загрузка...
 
2. виробничі відносини та економічний лад суспільства
Повернутись до змісту
Для виробництва матеріальних благ люди спілкуються між собою, вступають у певні зв'язки і відносини. Виробничі (економічні) відносини - це суспільні відносини, в які незалежно від волі та свідомості вступають люди в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ.
На характер виробничих відносин роблять вплив такі фактори, як тип власності на засоби виробництва, становище різних соціальних груп та класів у суспільному виробництві і відносини розподілу. Визначальною характеристикою виробничих відносин будь-якого суспільства є обумовлений типом власності спосіб з'єднання робочої сили із засобами виробництва. Оскільки в кожному суспільстві в той чи інший період його розвитку мають місце різні типи власності, різні відносини розподілу і різне становище соціальних груп і класів у суспільному виробництві, остільки в цих суспільствах можуть існувати елементи різних, часом діаметрально протилежних виробничих відносин. Так, в умовах капіталізму можуть мати місце елементи соціалістичних виробничих відносин, оскільки в надрах капіталізму виникає і набуває поширення суспільна власність на засоби виробництва. 1 навпаки, в умовах соціалізму можуть мати місце елементи капіталістичних відносин, бо при соціалізмі, особливо у перехідний період, зберігається приватна власність на засоби виробництва.
У зв’язку із сказаним, доцільно говорити про системи виробничих відносин, які включають в себе панівну систему - виробничих відносин і системи виробничих відносин, що відмирають або народжуються.
За структурою виробничі відносини включають в себе: соціально-економічні, організаційно-економічні і техніко-економічні відносини.
Соціально-економічні відносини - це відносини власності та обумовлені ними відносини виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних та духовних благ, відтворення робочої сили, суспільного поділу праці, економічного управління і інше. Визначальними є відносини власності.
Відносини власності - це сукупність відносин між людьми з приводу володіння матеріальними умовами виробництва. Вони включають в себе дві сторони: вольові відносини, що включають право власності і вивчаються правовими науками, і економічні відносини власності, які вивчає політекономія.
За економічним змістом (типом) власність може бути приватною і суспільною. Приватна власність характеризується тим, що засоби виробництва і вироблений продукт належать приватним особам. Вони можуть привласнювати продукт своєї і чужої праці. Тому розрізняють приватну власність трудову і не трудову, що має вирішальне значення ятя характеристики різних форм приватної власності: дрібнотоварної, рабовласницької, феодальної, приватнокапіталістичної.
Суспільна власність означає спільне присвоєння засобів виробництва і виробленого продукту. Існує два основних види суспільної власності: власність народу – в цілому і власність окремих колективів. В господарській практиці суспільна власність виступає у формі державної та колективної.
Приватна і суспільна власність постійно взаємодіють між собою, в тій чи іншій мірі доповнюючи ода одну Так, в умовах капіталізму панує приватна власність, але в його надрах зароджується і розвивається суспільна власність у формі колективної і державної. Тобто приватна власність доповнюється суспільною.
В умовах соціалізму панує суспільна власність, але мають місце, особливо у перехідний період, залишки приватної власності. Як свідчить історичний досвід, розвиток типів власності відбувається від приватної до суспільної, а форм власності - від індивідуальної до колективної і державної.
В Україні, як і в інших постсоціалістичних країнах, вольовими методами демонтується суспільна власність і утверджується на її місце приватна власність.
Хоча усуспільнення в нашій країні в свій час було здійснено також вольовими методами, проте повертатися назад і здійснювати роздержавлення й приватизацію, особливо великих підприємств, не варто було.
Організаційно-економічні відносини це відносини між людьми в процесі організації виробництва як такого. Вони поділяються на загальні та конкретно-економічні Загальні організаційно-економічні відносини характеризують форми і методи господарювання, властиві усім галузям народного господарства. До них відносяться товарно-грошові відносини, підприємництво, відносини у сфері грошового обігу, ціноутворення, фінансів, кредиту, управління, біржової справи і т.п. Ці відносини вивчає політекономія.
Конкретно-економічні відносини, охоплюють певні галузі народного господарства. їх вивчають галузеві економіки.
Техніко-економічні відносини -це відносини, які безпосередньо характеризують стан виробництва, незалежно від його соціально-економічної форми. Вони відображають особливості певного етапу розвитку факторів виробництва і їх суспільної комбінації. Зокрема, вони характеризують поділ праці, її спеціалізацію та кооперацію, концентрацію і комбінування виробництва. Техніко-економічні відносини відіграють важливу роль у виробництві, остільки ступінь їх розвитку характеризує рівень усуспільнення продуктивних сил і суспільного виробництва.
Техніко-економічні відносини, що характеризують структуру виробництва, поділ та кооперацію праці, спеціалізацію і концентрацію виробництва вивчаються політекономією, остільки безпосередньо зв'язані з відносинами виробництва, розподілу, обміну та споживання, заснованими на тому чи іншому типі власності.
Разом з тим техніко-економічні відносини суттєво відрізняються від соціально-економічних відносин, оскільки вони можуть бути однаковими в різних суспільствах
Деякі вчені не відносять організаційно-економічні та техніко-економічні відносини до виробничих, виділяючи їх як самостійні групи відносин.
Продуктивні сили і виробничі відносини в їх діалектичній єдності становлять суспільний спосіб виробництва. Між продуктивнішими силами і виробничими відносинами існує глибокий внутрішній зв'язок. Продуктивні сили як відношення людей до природи становлять зміст способу виробництва, а виробничі відносини - його суспільну форму.
А це означає, що кожний історичний ступінь в розвитку продуктивних сил вимагає і певного типу виробничих відносин. Якщо виробничі відносини відповідають характеру продуктивних сил, то вони сприяють їх розвитку. Але на певному етапі продуктивні сили переростають існуючі виробничі відносини, які із форм розвитку продуктивних сил перетворилися в їх гальмо. Тоді настає епоха соціальної революції, яка приводить виробничі відносини у відповідність з продуктивними силами. Історія людства знає п'ять способів виробництва, які послідовно змінювали один одного: первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний і комуністичний з двома його фазами: соціалізм і комунізм.
В первіснообщинному способі виробництва існувала колективна власність на засоби виробництва, колективна праця і зрівняльний розподіл продуктів. Однак з розвитком суспільного поділу праці й поширенням різноманітних металевих знарядь праці відбулось господарське відокремлення від господарства общини окремих сімей. Ці сім'ї почали виробляти продуктів більше, ніж було потрібно для задоволення життєвих потреб їх членів. З'явилася приватна власність на засоби виробництва, а з часом виник і новий тип відносин, заснований на експлуатації людини людиною. Військовополонених уже не вбивали, як це було раніше, а перетворювали у рабів, примушуючи їх працювати на рабовласників.
Виробничі відносини рабовласницького суспільства характеризуються власністю рабовласників на всі засоби виробництва і на самого виробника - раба. Рабовласницька система господарства сприяла розвитку продуктивних сил і суспільного виробництва. Проте з часом праця рабів поступово зжита себе, остільки раби не тільки не були зацікавлені в збереженні та удосконаленні знарядь праці, але нерідко й руйнували їх. Інакше кажучи, виробничі відносини рабовласницького ладу стали стримувати розвиток продуктивних сил. Настав занепад виробництва, а з ним рабовласницького ладу На заміну рабовласницькому суспільству прийшов феодалізм.
У феодальному суспільстві земля та інші засоби виробництва належали феодалам. Феодальна власність на землю була економічною основою експлуатації селян. Феодали надавали селянам земельну ділянку, на якій останні вели своє дрібне господарство. За користування землею селяни несли феодальні повинності: обробляли панську землю, або віддавали феодалу частину продукції, виробленої в своєму господарстві.
Феодальний спосіб виробництва створив деяку зацікавленість кріпосних селян в збільшенні виробництва та в поліпшенні знарядь праці. В результаті цього зростають товарне виробництво та обмін. Розвиток економічних зв'язків між окремими господарськими районами призвів до створення національних ринків, а потім і світового ринку. Проте з часом продуктивним силам стало тісно у феодальних відносинах.
Останні почали гальмувати розвиток продуктивних сил. І тоді виникла потреба у буржуазних революціях. Що й слалося: на зміну феодалізму прийшов капіталізм.
Капіталізм забезпечив більш високий рівень продуктивних сил в порівнянні з феодалізмом. Зрослі економічні потреби матеріального виробництва викликали появу і використання нових засобів праці, зростання суспільного поділу праці на базі машинної промисловості посилили су спільний характер процесу виробництва в масштабі всього суспільства. Разом з тим, з розвитком капіталістичного виробництва виникла суперечність між суспільним характером виробництва і капіталістичним характером привласнення результатів спільної праці. Причому, вказана суперечність постійно поглиблюється і об'єктивно обумовлює необхідність заміни капіталістичного способу виробництва більш прогресивним комуністичним.
Чимало економістів ототожнюють спосіб виробництва з економічним ладом (економічним базисом) суспільства.
Названі вище відносини завжди функціонують як визначена економічна система. Економічна система - це сукупність усіх видів економічної діяльності людей, спрямованої на виробництво, розподіл, обмін та споживання матеріальних благ і послуг, а також на регулювання такої діяльності відповідно до мети суспільного виробництва. Економічна система включає в себе: продуктивні сили, виробничі відносини та господарський механізм.
Існують різноманітні підходи до класифікації моделей економічних систем. Скажімо, Дж. Гелбрейт, Р.Арон, Д.Белл та деякі інші класифікують економічні системи [за ступенем індустріального розвитку суспільства і "виділяють індустріальне, постіндустріальне й інформаційне суспільство. |
Проте найбільш поширена у світовій економіці класифікація економічних систем за такими двома ознаками: за типом власності на засоби виробництва і за способом координації та управління економікою. У зв'язку з цим розрізняють традиційну, ринкову, планову та змішану економіку.
У примітивних суспільствах, а в наш час і в багатьох економічно слаборозвинутих країнах, технологія виробництва, характер розподілу, обміну та споживання вироблених продуктів визначаються, виходячи з давніх звичаїв і традицій, що передаються із покоління в покоління.
Ринкова економіка передбачає відсутність будь-якого втручання держави в економічне життя. Для цієї системи властиві приватна власність, конкуренція, а регулятором виробництва і всієї економічної діяльності є ціна.
Планова економіка є альтернативою чисто ринковій. Основу цієї системи становить суспільна власність на засоби виробництва і централізоване планове управління економікою.
Змішана економіка є проміжною між чисто ринковою і плановою. Вона базується на різноманітності типів власності (з переважанням приватної) й активному втручанні держави в економічне життя. Сукупність виробничих відносин становить собою економічний лад суспільства (економічний базис) на даному етапі його існування.
Виробничим відносинам відповідають певні політичні, соціальні, правові, духовні, національні, культурні та інші суспільні відносини. Вони складають надбудову суспільства. Спосіб виробництва разом з надбудовою утворюють суспільно-економічну формацію.
Надбудова повинна відповідати існуючому економічному базису. Разом з тим надбудова активно впливає на виробничі відносини і виробництво. Цей вплив здійснюється за допомогою спеціальних нормативних актів. При цьому вона (надбудова) може сприяти економічному розвитку, або протидіяти йому. Тому політекономія вивчає економічні відносини у взаємодії з надбудовою, передусім з економічною політикою держави.
Сьогодні ми маємо в нашій країні надбудову, яка протидіє економічному розвитку. Так, всупереч дії всезагального закону усуспільнення виробництва, в нашій країні здійснено приватизацію. Наше податкове законодавство гальмує вітчизняне виробництво, бо робить невигідною чесну роботу підприємств незалежно від того, на якій власності вони базуються: суспільній чи приватній. Законодавство про працю, пенсійне забезпечення не стимулює трудову активність населення.


загрузка...