У підсумок балансу включається чиста реалізаційна вартість, яка визначається відніманням із дебіторської заборгованості резерву сумнівних боргів.
Дебіторська заборгованість за розрахунками відображається за такими групами: за розрахунками з бюджетом; за виданими авансами; за нарахованими доходами; за внутрішніми розрахунками; інша поточна дебіторська заборгованість.
Стаття «Дебіторська заборгованість за розрахунками з бюджетом» відображає заборгованість фінансових і податкових органів, а також переплату податків, зборів та інших платежів до бюджету.
Дебіторська заборгованість за виданими авансами — це сума авансів, що надані іншим підприємствам у рахунок наступних платежів.
Стаття «Дебіторська заборгованість за нарахованими доходами» відображає суму нарахованих дивідендів, процентів тощо, що мають надійти.
Стаття «Дебіторська заборгованість за внутрішніми розрахунками» відображає заборгованість за внутрішньовідомчими розрахунками.
Стаття «Інша поточна дебіторська заборгованість» відображає ту заборгованість дебіторів, яка не може бути віднесена до попередніх статей, але показується в складі оборотних активів.
Стаття «Поточні фінансові інвестиції» відображає фінансові інвестиції строком до одного року, які можуть бути вільно реалізовані в будь-який момент (окрім інвестицій, які є еквівалентами коштів).
Значну роль у забезпеченні фінансової стійкості та платоспроможності підприємств відіграють кошти та їх еквіваленти, яким у балансі відведено три статті: кошти та їх еквіваленти в національній валюті; кошти та їх еквіваленти в іноземній валюті; інші оборотні активи. У результаті на згаданих статтях відображаються кошти в касі, на поточних та інших рахунках у банку, а також еквіваленти цих коштів. Кошти, які внаслідок обмежень не можуть бути використані для поточних операцій протягом одного року, починаючи з дати складання балансу, або протягом операційного циклу, слід виключити зі складу оборотних активів та відображати як необоротні активи.
Витрати майбутніх періодів розміщено в балансі не тільки як окрему статтю, а і як самостійний розділ, що в ньому відображаються витрати поточного та попередніх звітних періодів, але такі, котрі належать до наступних звітних періодів. Найбільш наочним прикладом таких витрат є витрати, пов'язані з передплатою на газети, журнали, інші періодичні видання, оплата вартості яких відбувається в кінці поточного календарного року, а отримання та споживання друкованої продукції — тільки наступного року.
Статті пасиву балансу починаються зі статутного капіталу, під яким слід розуміти визначену в установчих документах (як правило, у статуті підприємства) загальну вартість активів, що є внеском власників (засновників, учасників) до капіталу підприємства.
Стаття «Пайовий капітал» має місце в балансах підприємств небагатьох галузей економіки України. Здебільшого це підприємства з колективною формою власності, різноманітні спілки, члени яких вносять відповідну суму паю, яка й відображається в складі пайового капіталу. Найбільше це стосується підприємств і організацій споживчої кооперації, які об'єднані в систему єдиного відомства «Укоопспілка».
Стаття «Додатковий вкладений капітал» характерна для балансів акціонерних товариств. Останні відображають у ній суму, на яку вартість реалізації випущених акцій перевищує їхню номінальну вартість.
Стаття «Інший додатковий капітал» відображає суму дооцінки необоротних активів, вартість безкоштовно отриманих активів, інші види додаткового капіталу.
Стаття «Резервний капітал» відображає суму резервів, які підприємство може створювати відповідно до чинного законодавства або установчих документів за рахунок нерозподіленого прибутку. Такими резервами на підприємствах можуть бути: фонд в орендованих основних засобах; фонд в орендованих оборотних засобах; фонд коштів соціальної сфери; резерв сумнівних боргів; курсові різниці за операціями в іноземній валюті; резервний (страховий фонд), фонди економічного стимулювання.
У статті «Нерозподілений прибуток (непокритий збиток)» відображається або сума прибутку, що залишилась у розпорядженні підприємства, або сума непокритого збитку, яку в балансі наводять у дужках і за підрахунку підсумку власного капіталу віднімають.
Стаття «Неоплачений капітал» відображає суму заборгованості власників (засновників, учасників) за внесками до статутного капіталу. Цю суму також наводять у дужках і віднімають за підрахунку підсумку власного капіталу.
У статті «Вилучений капітал» господарські товариства відображають фактичну собівартість акцій власної емісії або часток, викуплених товариством у його учасників.
В окремому розділі балансу відображають забезпечення витрат і платежів, об'єднаних за трьома статтями: забезпечення виплат персоналу; інші забезпечення; цільове фінансування. Забезпечення виплат персоналу — це відшкодовування майбутніх витрат на виплату відпусток працівникам, додаткове пенсійне забезпечення.
У статті «Інші забезпечення» відображаються суми для відшкодування наступних витрат на виконання гарантійних зобов'язань, реструктуризацію, виконання зобов'язань за обтяжливими контрактами, покриття різниць між страховими резервами страховиків та страховими резервами перестрахувачів.
У статті «Цільове фінансування» відображаються суми цільового фінансування і цільового надходження, які в поточному бухгалтерському обліку сконцентровано на синтетичному рахунку № 48. На цьому рахунку узагальнюється інформація про наявність та рух коштів, отриманих для здійснення заходів цільового призначення, у тому числі отримана гуманітарна допомога. Кошти цільового фінансування і цільових надходжень можуть надходити як субсидії, асигнування з бюджету та позабюджетних фондів, цільові внески юридичних та фізичних осіб.
Велика питома вага у складі пасиву балансу належить довгостроковим та поточним зобов'язанням. До довгострокових зобов'язань належать: довгострокові кредити банків; інші довгострокові фінансові зобов'язання; відстрочені податкові зобов'язання; інші довгострокові зобов'язання.
Довгостроковим слід вважати таке зобов'язання, на яке нараховуються проценти та яке підлягає погашенню протягом дванадцяти місяців з дати складання балансу, або таке, первісний термін погашення якого був більшим за дванадцять місяців, або те, яке до затвердження фінансової звітності за взаємною згодою переоформлене на довгострокове. Довгострокові зобов'язання, на які нараховуються проценти, відображаються в балансі за їхньою теперішньою вартістю, величина якої залежить від умов та виду зобов'язання.
До поточних зобов'язань належать:
короткострокові кредити банків;
поточна заборгованість за довгостроковими зобов'язаннями;
короткострокові векселі видані;
кредиторська заборгованість за товари, роботи, послуги;
поточна заборгованість за розрахунками з бюджетом, за одержаними авансами, за позабюджетними платежами, зі страхування, з оплати праці, з учасниками, за внутрішніми розрахунками;
інші поточні зобов'язання.
Стаття «Довгострокові кредити банків» відображає суму заборгованості підприємства банкам за отримані від них позики, які не є поточним зобов'язанням.
Стаття «Відстрочені податкові зобов'язання» відображає суму податків на прибуток, що підлягають оплаті в наступних періодах внаслідок тимчасової різниці між обліковою та податковою базами оцінки.
Стаття «Поточна заборгованість за довгостроковими зобов'язаннями» відображає суму довгострокових зобов'язань, яка підлягає погашенню протягом дванадцяти місяців із дати складання балансу.
Стаття «Векселі видані» відображає суму заборгованості, на яку підприємство видало постачальникам, підрядчикам та іншим кредиторам векселі для забезпечення отриманих від них виробничих запасів, оплати вартості виконаних робіт чи наданих послуг.
Стаття «Кредиторська заборгованість за товари, роботи, послуги» відображає суму заборгованості постачальникам і підрядчикам за отримані від них товарно-матеріальні цінності, послуги, виконані роботи.
Поточні зобов'язання відображаються на окремих статтях за видами кредиторської заборгованості перед бюджетом, зі страхування, з оплати праці, за внутрішніми розрахунками, за іншими поточними зобов'язаннями. Поточні зобов'язання за одержаними авансами відображаються в балансі як сума авансів, одержаних від юридичних чи фізичних осіб у рахунок майбутніх поставок продукції, виконання робіт (послуг).
Стаття «Поточні зобов'язання зі страхування» відображає суму заборгованості підприємства з відрахувань до пенсійного фонду, на соціальне страхування, страхування майна, індивідуальне страхування його працівників.
Стаття «Поточні зобов'язання за розрахунками з учасниками» відображає заборгованість підприємства його власникам (засновникам, учасникам), яка пов'язана з розподілом прибутку (нарахуванням дивідендів) та формуванням статутного капіталу.
Стаття «Поточні зобов'язання за внутрішніми розрахунками» відображає заборгованість підприємства заінтересованим сторонам та кредиторську заборгованість за внутрішньовідомчими розрахунками.
Статтю «Доходи майбутніх періодів» подано в балансі одночасно і як окремий розділ. На цій статті відображаються доходи, що їх отримано протягом поточного або попередніх звітних періодів, але які належать до наступних звітних періодів.
Система управління підприємством не може базуватись на даних тільки поточного господарського обліку. Ефективність управління перебуває в безпосередній залежності від своєчасності і якості інформації, яку треба узагальнювати та систематизувати, що досягається за допомогою звітності.
Звітність — це сукупність затверджених у встановленому порядку звітних форм, які об'єднують комплекс систематизованих показників, що всебічно характеризують виробничу та фінансово-господарську діяльність підприємства за відповідний період.
Завдання звітності — узагальнити дані поточного бухгалтерського обліку та надати користувачам своєчасну і правдиву інформацію про діяльність підприємства для прийняття рішень. Порядок складання, обсяг річної бухгалтерської звітності та строки її подання регламентуються Законом «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», а також відповідними Положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку.
Обсяг річної фінансової (бухгалтерської) звітності для суб'єктів підприємницької діяльності визначено у складі балансу, звітів про фінансові результати, рух коштів, рух власного капіталу та приміток до фінансових звітів. Квартальний звіт обмежується балансом та звітом про фінансові результати.
Звітність суб'єктів малого підприємництва та представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності подається зі скороченою кількістю показників і складається з балансу та звіту про фінансові результати.
Міністерства та інші органи управління підприємствами державної і комунальної форм власності повинні складати та подавати звітність щодо акціонерних товариств, акції яких є державною та комунальною власністю.
Головні підприємства повинні складати щодо своїх підприємств консолідовану фінансову звітність, порядок консолідації якої регламентується Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 20 «Консолідована фінансова звітність».
Фінансова (бухгалтерська) звітність подається за призначенням у належному обсязі та у строки, встановлені Кабінетом Міністрів України. Обсяг та зміст звітних форм залежать від періодів, а тому звітність поділяють на періодичну та річну. Зміст кожної форми звітності перебуває в прямій залежності від організації і технології виробництва, що необхідно врахувати в процесі визначення показників, їх порівнювання в галузевому та міжгалузевому розрізах.


загрузка...