загрузка...
 
1.5. Управління формуванням джерел фінансових ресурсів інвестування діяльності підприємства
Повернутись до змісту
Будь-які напрями та форми господарської діяльності підприємства здійснюються за рахунок сформованих ним інвестиційних ресурсів. Від характеру та особливостей управління формуванням інвестиційними ресурсами на конкретному підприємстві залежить і загальний рівень ефективності його інвестиційної діяльності.
Під інвестиційними ресурсами підприємства розуміють капітал у матеріалізованій та не матеріалізованій формі, що вже втілений або тільки вкладається у засоби виробництва — інвестиції, тобто залучається підприємством для здійснення вкладень в об'єкти реального, а також фінансового інвестування. Як відомо, капітал як засіб виробництва поділяється на засоби та предмети праці, тобто на основний капітал (інакше — основні виробничі засоби: будівлі та споруди; земля; машини; обладнання, передавальні засоби, транспортні засоби тощо) та оборотний капітал (інакше — обігові виробничі засоби: сировина, паливо, енергія, матеріали, напівфабрикати; незавершене виробництво, напівфабрикати власного виготовлення).
Формування інвестиційних ресурсів є важливою складовою інвестиційної та загальної фінансової стратегії підприємства, а також вихідною умовою здійснення інвестиційного процесу на всіх його стадіях. Нагромадження капіталу в межах самого підприємства (власний капітал і його реінвестування) та різними господарюючими суб'єктами, населенням є базою для формування підприємством інвестиційних ресурсів.
Основною метою формування інвестиційних ресурсів підприємства є задоволення його потреб у придбанні необхідних інвестиційних активів та оптимізація їх структури з позиції забезпечення ефективності інвестиційної діяльності. Ефективне формування інвестиційних ресурсів щодо окремих джерел є найважливішою умовою фінансової стійкості підприємства. У свою чергу, обсяги та джерела формування інвестиційних ресурсів багато в чому визначаються структурою капіталу, що склалася на підприємстві в процесі його господарської діяльності, а також вартістю залучення капіталу.
Для забезпечення ефективного управління формуванням інвестиційних ресурсів на підприємстві зазвичай розроблюється спеціальна інвестиційна стратегія, яка покликана забезпечити стабільну інвестиційну діяльність відповідно до потреб розвитку підприємства, найбільш ефективне використання власних фінансових ресурсів, призначених для виконання цих завдань, а також фінансову стійкість підприємства на довготермінову перспективу.
Розробка стратегії формування інвестиційних ресурсів підприємства проходить такі основні етапи (рис. 1.8).

І. Визначення загального обсягу необхідних інвестиційних ресурсів. На основі детального та всебічного аналізу ринкової кон'юнктури і господарської діяльності підприємства розраховують величину виробничої потужності, якої не вистачає або яку необхідно технологічно оновити для задоволення ринкового попиту на продукцію підприємства (для торговельних організацій визначають необхідний додатковий обсяг реалізації продукції), і отримують перше загальне уявлення про обсяг необхідних інвестицій на розрахунковий період. Особливо складних розрахунків потребує визначення необхідних інвестиційних ресурсів для створення нового підприємства.
Найскладнішим завданням управління формуванням інвестиційних ресурсів підприємства є визначення їх загальної потреби, яке полягає у розрахунку реально необхідного обсягу фінансових засобів, оскільки недостатній обсяг сформованих інвестиційних ресурсів призводить до подовження періоду створення та освоєння виробничих потужностей підприємства, а їх надлишок — знижує норму дохідності та віддачу від інвестицій.
На цьому етапі розробки стратегії розрахунки проводяться у три стадії.
На першій стадії розраховується необхідний обсяг фінансових ресурсів для реального інвестування. Вартість необхідних реальних інвестиційних активів може бути визначена шляхом оцінювання чистої балансової вартості (балансовий метод), на підставі ринкової вартості (метод аналогій) та методу питомої капіталомісткості продукції підприємства.
Суть балансового методу полягає у відніманні від загальної балансової вартості активів підприємства суми зобов'язань. При оцінюванні враховуються проіндексована залишкова вартість основних засобів, фактична вартість матеріальних оборотних засобів, сума дебіторської та кредиторської заборгованості. Балансовий метод визначення загальної потреби в інвестиційних ресурсах проекту створення нового підприємства ґрунтується на визначенні необхідної суми інвестиційних активів, які дадуть новому підприємству змогу розпочати господарську діяльність. Розрахунок здійснюється за такими основними складовими: основні засоби (виробничі приміщення та будівлі; сукупність різноманітних машин та обладнання); нематеріальні активи (виходячи з технологій, що використовуються для здійснення операційного процесу); запаси товарно-матеріальних цінностей, що забезпечують операційну діяльність (оборотний капітал, що авансується в запаси сировини та матеріалів, у запаси готової продукції, або товарів, що реалізуються); грошові засоби (на оплату праці, авансові та податкові платежі, витрати на рекламу, комунальні послуги); інші види активів.
Дамо деякі практичні рекомендації щодо застосування балансового методу. Отже, при визначенні потреби в окремих видах машин та обладнання, використовуваних у виробничому технологічному процесі, слід обов'язково враховувати і вартість їх монтажу. Потребу в оборотному капіталі, що авансується в запаси товарно-матеріальних цінностей кожного виду, визначають шляхом множення обсягу їх витрачання за день на норму запасів у днях.
Західні аналітики рекомендують такі норми запасів: за сировиною і матеріалами — 90 днів; за готовою продукцією — ЗО днів; за товарами, що реалізуються підприємствами торгівлі, — 60 днів. Але в кожному конкретному випадку підприємство у бізнес-планах може встановлювати норми запасів товарно-матеріальних цінностей виходячи із власних міркувань щодо особливостей здійснення його господарської діяльності.
Для забезпечення достатнього запасу платоспроможності створюваного підприємства рекомендується планувати потребу в грошових засобах на 90 днів, згодом ці норми можуть знижуватись.
Оскільки формування активів підприємства завжди пов'язане з альтернативним вибором (оренда, будівництво, придбання; рівень запасів, можливості залучення технологій чи розробка власних тощо), розрахунки потреби в інвестиційних ресурсах доцільно здійснювати у трьох варіантах: визначення мінімально необхідного обсягу; достатнього обсягу страхових запасів та матеріальних і грошових активів; максимально необхідної суми активів, що дає змогу придбати їх у власність. Але загальна сума сформованих активів підприємства не може бути нижчою за мінімальний обсяг статутного фонду, визначеного законодавством для певної сфери діяльності або організаційно-правових форм її здійснення.
Якщо необхідно визначити чисту балансову вартість підприємства, що вже тривалий час функціонує, можна підсумувати залишкову вартість проіндексованих основних засобів підприємства, суму нематеріальних активів, суму запасів матеріальних оборотних засобів за залишковою вартістю, суми всіх форм фінансових ресурсів підприємства за вирахуванням заборгованості, капітальних вкладень та вартості незавершеного будівництва.
Суть методу аналогій при оцінюванні ринкової вартості необхідних інвестиційних ресурсів (активів) полягає у використанні даних про продаж аналогічних активів або підприємств на аукціонах, за конкурсом та у процесі приватизації. Таке оцінювання обов'язково здійснюється з урахуванням галузевої належності підприємства, особливостей регіону, обсягів діяльності та технологій, що використовуються на підприємстві. Слід зазначити складність використання цього методу, оскільки завжди є певні обмеження щодо добору адекватного інвестиційного активу — аналога за всіма визначеними параметрами, тому вводяться коригувальні коефіцієнти окремих параметрів, але їх оцінка є, як правило, лише суб'єктивним уявленням експерта.
Найменш точним, але найбільш простим методом визначення потреби в інвестиційних ресурсах є метод питомої капіталомісткості продукції підприємства. Наприклад, розрахунок загальної потреби в інвестиційних ресурсах для створення нового підприємства (Inv3ar) за цим методом здійснюється за такою формулою:
Inv3ar = Inv0 + KM * Q,
де Inv0 — передстартові витрати та інші разові витрати капіталу, пов'язані зі створенням підприємства;
KM — середньогалузевий чи аналоговий показник капіталомісткості продукції. Цей показник становить відношення суми власного та запозиченого капіталу до загального обсягу виробленої (реалізованої) продукції і розраховується стосовно галузі або підприємства-аналога;
Q — середньорічний обсяг виробництва продукції, що планується.
Оскільки показник середньогалузевої капіталомісткості підприємств суттєво коливається за окремими факторами (наприклад, прогресивність використовуваної технології або обладнання), то доцільніше використовувати показник капіталомісткості конкретного підприємства-аналога за визначеними факторами, що суттєво підвищить точність здійснених розрахунків.
За необхідності при визначенні обсягів реальних інвестиційних ресурсів на придбання певних активів доцільно враховувати додаткові витрати на їх технічне переозброєння або ремонт, реконструкцію тощо.
На другій стадії визначення потреби в інвестиційних ресурсах розраховується необхідний обсяг фінансових інвестицій. Розрахунок потреби в цих інвестиціях здійснюється, як правило, лише для підприємств, що вже деякий час функціонують, і базується на встановлених раніше співвідношеннях різних форм інвестування у прогнозованому періоді.
Загальна потреба в інвестиційних ресурсах для здійснення фінансових інвестицій визначається шляхом підсумовування потреби в них у першому (початковому) періоді та обсягів приросту цих ресурсів у кожному наступному періоді.
На третій стадії визначається загальний обсяг необхідних інвестиційних ресурсів. Він розраховується шляхом підсумовування запланованого обсягу необхідних засобів у процесі реалізації окремих реальних інвестиційних проектів, потреби в ресурсах для здійснення фінансових інвестицій та суми резерву капіталу, яка звичайно передбачається в обсязі 10—12 % від сукупної потреби в коштах для реального та фінансового інвестування. Крім того, загальна потреба в інвестиційних ресурсах додатково диференціюється за окремими стадіями здійснення на підприємстві інвестиційного процесу або за проектом. Так, на передінвестиційній стадії потрібні незначні обсяги інвестиційних ресурсів, що спрямовуються насамперед на розробку бізнес-плану, фінансування досліджень та проектних робіт. Наступна інвестиційна стадія потребує значних обсягів інвестиційних ресурсів, оскільки здійснюються будівельно-монтажні роботи або придбання необхідних активів. І, нарешті, експлуатаційна стадія характеризується передусім формуванням інвестиційних ресурсів для фінансування оборотних активів підприємства.
II. Вивчення можливостей формування інвестиційних ресурсів за рахунок різних джерел — другий етап розробки стратегії, на якому розглядаються можливі джерела фінансування інвестицій з урахуванням специфіки господарської діяльності того чи іншого підприємства. Усі джерела формування інвестиційних ресурсів поділяють на три основні групи: власні, позикові, залучені (рис. 1.9).

Розглянемо їх із відповідними, де ми вважаємо за необхідне, коментарями.
До складу власних джерел належать такі:
1. Частина чистого прибутку, що спрямовується на виробничий розвиток (фонд розвитку виробництва). Тут необхідно зазначити, що на сучасному етапі економічного розвитку України криза неплатежів між підприємствами суттєво обмежує можливості фінансування інвестицій за рахунок прибутку, який у розвиненій економіці є одним з основних джерел фінансування інвестицій. Обмежений попит на продукцію деяких вітчизняних підприємств, нерентабельність виробництва продукції поставили ці підприємства на межу банкрутства. І навіть прибуткові підприємства внаслідок загальної нестабільності та високих ризиків не здійснюють інвестицій у власне виробництво, незважаючи на високий ступінь зношення основних засобів.
2. Амортизаційні відрахування. Поряд з прибутком важливим джерелом фінансування інвестицій є амортизаційні відрахування, що належать до витрат виробництва та обігу і з яких формується амортизаційний фонд — складова фонду відшкодування.
Можливості сформованого амортизаційного фонду як джерела реальних інвестицій на підприємстві залежать насамперед від стабільності рівня цін. Зростаюча інфляція знецінює власні кошти підприємств, накопичені за рахунок амортизаційних відрахувань, тому одним з найважливіших заходів, спрямованих на підвищення внутрішньої інвестиційної активності, є інфляційних захист амортизаційного фонду шляхом пропорційної індексації балансової вартості основних засобів.
На жаль, у сучасних умовах господарювання, коли немає контролю за цільовим використанням коштів підприємства, амортизаційний фонд перетворився з фонду відтворення на фонд поточного використання для задоволення потреб споживання; отже, необхідно негайно припинити таку згубну практику і відновити інвестиційний характер амортизаційних відрахувань, створити умови для використання їх за їхнім економічним призначенням.
Крім того, вітчизняна практика впровадження коригувальних коефіцієнтів, за допомогою яких вилучається частина амортизаційних відрахувань підприємств на користь бюджету, збільшуючи тим самим оподатковуваний прибуток, а також прийняття за базу для нарахування амортизації залишкової вартості (що штучно подовжує амортизаційний період і стримує швидке обертання коштів підприємства), взагалі практично виключили амортизаційні кошти з переліку джерел відновлення основних засобів підприємства. Відомо, що чим більше прибутку підприємства спрямовується в амортизаційні відрахування (шляхом підвищення їх норм), тим швидше формуються нагромадження для інвестування, тобто прискорюється обіг основного капіталу. У світовій практиці господарювання прискорена амортизація як економічний стимул інвестування може здійснюватися двома способами:
а) штучно скорочуються нормативні терміни експлуатації техніки та устаткування й відповідно збільшуються норми амортизації;
б) без скорочення встановлених державою нормативних термінів використання основного капіталу окремим підприємствам дозволяється протягом кількох років здійснювати амортизаційні відрахування у підвищених обсягах, але зі зниженням їх у подальші роки.
Для пожвавлення інвестиційної активності підприємств та активізації процесу нагромадження капіталу держава (в умовах ринку) додатково до прискореної амортизації може знижувати ставки оподаткування прибутку. Найбільший стимулюючий ефект досягається при поєднанні пільгової амортизаційної політики з політикою "дешевих" грошей (кредитною експансією).
Суттєве значення для формування власних інвестиційних ресурсів мають й інші джерела коштів підприємства. Зокрема, до них належать такі:
Страхова сума відшкодування збитків, викликаних втратою майна.
Раніше здійснені термінові фінансові вкладення, термін погашення яких закінчується в поточному періоді.
Реінвестована шляхом продажу частина основних засобів.
Іммобілізована в інвестиції частина надлишкових оборотних активів.
Друга група можливих інвестиційних ресурсів підприємства — позикові джерела, які в сучасній світовій практиці використовують насамперед для фінансування інвестиційних проектів з низьким ступенем ризику та чітко визначеними шляхами успішної реалізації проекту. До складу позикових джерел входять такі:
1. Довготермінові кредити банків та інших кредитних інститутів. Зазначимо, що з економічного погляду не можна ототожнювати терміни "позика" і "кредит" (хоч кредит інколи може виступати у формі позики — безвідсоткового кредиту). Отже, позика (позичка) — це вид господарсько-економічної операції, у процесі здійснення якої одна сторона (позикодавець) передає іншій стороні (позичальнику) у тимчасову власність гроші або товари (речі), а позичальник зобов'язується повернути таку саму суму чи кількість товару в заздалегідь обумовлений строк. Отже, позика надається завжди на умовах повернення, але без комерційного зиску, тобто безкоштовно. Кредит — господарсько-економічна операція з надання однією стороною (звичайно юридичною особою) іншій (юридичній або фізичній особі) грошей чи певного товару в борг (строкове користування на засадах повернення) і, як правило, за певну плату (сплату встановленого відсотка від загальної суми кредиту). Кредитні операції є багатонаправленими і порівняно численними, тому їх групують за певними ознаками. Довготермінові кредити в основні засоби підприємств звичайно називають інвестиційними.
Проте в Україні банки (як, до речі, й інші фінансові структури) поки що орієнтовані насамперед на короткотермінове кредитування, оскільки це визначається структурою їх пасивів: власні кошти відносно невеликі, а залучені, як правило, — короткотермінові. Отже, короткотермінова структура депозитів у сучасних умовах диктує банкам необхідність і самим орієнтуватися на короткотермінові кредити, таким чином стримуючи зростання частки довготермінових кредитів. Інфляція також робить довготерміновий кредит невигідним для банків.
Активізація процесу залучення коштів населення до банківських установ гальмується наявними нині значним розривом між ставками за кредитами та депозитами комерційних банків. Ризиковий характер інвестиційної діяльності в сучасних умовах зумовлює високі кредитні ставки, крім того, банки в більшості випадків взагалі не бажають ризикувати, оскільки немає досконалої системи добору ефективних конкурентоспроможних інвестиційних проектів.
Перетворення довготермінових кредитів банків на реальне джерело інвестиційних ресурсів підприємства можливе лише за низької реальної відсоткової ставки за ними, а саме — 10— 12 % річних, при відстроченні виплат до закінчення освоєння виробничих потужностей. Необхідно переорієнтувати інтереси банків з роботи на ринку цінних паперів на інвестування реального виробництва. Як показує господарська практика, у розвиненій ринковій економці підвищення реальної відсоткової ставки на 1 % зменшує інвестиції у нове обладнання на 10—15 %.
Останнім часом поряд з традиційними банківськими технологіями — кредитами — з'явилася нова форма — форфейтинг, яку використовують для фінансування насамперед спільних інвестиційних проектів, і фактично вона трансформує комерційний кредит у банківський.
Взагалі операція "а-форте" (фр. a forfait — цілком, загальною сумою) — це купівля у кредитора на безобіговій основі боргу, зазначеного в оборотному документі. Покупець (інвестор), який не має на момент укладання контракту необхідної суми фінансових засобів для оплати угоди з придбання певного об'єкта, виписує продавцю комплект векселів, загальна вартість яких дорівнює вартості об'єкта, що реалізується, з урахуванням відсотків за відстрочення платежу, тобто за наданий комерційний кредит. Терміни платежів за векселями рівномірно розподілені, зазвичай кожний вексель виписують на півроку (хоч за певних умов термін може бути збільшено і до року).
Отриманий комплект векселів покупець враховує у банку без права обороту на себе (тобто передбачається звільнення продавця від майнової відповідальності у випадку, якщо банк не зможе стягнути з векселедавця вказані у векселях суми) і одразу отримує гроші за реалізований товар. Таким чином, комерційний кредит надає не сам продавець, а банк, який погодився врахувати комплект векселів і тим самим узяти весь ризик на себе. Купівля оборотного зобов'язання відбувається, як правило, зі знижкою. Проте форфейтинг для інвестора є відносно дорогою формою кредитування, оскільки кредит він отримує в кінцевому підсумку через посередника (банки). Механізм форфейтингу переважно використовується у двох видах операцій: експортних — з метою сприяння надходження наявних грошей експортерові, що надав кредит іноземному покупцеві, а також фінансових — з метою швидкої реалізації довготермінових фінансових зобов'язань.
Використання фортфейтингу вигідне і доцільне, коли підприємству одноразово потрібна велика сума для здійснення інвестицій у придбання нового обладнання тощо з відстроченням платежу на термін від шести місяців до семи років. До того ж така операція вигідна експортерові, бо фортфейтер купує боргові зобов'язання за вирахуванням відсотків на весь термін.
Фінансування інвестицій підприємства може також здійснюватися шляхом отримання іноземних кредитів. Як правило, такі кредити надають так звані фонди допомоги — інвестиційні інститути, які підтримуються іноземними урядами. Ці фонди надають кредити переважно підприємствам, які виготовляють продукцію на експорт або можуть запропонувати ліквідні активи як заставу.
2. Емісія облігацій підприємства. Облігація — цінний папір, що засвідчує внесення його власником певної суми грошових коштів і підтверджує зобов'язання емітента (облігації мають право випускати підприємства усіх форм власності) відшкодувати номінальну вартість у зазначений у цінному папері термін з виплатою фіксованих відсотків. Облігації всіх видів розповсюджуються серед юридичних і фізичних осіб на добровільних засадах. Володіння облігацією не дає права на участь в управлінні товариством. Облігації можуть бути іменними і на пред'явника, відсотковими та безвідсотковими (цільовими). Курс облігацій на ринку цінних паперів залежить від попиту та пропозиції на них. Тому ринкова вартість кожної конкретної облігації у певний момент часу може бути вищою або нижчою від номінальної.
Емісія облігацій у світовій практиці набула значного поширення, але в Україні, насамперед через економічну нестабільність та велику ймовірність погіршення загального економічного становища в країні, цей вид цінних паперів як джерело інвестиційних ресурсів майже не використовується (невідомо, яку ставку дохідності треба встановлювати за облігаціями).
Крім того, цей вид ресурсів не поширений у зв'язку з нерозвиненістю фондового ринку, неплатоспроможністю попиту та невеликими розмірами статутного фонду більшості підприємств (чинне законодавство обмежує обсяги емісії облігацій у межах не більше 25 % обсягу статного фонду і дозволяє її тільки після повної оплати всіх попередніх емісій акцій). Емісійний дохід, який отримують від продажу облігацій, обкладається податком на прибуток, тому це джерело фінансування інвестицій можуть використовувати переважно великі підприємства зі значними розмірами статутного фонду, які погоджуються нести майнову відповідальність за залучені ними кошти (підприємство відповідає за них усім своїм майном).
3. Цільовий державний кредит, спрямований на конкретний вид інвестування. Наприклад, Постановою КМУ від 13.04.2000 № 654 на базі колишнього Державного інноваційного фонду та його регіональних відділень було створено Українську державну інноваційну компанію як небанківську фінансово-кредитну установу, основними завданнями якої є такі:
організація роботи з добору та експертизи інноваційних проектів, спрямованих на забезпечення розвитку економіки;
фінансування інноваційних проектів, спрямованих на впровадження прогресивних науково-технічних розробок і технологій у виробництво, освоєння випуску нових видів продукції шляхом надання підприємствам кредитів, інвестування та здійснення цими підприємствами спільної діяльності;
залучення позабюджетних джерел (у тому числі іноземних) для фінансування інноваційних проектів;
забезпечення повернення інноваційних позик Державного інноваційного фонду шляхом запровадження управління борговими зобов'язаннями дебіторів.
Відсоткові ставки за кредитами є пільговими (не перевищують 10—12 % річних).
Іншим прикладом може бути колишня Українська державна кредитно-інвестиційна компанія (реорганізована згодом у відкрите акціонерне товариство "Акціонерна компанія "Держінвест України"), яка була створена з метою залучення внутрішніх та зовнішніх кредитних ресурсів та інвестицій у пріоритетні галузі економіки України і забезпечення реалізації державної політики в цій сфері. її основними завданнями були такі:
розробка та здійснення комплексу заходів щодо фінансування інвестиційних проектів, у тому числі за рахунок бюджетних та позикових коштів, коштів суб'єктів підприємницької діяльності, іноземних інвестицій та кредитів; супроводження інвестиційних проектів та контроль за раціональним використанням залучених ресурсів;
обслуговування іноземних кредитів, у тому числі кредитів, які, згідно з міжнародними угодами України, надані під гарантії урядів іноземних держав, а також міжнародними організаціями та іноземними банками;
співпраця з міжнародними організаціями, урядовими та неурядовими організаціями іноземних держав у питаннях залучення фінансових ресурсів у економіку України.
Компанія здійснювала свою діяльність на основі статуту, затвердженого Кабінетом Міністрів України від 02.06.98 № 771. Проте на сьогодні згідно з розпорядженням уряду ВАТ "Акціонерна компанія "Держінвест України" було ліквідовано у зв'язку з неефективним функціонуванням (розпорядження Кабінету Міністрів України від 13.09.2001 № 414-р
"Про передачу в оперативне управління Держпідприємництву окремого майна ВАТ "Акціонерна компанія "Держінвест України").
Податковий інвестиційних кредит — це відстрочення сплати податку на прибуток, що надається суб'єкту підприємницької діяльності на визначений термін з метою збільшення його фінансових ресурсів для здійснення інноваційно-інвестиційних програм, з наступною компенсацією відстрочених сум у вигляді додаткових надходжень податку через загальне зростання прибутку, що буде отриманий внаслідок реалізації таких програм.
Інвестиційний лізинг — довготермінова передача на платній основі майна підприємства, машин та обладнання — є однією з перспективних форм залучення позикових ресурсів. Його можна вважати різновидом довготермінового кредиту, що надається в натуральній формі, тобто як довготермінова оренда різноманітного устаткування і транспортних засобів.
Лізингові відносини є, по суті, кредитними угодами, оскільки лізингоодержувач отримує в тимчасове користування вартість, втілену в машини та обладнання, на умовах зворотності та платності. Підприємства більшості країн світу вже давно практикують оновлення виробничих потужностей за рахунок лізингу, оскільки лізинг дає змогу не заморожувати власний капітал, заощаджувати на витратах, пов'язаних із володінням майном, встановлювати за погодженням із лізингодавцем гнучкіший, ніж за кредитною угодою, порядок здійснення платежів, можливе також укладання лізингових угод без необхідності застави тощо. Однак у кінцевому підсумку лізингова угода, як правило, виявляється дорожчою, ніж кредит, оскільки у лізингові платежі обов'язково закладається сума амортизації, а також комісійна винагорода лізингодавцю за надані послуги лізингоодержувача, передбачені договором лізингу. Лізинг може бути дешевшим від кредитної угоди, наприклад, за наявності певних пільг, що, до речі, практикується в багатьох розвинених країнах для стимулювання розвитку лізингу.
Укладанню лізингової угоди передує всебічне дослідження потенційним лізингодавцем фінансового становища підприємства-лізингоодержувача (як і при укладанні будь-якої кредитної угоди). Лише якщо фінансовий стан клієнта визнано задовільним, приймається рішення про укладання лізингової угоди.
Інвестиційний селенг — це порівняно нова форма залучення інвестиційних ресурсів, яка полягає у передачі власником (юридичною або фізичною особою) права користування і розпорядження своїм майном за певну плату. До такого майна можуть належати будівлі, споруди, сировина і матеріали, цінні папери, продукти інтелектуальної праці.
Кошти фізичних осіб. На Заході кошти фізичних осіб — приватні інвестиції в інноваційно-інвестиційну сферу — набули досить значного поширення. У прямому ризиковому (венчурному) фінансуванні особлива роль належить так званим неформальним індивідуальним інвесторам. Однак в Україні у зв'язку зі скрутним фінансово-економічним становищем трапляються лише поодинокі випадки вкладення коштів фізичними особами в інвестиційні чи інноваційні проекти.
Крім зазначених позикових джерел формування інвестиційних ресурсів підприємства можна виокремити ще такі короткотермінові позикові джерела: короткострокові кредити та позики банків і небанківських фінансових інститутів; товарні (комерційні) кредити, що надаються постачальниками сировини та матеріалів.
До складу залучених джерел належать такі:
1. Емісія акцій підприємства. Акція — цінний папір без визначеного терміну обігу, який засвідчує пайову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в ньому та право на участь в управлінні акціонерним товариством і одержання частини прибутку у вигляді дивідендів, а також на участь у розподілі майна в разі ліквідації акціонерного товариства.
Є два основних типи акцій: прості та привілейовані. Останні дають їх власнику переважне право на одержання фіксованих та гарантованих дивідендів, а також на першочергову участь у розподілі майна акціонерного товариства в разі припинення його діяльності як юридичної особи, але не дають права на участь в управлінні товариством (на відміну від простих акцій). Отже, акціонерні товариства у разі необхідності залучення додаткових інвестиційних ресурсів випускають привілейовані акції насамперед тому, що вони дають змогу мобілізувати капітал, не втручаючись у права володіння майном підприємства, оскільки не дають права голосу. Окрім того, на відміну від облігацій їх не треба викуповувати в зазначений термін, а за привілейованими акціями з відкликанням підприємство само вибирає термін викупу.
Доходи за простими акціями виплачуються з чистого прибутку, залежно від його обсягу і поділу на частину, що заощаджується, та частину, що виплачується у вигляді дивідендів (виплата дивідендів за простими акціями здійснюється в останню чергу після виплати відсотків за привілейованими акціями). Розмір дивідендів визначається за залишковим принципом та може значно коливатись, але необхідно мати на увазі, що звичайні акції краще пристосовані до умов інфляційної економіки та до змін кон'юнктури фондового ринку. При розподілі майна внаслідок ліквідації підприємства прості акції забезпечуються в останню чергу. Таким чином, рівень ризиковості інвестування в привілейовані акції значно нижчий, ніж у прості акції, але вищий за вкладення в облігації підприємства, оскільки ті не мають чіткого терміну погашення та достатньо надійного забезпечення майном товариства при його ліквідації.
У структурі фінансування інвестицій у промислово розвинених країнах з ринковою економікою найбільша частка припадає на акціонерний капітал, однак в Україні, насамперед через загальну нерозвиненість фондового ринку та його інфраструктури, він становить незначну частку.
2. Емісія інвестиційних сертифікатів розглядається як джерело інвестиційних ресурсів для інвестиційних фондів та компаній.
Інвестиційний сертифікат — це цінний папір, який випускається виключно інвестиційним фондом або інвестиційною компанією і дає його власникові право на одержання доходу у вигляді дивідендів. Інвестиційні сертифікати можуть бути іменними та на пред'явника; обсяг їх емісії не може перевищувати 15-кратного розміру статутного фонду; розміщуються і викуповуються за ціною, яка відповідає вартості чистих активів; вони також можуть обмінюватися на приватизаційні папери (вважається, що для громадян інвестиційний фонд є найбільш привабливою формою розміщення їх приватизаційних коштів).
Інвестиційні фонди та інвестиційні компанії являють собою комерційні акціонерні товариства і здійснюють свою діяльність виключно в галузі інвестування народного господарства України.
Інвестиційний фонд — це юридична особа, заснована у формі закритого акціонерного товариства, що здійснює діяльність (причому виключно у сфері спільного інвестування), пов'язану із залученням коштів за рахунок емісії власних цінних паперів та з інвестуванням власних коштів у цінні папери інших емітентів. Спільним інвестуванням визнається діяльність, яка здійснюється в інтересах та за рахунок засновників і учасників інвестиційного фонду шляхом випуску інвестиційних сертифікатів і проведення операцій з цінними паперами. Статутний капітал інвестиційного фонду має становити не менше 2 тисяч мінімальних заробітних плат (інвестиційної компанії — 50 тисяч), встановлених на момент його реєстрації, та може формуватися за рахунок внесків у вигляді коштів, цінних паперів і нерухомого майна (частка останнього не має перевищувати 25 %). Не можуть бути засновниками фонду юридичні особи, частка державного майна у статутному фонді яких перевищує 25 % загального майна фонду.
Інвестиційні фонди поділяються на відкриті та закриті. Відкритий інвестиційний фонд випускає інвестиційні сертифікати із зобов'язанням перед його учасниками щодо їх викупу, а закритий — здійснює випуск сертифікатів без зобов'язань щодо їх викупу. Інвестиційний фонд не має права мати у своїх активах більш ніж 10 % цінних паперів одного емітента (25 % — за умови їх придбання за приватизаційні папери) та інвестувати понад 5 % своїх активів у цінні папери одного емітента; тримати в цінних паперах менш ніж 70 % активів інвестиційного фонду; брати банківські кредити (крім випадків, коли отриманий кредит буде використано для викупу відкритим фондом своїх інвестиційних сертифікатів); займатися представницькою діяльністю з приватизаційними паперами; здійснювати інвестиції в цінні папери, емітентом яких є афілійована особа інвестиційного фонду.
За виконання обов'язків інвестиційному управляючому, який керує активами фонду, організовує продаж інвестиційних сертифікатів, підраховує вартість чистих активів із розрахунку на один випущений інвестиційний сертифікат, виплачують винагороду в розмірі, що не перевищує 5 % середньорічної вартості чистих активів інвестиційного фонду, або 10 % , якщо активи інвестиційного фонду більш ніж на 50 % сформовані за рахунок приватизаційних паперів.
Перевагою розміщення коштів у інвестиційному фонді є те, що всі його учасники отримують однакові дивіденди, незалежно від того, в які підприємства вкладені їхні кошти, а також те, що в інвестиційному фонді знижується до мінімуму ризик втрати майна та доходів навіть у випадку банкрутства одного або кількох підприємств, акціями яких володіє фонд.
Під інвестиційною компанією розуміється торговець цінними паперами, який здійснюючи певні види діяльності (посередницькі, консультативні та інші послуги на ринку цінних паперів, але такі що не суперечать законодавству), також залучає кошти для здійснення спільного інвестування шляхом випуску та розміщення цінних паперів. Інвестиційні компанії створюються у формі акціонерних товариств або товариств з обмеженою відповідальністю для проведення спільного інвестування.
Для здійснення спільного інвестування інвестиційна компанія має заснувати взаємний фонд — відокремлений підрозділ компанії. Емісію інвестиційних сертифікатів інвестиційний та взаємний фонди інвестиційної компанії здійснюють після реєстрації їх випуску Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.
На жаль, розвиток інститутів спільного інвестування в Україні перебуває сьогодні у стані кризи, і через непослідовність та правову недосконалість концепції масової приватизації такі інститути майже дискредитовано.
3. Безоплатно надані державними органами та комерційними структурами кошти на цільове інвестування (або спонсорські кошти). Це джерело фінансування інвестицій досить широко застосовується на Заході, проте в Україні через дефіцит бюджетних коштів вітчизняним підприємцям на державне цільове інвестування розраховувати майже не доводиться.
4.1, нарешті, останнє джерело залучення коштів на підприємствах неакціонерної організаційно-правової форми — внески сторонніх вітчизняних та зарубіжних інвесторів до статутного фонду — має, на нашу думку, помітний потенціал в Україні. Однак як недолік цього джерела зазначимо, що в разі вступу до товариства нового учасника воно підлягає перереєстрації, а це досить трудомісткий процес.
Другий етап розробки стратегії формування інвестиційних ресурсів підприємства передбачає також обов'язковий аналіз співвідношення зовнішніх та внутрішніх джерел фінансування інвестицій, що склалося на підприємстві у попередньому періоді, а також вартості залучення капіталу за рахунок різних джерел; оцінюється достатність власних інвестиційних ресурсів, сформованих на підприємстві; досліджуються динаміка та співвідношення загальних обсягів і форм залучення позикових інвестиційних ресурсів у розглядуваному, попередньому періодах та на довготермінову перспективу; аналізується ефективність використання позикових джерел фінансування інвестицій у цілому та окремих їх форм на підприємстві. Результати такого аналізу беруть за основу для оцінювання оптимальності формування інвестиційних ресурсів на підприємстві в обсягах і формах, що склалися.
III. Визначення методів фінансування окремих інвестиційних програм та проектів — третій етап розробки стратегії формування інвестиційних ресурсів. У подальшому на основі результатів, отриманих на цьому етапі, розраховуються пропорції у структурі можливих джерел інвестиційних ресурсів підприємства. Звичайно тут розглядають сім основних методів інвестування проектів та програм: повне самофінансування; акціонування; лізинг та селенг; змішане фінансування (або комбінований метод); кредитне фінансування; венчурне фінансування; бюджетне фінансування (на сучасному етапі розвитку ринкових відносин воно майже втратило своє колишнє значення) (рис. 1.10).

1. Повне самофінансування передбачає здійснення інвестування виключно за рахунок власних (внутрішніх) джерел. Становлення системи самофінансування підприємств усіх форм власності передбачає насамперед збільшення обсягів чистого
Зауважимо, що в західних країнах рівень самофінансування вважається високим, якщо частка власних джерел сягає 60 % та більше від загального обсягу фінансування. З огляду на зазначене цікаво підкреслити, що зниження самофінансування приватного підприємства з одночасним збільшенням його державного фінансування розглядається в ділових колах як падіння престижу або ледь не початок руху до банкрутства. Тому підприємства прагнуть підтримувати якнайвищий рівень самофінансування.
Однак, як показує практика, все-таки цей метод фінансування використовується переважно для реалізації невеликих реальних інвестиційних проектів, а також для здійснення фінансових інвестицій.
Отже, нагромадження підприємствами вільних грошових ресурсів та використання їх у самофінансуванні проектів ще не означає, що вони можуть обійтися без залучення додаткових ресурсів. Власні нагромадження інвестора доповнюються кредитними джерелами, а також таким фінансовим джерелом, як емісія цінних паперів, зокрема акцій та облігацій.
2. Акціонування як метод фінансування використовується для здійснення порівняно великомасштабних реальних (виробничих) інвестицій за умови галузевої чи регіональної диверсифікації інвестиційної діяльності підприємства. Оскільки таке джерело фінансування інвестицій, як залучення довготермінових кредитів банків, на сучасному етапі характеризується високими ставками банківського відсотка, то основним методом зовнішнього фінансування інвестиційних програм підприємства за певних умов може стати емісія цінних паперів. Акціонерний капіталу, для якого характерна висока еластичність попиту на нього (економічною основою акціонування є тимчасово вільні кошти різних підприємств, банків чи фінансових компаній, а також кошти населення, не забезпечені товарним покриттям, — інвестиційна пропозиція), здатний швидше мобілізуватись в обсягах, необхідних для реалізації досить масштабних та прибуткових проектів. Як відомо, максимізація доходів акціонерного товариства здійснюється за рахунок відмови від прав власності на вкладені інвестиційні капітали. Тому стає зрозумілим, що акціонерний капітал є, з одного боку, капіталом залученим (оскільки формується за рахунок зовнішніх джерел), а з іншого боку, капіталом власним, оскільки належить акціонерному товариству в цілому, а не окремим акціонерам. Ця властивість акціонерного капіталу дає змогу використовувати його з максимальною ефективністю (прибутковістю) як єдиний власний капітал.
Фінансування інвестиційних програм підприємства через акціонування може здійснюватися в основному двома шляхами.
Перший шлях — залучення підприємства (стратегічного інвестора) або приватної особи як партнера в закрите акціонерне товариство або товариство з обмеженою відповідальністю (найчастіше цей спосіб фінансування реалізовується через створення спільного підприємства або часткове розміщення акцій). Приватні особи є потенційними інвесторами акціонерного товариства. Стратегічним інвестором, як правило, є підприємство-аналог або таке, що має відношення до певного суміжного виду діяльності; об'єднання зусиль зі стратегічним інвестором приводить до зміцнення ринкових позицій та збільшення конкурентних можливостей підприємства. Іноді інвестором можуть бути інвестиційний фонд, що спеціалізується в цій галузі виробництва, а також венчурні фонди — фінансові інвестори-посередники, що спеціалізуються на ризикових проектах1.
Другий шлях — перетворення підприємства у відкрите акціонерне товариство і проведення відкритої підписки на акції. У такий спосіб можуть залучати капітал підприємства, які мають хорошу репутацію і бажають значно збільшити обсяги виробництва.
На жаль, поки що в Україні є певні обмеження та проблеми щодо можливостей акціонування у фінансуванні інвестиційних проектів підприємств. В основному проблеми для відкритих акціонерних товариств пов'язані із загальною нерозвиненістю фондового ринку та його інфраструктури; необхідністю одержання дозволу на випуск акцій у Комітеті з нагляду; не-покриттям майном випущених акцій (як правило, вони випускаються в електронній формі); недовірою потенційних акціонерів та майже повною відсутністю виплат дивідендів за акціями; непоширеністю використання привілейованих акцій у фінансуванні інвестиційних програм; відмові від залучення стратегічних інвесторів у зв'язку з потенційною можливістю втрати контролю над підприємством з боку його засновників.
Також необхідно зауважити, що чимало підприємств за приватизації набули статусу закритих акціонерних товариств, а отже, вони не можуть залучати значні обсяги інвестиційних ресурсів.
3. Венчурне фінансування полягає в наданні зацікавленими підприємствами певної суми капіталу для реалізації інноваційних проектів (котрі, як відомо, характеризуються підвищеною ризиковістю і ґрунтуються переважно на нових технологіях) в обмін на відповідну частку в статутному фонді або на визначений пакет акцій. Цей метод інвестування, на відміну від звичайного акціонування, здійснюється за допомогою венчурної компанії — посередника між колективними інвесторами та ініціатором інноваційного проекту. Основна частина інвестиційного прибутку, отриманого внаслідок реалізації проекту, розподіляється між інвесторами та замовником проекту; окрему частину прибутку також отримує венчурна компанія як посередник.
Об'єктом інвестування для венчурних інвесторів є вже не діючі підприємства, а заново створювані, які організуються з метою розпочати (venture — ризикувати) та закінчити здійснення певного проекту і залучити для цього зовнішнє фінансування. Якщо від венчурного інвестора вимагається грошовий внесок, а інші співзасновники нового підприємства віддають перевагу внеску в статутний фонд у формі ноу-хау або патентних прав, то доцільним є зустрічна вимога венчурного інвестора залучити незалежного експерта для оцінювання обґрунтованої реальної ринкової вартості майна, що вкладається (венчурний інвестор не зацікавлений у тому, щоб його частка у статутному фонді була занижена через переоцінку ринкової вартості негрошових внесків співзасновників підприємства).
Венчурне фінансування здійснюється у декілька етапів або стадій: фінансування передінвестиційної стадії проекту (проведення науково-дослідних та експериментально-конструкторських робіт, розробка бізнес-плану, формування початкового капіталу; фінансування створення компанії — розробка прототипу, стратегії маркетингу, покриття витрат довиробничого характеру) та фінансування виробничої стадії проекту (витрати на виготовлення інструментів, на маркетинг; створення або розширення необхідних виробничих потужностей; формування оборотного капіталу тощо).
4. Кредитне фінансування економічно вигідно використовувати насамперед при інвестуванні у короткотермінові реальні проекти з високою нормою дохідності інвестицій. Також цей метод можна використовувати для здійснення середньо-термінових проектів і фінансових інвестицій за умови, що норма їх дохідності буде суттєво перевищувати ставку довготермінового кредитного відсотка. Кредитне фінансування може також спрямовуватися і на покриття короткотермінової потреби в оборотному капіталі підприємства.
Конкретні строки та періодичність погашення довготермінового кредиту, що видається юридичним особам, встановлюються за домовленістю банку з позичальником. Кредитна угода — це документ, який є основою кредитних відносин з банком, у ньому визначаються суми позик, що надаються; терміни та порядок використання і погашення позик; відсоткові ставки та інші виплати за кредит; форми забезпечення зобов'язань боржника (застава майна або цінностей тощо, гарантії, угоди страхування відповідальності боржника за непогашення кредиту або угоди банку зі страховими органами про добровільне страхування кредитного ризику, що укладаються в установленому порядку (страхове свідоцтво)); неустойка, штрафи або пені; перелік документів, що надаються банкові.
Необхідно завжди пам'ятати, що безпосередньою умовою отримання кредиту є достатня платоспроможність та ліквідність балансу позичальника, при цьому розглядаються результати господарської діяльності підприємства та оцінюється рівень очікуваної рентабельності проекту, що передбачається кредитувати. Проект має відповідати встановленим законодавством санітарно-гігієнічним, екологічним та іншим нормам, і в разі потреби банк може вимагати надання проектно-розрахункової документації, що підтверджує дотримання встановлених норм (такі висновки роблять уповноважені експертні органи).
5. Лізинг або селенг іноді розглядають у складі схеми довготермінового кредитного фінансування. Ми дотримуємося думки щодо необхідності виокремлення лізингу та селенгу як окремого методу інвестування на тій підставі, що вони мають багато специфічних характерних особливостей.
Отже, лізинг або селенг здебільшого доцільно використати за нестачі власних фінансових коштів для реального інвестування, а також при здійсненні інвестицій у проекти зі швидкооновлюваною технологією або нетривалим періодом експлуатації виробничих об'єктів. У ринковій економіці використання лізингу становить 25—ЗО % загальної суми позичкового капіталу.
Є багато різновидів лізингових операцій, що дає змогу в разі необхідності вибрати той, що найбільше задовольняє вимоги конкретного інвестиційного проекту. Докладніше з видами лізингу можна буде ознайомитися нижче, в окремій присвяченій цьому питанню темі.
Бюджетне фінансування капітальних вкладень найширше застосовувалось в умовах колишньої адміністративно-командної системи. Дійсно, в умовах воєнної економіки або післявоєнної відбудови народного господарства, при низькій рентабельності цілої низки провідних галузей економіки цей метод інвестування діяльності більшості державних підприємств був найприйнятніший. Проте сьогодні цей метод інвестування майже втратив своє колишнє провідне значення, оскільки зважаючи на слабку зацікавленість госпрозрахункових ланок в ефективному використанні одержуваних безповоротно капітальних вкладень державна інвестиційна політика фінансування розширеного відтворення була повністю змінена.
Змішане фінансування передбачає можливість комбінування перелічених вище джерел та методів інвестування у різних пропорціях (звідси інша його назва — комбінований метод) і може застосовуватися для всіх наявних форм і видів інвестування.
Вибір методу інвестування діяльності підприємства, а також наступний процес оптимізації структури джерел формування інвестиційних ресурсів безпосередньо пов'язані з урахуванням позитивних та негативних особливостей використання капіталу з різних джерел.
Власні (внутрішні) джерела фінансування характеризуються такими позитивними особливостями:
а) простотою та швидкістю залучення, оскільки управлінські рішення щодо використання власних джерел приймаються власниками або менеджерами підприємства самостійно, без згоди інших господарюючих суб'єктів;
б) високою віддачею за критерієм норми дохідності (прибутковості) інвестованого капіталу у всіх сферах діяльності, оскільки не вимагають сплати позикового відсотка в будь-яких його формах;
в) забезпеченням фінансової стійкості розвитку підприємства у довготерміновій перспективі, а отже, й істотним зниженням ризику неплатоспроможності та банкрутства підприємства при їх використанні;
г) повним збереженням управління в руках первісних засновників підприємства.
Разом з тим власні джерела фінансування інвестиційної діяльності мають низку негативних рис:
а) обмежений обсяг залучення, а отже й можливостей, у разі потреби значного розширення інвестиційної діяльності підприємства;
б) висока вартість їх використання порівняно з іншими, альтернативними, позиковими джерелами формування капіталу;
в) обмеженість зовнішнього контролю за ефективністю використання власних інвестиційних ресурсів;
г) неможливість використання приросту коефіцієнта рентабельності власного капіталу за рахунок залучення запозичених засобів, оскільки саме завдяки певній комбінації власного та позикового капіталу можна досягти перевищення коефіцієнта фінансової рентабельності діяльності підприємства над економічною.
Позикові та залучені (зовнішні) джерела фінансування характеризуються такими позитивними особливостями:
а) значно більшим обсягом можливого їх залучення порівняно з власними інвестиційними ресурсами (можливість широкого залучення позикових джерел завжди зумовлюється високим кредитним рейтингом підприємства, його платоспроможністю або наявністю гарантій поручителя);
б) більш дієвим зовнішнім контролем за ефективністю інвестиційної діяльності та реалізацією внутрішніх резервів підприємства.
Крім названих вище позитивних особливостей, використання позикового капіталу у фінансуванні господарської діяльності підприємства характеризується більш низькою вартістю його залучення порівняно з власним або акціонерним капіталом (як відомо, відсотки за користування кредитами включаються до собівартості продукції, і цим забезпечується так званий ефект податкового виграшу). Крім того, позиковий капітал здатний генерувати приріст рентабельності власного капіталу (або коефіцієнта фінансової рентабельності діяльності підприємства).
Фінансування інвестиційної діяльності шляхом залучення певних компаній або приватних осіб як партнерів до закритого акціонерного товариства або товариства з обмеженою відповідальністю має таки переваги:
збереження конфіденційності бізнесової інформації;
можливість використання досвідчених співвласників як професійних радників з питань менеджменту;
контроль діяльності підприємства здійснюється лише з боку обмеженої кількості осіб, які можуть бути зв'язані як діловими, так й особистими стосунками.
Перетворення підприємства у відкрите акціонерне товариство і проведення відкритої підписки на акції має такі переваги:
швидке поліпшення фінансового стану підприємства, що в подальшому значно полегшує залучення необхідних кредитів на більш вигідних умовах;
можливість зацікавлення (стимулювання) провідних спеціалістів у певній галузі шляхом передачі їм частки акцій;
значне поліпшення іміджу підприємства;
забезпечення більшої ліквідності акцій, а також можливості зростання акцій підприємства.
Разом з тим є й певні недоліки проведення відкритої підписки на акції, які в основному полягають у втраті конфіденційності через необхідність відкриття інформації про діяльність підприємства та його фінансовий стан; обмеженні діяльності менеджерів підприємства; можливості втрати контролю над підприємством унаслідок консолідації пакета акцій у руках одного або декількох інвесторів.
Загалом, щодо негативних особливостей зовнішніх джерел фінансування інвестиційної діяльності підприємства, то слід назвати такі:
а) складність залучення та оформлення (особливо це стосується великих кредитів, оскільки, як вже було зазначено, це вимагає сторонніх гарантій (іноді навіть на платній основі), страхування тощо);
б) більш тривалий період (термін) залучення, а відповідно, і значна залежність вартості такого капіталу від коливань кон'юнктури фінансового ринку (особливо відчувається підприємством у разі необхідності сплати високих відсотків за отриманими раніше кредитами при загальному зниженні відсоткових ставок на фінансовому ринку);
в) підвищення інвестиційного ризику зниження фінансової стійкості та втрати платоспроможності підприємства, а отже, ймовірності банкрутства у зв'язку з несвоєчасним погашенням отриманих позик;
г) втрата частини прибутку від інвестиційної діяльності у зв'язку з необхідністю сплати позикового відсотка в будь-яких його формах.
І, нарешті, вважаємо за доцільне окремо зупинитися на перевагах та недоліках лізингу. На нашу думку, до найбільш суттєвих переваг варто віднести те, що підприємство отримує пільгові умови оподаткування (лізингові платежі у повному обсязі враховуються у собівартість продукції, тобто не підлягають оподаткуванню), а також те, що лізинг дає підприємству можливість отримати обладнання та розпочати його експлуатацію, не вилучаючи кошти з обігу.
До характерних недоліків використання лізингу у фінансуванні інвестиційної діяльності підприємства слід віднести те, що витрати на лізинг значно перевищують витрати на придбання активу в іншій спосіб, а також те, що підприємство не може розірвати лізингову угоду достроково, бо це призведе до суттєвих штрафних санкцій.
IV. Четвертий, і останній, етап розробки стратегії — оптимізація структури джерел формування інвестиційних ресурсів. Найголовнішим завданням цього етапу є забезпечення такого співвідношення внутрішніх та зовнішніх джерел формування інвестиційних ресурсів, за якого задовольняються вимоги фінансової стратегії підприємства. При цьому головними критеріями оптимізації співвідношення різноманітних джерел фінансування інвестиційної діяльності є такі:
забезпечення високої фінансової стійкості підприємства;
максимізація обсягів чистого прибутку від інвестиційної діяльності, що залишається в розпорядженні первинних засновників підприємства, при різних співвідношеннях внутрішніх та зовнішніх джерел фінансування цієї діяльності.
У процесі оптимізації структури джерел фінансування інвестицій підприємства доцільно дотримуватися таких рекомендацій.
Необхідно забезпечувати залучення максимального обсягу власних інвестиційних ресурсів у реалізованих проектах за рахунок власних джерел.
Слід поповнювати недостатній обсяг власних інвестиційних ресурсів за рахунок зовнішніх джерел (залучення додаткового пайового капіталу власників або інших інвесторів, додаткової емісії акцій тощо).
Має бути встановлений ліміт використання позикових засобів в інвестиційній діяльності підприємства. Максимальний обсяг залучення позикових інвестиційних ресурсів має задовольняти граничному ефекту фінансового левериджу та забезпечувати достатню фінансову стійкість підприємства. З урахуванням розрахованих сум можливого залучення власного капіталу та коефіцієнта фінансового левериджу визначається граничний обсяг запозичених засобів, який забезпечує ефективне використання власного капіталу. Проблемі визначення ефекту фінансового левериджу ще буде приділено пильну увагу, тут лише зазначимо, що цей ефект полягає в тому, що за ефективної господарської діяльності до норми прибутку на власний інвестований капітал прирощується прибуток, одержаний завдяки використанню позикових коштів, незважаючи на їх платність (пам'ятаймо, відсотки за кредит йдуть на собівартість продукції). Завдяки саме цьому досягається максимізація обсягу прибутку від інвестиційної діяльності підприємства при різних співвідношеннях внутрішніх та зовнішніх джерел фінансування.
Необхідно точно визначити співвідношення обсягів позикових інвестиційних ресурсів, залучених на коротко- та довготерміновій основі, виходячи з інвестиційних цілей використання позикового капіталу в передбачуваний період, а також виходячи з вартості залучення цих ресурсів.
Важливим завданням оптимізації структури джерел фінансування інвестицій підприємства є забезпечення мінімізації залучення інвестиційних ресурсів з різних джерел. Висока поточна фінансова стійкість підприємства в подальшому забезпечує зниження вартості залучення позикових інвестиційних ресурсів.
Структуру джерел капіталу, що використовується у фінансуванні інвестиційних програм та проектів, необхідно також оптимізувати на окремих стадіях інвестиційного процесу підприємства. Це дасть змогу забезпечити високу фінансову стійкість підприємства на тривалу перспективу.
Права частина наведеної нерівності — це частка позикових коштів у загальних витратах на проведення заходів програми технічного розвитку. Цей показник дає змогу оцінити ступінь залежності підприємства від залучених позикових коштів. Він є однією з характеристик стійкості стана підприємства.
Запропонована нерівність обмежує обсяг позикових коштів, що спрямовуються на фінансування програм технічного розвитку підприємства. Недотримання цієї умови може призвести до зменшення обсягу прибутку, одержаного підприємством. З іншого боку, аналіз цієї нерівності дає змогу виділити фактори, що їх необхідно брати до уваги під час вирішення питання про доцільність залучення позикових коштів. До цих факторів належать:
рівень ефективності заходів, запланованих у програмі;
рівень відсоткової ставки плати за кредит;
термін надання кредиту;
загальний обсяг витрат на здійснення програми технічного розвитку.
Чим більша ця нерівність, тим більший ефект одержує підприємство від здійснення програми технічного розвитку й тим виправданішим є залучення позикових коштів. Тому варто оцінити вплив перелічених факторів на величину наведеної нерівності. Чим вища ефективність запланованих заходів, нижча відсоткова ставка плати за кредит, довші терміни його надання і чим більший обсяг фінансування програми, тим більша ця нерівність. У таких випадках підприємство зацікавлене у збільшенні частки довготермінових кредитів під час фінансування програм технічного розвитку. На підставі цього можна судити про стабільність тієї частини коштів, що утворюється завдяки довготерміновим кредитам і характеризує стійкість становища підприємства.
Фінансова стійкість підприємства у певний період визначається за допомогою низки показників ефективності управління фінансовими ресурсами:
а) частка власного (акціонерного) капіталу в активах підприємства, що визначається як відношення загальної суми власного капіталу до загальної суми активів;
б) коефіцієнт покриття інвестицій, що визначається як відношення суми власних коштів та довготермінових зобов'язань до обсягу активів балансу;
в) частка позикових коштів у активах, що визначається як відношення загальної суми зобов'язань до загальної суми активів;
г) частка довготермінової заборгованості в капіталі підприємства, що визначається як відношення суми довготермінових боргових зобов'язань до суми власного (акціонерного) капіталу підприємства;
д) частка самофінансування інвестиційної діяльності, що визначається як відношення суми власних фінансових коштів, залучених до формування інвестиційних ресурсів, до загальної їх суми.
Зазначимо, що наступна тема буде присвячена саме методичним основам визначення інвестиційної привабливості підприємств, тому до деяких з перелічених показників ми ще повернемося і розглянемо їх докладніше.
Отже, підсумуємо. Коли підприємству не вистачає інвестиційних ресурсів, сформованих за рахунок чистого прибутку, емісії акцій або статутного фонду, йому доводиться звертатися до боргових фінансових джерел. Для зниження ризику система джерел фінансування має бути по можливості диверсифікованою за терміном погашення та за видами джерел. Як критерії вибору та оптимізації джерел зовнішнього фінансування можуть бути використані:
порівняння розмірів витрат на одержання фінансів з альтернативних джерел;
термін виплати боргу з погляду вигідності терміну погашення у зручній для підприємства час;
ймовірні обмеження у надходженні коштів;
ризик переходу контролю до іншого власника. Необхідно пам'ятати, що кредитори мають пріоритет перед
власниками у виплаті відсотків і погашенні основної суми боргу, якщо підприємство перестає існувати. Як відомо, позики можуть бути з фіксованою або плаваючою оплатою. Якщо ставка фіксована, а коштів у підприємства не вистачає, воно муситиме продати частку свого майна для покриття боргу. У випадку відсутності фіксації ніяких обмежень прав власника, окрім випадку банкрутства, немає.
Таким чином, узагальнено формування системи джерел фінансування інвестицій підприємства має завжди передбачати: визначення критеріїв залучення того чи іншого джерела фінансування; аналіз можливих джерел фінансування на основі оцінки їх якісних та кількісних характеристик; вибір джерел, які найбільше відповідають обраним критеріям; визначення оптимальної структури фінансових джерел.
Отже, при складанні стратегії залучення інвестиційних ресурсів керівництво підприємства має дотримуватися таких основних принципів:
інвестиції з тривалими термінами окупності мають фінансуватися за рахунок довготермінових коштів (за умови, що не передбачається суттєвого надання відсоткових ставок за кредит);
планування має забезпечувати платоспроможність підприємства у будь-який час;
для всіх джерел фінансування необхідно обирати найбільш дешеві методи інвестування;
найбільш ризикові інвестиції мають фінансуватися за рахунок власних коштів підприємства;
необхідно пристосовуватися до потреб ринку, враховувати його довготермінову кон'юнктуру, а також власну залежність від надання кредитів;
необхідно завжди обирати максимально рентабельні інвестиції з урахуванням фактора часу у вартості грошей та загальної тривалості оцінюваних інвестиційних проектів.



загрузка...