Особи, яких називають засновниками, з додержанням умов національного законодавства про компанії можуть створити фірму. На засновників покладено майнову та кримінальну відповідальність за належне проведення процесу заснування, підготовку та подання документів засновника, за реєстрацію фірми, організацію органів управління, формування капіталу.
Слід розрізняти поняття "засновники фірми" і "акціонери". Першими можуть бути як юридичні, так і фізичні особи, які створюють фірму. Оскільки на засновників покладено відповідальність за належне проведення цього процесу, визнання особи засновником має велике практичне значення. У деяких країнах від засновників вимагають підписи певної кількості акцій.
Особи, що володіють акціями фірми, є акціонерами. Ними можуть бути як юридичні, так і фізичні особи.
Засновницькі документи
До пакету засновницьких документів входять договір (угода), в якому відображено всі питання, пов'язані з діяльністю засновників у процесі створення і функціонування підприємства, а також статут, яким визначено принципи діяльності і внутрішню організацію фірми. Статут регулює права й обов'язки всіх акціонерів, а засновницький договір — тільки засновників товариства.
Найважливіший засновницький документ — статут. У ньому визначено назву фірми; її місцезнаходження; представництво і склад учасників; предмет і мету діяльності; розмір статутного (акціонерного чи сплаченого) капіталу; розмір частки учасників (склад внеску); кількість акціонерів; види акцій, їхню номінальну ціну й кількість; порядок формування статутного капіталу (внесок кожного учасника); порядок прийняття рішень, а також коло питань, вирішення яких потребує одностайності; структуру, склад і компетенцію органів управління; спосіб публікації у формі інформації; порядок ліквідації фірми.
До статуту можуть бути включені й такі додаткові умови:
зміст правової спроможності та майновий режим фірми;
права й обов'язки учасників;
склад і компетенція виконавчого органу;
загальна й виняткова компетенція вищого органу, періодичність та порядок його скликання;
компетенція деяких органів фірми;
порядок звітності фірми;
основні принципи фінансування діяльності фірми;
термін повноваження і склад контролюючого органу;
порядок формування і витрат фінансових фондів фірми;
порядок розподілу прибутку;
напрями використання фінансового фонду.
Засновники розробляють статут фірми, а відповідні організації (нотаріус чи суд) затверджують його при реєстрації фірми. У статуті зазначено максимальну суму, на яку можуть бути випущені акції, номінальну вартість їх, статутний капітал. Цим документом визначається порядок функціонування фірми, стан її майна та ділової документації, порядок ведення та подання акціонерам і аудиторам фінансової і бухгалтерської звітності фірми, до якої входить також інформація про її господарську діяльність.
Повна документація, як правило, для ознайомлення третім особам недоступна. Держава захищає її у формі акціонерних товариств, публічних компаній і корпорацій. Передбачається обов'язкова публікація (як правило, щорічна) звітів про підсумки господарської діяльності фірми, які включають рахунок збитків і прибутків, а також баланс фірми.
В організаційній структурі управління фірмою статутом передбачено наявність різних видів рад, комітетів, комісій із закріпленими за ними обов'язками. Спеціальним рішенням загальних зборів акціонерів, прийнятим кваліфікованою більшістю, статут фірми може бути змінений.
Порядок реєстрації фірми
Порядок реєстрації фірми передбачає, що право на фірму з'являється у підприємця з часу її реєстрації чи (в деяких випадках) фактичного вступу в господарський оборот (здійснення операції). Реєстрація фірми являє собою захист виняткового права на фірму, її товарний знак та назву.
Кожна фірма самостійно вибирає і присвоює собі фірмову назву, під якою і реєструється в торговельному реєстрі своєї країни. Фірмова назва може включати в себе ім'я і прізвище одного чи кількох власників фірми ("Форд", "Крайслер", "Маннесман"), відображати характер діяльності фірми ("Дженерал електрик", "Фольксваген", "Дженерал моторз", "Імперіал кемікл індастриз") або мати те й інше ("Кайзер алюмініум енд кемікл", "Доу кемікл", "Фарб-верке Хехст"). Назва фірми, наприклад "Анаконда", може бути вигаданою. Нею позначені реклама, товарний знак, печатка, вивіска, її відображають на бланках комерційної кореспонденції, рахунках тощо.
При реєстрації на фондовій біржі в преамбулі чи тексті контракту також є фірмова назва. Вона має включати вказівку на характер об'єднання (правове становище фірми). Наприклад, до назви фірми, яка є акціонерним товариством, обов'язково включають слова "акціонерне товариство" чи визначення цього товариства (у Німеччині — АС, у Іспанії, Бельгії, Італії та Франції — SA).
Назва такої самої компанії у Англії має включати "limited company" ltd, у США до назви фірми, яка за правовим становищем є корпораційною, потрібно включати слово "incorporation" (скорочено inc. або согр.).
Для здійснення господарської діяльності, спрямованої на одержання прибутку, фірма може бути створена фізичними і юридичними особами через об'єднання своїх вкладів (капіталів). Створення фірми відбувається з додержанням національного законодавства про фірми (корпорації).
Регламентації підлягають:
статут фірми, яким встановлено порядок її створення і функціонування;
визначення правового становища фірми;
порядок емісії, придбання і передачі паю чи акцій;
створення капіталу фірми, кому він належить;
порядок проведення зборів акціонерів — як загальних, так і спеціальних;
організаційна структура фірми;
порядок звітності й відповідність потребам аудиторів;
ліквідація фірми, її порядок і форма проведення.
Державні адміністративні органи здійснюють реєстрацію фірми, яка є обов'язковою.
Метою реєстрації є:
відповідність фактичної діяльності фірм до встановлених видів діяльності при їх реєстрації;
здійснення державного контролю за підприємницькою діяльністю — виявлення фактів незаконної комерційної практики таємного підприємництва, поява й ліквідація фірм, ведення фірмами дозволених видів діяльності;
отримання від підприємців даних фінансового й бухгалтерського обліку для ведення статистики й використання цих даних для регулювання підприємницької діяльності;
додержання податкової політики;
подання даних про учасників підприємницької діяльності в своїй країні і підсумки їх господарської діяльності за певний період (як правило, за календарний рік) через публікації в пресі.
При реєстрації фірм із занесенням їх до реєстру наводять такі дані:
повну назву фірми чи торговельне ім'я підприємця, місцезнаходження фірми;
основний капітал фірми;
основні напрями та види діяльності фірми;
організаційну структуру фірми;
прізвища посадових осіб, які при укладанні угоди мають дозвіл на ведення справ і право підпису;
прізвища підприємців, які несуть особисту відповідальність за взяті зобов'язання.
До торговельного реєстру заносять зміни цих даних, а також умови припинення діяльності фірми. У більшості країн реєстрація обов'язкова й передбачає надання фірмою засновницького акта (меморандуму) та її статуту.
Тільки на підставі дозволу, одержаного від державного органу (або патенту на ведення підприємництва), що видається після реєстрації, стає можливим ведення підприємницької діяльності.
Порядок реєстрації фірм ґрунтується на принципах достовірності, загальновідомості, публічності. На практиці це означає, що:
за певну плату торговельний реєстр доступний кожному, хто схоче з ним ознайомитися, має право на отримання його копії;
відомості, що заносяться до торговельного реєстру, публікуються в торговельних бюлетенях, в офіційних газетах;
у торговельному реєстрі інформація вважається достовірною і може бути спростована лише в судовому порядку.
Ведення підприємницької діяльності полегшується обов'язковістю реєстрації і доступністю торговельного реєстру для отримання даних про фірми. Це дає змогу встановити також сферу діяльності фірми, її основний капітал та обсяг обороту, наявність у представника фірми повноважень на право представлення фірми та її інтересів.
Тільки фірма, зареєстрована в торговельному реєстрі відповідно до встановленого законом порядку, яка має певні розміри й займається дозволеною законом діяльністю, може виступати юридичною особою. Фірма починає діяти з часу її реєстрації в торговельному реєстрі, а в деяких видах діяльності — відтоді як підприємство почне працювати.
Отже, після виконання передбачених національним законодавством умов настає право для реєстрації фірми.
У більшості країн для того, щоб створити фірму з участю іноземного інвестора, потрібно мати дозвіл компетентних державних органів.
Обов'язковій публікації підлягає факт реєстрації фірми, а випускати акції фірма має право тільки після її реєстрації.
Створення капіталу фірми
Створення і належність капіталу фірми визначається економічною формою власності: індивідуальною чи колективною. Індивідуальна форма власності реалізується через створення одноосібних підприємств, а колективна форма — шляхом створення об'єднань підприємців: акціонерних товариств, товариств з обмеженою відповідальністю, корпорацій.
Поєднання капіталів здійснюється на основі пайової або акціонерної форми власності.
Пайову форму власності мають товариства та товариства з обмеженою відповідальністю; а акціонерну — акціонерні товариства і корпорації.
Створення капіталу в товариствах з обмеженою відповідальністю
Учасники товариства з обмеженою відповідальністю своїми внесками створюють статутний капітал. Він ділиться на частки — паї, які поширюються між засновниками без застосування публічної підписки й мають бути обов'язково іменними. Про сплату паю учаснику пайового капіталу видається пайове свідоцтво. Воно не є цінним папером, без дозволу пайовиків не може дробитися і не передається іншій особі (за основу передбачається мінімальний його розмір). Власнику пай дає право на одержання дивідендів і частки майна фірми після її ліквідації, а також можливість брати участь у загальних зборах пайовиків.
Від кількості паїв обсяг надання прав не залежить, має значення тільки величина паю. У разі, якщо майно товариства перевищує розмір основного капіталу, можлива виплата дивідендів.
Товариство з обмеженою відповідальністю визнається юридичною особою, яка в обсягах статутного капіталу (максимальна величина його не встановлюється) несе виключно майнову відповідальність по своїх зобов'язаннях.
По зобов'язаннях товариства його учасник — пайовик несе відповідальність лише в обсязі свого паю. Його відповідальність на випадок банкрутства не поширюється на інше майно.
Капітал товариства може складатися із статутного й позичкового капіталу, наданого як фінансовими інститутами, так і учасниками товариства. Грошові й матеріальні цінності окремо або разом, а також інтелектуальний ресурс працівника також можуть бути внеском учасника товариства. Його статут підписують щонайменше два учасники, кожен з яких робить внески в основний капітал. Підписка на весь статутний капітал є необхідною умовою для створення фірми.
Створення капіталу в акціонерних товариствах
Створення акціонерного капіталу через випуск акцій передбачено акціонерною формою власності. Ці акції є документом на пред'явника, вони можуть вільно переходити від однієї особи до іншої і можуть котируватися на фондовій біржі.
Наявність акцій дає право голосу на загальних зборах акціонерів, а також право на одержання частини прибутків фірми у вигляді дивідендів. їх розмір залежить від величини прибутку, одержаного фірмою. Однак право на дивіденди виникає лише при наявності прибутку й рішення загальних зборів акціонерів чи ради директорів.
Акція має ціну, є об'єктом права власності й наділяється функціями цінних паперів. Це означає закріплення прав, пов'язаних з володінням акціями й можливістю їх уступати, тобто з їх обігом. Обіг акцій дрібних і середніх фірм здійснюється через посередництво банків, а великих фірм, зареєстрованих на біржі, через посередництво фондових бірж.
Акції бувають різні: іменні, на пред'явника, звичайні (прості), привілейовані, акції без номінальної вартості.
Іменні акції. Акції на пред'явника. Звичайні (прості) акції
Іменні акції передбачають, що їхнім власником є такий власник документа, прізвище й назва якого зазначені в акції і занесені до реєстру фірми. Поступитися правом на іменну акцію можна завдяки передавальному на ній підпису, передачі її новому власнику й занесенням останнього до реєстру фірми. Такі акції широко використовуються в США і Швейцарії, найчастіше тоді, коли фірма й уряд (у Швейцарії) не хочуть, щоб значна кількість акцій потрапила до рук іноземців, або коли фірма має зацікавленість щодо складу акціонерів.
Винкульовані акції — різновид іменних акцій. Вони можуть передаватися у треті руки тільки з дозволу фірми, яка їх випустила. Це особлива форма акцій, які випускаються з метою дізнатися, хто є акціонером, і у разі потреби виділити з акціонерів певну категорію осіб.
Акції на пред'явника означають, що їх власники ніде не реєструються. Вони можуть бути продані іноземним інвесторам, а також через пряму передачу від продавця до покупця. Фірма, як правило, власників цих акцій не знає.
Звичайні (прості) акції або акції першого випуску не дають гарантій на одержання дивідендів, хоча й мають право голосу.
Привілейовані акції
Порівняно із звичайними акціями привілейовані дають їх власникові певні переваги, передбачені статутом. Зокрема, надається право на одержання дивідендів у вигляді визначеного відсотка до номінальної вартості акції незалежно від розміру одержаного прибутку. Перевага на одержання номінальної ціни акції та першочергове право на виплату грошових коштів надається також на випадок ліквідації товариства. Привілейовані акції права голосу не мають.
Статутом фірми має обов'язково бути передбачено право на випуск таких акцій.
Акції без номінальної вартості
При ліквідації фірм акції без номінальної вартості гарантують акціонерам повернення не всієї номінальної вартості, а лише певної частки фінансових коштів фірми.
У США, наприклад, такі акції не гарантують повернення сум за номінальною вартістю, проте забезпечують право участі в прибутках фірми. Ці акції від акцій з номінальною вартістю мало чим відрізняються, у західноєвропейських країнах вони дуже поширені.
З метою концентрації капіталу в межах акціонерних товариств, банків та інших закладів, а також для галузевого переливання капіталу широко використовується передача прав, закладених в акції. Законодавством багатьох країн передбачено положення про можливості включення до статуту фірми застережень, спрямованих на обмеження вільного поширення акцій.
У цілому вони зводяться до одержання згоди правління на уступку акцій, заборони уступки акцій закордонним інвесторам, обов'язків акціонера попередньо звертатися при уступці акцій до акціонерів певної фірми з пропозицією про уступку акції.
З моменту реєстрації акціонерного товариства з'являється право на випуск акцій.
З метою фінансування своєї діяльності акціонерне товариство крім акцій випускає облігації. Вони не дають права голосу при вирішенні питань управління товариством, проте дають право власнику на одержання визначеного відсотка з прибутку. Власники облігацій як кредитори товариства одержують компенсацію в першу чергу в тому випадку, якщо товариство ліквідовується.
Неабияке значення мають конвертовані облігації, власники яких можуть поміняти їх на акції. Випускаються також облігації, відсоток виплат по яких залежить від розміру дивідендів, що виплачуються їх власнику.
Існує два способи створення акціонерного капіталу: через розповсюдження акцій між засновниками без звернення до публіки і через публічну підписку на акції. Засновниками можуть бути банки чи консорціуми банків, які одержують від акціонерного капіталу доход, пропонуючи потім акції публіці.
При заснуванні товариства потрібні підписка на весь розмір акціонерного капіталу, а також оплата частини номінальної акції, передбаченої законом.
Для створення акціонерного товариства в країнах ЄС його акціонерний капітал має бути повністю розміщений, тобто покритий підпискою, а оплаченою залишається певна частина, встановлена законом (в основному 25 відсотків).
Акціонерний капітал у США поділяють на три види: номінальний, випущений, оплачений.
Номінальний капітал — це загальна сума капіталу, на який фірма має право випустити пай;
випущений — частина номінального капіталу, на яку для розподілу між пайовиками випущено паї;
оплачений капітал — та частина випущеного капіталу, по якому проведені внески по всіх паях, і яка оплачена пайовиками.
Правління фірми визначає співвідношення капіталу за видами. Акціонерне товариство має право на майно, представлене статутним капіталом. Не слід плутати статутний капітал з фактичним майном акціонерного товариства. При його створенні воно може бути більшим або меншим за акціонерний капітал.
Матеріальну основу збутової і виробничої діяльності фірми становить майно, внесене в оплату статутного капіталу. Його розмір визначається засновниками, виходячи із потреби в капіталі. Однак у деяких країнах мінімальну суму статутного капіталу визначає законодавство.
При створенні товариства, наприклад, у Німеччині, розмір статутного капіталу не може бути меншим як 100 тисяч німецьких марок, у Франції — 500 тисяч французьких франків. Фактична вартість майна в процесі діяльності фірми може зменшуватись чи збільшуватись.
У статуті акціонерного товариства наведено розмір статутного капіталу. Відповідальність по своїх зобов'язаннях фірма бере на себе саме в межах статутного капіталу. Ось чому фірма завжди прагне до того, щоб утримати майно на рівні розміру статутного капіталу, зазначеного в статуті.
Закони, як правило, передбачають можливість розподілу прибутку між акціонерами у тому випадку, коли вартість майна товариства перевищує розмір акціонерного капіталу, встановленого статутом. Різниця між активом і торговими обов'язками товариства, тобто лише чистий прибуток, підлягає розподілу як дивіденди.
У результаті діяльності товариства можуть утворитися збитки, що призводить до зменшення вартості майна нижче від акціонерного капіталу. Тоді прибуток, одержаний наступного року, має бути використаний передовсім для підвищення вартості майна до обсягу, визначеного статутом.
Рада директорів аналізує ситуацію і вирішує питання щодо виплати дивідендів. З часом вони можуть збільшитися.
Власники акцій одержують дивіденди щоквартально. Невеликі компанії, які швидко розвиваються, часто виплачують спочатку невеликі дивіденди або не платять їх взагалі. Невиплачені дивіденди використовують як основу для інвестицій. Власність на капітал реалізується в курсовому доході, дивіденді, відсотку.
Дивіденд на відміну від відсотка є водночас результатом співрозпорядження дійсним капіталом (реального — для власників контрольного пакета акцій, формального — для звичайних акціонерів). Курсовий дохід є доходом від власності, проте передбачає активне управління портфелями фінансових активів на відміну від відсотка.
Ускладнення фінансової структури розширює коло доходів. Частка акцій, що перебуває у власності різних приватних фінансових інститутів, зростає водночас із збільшенням кількості акціонерів. Частка кожного акціонера встановлюється на номінальну ціну частини статутного капіталу (крім Бельгії, США, Канади та Японії, де це обов'язково).
За рішенням загальних зборів акціонерів або, якщо це передбачено статутом товариства, за рішенням правління може бути змінено розмір акціонерного капіталу.
Статутний капітал виконує такі функції:
гарантує відповідальність по зобов'язаннях фірми в розмірі статутного капіталу;
є матеріальною основою діяльності фірми.
Акціонерна форма власності, як приватної, так і державної, є домінуючою. Вона дає змогу оптимально об'єднати державні, групові та особисті інтереси. Розвиток акціонерної форми власності зумовлений, з одного боку, потребами концентрації капіталу в руках фірми (існують великі виробничо-господарські комплекси, що потребують постійного притоку капіталу), а з другого — можливістю залучення коштів дрібних власників, вільних коштів осіб. Це дає змогу підприємцям при невеликому вкладанні власних коштів в акціонерний капітал фірми контролювати діяльність великих компаній.
Належність акціонерного капіталу
Практично в усіх розвинених країнах акціонерна форма власності стала домінуючою. Однак сучасний етап характеризується зміною складу власності, зокрема:
зростанням чисельності групових (колективних) власників, переважно із числа працівників фірми;
зменшенням величини контрольних пакетів акцій, що перебувають у руках одноосібних власників;
зменшенням кількості одноосібних власників акціонерного капіталу;
зосередженням значної частини акціонерного капіталу в руках банків, інвестиційних структур, страхових товариств;
розподілом акцій серед широкого кола акціонерів, які купують акції на фондових біржах.
Акціонерна власність не може бути персональною чи знеособленою. Водночас існують фірми, в яких одній особі належать усі акції.
Акціонерна форма власності в таких фірмах використовується для ведення підприємницької діяльності, за яку ця особа відповідає тільки частиною майна, вкладеного в капітал акціонерного товариства, а не всім майном.
У фірмах, де акціонерний капітал належить у певному співвідношенні обмеженому колу осіб, власність також персоніфікована.
У США налічується майже 100 тис. компаній, акції яких "приватно" розподіляються серед обмеженого кола власників. У цій країні акціонерами-власниками акціонерного капіталу є 10 млн. чоловік (25 відсотків усіх зайнятих у підприємницькому секторі економіки). Втім, частка капіталу, яка їм належить, незначна.
Так, члени ради директорів великої американської нафтової компанії "Екссон" володіють лише близько 10 відсотками випущених акцій. Справжніми власниками капіталу є різні фінансові інститути: фонди, страхові товариства, банки.
Фірми, які формують статутний капітал через випуск акцій, у більшості випадків заздалегідь не знають їх власників навіть тоді, коли акції розміщуються не через фондову біржу. Стимулювати трудову й підприємницьку активність працівників (керівників і робітників), як показує досвід зарубіжних країн, має змогу саме акціонерна форма власності. Завдяки їй значно полегшується процес переливання (перекачування) капіталу, який стимулює швидкі структурні зрушення в галузях економіки. Це сприяє створенню і освоєнню нових видів продукції, підвищенню конкурентоспроможності продукції фірм, впровадженню нових технологій.
Нині в США набуло поширення залучення як акціонерів працівників своєї фірми й перехід деяких фірм на колективну (групову) власність, що належить працівникам фірми. Так, у 1989 p., заданими Національного центру власності робочої сили, в 1500 компаніях працівникам належали контрольні пакети акцій. Було також майже 10 тисяч компаній, працівники (колективи) яких частково або повністю володіли акціями своїх підприємств. У США кількість підприємств, що передаються у власність працівникам, за рік збільшується на 600—700 одиниць, а темпи зростання обсягу продажу такими компаніями щорічно на 10-11 відсотків більші, ніж у звичайних. Найбільш перспективними для передачі в колективну власність американські фахівці визнають власність середніх і малих компаній з оборотом в 10—100 млн. доларів за рік, проте і фірми-гіганти використовують такий метод приватизації.
Відповідно до податкового законодавства своєї країни працівники підприємств США можуть користуватися спеціальними пільгами для погашення основної частки боргу, а також одержувати в банку позики для викупу акцій своєї компанії під значно нижчі відсотки, ніж звичайні позичальники.
У разі продажу власниками до 30 відсотків своїх акцій працівникам підприємств доходи, що їх одержують від таких угод, оподаткуванню не підлягають. Однак для задоволення особистих потреб їх використовувати не можна. Кошти, одержані від продажу акцій, власники зобов'язані вкласти в акції інших американських корпорацій. До колективної власності перехід підприємств стимулюється наданням:
знижок на виплату відсотків з основної суми боргу; значних і стабільних податкових пільг;
кредитів за ставками, що на 20 відсотків нижчі від ринкової вартості кредитів.
Порядок передачі підприємств у колективну власність передбачає:
створення незалежного фонду, який від імені компанії одержує в банку чи іншому фінансовому закладі цільові довгострокові позики (на 5—10 років) для викупу акцій у їх власників;
розробку програми (плану) передачі за участю працівників;
між працівниками компанії, які беруть участь у даній програмі, розподіляються всі акції, сконцентровані у фонді пропорційно до розміру заробітної плати працівників; по позиці й основній сумі боргу фонд організовує виплату відсотків з одержаного прибутку; дивіденди виплачують після повної виплати позики.
Концепцію роззосередження капіталу через передачу акцій в США втілено в програмі "Участь персоналу у власності підприємств" — ЕСОП. Програму розробляють відповідно до законодавчих актів, прийнятих усередині 70-х років. Усього було прийнято 17 законів. Першим з них, що набув чинності в 1974 p., було встановлено податкові пільги в розмірі 50 відсотків з відсотків від позики, що надається для реалізації програми. Програмами передбачено відрахування частки прибутку до соціального фонду, кошти якого потім використовуються для викупу акцій фірми й передачі їх працівникам.
Кількість фірм, що здійснюють програми ЕСОП, зросла з 1,6 (1974 р.) до 8 тис. (1986 р.) і до 10 тис. (1990 p.). Водночас чисельність працівників, охоплених програмами, зросла з 250 тис. (1974 р.) до 10 млн. чоловік (1990 р.), в яких від 15 до 40 відсотків акцій належить персоналу фірм.
Та чи інша фірма здійснює власну програму ЕСОП. її розробляє своя адміністрація, використовуючи принципи, спільні для всіх фірм, зокрема:
за рахунок зовнішніх позик створення траст-фонду, який використовується для випуску внутрішніх акцій і подальшого їх розподілу між персоналом або для придбання акцій фірми в акціонерів;
надання права для придбання внутрішніх акцій будь-яким працівником, який досяг 21 року і працював у фірмі не менше одного року. На зборах акціонерів власники внутрішніх акцій мають часткове чи повне право голосу, а також обмежене право володіння цими акціями. Тобто власники внутрішніх акцій не можуть продати їх на фондовій біржі чи продати за повну вартість іншим працівникам фірми до виходу на пенсію. У разі звільнення власник внутрішніх акцій одержує компенсацію від 20 до 70 відсотків їх вартості залежно від стажу роботи в фірмі.
Форму виплати дивідендів встановлює сама фірма, що бере участь у таких програмах. У деяких фірмах працівник одержує власний рахунок, на який перераховується частина прибутку, причому фіксованого доходу фірма не гарантує. В інших фірмах незалежно від фінансового становища гарантується рівень доходу, однак його розміри набагато нижчі, ніж дивіденди.
Реалізація програм ЕСОП дає працівникам певні матеріальні вигоди. Підраховано, що від участі в програмах ЕСОП середній дохід працівника становить майже 10 відсотків його річної заробітної плати. Інтерес працівників фірми до програми ЕСОП виявляється насамперед у забезпеченні гарантії реального розпорядження своїми накопиченнями, які вкладені у внутрішні акції.
Підприємці, втілюючи програми ЕСОП, передовсім розраховують на підвищення конкурентоспроможності фірми й зростання її капіталу, поліпшення соціального клімату серед персоналу, підвищення продуктивності праці.
Працівників, які володіють акціями, адміністрація залучає до вирішення конкретних питань управління: організації процесу виробництва, контролю за якістю продукції, підвищення ефективності виробництва. Чимало фірм запроваджують програми ЕСОП через фінансові труднощі. Тоді до фонду ЕСОП відраховується частина заробітної плати.
Найчастіше перехід фірми у власність персоналу пов'язаний з надзвичайною ситуацією, коли фірмі загрожує банкрутство і її викуп ?— єдиний засіб зберегти робочі місця для персоналу. Для прикладу можна навести американську металургійну компанію "Уайртон етил", яка в 1984 р. опинилася на межі банкрутства. Персонал фірми з 7 тис. чол., щоб зберегти свої робочі місця, ухвалив рішення викупити фірму. Для цього було розроблено програму ЕСОП, під яку одержано великі банківські позики. Ставши співвласниками фірми, працівники почали брати участь у розробці й прийнятті управлінських рішень, повністю відповідати за результати діяльності фірми. Це дало змогу запобігти її банкрутству, значно підвищити продуктивність праці.
Через три роки у компанії вже працювало 8,5 тис. чоловік, вона стала високоприбутковою.
Подібні програми було реалізовано також у таких великих американських промислових фірмах, як "Кайзер алюмініум кемикл", "Бетлехем етил", "Крайслер" та ін.
Слід зазначити, що колективна форма власності почала поширюватися не лише в промислових фірмах. її широко використовують також у туристичних, торговельних, транспортних фірмах.
У США, наприклад, транспортну компанію "ЕВІС", у якій було зайнято 12 тис. чол., наприкінці 1987 р. у зв'язку з важким фінансовим становищем (її борг становив майже мільярд доларів), було викуплено співробітниками цієї компанії. Для того щоб не допустити ліквідації фірми, робітники й службовці створили спеціальний фонд, одержали позику 650 млн. дол. і за 1,75 млрд. дол. фактично викупили фірму у її власника. При цьому у власність колективного фонду перейшло 24 млн. акцій. Поступово акції почали передавати в борг персоналу, причому для 132 керівників фірми було виділено 13 відсотків акцій та інших цінних паперів.
На першому етапі понад 12 тис. працівників на кожну тисячу доларів річної суми заробітної плати одержали по дві акції. Для того щоб погасити вартість акцій, на 17 років було надано розстрочку. Після розподілу акцій між працівниками колективний фонд залишається власником і розпорядником акцій.
Кожен працівник має право продати акції (при звільненні з підприємства) тільки фонду й за цінами, які встановлює спеціальна група експертів.
На результати діяльності фірми "ЕВІС" позитивно вплинула зміна форми власності. Уже в 1988 р. компанія виплатила 90 млн. доларів у рахунок погашення боргу. Крім того, попередній борг фірми було дозволено підсумувати з позикою на викуп акцій — при сплаті позики це забезпечило одержання значних пільг.
Важливо ще й таке. Персонал компанії прийняв рішення відмовитися від гарантованих виплат по акціях і протягом 5 років не одержувати дивіденди. Продаючи акції своїм працівникам, фірма часто ставить за мету скоротити витрати виробництва за рахунок зменшення загального фонду заробітної плати й стимулювання робітників до одержання вищих прибутків, а отже, до збільшення дивідендів.
У 80-ті роки інтенсивного розвитку набуло залучення працівників як співвласників фірми і в західноєвропейських країнах. Це було обумовлено прийняттям у ряді країн відповідних програм і спеціального законодавства.
Так, в Англії в 1978 р. було прийнято закон про пільгове оподаткування фірм. На підставі цього закону розроблено програму розподілу акцій між персоналом. Відповідно до цієї програми фірма створила траст-фонд, який від імені працівників управляє фірмою і купує акції. Було передбачено, що між працівниками вони розподіляються залежно від стажу роботи в фірмі і розміру заробітної плати.
Додаткові закони про пільгове оподаткування фірм, прийняті у 1980—1983 роках, стали підставою для створення нової програми розподілу акцій. Згідно з такою програмою працівники мають право за фіксованою початковою ціною у визначених розмірах (не більше 100 фунтів стерлінгів за місяць) придбати акції своєї фірми. При цьому передбачалося, що власник може їх реалізувати тільки після п'яти—семи років володіння ними, тобто тоді, коли закінчиться строк договору між ним і фірмою.
Законом, прийнятим у 1984 p., передбачено право купівлі акцій на пільгових умовах управлінським складом фірми максимум на 100 тис. фунтів стерлінгів. Внаслідок цього, за першу половину 80-х років частка працівників у всіх фірмах Англії, що застосовують систему участі в прибутках, зросла з 13 до 23 відсотків. Найвища їх частка — в фінансових інститутах (69), в торгівлі (34), а також у електротехнічній та приладобудівній галузях (32).
У Західній Європі відносно небагато фірм, які повністю належали б працівникам. У Швеції, наприклад, їх частка становить приблизно 20 відсотків від усієї кількості фірм, а зайнято в таких фірмах не більше як 35 чоловік. У США власністю персоналу повністю стали лише 10—15 відсотків компаній, які реалізують програми ЕСОП.
Для того щоб працівники повністю викупили своє підприємство, потрібна фінансова підтримка банків та держави у вигляді довгострокових кредитів і податкових пільг. Одержати її не просто.
Особливі стосунки між адміністрацією та працівниками складаються у тих фірмах, де власником капіталу є персонал. У таких фірмах працівників наймає управлінський склад, тому між ними і менеджерами виникають найбільш тісні зв'язки. Щоб досягти необхідних кінцевих результатів, останні підтримують ініціативу й творчу зацікавленість працівників.
Участь працівників в управлінні та колективна власність найбільш поширені в середніх і малих фірмах. Однак покладання на власні фінансові ресурси без широкого залучення до складу акціонерів юридичних осіб значно знижує можливості інвестування, залежність адміністрації від персоналу, ускладнює можливості звільнення та найму робітників, а також утруднює прийняття рішень на професійному рівні.
Термін "партнерство" означає участь робітників у акціонерній власності, що супроводжується їх участю в розподілі прибутку і в управлінні фірмами.
На продуктивності праці позитивно позначається розподіл частини прибутку між працівниками, що підтверджує 60 відсотків розрахункових даних.
ЕСОП та інші схеми розподілу прибутку, як свідчать дослідження, мають значний вплив на продуктивність праці тоді, коли супроводжуються встановленням на підприємствах справжніх партнерських стосунків. Приблизно 500 програм розподілу прибутку серед працівників, переважно на підприємствах з чисельністю зайнятих менше як 1000 чоловік, було введено в США в 1980 р.
Кількість фірм, що впровадили програми розподілу прибутку серед працюючих, зросла з 300 (1977 р.) до 500 тисяч чоловік (1987 p.). Інші дані свідчать, що вже в 1978 р. в США майже 17 млн. чоловік брали участь в 560 тисячах діючих програм розподілу прибутків.
На початку 90-х років програмами ЕСОП охоплено приблизно 20 відсотків усіх зайнятих у приватному секторі, майже 10 відсотків зайнятих одержали доповнення до основного заробітку, що пов'язано із зростанням доходів фірми.
У західноєвропейських країнах система участі працівників у розподілі прибутку компаній також має підтримку з боку держави. У 70—80 роках у цих країнах були прийняті закони, якими фірмам надавалися фінансові пільги, що практикували передачу (продаж) робітникам частини акцій і виплати їм прибутку.
У Франції більше, ніж в інших країнах, поширена участь робітників у розподілі прибутку. В цій країні у 1959 р. було впроваджено систему участі робітників у розподілі прибутку на основі надання фірмі податкових пільг.
Для фірми, де чисельність зайнятих понад 100 чол., які одержали державну фінансову підтримку, з 1967 р. було передбачено обов'язково відраховувати частину прибутку, якщо вона не перевищувала 5 відсотків вкладеного фонду участі.
На підставі законів і постанов, що були прийняті в 1970, 1973, 1984 та 1986 роках, система участі робітників у прибутках набула подальшого розвитку і перетворилася в складну систему. Вона складалася з численних фінансових стимулів, обов'язкових розпоряджень тощо.
Чисельність робітників, які брали участь у розподілі прибутків, на початку 70-х років, становила 3,5 млн, а 1967 р. — майже 6 млн. чол.
Нині практично кожний робітник великої, середньої та багатьох малих фірм щокварталу одержує сертифікат, яким посвідчується, що йому особисто належить частина загального прибутку фірми.
У Франції значно менша участь робітників у власності, ніж в інших країнах, — приблизно 10 відсотків тих, хто бере участь у розподілі прибутку.
У Німеччині понад 1 млн. чол. охоплено програмами розподілу прибутку, з них 900 тисяч беруть участь у цьому на основі володіння акціями.
В Англії у програмах участі в прибутках 1988 р. брали участь понад 2 млн. чол. Такі програми почали здійснюватися з 1978 p., коли фірмам, які ці програми впровадили, було надано фінансові пільги. Тоді існувало лише 10 таких фірм, де було зайнято 19 тис. чол.
В Італії приблизно 25 відсотків робітників великих компаній у різних формах одержують виплати з прибутку як доповнення до заробітної плати.
Систему участі робітників у прибутку й акціонерній власності впроваджено в Швеції законом 1982 р. Вона набула чинності через два роки. Ця система відрізняється від тих, що впроваджені в інших країнах передусім тим, що вона передбачає утворення робітничих інвестиційних фондів. До них надходять кошти (потім вони вкладаються в акції), зібрані від спеціального податку на надприбуток компаній і від підвищеного податку на заробітну плату.
Особливість системи полягає в тому, що такі фонди утворюються не в окремих фірмах, а в масштабах усієї країни. Нині діють п'ять регіональних фондів, у яких зосереджено 5—6 відсотків усіх обігових акцій країни. Керівними органами фондів є ради, до складу яких обираються представники робітників. Фонд не може володіти більш як 40 відсотками акцій однієї фірми.
У галузях обробної промисловості робітники великих фірм Японії два рази на рік одержують преміальні виплати — 20 відсотків заробітної плати. При цьому стосовно заробітної плати робітникам встановлено фіксований відсоток. У менеджерів ці виплати залежать від рівня прибутку.
У прибутках та управлінні фірмами участь робітників здійснюється в різних фірмах. Зокрема, вони:
здійснюють неповний контроль, володіють більшою частиною капіталу; здійснюють управлінський контроль та виступають співвласником капіталу;
володіють меншою частиною капіталу, їхня участь в управлінні мінімальна.
Для фірм, які впроваджують програми участі персоналу в прибутках на основі володіння власністю, участь робітників в управлінні стає об'єктивною необхідністю. Крім того, якщо робітник реально відчуває себе співвласником фірми, то це сприяє підвищенню його зацікавленості у вирішенні виробничих питань, активізації трудової ініціативності.
Формування органів управління
Законодавство кожної країни визначає органи управління фірмою, їх характер і компетенції. Найбільшого поширення набули три й двоступінчаста структури управління. Триступінчаста структура управління (Швейцарія, Німеччина, США) передбачає наявність загальних зборів акціонерів, правління та ради спостерігачів (ради директорів).
Для двоступінчастої структури управління характерні наявність загальних зборів акціонерів та правління. Кожен орган діє в межах закріпленої за ним компетенції.
У національному законодавстві є положення стосовно правління і ради спостерігачів, відповідно до якого в статуті фірми зазначено: мінімальний склад правління, представництво правління при укладанні угод з третіми сторонами, порядок виборів членів правління, строки їх повноваження, функції правління, хто має бути його членом.
Склад і функції ради спостерігачів, яка здійснює контроль за діяльністю правління, визначаються приблизно так само.
Загальні збори акціонерів, через які реалізуються їхні права контролю за діяльністю фірми, — важливий орган управління. На основі національного законодавства щодо компаній з урахуванням правового статусу фірми статутом встановлено порядок проведення зборів акціонерів.
Порядок ліквідації фірми
Суд санкціонує припинення діяльності фірми в таких випадках:
у разі порушення фірмою законодавства;
коли фірма визнає себе банкрутом;
при порушенні норм екологічної безпеки;
при здійсненні фірмою діяльності, що заборонена законом.
Порядок та строки припинення діяльності фірми також встановлює суд. У статуті фірми обумовлюється порядок її ліквідації.
Дві з трьох створених фірм, як свідчить статистика, припиняють свою діяльність. Причому на перші п'ять років припадає 53 відсотки випадків ліквідації фірм, а на період від шести до десяти років — ЗО відсотків.
Статистичні розрахунки показують, що фірми, яким поталанить, стають на ноги через чотири-п'ять років. Водночас ті, яким не пощастить, припиняють свою діяльність через два з половиною роки.
У США через низькі прибутки пайових операцій чи внаслідок банкрутства більш як половина нових фірм закриваються в перший рік своєї діяльності. В Англії лише за десять років (1980—1990 р. р.) зазнали банкрутства й були ліквідовані 20 відсотків з 1000 найбільших компаній. Через банкрутство чи як такі, що не були спроможні втриматися серед найбільших фірм, з цього списку з 1975 по 1995 роки вибули дві третини з 35 найбільших компаній.