Логічний парадокс спадного ефекту масштабу. Якщо традиційна для економічної теорії двофакторна виробнича функція Q = f (K, L) досить повно описує виробничий процес, то важко зрозуміти, чому на якомусь етапі збільшення випуску вона починає виявляти спадну віддачу від масштабу. Якщо початковий випуск Q1, а ми прагнемо виробити 2Q1 од. продукції, то це завжди може бути досягнуто або створенням виробництва, аналогічного існуючому, або, якщо дозволяє технологія, збільшенням у два рази кількості застосовуваних факторів у діючому виробництві.
Спадний ефект масштабу — реальність, багаторазово підтверджена практикою. Тоді варто визнати, що коли, збільшуючи K та L у кілька разів, ми не одержуємо відповідного збільшення випуску, то існує ще якийсь фактор, котрий не вдасться збільшити одночасно зі збільшенням K та L. Але якщо є постійний фактор, то це — короткостроковий період, а отже, говорити про віддачу від масштабу неправомірно.
Продовжимо наші міркування. Розглядаючи джерела економії і збитків, що впливають на характер віддачі від збільшення масштабів виробництва (див. параграф 4.1), ми виявили, що основні причини прояву негативного ефекту масштабу мають управлінський (іноді його трактують як організаційний, або комунікаційний) характер. З цим не можна не погодитися. Але з цього випливає, що у виробничу функцію потрібно вводити, принаймні, ще один фактор. Який? Як його оцінити кількісно?
Ми повернемося до цього питання пізніше, перейшовши від матеріально-речовинних оцінок взаємозв’язків у системі «витрати—випуск» до вартісних і застосовуючи результати емпіричних досліджень функцій як виробництва, так і витрат.
Концепція Х-фактора (Х-ефективності) Харві Лейбенстайна. Мікроекономічна теорія виробництва виходить із того, що обсяг випуску визначається кількістю і структурою застосовуваних факторів. З багатьох доступних методів виробництва підприємство прагне вибрати такий, що мінімізує альтернативну вартість використовуваних у процесі виробництва ресурсів. У термінах мікроекономіки це означає, що підприємство завжди прагне досягти найнижчої ізокости, залишаючись на заданій ізокванті (див. рис. 5.6, а), або ж найвищої ізокванти, залишаючись на заданій ізокості (див. рис. 5.6, б). Така стратегія виводить підприємство на оптимальний шлях зростання (див. рис. 5.8).
Це положення спростував відомий американський економіст, уродженець Росії Х. Лейбенстайн у своїй основній статті, опублікованій майже 40 років тому [26, с. 477—506; 30]. Зібравши дані і результати численних емпіричних досліджень, проведених різними вченими та організаціями, і переосмисливши їх, Х. Лейбенстайн дійшов висновку, що багато підприємств можуть працювати ефективніше без будь-яких змін у факторах виробництва. Наприклад, узагальнення результатів діяльності місій МОП (Міжнародна організація праці) з підвищення продуктивності праці в країнах, що розвиваються (на той період — Індія, Бірма, Пакістан, Індонезія та ін.), виявило, що тільки за рахунок удосконалення організації виробництва без додаткових інвестицій можна досягти зменшення витрат більш як на 25 %. Далі в статті показано, що збільшення випуску або зменшення витрат можуть бути дуже значними, якщо виконуватимуться рекомендації консультантів з управління; за порівняння продуктивності праці в США та Великобританії у разі застосовування тієї самої технології більший випуск продукції спостерігається у США. Х. Лейбенстайн висуває концепцію, відому в економічній науці як концепція Х-фактора, або Х-ефективності Лейбенстайна, яка пояснює причини невідповідностей у віддачі тієї самої кількості ресурсів у разі застосовування тієї самої технології.
Лейбенстайн виокремлює такі головні компоненти так званого Х-фактора: внутрішня мотивація, зовнішня мотивація, особливості використання ресурсів, що не надходять у ринковий оборот. Втрати й виграші, обумовлені дією Х-фактора, Лейбенстайн назвав Х-неефективністю та Х-ефективністю відповідно.
Аналізуючи внутрішню мотивацію, Х. Лейбенстайн показав, що трудові контракти є неповними, вони не охоплюють багатьох деталей трудового процесу, звідси — залежність ефективності праці від мотивації зусиль індивідуального працівника у рамках підприємства. Щоб побудувати модель цього явища, Лейбенстайн висуває низку ідей, використовує складний набір поведінково-психологічних постулатів, які пояснюють дії окремого працівника, вводить поняття «область інерції», застосовуючи його як до окремого працівника, так і до системи внутрішньофірмового управління в цілому [(27, с. 65—68]. Х-неефективність цього виду може бути наслідком неповноти трудових договорів, низької трудової моралі, неефективної системи оплати праці, недостатньої зацікавленості керівників, які виявляють «поведінку, яка не максимізує» кінцевих результатів виробництва, та низки інших причин.
Друга складова аргументації Лейбенстайна стосується зовнішніх мотивацій і недостатньо ефективного використання ресурсів, що не надходять у ринковий оборот. Один з її аспектів полягає в тому, що недостатність конкуренції на ринку призводить до витратного «розслаблення» всередині фірми, тоді як конкуренція спонукає до пошуку шляхів зменшення витрат. Х-неефективність цього роду є наслідком неконкурентного оточення підприємства, непередбаченого втручання держави в діяльність підприємств і функціонування ринкового механізму, особливостей національного характеру, моральних цінностей і традицій народу.
Графічне подання неоптимального шляху зростання. На рис. 5.20 наведено ізокостно-ізоквантну діаграму, на якій промінь ОА, що проходить через точки рівноваги виробника (Е1 ? E4), характеризує оптимальний шлях зростання випуску. Наслідком Х-неефективності буде те, що підприємство, перебуваючи у точці Е1 і намагаючись досягти вищої ізокванти Q2, не може «потрапити» у точку Е2. Воно може досягти випуску Q2 тільки компенсуючи неефективність своєї діяльності використанням додаткових ресурсів, тобто перейшовши з точки Е1 у точки В2 або D2. Приріст витрат на ресурси за збільшення випуску може дорівнювати ТС2 – ТС1, а дорівнює ТС3 – TC1, що істотно більше. Отже, Х-неефективність діяльності перекривається нарощуванням додаткових обсягів ресурсів.
Типовий приклад такої поведінки — діяльність багатьох підприємств у СРСР. Результатом її була висока енергоємність і матеріаломісткість продукції, втрати робочого часу, хижацьке ставлення до природних ресурсів, витратний характер економіки в цілому. Особливо це виявлялося в сільському господарстві, організованому за колгоспно-радгоспним принципом.
І хоча концепцію Х-фактора Лейбенстайна було піддано жорсткій критиці такими відомими вченими, як Дж. Стіглер, О. Вільямсон та ін. [27, т. 1, с. 68], її значення виходить за межі теорії виробництва. Вона послужилася базою для становлення так званої нової мікроекономіки, що, на відміну від традиційної неокласичної мікроекономіки, яка досліджує економічні процеси на молекулярному рівні домогосподарств, підприємств, фірм, виходить із постулату атомарної структури товариства і вважає єдиним суб’єктом прийняття рішень окрему людину. При цьому людина Х. Лейбенстайна, на відміну від людини А. Сміта, яка керується принципом економічної раціональності, гнучкіша, пластичніша, відкритіша для зовнішнього світу. Це людина, яка високо цінує свої внутрішні спонуки, яка виявляє, залежно від обставин і власних мотивів, різні типи поведінки, яка нерідко приймає обмежено раціональні або навіть ірраціональні рішення.
Ключові положення
Товаровиробник, приступаючи до організації випуску якогось блага, повинен виявити технічно ефективні способи виробництва і вибрати з них один — економічно ефективний, який забезпечує заданий обсяг випуску за мінімуму витрат або максимізує випуск за заданого бюджету.
Роль бюджетної лінії в теорії виробництва виконує лінія рівних витрат, або ізокоста — геометричне місце точок у просторі факторів виробництва, кожна з яких характеризує комбінацію факторів, що може бути придбана на обмежений бюджет за сформованих ринкових цін на ресурси.
Ізокоста являє собою пряму лінію, яка може бути побудована шляхом відсікання на осях координат відрізків, що показують максимально можливе споживання одного з факторів за нульового споживання іншого за умов повного використання бюджету.
Карта ізокост — множина ізокост, що характеризує доступні виробникові комбінації факторів за різних бюджетів і незмінних цін на ресурси.
Властивості ізокост: негативний нахил, що визначається співвідношенням цін ресурсів; рівнобіжність, оскільки ціни на ресурси та їх співвідношення передбачаються незмінними; чим далі ізокоста знаходиться від початку координат, тим більший бюджет вона відбиває; зміна ціни одного з ресурсів спричинює поворот ізокости навколо точки, що характеризує максимально можливу кількість іншого ресурсу, ліворуч — якщо ціна ресурсу збільшується, і праворуч якщо знижується; зміна співвідношення цін ресурсів так само змінює нахил ізокости.
Технічно ефективні способи одержання заданого випуску подаються ізоквантою (картою ізоквант), економічні можливості товаровиробника задаються ізокостою (картою ізокост). Оптимальна комбінація факторів, що мінімізує витрати, — точка дотику заданої ізокванти та нижчої з можливих ізокост, а, що максимізує випуск, — точка дотику заданої ізокости та найвищої з можливих ізокост.
Оптимум виробника — стан, коли виробник обрав і реалізує оптимальну комбінацію факторів виробництва. Досягнувши оптимального становища, виробник не залишатиме його, допоки не зміняться ціни на ресурси, або ж рухливість ринкового попиту не стане вимагати зміни обсягів випуску продукції, або ж з якихось причин не зміниться бюджет на придбання ресурсів. Саме тому таке становище іноді називають внутрішньою рівновагою виробника. Іншими словами, товаровиробник перебуває у стані внутрішньої рівноваги, якщо співвідношення «витрати—випуск» поліпшити неможливо.
Оптимум, або внутрішню рівновагу товаровиробника, характеризують дві рівнозначні умови: 1) співвідношення граничних продуктивностей ресурсів дорівнює співвідношенню їхніх цін; 2) зважені за цінами граничні продукти факторів виробництва мають бути однакові.
Якщо ж ціна на якийсь ресурс знижується і, отже, його гранична продуктивність на грошову одиницю зростає, підприємству варто перерозподіляти витрати на користь ефективнішого ресурсу, допоки зважені за цінами граничні продуктивності всіх факторів виробництва не вирівняються.
Якщо розмір попиту перевищує виробничі можливості підприємства і ця тенденція має стійкий характер, підприємству варто змінити обсяги застосування факторів і перейти на вищу ізокванту. Для будь-якого обсягу випуску існує своя найефективніша комбінація факторів, яка мінімізує витрати. Лінію, що з’єднує точки дотику ізокост та ізоквант (точки оптимуму, або рівноваги виробника), називають оптимальним шляхом зростання, або лінією зростання, лінією експансії, траєкторією розвитку і т. п.
Лінія експансії може мати різну конфігурацію. Це залежить від співвідношення цін на ресурси, соціально-економічної та технічної орієнтації підприємства й низки інших причин. Якщо підприємство віддає перевагу капіталомістким технологіям, то лінія експансії буде нахилена до осі K; якщо ж ставиться завдання створення якомога більшої кількості робочих місць, можливо навіть на шкоду їхній механооснащеності (праця споживається в більшому ступені, ніж капітал), то лінія експансії буде нахилена до осі L. Зміна цін ресурсів змінює нахил ізокости і відповідно форму лінії експансії.
Зміна ціни фактора впливає на положення оптимуму виробника. Лінія «ціна—споживання фактора» — геометричне місце точок оптимуму виробника, що відповідають різним рівням ціни фактора.
Загальний результат зміни ціни фактора виробництва може бути розбитий на дві складові — ефект заміни та ефект випуску.
Ефект заміни — це та частина зміни обсягу споживання ресурсу, що є результатом зміни його ціни.
Ефект випуску — це та частина зміни обсягу споживання ресурсу, що обумовлена зміною обсягу випуску в результаті зміни ціни одного з ресурсів, які формують комбінацію факторів, що мінімізує витрати виробництва.
Ефект заміни завжди негативний: підвищення ціни ресурсу веде до зменшення, а її зниження — до збільшення обсягу споживання даного ресурсу.
Ефект випуску для «нормальних ресурсів» (нормальних переваг виробника) також негативний, його дію посилює вплив ефекту заміни.
Для «неякісних ресурсів» (менш вагомих для виробника) вплив ефектів заміни і випуску різноспрямований; загальний результат (вплив на обсяг споживання ресурсу) не передбачуваний: він може бути і позитивним, і негативним.
Результати численних емпіричних досліджень показують, що найчастіше за випуску тієї самої продукції різними товаровиробниками (як у рамках національної економіки, так і по країнах) спостерігається різна віддача тієї самої кількості ресурсів за такої самої технології.
Американський економіст Х. Лейбенстайн висунув концепцію Х-фактора, головні компоненти якого — внутрішня мотивація, зовнішня мотивація, особливості використання ресурсів, що не надійшли в ринковий оборот. Втрати й виграші, обумовлені дією Х-фактора, Х. Лейбенстайн назвав відповідно Х-неефективністю та Х-ефективністю.
Негативна дія Х-фактора призводить до того, що підприємство не в змозі вийти на оптимальний шлях зростання і компенсує неефективність власної діяльності нарощуванням додаткових обсягів ресурсів. Типовий приклад такої поведінки — витратна економіка СРСР.
Розробки Х. Лейбенстайна послужилися базою для становлення так званої нової мікроекономіки, що виходить із постулату атомарної структури суспільства і вважає єдиним суб’єктом прийняття рішень окрему людину.
За створення нового виробництва і вибору шляху зростання підприємству варто враховувати різноманітні фактори: ціни на ресурси та їх динаміку; усталеність попиту на продукцію; можливість появи товарів-субститутів і нових конкурентів; спрямованість соціальної, економічної і технічної політики тощо. Проте економічно ефективним способом виробництва якогось заданого обсягу випуску був, є і буде такий, що мінімізує альтернативну вартість використовуваних у процесі виробництва ресурсів.
ТЕМА 6. ВИТРАТИ ВИРОБНИЦТВА ЗА ЧАСТКОВОЇ ВАРІАЦІЇ ФАКТОРІВ
6.1. Взаємозв’язок між функціями виробництва і витрат
Функція витрат як зворотна до функції виробництва. Залежність між обсягом випуску продукції (Q) і витратами (ТС) мінімально необхідними для забезпечення цього випуску, називається функцією витрат.
В основі функції витрат лежить функція виробництва, що описує співвідношення між «входом» і «виходом» підприємства як ринково-виробничої системи і характеризує максимально можливий випуск продукції за розрахунковий період за кожної конкретної комбінації факторів виробництва. Якщо витрати факторів наведено у натуральному вимірі — це технологічна виробнича функція, якщо ж враховано ціни факторів — це функція виробництва у вартісному вимірі.
В економічний теорії, як уже зазначалося, традиційно використовується двофакторна виробнича функція — Q=f (K,L) Позначимо ставку заробітної плати (ціну одиниці праці) через PL, а ціну одиниці капіталу через РK. Тоді витрати на виробництво деякого обсягу випуску продукції дорівнюватимуть
C(Q)=Pl*L+Pk*K (6.1)
Як бачимо, загальна сума витрат залежить від обсягів залучених у виробництво ресурсів праці (L) і капіталу (K) та цін на них. Обсяги застосування ресурсів, у свою чергу, визначаються їх комбінацією, обраною відповідно до правила найменших витрат і розміру випуску. Тому вираз (6.1) може бути поданий у такому вигляді:
C(Q)=f[Q(K,L), Pk, Pl] (6.2)
Функція витрат є зворотною до вартісної функції виробництва (рис. 6.1).
У такий спосіб вид функції витрат визначається двома детермінантами:
а) характером функції виробництва;
б) цінами факторів виробництва.
Характер функції виробництва визначає динаміку витрат, тобто конфігурацію кривих за графічного подання функції витрат; ціни факторів виробництва визначають рівень витрат, тобто положення точок витрат на графіках за кожного обсягу випуску.
Зауважимо, що крім зазначених, існують й інші детермінанти, що впливають на рівень і динаміку витрат на виробництво, однак, у мікроекономічній теорії від них заведено абстрагуватися.
Якщо ціни ресурсів і технологія в міру збільшення обсягів випуску залишаються незмінними, то функція витрат є дзеркальним відбитком функції виробництва.
Варіації факторів виробництва і функція витрат. Залежно від можливостей варіювання факторами виробництва розрізняють функції витрат миттєвого, короткострокового і тривалого періодів.
У миттєвому періоді фактори не варіюють, обсяги їх застосування, що визначають заданий випуск, незмінні, функція виробництва описується точкою, яка характеризує оптимальну комбінацію факторів L і K (див. рис. 1.3). Витрати на виробництво Q одиниць продукції також незмінні, функція витрат у координатах ТС — Q являє собою точку.
У тривалому періоді всі фактори є змінними за визначенням. Вони можуть варіювати за збереження початково обраної оптимальної пропорції капіталу і праці (пропорційна варіація факторів) і за зміни цієї пропорції (непропорційна варіація). У будь-якому разі довгострокова функція витрат — це лінія, що виходить із початку координат, конфігурацію якої визначає властивий даному виробництву ефект масштабу. Ці питання розглядатимуться в темі 7.
У короткостроковому періоді, за визначенням, одна група факторів (або хоча б один фактор) є постійними, тобто не залежними від обсягу випуску, інша (або хоча б один фактор) — змінною. Короткострокова функція виробництва описується частковою варіацією. Функція витрат у цьому разі — лінія, що не виходить із початку координат, оскільки постійні фактори формують так звані постійні витрати. Її конфігурація залежить від характеру віддачі змінного фактора, яка може бути (див. тему 2) спадною, зростаючою, постійною і змінною. Детально ці питання розглядатимуться далі.
