У противників і критиків ринкових зрушень будь-які перетворення, пов'язані зі словом "лібералізація", викликають опір, а саме слово набуває негативного значення. Головною причиною цього в сучасних умовах, на думку критиків, є те, що ринкове господарство не функціонує скільки-небудь ефективно ні у відносинах між Північчю і Півднем, ні у самих країнах, що розвиваються. Власне, це можна почути і від економістів України. Основними їх аргументами у відстоюванні власної позиції є: 1) існування протекціонізму в індустріальних країнах стосовно країн, що розвиваються; 2) негативні соціальні наслідки прийнятих програм структурної перебудови і їх вплив у подальшому на "Вашингтонський консенсус", від якого слід відмовитися; 3) постійні міжнародні фінансові кризи, які пов'язують із лібералізацією міжнародного руху капіталів.
Критики "Вашингтонського консенсусу" спираються на факти "провалів" ринку в країнах, що розвиваються. До найбільших недоліків ринкового господарства відносять насамперед неможливість його боротися з бідністю, оскільки це дає деяке зростання, але одночасно поглиблює нерівномірність розподілу доходів між окремими групами населення, збільшуючи розрив між верхівкою, яка збагачується, і незаможною більшістю. Доктрина "Вашингтонського консенсусу", на думку Р. Кучукова й А. Савки, "мала на меті забезпечення не економічного зростання, а позицій міжнародного фінансового і торговельного капіталу, зацікавленого в установленні контролю над ринками країн, які проводили реформи" . Не менш критично висловилися й окремі українські економісти. "Монетаризм через міжнародні фінансові організації став використовуватися як метод придушення й утримання у стані відсталості "периферійних" економік шляхом нав'язування їм відповідного набору економічних рецептів", - відмічають В. Найденов і А. Сменковський.
Спробуємо проаналізувати окремі аспекти звинувачень. З точки зору ринкового господарства, ціль якого - вільна торгівля, можна визнати критику протекціонізму розвинутих індустріальних країн обґрунтованою. Проте серед критиків Вашингтонського консенсусу спостерігається однобокість вимог до розвинутих країн і зовсім не піднімається питання про відмову від протекціонізму країн, які розвиваються. Тим часом, протекціонізм, який практикують ці країни, можна віднести до неспроможності політики їхніх урядів, яка далека від лібералізму, але тільки не до самого ринкового господарства. На думку Дж. Ледьярда, "неспроможність ринку, тобто неефективна ринкова алокація ресурсів, може мати місце в тому випадку, якщо набір ринків неповний, поведінка суб'єктів не конкурентна або відсутня ринкова рівновага". Багато із пропонованих рецептів критиків "Вашингтонського консенсусу" дійсно можна віднести до справедливих, які націлені на виправлення неспроможності ринку, такі, як використання податків і субсидій, перерозподіл прав власності й прийняття спеціальних правил ціноутворення. Вони є інструментами, які спрямовані на створення ринків, що були відсутні в минулому. Але слід пам'ятати, що користь вони можуть дати, якщо сприятимуть забезпеченню поглиблення ринку, а не скороченню його глибини, яке призведе до недієздатності, викликаної монополістичною поведінкою. У такому разі неспроможність ринку носить фундаментальний характер. Прикладом можуть слугувати випадки природної монополії, негативного зовнішнього ефекту, суспільних благ і монополії на інформацію. Щоб досягти ефективної алокації ресурсів за наявності цих фундаментальних видів неспроможності ринку, потрібно змиритися з тим, що суб'єкти керуються власними інтересами, і використати неринкові варіанти вирішення проблеми. Л. Гуревич називає такий напрям дослідження "теорією механізму стимулювання".
Щодо криз, то серед економістів, у тому числі й прихильників монетаризму, існує досить стійкий консенсус відносно того, що лібералізацію міжнародного руху капіталу в країнах, що розвиваються, потрібно дуже ретельно готувати. У багатьох із постсоціалістичних країн, зокрема в Україні, лібералізація проходила до того, як були створені достатні передумови. У першу чергу говоримо про розвиток власного фінансового сектору, наявність якого, як вказує Дж. Тобін, "добавляє "ринки", які без них (фінансових посередників - Авт.) просто не могли б існувати".
Навряд чи можна віднести до провалів ринку і неправильне планування під час лібералізації міжнародного руху капіталу - це типовий провал політики. Проблема в тому і полягає, що функціонування ринків при правильних регулятивних рамкових умовах призводить до політично неприйнятних результатів. Тому більшість економістів усе-таки вважає, що дерегулювання завжди покращує результати економічної діяльності.
Нагадаємо, що лібералізм - це теорія і практика реформ, яка надихає світ уже протягом двох століть. Витоки його сягають англійської буржуазної революції XVII ст., згодом він поширився у багатьох країнах на зорі американської і французької революцій XVIII ст. і домінував майже увесь період XIX ст., зазнаючи серйозних змін. Одні вважають, що лібералізм поступився місцем соціалізму і дозволив соціалістичним ідеям себе видозмінити. Інші вважають соціальні перетворення другої половини XIX і XX ст. досягненням нового лібералізму. Зараз інтерес до лібералізму знову відроджується. Таким чином, слід розрізняти класичний лібералізм і неолібералізм.
Центральна ідея класичного лібералізму - свобода в рамках закону. Необхідно дозволити людям дбати про власні інтереси й цілі, обмеживши їхню свободу лише правилами, що не дозволяють обмежувати свободу інших. Назвемо тільки три імені, які поклали початок класичному лібералізму - Дж. Локк, Д. Юм і А. Сміт. їх ідеї були запозичені Монтескье і Кантом. Це дало підставу Фрідріху фон Хайєку розрізняти британський "еволюційний" лібералізм і континентальний "конструктивістський". Проте обидва вони ґрунтуються на правилах "розширеного порядку", які виникли спонтанно і перетворилися на регулятор людської поведінки в суспільстві й стосуються "чесності, договорів, приватної власності, конкуренції, прибутку і приватного життя" 6. У XX ст. лібералізм став основою реформаторського руху і визначив розвиток Європи і Північної Америки, починаючи з 80-х років XVII ст. і аж до 40-х XIX ст.
Лібералізм вплинув і на економічну думку. Втілився він в ідеї встановлення тільки правил гри, а все решта - приватні інтереси можуть проявляти себе як завгодно, що і створює всі необхідні умови для ринку. Лібералізм і ринковий капіталізм нероздільні, як би не намагалися сучасні критики його розділити. А ринок, і ця точка зору завоювала все більше прихильників, насправді не нейтральний, він сприяє одним гравцям за рахунок інших. К. Маркс одним із перших вказав на таку ціну ринку. На неї вказували не тільки антиліберали, а й її прихильники, наприклад, Дж. Стюарт Мілль.
У другій половні XIX ст. і першій половині XX ст. лібералізм, як домінуюча сила, був замінений соціалізмом. За висловом Ю. Хабермаса, лібералізм "помер дивною смертю": "він перестав бути рушійною силою реформ і перетворився в опору інтересів пануючого класу". Дж. Кейнс і Уільям Баверідж, які себе вважали лібералами, розвинули ідеї, що передбачали обмеження стихії ринку. В історії економічної думки перший із них залишиться як автор концепції економічної політики і цілеспрямованих заходів, які вживаються державою щодо регулювання економіки, другий зробив значний внесок у створення системи соціальних виплат, через які держава перерозподіляє засоби між своїми членами задля суспільного інтересу. їх ідеї були спрямовані на підтримку заходів, що передбачали не обмеження, а посилення держави, тобто їхній лібералізм був кроком уперед, оскільки ставилося питання не вимог формальної рівності, а змістовності соціального лібералізму. Це послужило поштовхом до дискусії про цінності, покладені в основу ліберальних ідей. Класичний вираз таких дискусій - праці Ф. Хайєка "Дорога до рабства" і Карла Поппера "Відкрите суспільство і його вороги" . Найважливішою заслугою Поппера можна вважати те, що він розробив епістемологію лібералізму - невизначеність сучасного світу вимагає різних варіантів відповідей і в кожний певний час, а особливо з плином. Політика, як пізнання, іде шляхом спроб та помилок, що абсолютно може бути застосоване й до економіки.
Як розвиток ідей соціального лібералізму в 50-х pp. XX ст. для Німеччини був придуманий термін "соціальне ринкове господарство", чверть віку економічного дива була насправді епохою тріумфу соціал-демократичних ідей. У більшості країн світу економічне зростання супроводжувалося посиленням ролі держави і розширенням його соціальних функцій. Державні витрати становили до 50% ВВП у західноєвропейських країнах60. Виплати набули не меншої ваги, ніж досягнення, а суспільна злагода стала значити більше, ніж конкуренція чи конфлікти.
Це був дійсно успішний період, незважаючи на окремі труднощі. Проте вже у 70-х pp. ідеї Кейнса і Бевердіджа були поставлені під сумнів. Ні стагфляція 70-х, ні сплеск безробіття у 80-х pp. уже не піддавалися державному регулюванню. "Соціальна держава, - зазначає Р. Дарендорф, - вийшла з-під контролю, фінансувати її ставало все важче і важче, а бюрократизація лишила її залишків привабливості. Звучали вимоги про зміну курсу". Одним із напрямів, який запропонував альтернативу, був монетаризм. Ми не будемо вести суперечки про окремі його недоліки, але наголосимо, що саме завдяки новим його елементам в теорії лібералізму відбувся поворот до першопочаткових ідеалів лібералізму: ідеї пріоритетності суспільства перед державою, ринку - перед плануванням і регулюванням, прав людини - перед могутністю влади і колективу.
У цьому ж руслі можна сказати і про "Вашингтонський консенсус", який був задуманий як ліберальне "керівництво для технократів від політиків". Як набір рекомендацій, він спирається на уявлення про автономно діючий уряд, що використовує "вікна можливостей", які відкриваються. Надзвичайно ефективно їх використали країни Центральної Європи, що асоціюється перш за все з ефективною реалізацією програм приватизації і з їх макроекономічною стабілізацією. Практично провалом вони стали для більшості країн СНД, не кажучи вже про країни Тропічної Африки, де здійснення базових рекомендацій або не було доведено до кінця, або не призвело до відновлення економічного зростання. Однією з найважливіших причин, на наш погляд, стало те, що національні уряди не надали значення формуванню формальних і неформальних інститутів, які мали забезпечити виконання принципів "Вашингтонського консенсусу" з урахуванням національних інтересів. Нагадаємо, що до формальних інститутів відносять закони, писані правила, а до неформальних - звичаї, неписані норми і загальноприйняті умови.
У період активних перетворень у більшості країн СНД провідну роль у виконанні вказаних принципів, на наш погляд, відіграли саме неформальні інститути, що пояснює труднощі з пошуками рівноцінної заміни учасникам угод на мікрорівні. Візьмемо той же бартер. В успадкованій від радянських часів структурі економіки кожне підприємство не мало особливих альтернатив щодо вибору постачальників і покупців. Після відміни директивного планування підприємства, які знаходилися у середині виробничого ланцюга, перетворились у заручників тих, які знаходились ближче до споживача . Ціну на вироблений ними продукт, враховуючи безвихідність ситуації, покупець потенційно міг знизити навіть нижче собівартості. За таких умов перехід на бартерні розрахунки дозволяє обмежити опортунізм покупця при збереженні попередніх виробничих зв'язків.
Досліджуючи цей феномен (відсутність формальних інститутів -Авт.) у постсоціалістичних країнах, французький економіст У. Андрефф підкреслив, що "напевно, саме тому в основі "пост-Вашингтонського консенсусу", який відображає зміщення акцентів при реалізації другої хвилі реформ у постсоціалістичних країнах із врахуванням "пасток", що виникли на їх першому етапі, лежить розуміння пріоритетності у формальних інститутах. Зокрема наголос робиться на створення сприятливого інвестиційного клімату, забезпечення гарантій приватної власності, зміцнення структури корпоративного управління, розвиток приватних і суспільних структур, зростання ефективності роботи податкових органів". Справді, якщо глибоко проаналізувати хід реформ у більшості країн СНД, включаючи й Україну, то побачимо, що коли реформи першої хвилі мали телеологічний характер, тобто були спрямовані на безпосереднє копіювання абстрактних моделей, на немовби раніше відомий результат - цілком конкурентний ринок, то реформи другої хвилі обумовлюють досягнення цього результату за допомогою зміни формальних інститутів.
Але повернемося до програми структурних перебудов, яка ввійшла вже в історію з легкої руки Уільямсона як "Вашингтонський консенсус"65. Він охоплює 10 таких принципів:
Дотримання бюджетної дисципліни (зведення бюджетного дефіциту до мінімуму, ніякого фінансування бюджетних зобов'язань за допомогою друкарського станка).
Зміни пріоритетів державних витрат (відмова від практики субсидування, у тому числі неспроможних державних підприємств, на користь збільшення асигнувань на боротьбу з бідністю за допомогою програм фінансування освіти і медицини).
Податкова реформа (з метою створення системи з широкою податковою базою, але низькими ставками).
Лібералізація процентних ставок (деполітизація підходів до цього питання).
Конкурентоспроможний обмінний курс (замість переоцінених національних валют).
Лібералізація зовнішньої торгівлі (зниження митних тарифів і послаблення нетарифних обмежень).
Лібералізація прямих зарубіжних інвестицій (проте не будь-якого взагалі руху капіталу).
Приватизація приватних підприємств (вона доцільна лише, якщо виключене зловживання з боку корумпованої еліти).
Дерегулювання (особливо входу на ринок шляхом створення сімейних і малих підприємств і виходу з ринку, але без послаблення уваги до питань безпеки чи охорони навколишнього середовища).
Право власності (перш за все дотримання прав неформальних власників).
Якщо взяти перших п'ять принципів, то навряд чи хто буде заперечувати, що вони є основою забезпечення макроекономічної стабільності. Без їх дотримання у віддаленій перспективі функціонування ринкового господарства неможливе. Постійне ігнорування ними в окремих країнах призвело до неправильної траєкторії розвитку і, у кінцевому рахунку, до нагромадження заборгованості, розплутувати яку доводиться за допомогою МВФ і Світового банку. Тому вимоги монетаристів (неолібералів) стосовно дотримання цих основоположних принципів ринкового господарства - не що інше, як заклик до дотримання елементарних "правил внутрігосподарського обліку". Адже "фіскальні програми, - на думку О. Бланшара, - які в остаточному підсумку загрожують банкрутством держави, її відмовою від сплати боргу, можуть призвести до значної додаткової невизначеності, щоб зменшити фіскальний мультиплікатор або змінити його знак на протилежний".
Економіка - це надзвичайно чутливий організм, проте повернення до розумної у довготривалому плані єдино можливої макроекономічної політики ще не вирішує проблем розвитку цих країн, які обплутані боргами. Нововведення завжди породжують складні проблеми, перед якими важливо вистояти, подібно тяжкій ломці наркомана. Це ж сталося і з уведенням п'яти перших принципів "Вашингтонського консенсусу" у постсоціалістичних країнах. Найбільш рушійною стала миттєва лібералізація цін, але там, де вистояли проти цього (Польща, Чехія, Словаччина), отримали позитивний результат, а де почали повертатися до "часткового" регулювання (країни СНД) - результати зовсім інші. Дж. Стігліц назвав це явище "зміщенням інститутів економічної політики з її цілями".
Безсумнівно, до прорахунків МВФ і Світового банку, які стали в трансформаційний період виразниками політики монетаризму, можна віднести:
вчасне нерозпізнання МВФ і Світового банку різночасності негативних і позитивних наслідків прогнозованої політики і тих соціальних ускладнень, які випливають із неї. Наприклад, зростання цін на хліб було миттєвим, тоді як позитивні у вигляді зростання закупівельних цін на зерно виявляються через один-два роки. Спроба пом'якшити цей процес з боку міжнародних фінансових організацій тільки частково вирішила проблеми за рахунок програм соціальної допомоги. Проте не слід перекладати відповідальність за таку ситуацію на програми структурних перетворень - рахунок у такому разі потрібно пред'являти політикам;
відсутність чіткого роз'яснення, яке породило помилкову думку багатьох керівників урядів країн із трансформаційною економікою, що реалізації згаданих п'яти принципів "Вашингтонського консенсусу" достатньо для того, щоб вивести економічно відсталі країни на шлях нормального зростання і розвитку. Г. Браун із цього приводу відмітив, що "введення або повернення до "нормальних правил внутрішнього обліку" ні якою мірою не створює всі (і навіть не все вирішує) умови для розвитку. Формуються лише абсолютно необхідні передумови для появи таких умов".
Із реального досвіду перетворень видно, що модель "Вашингтонського консенсусу" надто нестабільна за своєю природою, тому що втілити на практиці "автономно діючий уряд технократів" надто важко. Навіть якщо виникли для цього передумови, період напіврозпаду такого уряду був дуже малим, оскільки він опинився в ситуації славнозвісного "вікна можливостей", яка в країнах Центральної та Східної Європи не перевищувала одного року, тоді як у країнах СНД це затягнулося на роки. Подальший напрям фактичної еволюції моделі "Вашингтонського консенсусу" проходив у двох напрямах: 1) формування на основі його принципів національних концепцій трансформацій (1990 р. - "План Л. Бальцеровича" у Польщі, 1991 р. - "План Клауса" в Чехословаччині і т.д.); 2) підкорення уряду інтересам групи тиску (у 1996 р. в Україні була проголошена корекція курсу реформ на створення регульованої державою соціально-спрямованої ринкової економіки тощо).
У другій половині 90-х pp. XX ст. перший із згаданих вище напрямів еволюції був реалізований у країнах Центральної і Східної Європи. Успіхи ринкових перетворень у цих країнах на стадії реалізації "Вашингтонського консенсусу" призвів до формування широкої і довгострокової суспільної підтримки перетворень ("консенсус в ім'я реформ").
Осмислення цього напряму еволюції знайшло відображення і в економічній літературі. Для праць такого спрямування характерний пошук бази для "пост Вашингтонського консенсусу", який уміщував би уточнений, порівняно з первинним, перелік рецептів необхідних реформ. На нашу думку, безрезультатність цих пошуків пояснюється насамперед тим, що у погоні за правильними рецептами випускають уваги важливий аспект проблеми, на який вказував Г. Колодко, - масова підтримка реформ однаковою мірою є і передумова, і результат ефективного їх проведення. Тому одне з важливих завдань урядів трансформаційних економік - "терпляче чекати, "поки душі не дозріють", водночас стимулюючи цей процес шляхом м'якого переконання людей у необхідності рухатися вперед. Насильницькі заходи тут не допоможуть. Навпаки, вони лише спровокують зростаючий опір перемінам. Це ми і спостерігаємо сьогодні у всіх постсоціалістичних країнах, хоча масштаби такого протесту, і з зрозумілих причин, у них неоднакові
Найближче до теоретичних розробок таких принципів в економічній літературі підходить так звана еволюційно-інституціональна перспектива (evolutionary-institutionalism perspective) у дослідженні економічних трансформацій. Д. Норт із цього приводу зазначав: "І крах початку 1990-х pp., і велика перехідна депресія, яка настала за ним, довели, що однобока орієнтація на лібералізацію (цін, торгівлі, входу на ринок і виходу з нього) і приватизація при ігноруванні важливої ролі створення інститутів для ефективного функціонування та розвитку ринкової економіки обійшлися суспільству дуже дорого. Подібний рецепт, безумовно, недостатній для створення ринкової економіки, яка динамічно розвивається". На важливість наявності нових інститутів у формуванні ринкового середовища вказує і Я. Корнаі. На його думку, "старі інститути мають бути зруйновані або відмерти, але їхнє місце покликані зайняти нові інститути, створення яких - кропіткий процес, що вимагає постійного втручання держави, одного з найважливіших інститутів у процесі фундаментальних змін. Нові інститути мають бути створені так, щоб реалістично враховувати негативні сторони поведінки політиків і бюрократів".
Висловлена нами точка зору дещо не співпадає з судженнями представників теорії еволюційно-інституціональної перспективи. Наприклад, Ж. Ролан вважає політичну підтримку реформ менш важливим аспектом розбіжностей між "Вашингтонським консенсусом" і "еволюційно-інституціональною перспективою", ніж такі питання, як послідовність, темпи і ключові сфери реформ73. На нашу думку, саме відмінність у точках зору на пропозицію уряду в економіко-політичній системі визначають як цілі, які знаходяться у фокусі реформ, так і конкретні методи їх реалізації.
Проте стверджувати, що нині склалося ядро концепцій і рекомендацій, яким був у свій час "Вашингтонський консенсус", немає підстав. Представлені ідеї, по суті, - скоріше слабкий конгломерат альтернативних йому поглядів, який явно не може претендувати на статус "консенсусу". Розпорошені ідеї представників "еволюційно-інституціональної перспективи" потребують узагальнень і окремих теоретичних доробок, щоб у перспективі бути здатними скільки-небудь ефективно консолідувати представників економічної науки.
Інший напрям практичної еволюції принципів "Вашингтонського консенсусу" більш критичний і меншою мірою відповідає цілям початих у свій час перетворень. їх ідеї пов'язані з домінуючим впливом груп тиску на політику уряду. Цей напрям еволюції був нечітко закладений у самому "Вашингтонському консенсусу", який якщо і згадував про необхідність забезпечити політичну підтримку уряду реформаторів, основні надії у цій сфері покладав на власників приватизованих підприємств74. Саме ця остання ідея отримала найбільший розвиток і стала домінуючою у рекомендаціях національним урядам. Вказуючи на необхідність збереження і зміцнення економічного суверенітету країни, М. Єршов підкреслює обов'язковість більш активного використання економічних механізмів і корегування підходів, які застосовуються у сучасний період. "Бюджетна, грошово-кредитна і валютна політика має в першу чергу грунтуватися на внутрішніх джерелах і механізмах розвитку, спираючись на вітчизняний бізнес, який мав стати реальною опорою держави у ході реалізації заходів щодо зміцнення економіки і спрямованих на забезпечення національних пріоритетів та створення умов для стійкого економічного зростання".
Друга важлива ідея цього напряму - необхідність збереження ролі лідера (якщо скористатися термінологією ігор) у взаємовідносинах із групами тиску. Ці рекомендації, на наш погляд, не зовсім обґрунтовані, зокрема щодо країн СНД. Досвід проведення економічних перетворень в Україні також показав, що "консенсус еліт" за провідної ролі економічних груп тиску значно менш трудомісткий і більш привабливий для суб'єктів у прийнятті політичних рішень із точки зору забезпечення політичної підтримки (та й матеріального добробуту), ніж пошук шляхів побудови "консенсусу в ім'я реформ".
Модель, яка вимальовується з ідей підлеглості уряду групі тиску, окремі дослідники називають "корумпований капіталізм". Для такого суспільства характерні дві особливості: 1) така модель достатньо чітко відображає ключову рису - широкомасштабний пошук політичної ренти, одна з найбільш деструктивних форм якої - корупція; 2) така модель відрізняється від "Азіатської моделі", в якій симбіоз держави і бізнесу сприяли значно меншим масштабам вишукування політичної ренти. Як підкреслює Д. Родрік, у західній економічній літературі відсутнє пояснення цього парадоксу. Описана модель найчастіше асоціюється з країнами Латинської Америки, де корупція розглядається як один із ключових факторів, що підриває потенціал їхнього економічного зростання. Окремі принципи, на наш погляд, характерні сьогодні для більшості країн СНД, включаючи Україну і країни Південно-Східної Європи. Загальнонародний протест під час виборів президента України у 2004 році був протестом саме проти життєвості цих принципів у соціально-економічному розвитку країни.
Втілення в життя принципів "корумпованого капіталізму" зовсім не означає неможливість розвитку. З досвіду України і латиноамериканських країн, де в останні роки спостерігається позитивна динаміка росту економіки (в Україні з 2000 p.), видно, що незначний потенціал розвитку присутній. Однак ні прихильники державного активізму, ні прихильники ліберальних поглядів, у тому числі й монетаристи, втілення в життя подібних принципів не вважають оптимальною моделлю. Якщо порівняти цю модель із "Вашингтонським консенсусом", то, безумовно, остання має значні переваги. "Консенсус в ім'я реформ", що передбачає ліберальну роль уряду в економіці, має більший потенціал трансформації, яка характерна для більшості країн Центральної і Східної Європи. Проте і при збереженні існуючої позиції уряду ("консенсус еліт") щодо України існує теоретична можливість перейти до "Азіатської моделі", яка вважається в останні роки респектабельною. У реальній практичній діяльності урядів, зрозуміло, можливий і варіант подальшої маргіналізації при зростаючому втручанні держави в економіку, але навряд чи хто з економістів стане пропонувати його до реалізації.
Уточнимо і популярну тезу критиків про те, що створені ринкові господарства у процесі реалізації "Вашингтонського консенсусу" в більшості країн, які розвиваються, "не працюють". Більше того, окремі з них стверджують, що в жодній із високорозвинутих країн неоліберальний підхід ніколи не переважав. "Не можна забувати, що Великобританія, яка подарувала світові А. Сміта з його ідеями свободи торгівлі, створила свою промислову величність завдяки суворому протекціонізму. Ще більшою мірою це стосується США, які з часів боротьби за незалежність захищають свою економіку протекціоністськими обмеженнями". Але ці приклади ніскільки не розкривають ступінь лібералізму, зміст якого - "це теорія і практика реформ в ім'я індивідуальних свобод перед лицем невизначеності". А раз так, то в лібералізму немає і не може бути заданої головної ідеї. Перед лицем абсолютизму його головним ідеалом є свобода, обмежена лише законами, перед лицем ринкового капіталізму - це повна реалізація громадянських прав (із позицій необхідності створення таких умов усередині країни протекціонізм оправданий), перед лицем "рабських ланцюгів" сучасної бюрократичної держави (за Максом Вебером) - боротьба за оптимальне, якщо не мінімальне, втручання держави. І коли з цих позицій говорити про країни, що розвиваються, то в них і в згадці немає ні лібералізму - основи ринкового господарства, а значить і самого ринкового господарства. Адже проголошення урядами будь-яких країн вірності принципам ринку ще не створюють ринкового господарства.
Важливе завдання урядовців у цей період - оптимізувати і спрямувати дію бюрократичної держави в русло сприяння розвитку ринкових умов. Це стосується і самого державного апарату, робота якого не може оплачуватися залежно від доходу, який він створює. Тому на практиці винагорода державних службовців, які зайняті виробництвом суспільних благ, не є навіть близькою апроксимацією істинного результату праці кожного з них. Розмір винагороди державних службовців абсолютно залежить від непрямих показників їх діяльності, таких, як посада, яку вони займають, рівень освіти, точність слідування інтересам керівництва і прихильності "культурі" або ідеології певної бюрократичної структури. Виходячи з цих аргументів, М. Олсон і Р. Коузі розкривають особливість системи організації державної служби, правил конкурентних торгів і "чиновницької тяганини".
Більш шкідливе для суспільства проникнення бюрократизму в економіку. "У країнах Спільного ринку або в США споживач, - відмічає Ослон, - навіть коли він купує продукт (наприклад, автомобіль), виготовлений за технологією із великою економією у масштабі виробництва, має справу з такою кількістю фірм, що перевищує кількість продавців, які обслуговували середнього споживача в типовому селі до промислової революції. Отже, зростання бюрократичної структури бізнесу і розвиток конкурентних ринків ні в якій мірі не взаємовиключні, навпаки, ці процеси відбуваються одночасно". Тому існуючим державним інституціям потрібно створити передумови ефективного функціонування ринкового господарства у вигляді ряду констатуючих його принципів, до яких можна віднести, у першу чергу, стабільність грошової системи, конкуренцію, право власності, свободу підприємництва, свободу споживання, свободу цін (окремі дослідники ще виділяють формування умов для зменшення соціальної диференціації населення).
Якщо глибше проаналізувати, то всі ці принципи, за винятком останнього, утілені у "Вашингтонському консенсусі", тому забезпечення їх дії - це завдання політики. Досвідом підтверджено не науковість принципів, як відзначають деякі дослідники, а їх відсутність або неправильний розвиток, що свідчить про справжній "провал". І тут єдине, із чим можна погодитися, - у цьому винні й несуть відповідальність розвинені країни. Саме вони послали фальшивий сигнал країнам, які розвиваються, у тому числі й через принципи "Вашингтонського консенсусу", що одного визнання і прихильності до принципів ринку достатньо для формування ринкового господарства. Тому не слід дивуватися, що подібне декларування не може стати основою для ефективного функціонування економіки, яка побудована на таких ринкових принципах. На наш погляд, не має підстав для звинувачення в тому, що ринкове господарство не спроможне вирішувати питання "соціального вирівнювання", не забезпечує перерозподіл доходів як засобу боротьби з бідністю. Загальноприйнята критика вказує, що ринок віддаляє бідних від участі в розподілі плодів зростання. Дійсно, не можна не погодитися з висновком В. Найдьонова й А. Сменковського, що "монетаристська ліберальна й антиінфляційна політика насправді підштовхує інфляцію і сприяє розгулу криміналітету" . Це стосується України, але з одним уточненням, що наслідком подібного явища є не що інше, як половинчатість і недотримання констатуючих елементів ринкового господарства. Тому на цих наслідках зупинимося більш детально.
Основні принципи "Вашингтонського консенсусу" спрямовані на досягнення стабілізації грошей. Ось на що вказують супротивники будь-якого регулювання грошової маси: "Гроші - породження цивілізації, загальний еквівалент корисності. Це кров господарства, вільна циркуляція якого забезпечує здоров'я організму. Тому ніхто не може бути власником грошей, перериваючи їх циркуляцію, і мати вигоду, примикати замок - подібно розбійнику на мосту, який стягує з подорожнього плату за прохід. Лихвар, а потім банкіри наклали руку на артерії суспільства і стягують з нього плату за те, що не стискають надто сильно. Заплатив трішки - послабили, нічим платити - придушили. Красномовний приклад - "криза неплатежів" у нашій промисловості. Як тільки банки стали комерційними, їх квола рука може задушити великі заводи. Щоб зробив радянський банк у цій фантастичній ситуації? Він просто провів би взаємний залік неплатежів - і все в порядку. Але це якраз те, чого не допускають монетариста, бо воно позбавляє влади тих, хто перетворив гроші у звичайний товар". Візьмемо тільки один аспект - порівняння вільного обігу грошей із циркуляцією крові, яка забезпечує здоров'я організму. Чи завжди вільний кровообіг забезпечує його? Адже при більш високому і більш низькому тиску, ніж того вимагає організм, втручається медицина. Точно так і в грошовому обігу при наявності надлишку грошей чи їх нестачі має втручатися Центральний банк (який, між іншим, ніколи не буває приватним), на що, власне, і вказують монетаристи. Це тільки одна деталь, проте візьмемо її найголовніший аспект. З технічної точки зору, ринкове господарство може функціонувати і при інфляції в 10, 20 і 100% у рік. Але чим вища інфляція, тим менш соціальний ринок. Інфляція - це постійна експропріація доходів людей, які отримують стабільну заробітну плату і зберігають свої нагромадження у грошовій формі. Це більшість населення і особливо в країнах, які розвиваються. Для них "зміна номінального багатства стає малоцікавою, порівняно зі змінами реального багатства... Інфляція змінює значення звичайних правил обліку; щоб правильно оцінити потоки доходів, необхідні нові виміри", - відмічає Е. Маленво. Тому в намірах монетаристів утримати інфляцію окреслюється і широко соціальний аспект.
Окремі принципи "Вашингтонського консенсусу" спрямовані на створення конкурентного середовища. І тут ми можемо зазначити, що ринковий механізм може існувати за будь-якого ступеня монополізації. Єдине, що зміниться, це ступінь так званого "ефективного відбору в економіці", зміст якого розкриває С. Унтер. Ми ж звернемо увагу на рівень експлуатації споживача в умовах обмеження конкуренції: споживача експлуатують через монопольну ціну, а виробники не прагнуть до втілення технічних досягнень. Унаслідок цього їхня продукція більш низької якості дорожча, оскільки виробляється на основі застарілих технологій. Тому будь-який протекціонізм із боку держави такого виробника посилює цю форму експлуатації споживача, тобто більшу частину населення. Питання має стояти про захист того виробника (що, власне, і не заперечують монетаристи), який намагається змінити таке становище у виробництві, а не того, який проїдає бюджет країни і не намагається утвердитися на ринку, представити споживачам високоякісну, більш дешеву продукцію, вироблену за новітніми технологіями.
Візьмемо сучасний стан економіки СНД, де інфляція недопустимо висока (10% у рік), а активна політика на створення конкурентного середовища не проводиться. Тому дивною видається критика "Вашингтонського консенсусу" окремими економістами тільки на підставі аналізу статистичного матеріалу без аналізу дії урядів щодо стабілізації грошей і розвитку конкурентного середовища в економіці. Вони не хочуть визнавати, що соціальні катастрофи в країнах СНД, у тому числі і в Україні, значною мірою зумовлені відсутністю конкуренції (візьміть нинішнє зростання цін на енергоносії") і ще більше - нестабільністю грошової системи. Однак підкреслимо, що експропріація внаслідок інфляції і експлуатація нею через відсутність конкуренції - це прояв провалу не ринкового господарства, а існуючої державної політики. Наявність "неспроможності ринку" часто розглядається як виправдання державного втручання у ринкові процеси. Але, "щоб зрозуміти можливість і бажаність такого втручання, яке підвищить добробут, за критерієм Парето, необхідно добитися більш глибокого усвідомлення причин неспроможності ринку", - відмічає Дж. Ледьярд.
Візьмемо інші причини, які спрямовані на вільне ціноутворення і вільний споживчий вибір. У них також можна виділити тільки соціальні функції, які найбільше піддаються критиці з боку антимонетаристів. У ринковій економіці тільки при вільних цінах економіка отримує чіткі сигнали про обмеженість ресурсів і споживчі пріоритети населення, завдяки чому при встановленні високих цін виникає стимул для виробництва додаткових об'ємів відповідних благ і ліквідовуються вузькі місця з боку пропозиції. Це прояв загальновизнаного ринкового механізму регулювання пропозиції. Разом з тим саме таким шляхом населення (споживач) може виразити свій споживчий суверенітет на основі вільного вибору споживчих благ. При державному втручанні в ринковий механізм шляхом фіксації цін, щоб не допустити отримання надприбутку для підприємців і підтримати соціально незахищені групи населення, суспільний ефект може бути значно меншим і більш асоціальним. Особливо якщо буде великий розрив між "явними" і "неявними" цінами.
Всякі намагання з боку держави перешкодити отриманню "надто високих" прибутків призводить до того, що за установленими цінами пропонується все менше товарів. Високі ж ціни, навпаки, залучають додаткових виробників, а значить розширюється ринок, і все більше споживачів отримають доступ до потрібних товарів, а ціни при цьому зменшуються до справедливого, з ринкової точки зору, рівня. Однак це досягається в умовах розвинутого конкурентного ринкового середовища. Між іншим, більшу ефективність ринкового механізму перерозподілу визнають і представники економічної теорії добробуту. "Ринковий механізм має більші переваги, - вказує М. Фелдман, - конкурентна рівновага і оптимальність, за Парето, жорстко пов'язані. Проте зміна розмірів економічного "пирога" або внесення роздумів про його розподіл веде до парадоксів і труднощів, які важко подолати ".
Не менш важливе у принципах "Вашингтонського консенсусу" створення умов свободи підприємництва і забезпечення права власності. Ці два аспекти не сходять із вуст усіх попередніх урядів України, але реального їх втілення у життя так і не відбулося. Зазначимо, що переважна більшість населення будь-якої країни забезпечує свій добробут шляхом найманої праці, а не підприємницькою діяльністю. Але, незважаючи на їх меншість, підприємець - взагалі центральна фігура в будь-якій ринковій економіці. Його роль описана Йозефом Шумпетером і в дотепер актуальній книзі "Теорія економічного розвитку". Із сучасної точки зору, ця робота залишається зразком глибокого проникнення у суть проблеми і продовжує збуджувати думку, хоча і може здаватися застарілою: за абстрактною фігурою підприємця приховані образи "капітанів індустрії"" кінця XIX ст. Ми не беремося критично аналізувати цю точку зору, але відзначимо, що й нині підприємець - не тільки виробник або продавець товарів і послуг, а також конкурент іншого підприємця. Важливим у його діях, із соціальної точки зору, є те, що, будучи перш за все самодіяльним суб'єктом економіки, "самозайнятим", він бере на себе відповідальність за власну долю (якщо йому це дозволяють зробити) і створює робочі місця. І чим їх буде більше, тим буде більша можливість для створення добробуту переважній (пасивній) частині населення. Це важливо ще й тому, на думку Б. Аткінсона. що "безробіття - набагато серйозніша проблема, ніж навіть інфляція".
Серед найголовніших причин, які гальмують розвиток підприємництва, наприклад, Браун відмічає "відсутність справжньої свободи підприємництва і захисту прав приватної власності". І щоб не говорили критики "Вашингтонського консенсусу", заради справедливості слід зазначити, що саме Дж. Уільямсон ці два принципи відніс до найважливіших, коли говорив про дерегулювання і права власності (9-й і 10-й принципи).
Більш глибоко досліджував два останні принципи перуанський економіст Е. де Сото, який підтвердив їх важливість для розвитку підприємництва в країнах, що розвиваються94. На його думку, створення умов для їх реалізації може сприяти активізації "мертвого капіталу бідняків". А причина небажання здійснити це з боку держави - цинічний союз низькооплачуваної державної адміністрації і легально існуючих підприємств, а це знову ж таки провал держави, а не ринку. В Україні існує також "мертвий капітал бідняків", і в першу чергу земельні наділи, які експлуатуються незначною часткою населення за мізерну плату.
І нарешті про перспективи втілення основних принципів "Вашингтонського консенсусу" і закликів до перерозподілу "добробуту для всіх". Якщо підсумувати пропозиції щодо подальших реформ, то для них характерний нормативний підхід економічної теорії добробуту. Більшість сучасних українських економістів-лібералів, віддаючи пріоритет ринку, а не державі, визнають за урядом автономну роль у поведінці реформування (такий автономний уряд фігурує зазвичай під іменем "уряд реформаторів" - нинішній уряд України приклад цьому). їх рекомендації зводяться до таких напрямів: "держава має знизити рівень втручання в економіку", уряд повинен провести лібералізацію фінансової системи, "Національний банк України має обмежити грошову емісію". Традиційні рецепти економістів-держав-ників логічно розпочинаються з беззмінного - вступу "уряд має" (регулювати ціни, здійснювати інвестиційні програми, забезпечувати контроль над зовнішньоекономічною діяльністю і т.д.). Таким чином, незважаючи на прямо протилежний характер рекомендацій, їх нормативний фундамент залишається єдиним: уряд об'єднує переважну більшість членів суспільства і є виразником його інтересів.
У сучасній українській науці відсутні наукові школи, які займалися б розробкою теоретичного фундаменту моделі "консенсусу в ім'я реформ" і "Азіатської моделі", бо це найбільш близькі альтернативи моделі "корупційного капіталізму". Безумовно, вирішення цього завдання потребує великих зусиль і об'єднання економістів-теоретиків, оскільки адекватний аналіз моделі "консенсусу в ім'я реформ" відсутній у західній економічній літературі, а концептуальні основи "Азіатської моделі", напевно, слід шукати у працях азіатських економістів. Проте це проблема майбутнього для українських економістів-теоретиків, у вирішенні якої віднайдеться місце прихильникам як ліберального (неомонетаристського), так і статистичного (неокейнсіанського) напрямів та, беззаперечно, і представникам неомарксисте ької теорії.
Наявність окремих ідей у західній і вітчизняній економічній літературі й відсутність цілісної альтернативної моделі "Вашингтонського консенсусу" свідчить про те, що саме тут є можливість у представників вітчизняної науки при концентрації дослідницьких зусиль опинитися в авангарді аналізу проблематики економічної політики сучасного світу. І це більш важливо, ніж суперечки економістів "Вашингтонського консенсусу" з блоком "класичного етатизму" і марксистів, які не припиняються й досі.
Не менш важливе правильне розуміння можливостей намагань перерозподілу, який не має копіювати моделі добробуту соціального ринкового господарства у високорозвинутих країнах. Ефективність існуючого механізму перерозподілу в них заперечується завдяки великому доходу на душу населення і здійснюється через прогресивну податкову систему, а також систему соціального страхування і державну політику в галузі освіти. В Україні, як і в більшості країн СНД, через бідність більшості населення (до 80%) нічого перерозподіляти. Пропонований перерозподіл від небагатьох до величезної маси бідних не принесе успіху. Будь-які намагання в цьому плані тільки активізують відплив капіталу. Тут найважливішими інструментами соціального вирівнювання можуть бути ринкові важелі, які оживили б так званий "мертвий капітал бідняків" і забезпечили істинну свободу підприємництва.
Згадаймо історію проведення реформ у Німеччині. У перші роки післявоєнної відбудови перерозподільні механізми були розвинуті значно менше, тому що більшість населення бідувала, а середньоду-шовий дохід був низьким. У міру зростання добробуту змінювалась і соціальна політика, як важлива складова частина господарської будови (соціальне ринкове господарство). Удосконалюється вона до сьогодні, хоча досягнутий рівень розподілу через бюджет складає 30% національного доходу ФРН. "Основними чинниками успіху реформ були менталітет німецького народу, його працездатність, схильність до дисципліни, готовність в ім'я майбутнього йти на тимчасові жертви, сприятливі соціально-економічні та політичні умови - приватну власність і підприємницькі структури, уміле використання допомоги за планом Маршалла тощо, вибір правильної стратегії економічних реформ, чітке визначення послідовності та етапів їх проведення, сильна політична воля до реформування і, у процесі його, можливість вільного обміну поглядами для вибору напрямів та постановки завдань реформи, а також міцна особистість". В Україні нині є значна частина цих чинників, які можуть бути використані для створення реальних можливостей розширення наступного проведення соціальної політики і перерозподілу доходів. Не варто забувати, що соціальне ринкове господарство Німеччини, яке забезпечило відбудову і принесло більшості добробут, на початку обходилось і без масштабної соціальної політики, але саме ринок створив передумови для проведення такої політики в подальшому. Україна ж розпочинає з активного перерозподілу без достатньо стабільної бази для цього - високого рівня доходу на душу населення. Орієнтуючись на ерхардівську концепцію "добробут для всіх", слід пам'ятати, що вона мала витоки і поступову еволюцію на основі ефективної ринкової економіки, а не народилася у сучасному вигляді.
Реальне забезпечення свободи підприємництва (завдяки усуненню адміністративних бар'єрів) й оживлення "мертвого капіталу бідняків" (шляхом надання прав власності, тобто легалізації неформальних прав) - ось необхідна і дієва концепція перерозподілу сучасної України. Розвиток підприємництва забезпечить інтеграцію, наприклад, двох третіх населення (можливо, більше) у формальний сектор, а потім їх участь в економічному зростанні й використанні його плодів. "Так приводиться в дію, - на думку Брауна, - постульований механізм "просочування вниз" добробуту".
Отже, не заперечуючи вказаних вище недоліків, допущених у процесі реалізації загальних принципів "Вашингтонського консенсусу", навряд чи є підстави говорити про провали ринкового господарства. Це стосується і зазначених міжнародних відносин: "протекціонізм" і "надто рання лібералізація міжнародного руху капіталів у постсоціалістинних країнах" - типові приклали провалів політики, а не принципів. Ще у 70-ті pp. XX ст. Я. Корнаі у лекціях, прочитаних у Швеції в Міжнародному економічному інституті при Стокгольмському університеті, на основі яких у 80-х pp. була видана монографія "Дефіцит", підкреслював, що гроші відіграють активну роль, коли господарське рішення приймається відповідно до реальних грошей, а не номінальних . На це вказував і Дж. Хансен на конференції у Києві 11 вересня 1998 p., наголосивши на необхідності приведення у відповідність витрат Уряду його доходам. "Надмірне державне споживання стосовно доходів призвело до виникнення значних проблем в Україні, найбільш серйозна з яких висока інфляція, стрімке нагромадження боргів, втрата валютних резервів і зростання заборгованості". Це ж доводили й українські монетаристи В. Ющенко і В. Лисицький100. Проте тодішні політики цього не почули. Господарські рішення мали більш популістський характер, ніж виходили з економічної доцільності.
Це ж стосується цифрової аргументації антимонетаристів щодо неспроможності ринкового господарства. Практично у всіх країнах СНД мова може йти про тяжкі провали політики виражені в тому, що в цих країнах, як правило, донині не сформовані констатуючі елементи ринкового господарства. У результаті цього значна частина країн СНД ще не визнана світовою спільнотою як країни з ринковою економікою.
Сучасний етап розвитку економіки в більшості країн СНД через відсутність констатуючих елементів ринкового господарства можна порівняти з економікою "мильних бульбашок", яку описав П. Кайндлбергер. У такій економіці провідним економічним агентом є спекулянт, який зацікавлений не стільки у створенні активів, які будуть постійно приносити прибуток, а в отриманні миттєвої вигоди. Це одна з головних причин того, що не вкорінюються і не впливають на процеси перерозподілу описані вище соціальні аспекти - стабільність грошей, конкуренція, свобода підприємництва, свобода ціноутворення і вибору споживчих благ, а також істинне право власності. До тих пір, поки економіка не буде виведена зі вказаного стану економічними ринковими методами, вагомий "мертвий капітал бідняків" буде триматися без ужитку і не на користь не тільки їм, а й економіці. Саме провали політики - причина неефективного перерозподілу доходів, яка заважає бідним скористатися плодами економічного зростання, але тільки не саме по собі ринкове господарство.
Беручи до уваги економічну неефективність і соціальну нелігітимність структури прав власності, яка склалася в Україні, закономірно постає питання про можливість перегляду приватизації та її корегування за допомогою більш активного втручання держави. Про таку можливість попереджав Дж. Стігліц102. Проте при збереженні незмінними існуючих інституціональних обмежень втручання представників постсоціалістичної держави у процеси перерозподілу власності призведе до ще більш незадовільних в економічному і соціальному плані наслідків. Тобто неминучі через низку економічних і соціальних причин намагання "перерозподілу" власності адміністративними засобами не вирішують проблем, що виникли, а тільки поглиблюють їх.