Сучасна держава об'єктивно змушена виконувати роль суб'єкта регулювання ринкової економіки через такі економічні функції:
1) визначення головних цілей і пріоритетів макроекономічного розвитку, виходячи із стану економіки і перспектив її розвитку;
2) розробка і впровадження правових норм функціонування ринкової економіки;
3) здійснення цілеспрямованого впливу на економічну діяльність господарюючих суб'єктів через фінансові важелі;
4) контроль за дотриманням антимонопольного законодавства захисту і стимулювання конкуренції;
5) регулювання зовнішньоекономічних відносин;
6) соціальний захист громадян;
7) фінансування суспільних потреб.
Держава виконує свої економічні функції, застосовуючи різноманітні форми і засоби впливу на економіку. Серед основних форм державного регулювання ринкової економіки слід виділити:
– фінансове регулювання (через систему фіскальної політики);
– грошово-кредитне регулювання (через регулювання грошової маси і процентної ставки);
– цінове регулювання (корекція рівня цін товарного ринку);
– структурне регулювання (через зміну галузевої структури економіки і, відповідно, структури попиту і пропозиції на ринку);
– соціальне регулювання (соціальний захист населення через державний перерозподіл доходів);
– адміністративне регулювання (через застосування неекономічних методів впливу на економічне життя).
Найбільше значення сьогодні має фінансове, грошово-кредитне, структурне і соціальне регулювання економіки.
За ринкових умов існують певні обмеження державного впливу на економіку. В принципі повинні бути виключеними будь-які дії держави, які розривають зв'язки у ринковому механізмі, руйнують його. Недопустимі, зокрема, тотальне директивне планування (обов'язкове для виконання всіма суб'єктами економіки), декретування розподілу виробничих факторів і споживчих товарів (за фондами чи по талонах), всеохоплюючий державний контроль за цінами, попитом і пропозицією.
Водночас, це зовсім не означає, що держава у ринковій економіці повністю знімає з себе відповідальність, скажімо, за динаміку сукупного попиту чи цін або забороняє будь-яке планування.
Навпаки, держава уважно стежить (через відповідні інститути) за рухом попиту і цін і, опираючись передусім на економічні методи регулювання, намагається уникнути інфляції чи неповної зайнятості вона не виключає планування, яке, однак, має індикативний (рекомендаційний) характер, виступаючи у формі національних цільових програм.
І сучасна ринкова економіка багато у чому є саморегульованою системою, тому найдоцільнішими є економічні методи державного впливу. Наприклад, такими є фінансове і грошово-кредитне регулювання. Проте це не означає, що у ринковій економіці не мають права на існування адміністративні методи регулювання, тобто вольові, командні, а тому й неекономічні, більше того, у ряді випадків така форма регулювання просто необхідна.
Можна виділити кілька основних напрямів адміністративного регулювання ринкової економіки:
1) державний контроль над монопольними ринками (антимонопольне регулювання);
2) державний контроль над небажаними ефектами системи вільного підприємництва (встановлення відповідних правил і норм ринкової поведінки, забезпечення екологічної безпеки і раціонального використання природних ресурсів);
3) забезпечення мінімально допустимого рівня добробуту і соціального захисту населення (встановлення гарантованого мінімуму заробітної плати і пенсій, меж робочого дня, виплати по безробіттю і інвалідності, допомога багатодітним і неімущим тощо);
4) захист національного ринку (адміністративне регулювання експорту і імпорту, встановлення митних обмежень, тарифів і квот тощо);
5) реалізація цільових програм економічного, соціального і науково-технічного розвитку;
6) забезпечення дотримування національних стандартів усім учасниками суспільного виробництва ("екологічна чистота" і якість продукції, санітарні норми тощо). Адміністративне регулювання стало невід'ємним атрибутом ринкового механізму, воно не перешкоджає зростанню ефективності виробництва і добробуту нації.
Адміністрування небезпечне не саме по собі, воно приносить відчутну шкоду лише тоді, коли починає підмінювати необхідні економічні форми регулювання. Тому, хоча без адміністративного регулювання сучасне ринкове господарство уявляється неможливим, адміністративні форми і методи державного впливу на економіку мають суворо окреслені межі і функції. Основну роль все ж виконують економічні форми і методи регулювання.
Державне регулювання національної економіки знаходить свій вираз у відповідних формах економічної політики.
Економічна політика пов'язана із вибором державою певних форм і методів регулювання економіки з метою забезпечення збалансованого макроекономічного розвитку і гідного добробуту нації. Держава може обирати різні форми і методи впливу на економіку, тому економічна політика держави має різні напрями і пріоритети.
Зокрема, виділяють фіскальну політику (регулювання економіки через податки і державні фінанси), монетарну політику (регулювання через грошову масу і кредитні інструменти), структурну політику (регулювання структури економіки і тим самим попиту і пропозиції), соціальну політику (регулювання соціальної сфери), зовнішньоекономічну політику (створення сприятливих умов для національного виробництва на світовому ринку) та їх підвиди (регіональну, інвестиційну, кон'юнктурну та іншу політику).
Науковою основою державної економічної політики виступає економічна теорія (насамперед макроекономічна теорія). Вона формулює цілі економічної політики, найважливіші серед яких такі:
1) економічне зростання;
2) повна зайнятість;
3) економічна ефективність;
4) економічна свобода у ринкових межах;
5) справедливий розподіл доходів;
6) соціальний захист;
7) економічна рівновага;
8) відсутність інфляції;
9) екологічний захист;
10) збільшення вільного часу громадян як основи гармонійного розвитку особи;
11) оптимальний торговий і платіжний баланси країни.
Усі ці цілі загальновідомі і загальновизнані і у тій чи іншій комбінації визначають напрями економічної політики різних країн.
Однак їх реалізація має багато варіантів, що викликано двома причинами: 1) не усі цілі визначено кількісно (зокрема, економічна свобода, соціальний захист справедливий розподіл доходів тощо), тому допускають різні трактування і різні варіанти економічної політики; 2) цілі, що мають кількісний вираз (наприклад, економічне зростання повна зайнятість, економічна рівновага та інші), часто складають взаємосуперечливе поєднання (скажімо, збільшення вільного часу суперечить цілі повної зайнятості, а повна зайнятість – безінфляційному розвиткові тощо).
Таким чином, будь-яка розумна економічна політика зобов’язана грунтуватись на чіткому визначенні оптимальних пріоритетів в постановці цілей і оцінці наслідків їх реалізації. А це немислимо без перевірки відповідності обраним цільових пріоритетів положеннями економічної теорії.