загрузка...
 
8.2. Зміст перехідного періоду
Повернутись до змісту
Кожна економічна система проходить стадії становлення і розвитку, зрілого стану і занепаду, коли відбувається становлення нової системи. Перехідний період — це особливий період в еволюції економіки, коли стара система сходить з історичної арени й водночас народжується і утверджується нова. У зв'язку з цим розвиток перехідної економіки має особливий характер, що істотно відрізняється від звичайного, нормального економічного розвитку. Адже в перехідній економіці зберігаються і досить тривалий час функціонують старі економічні форми і відносини і одночасно виникають і утверджуються нові. До того ж ні ті, ні інші форми і зв'язки не діють повною мірою, адже одні підриваються і поступово занепадають, а інші народжуються і поступово утверджуються. Ситуація ускладнюється тим, що співвідношення між новим і старим дуже змінюється. Це стосується будь-якої перехідної економіки.
Перехідний період від адміністративної економічної системи до ринкової характеризується великою своєрідністю. Нинішні розвинені країни переходили від традиційної, аграрної економіки до ринкової. Цей період супроводжувався промисловим переворотом, народженням промисловості, насамперед виробництва засобів виробництва, яке стало матеріальною основою переростання виробництва і суспільства в цілому. Нинішній перехідний період— це перехід від особливої планової економіки, яка ґрунтувалася на своєрідних устоях, і тому йому властиві свої риси і закономірності. Так, становлення індустріальної основи капіталістичного суспільства зумовило інтенсивні процеси усуспільнення виробництва і праці, зростання масштабів приватної власності, розвиток таких форм, як акціонерна, монополістична і державна власність. Це об'єктивний, природний процес. Адміністративно-командна система засновувалась на абсолютному пануванні державної власності, тому одним з головних завдань перехідного періоду є роздержавлення і приватизація державного майна, тобто замість державної власності мають утвердитися різноманітні форми власності (колективна, приватна, кооперативна, державна тощо). Отже, при становленні ринкової економіки усуспільнення зумовлювало розвиток нових форм власності, які відкривали простір масштабам виробництва, що зростали. В сучасних умовах йде зворотний процес. Він спрямований на подолання надмірного формального усуспільнення виробництва і створення форм власності, які б відповідали реальному усуспільненню виробництва і сприяли розвитку продуктивних сил.
Розвинені країни свого часу в міру зростання індустріальної бази, концентрації та централізації виробництва й капіталу йшли шляхом утвердження великого машинного виробництва і властивих йому форм організації, в тому числі монополістичних об'єднань.
Для адміністративно-командної системи були характерні висока централізація економіки, небачений у світі монополізм. Держава була головним господарюючим суб'єктом, а розвиток народного господарства визначався єдиним державним народногосподарським планом. У зв'язку з цим при переході до ринкової економіки об'єктивною закономірністю є перебудова організаційно-економічної структури економіки шляхом її демонополізації, деконцентрації виробництва та децентралізації управління, широкого розвитку малого і середнього підприємництва. Інакше кажучи, багатоманітність форм власності має доповнюватися різноманітністю форм господарювання.
Перетворення відносин власності та організаційно-економічної структури економіки означає становлення нових виробничих відносин. У розвинених країнах становлення капіталістичних ринкових відносин спиралося на промисловий переворот, який створив для них адекватну матеріально-технічну базу, ставши на «власні ноги», капіталізм забезпечив швидкий розвиток економіки. Адміністративно-командна економіка має досить потужну індустріальну базу, але її структура недосконала, оскільки значно переважають галузі важкої й оборонної промисловості, сировинні галузі та недостатньо розвинений споживчий сектор економіки. Для цієї бази властива технологічна багатоукладність, коли в галузях оборонної промисловості застосовувалися високі технології, а в споживчому секторі панувала техніко-технологічна відсталість, у сільському господарстві була дуже висока частка ручної праці. І нарешті, для структури економіки командної системи були характерні, як уже зазначалося, панування матеріального виробництва і недостатній розвиток соціальної сфери.
Для переходу до ринкової економіки потрібна перебудова виробничо-технологічної структури економіки, але це має бути не проста зміна співвідношення різних галузей і сфер, а технічне переоснащення, перехід на якісно новий рівень продуктивних сил.
Для того щоб подолати значне відставання України від розвинених країн, слід перейти на новий технологічний спосіб виробництва, який підніс би ефективність матеріального виробництва і забезпечив істотну зміну співвідношення його з соціальною сферою на її користь. При цьому слід ураховувати, що соціальна сфера — це не тільки наслідок високого розвитку матеріального виробництва, а й активний чинник розвитку людини, науки, освіти, що в наш час є головним для зростання виробництва, суспільно-економічного розвитку.
Глибока, докорінна відмінність цих двох систем визначила той факт, що сучасний перехідний період є дуже складним за глибиною і масштабами соціально-економічних перетворень. Невідповідність соціально-економічної, організаційно-економічної й виробничо-технологічної структури командної системи умовам ринкової економіки зумовили те, то перехідний період розпочинається глибокою системною, трансформаційною кризою: небаченим досі в історії спадом виробництва, гіперінфляцією, зубожінням народу. Об'єктивна обумовленість кризи надзвичайно посилена грубими прорахунками і помилками в соціально-економічній політиці. Головна причина цього полягала в тому, що ринкова і перехідна економіка, по суті, ототожнювалися, тобто вважалось: оскільки переходимо до ринкової економіки, то треба реалізувати і в законодавчій, і в управлінській діяльності закони ринку, ринкової економіки.
Цей глибокий теоретичний прорахунок призвів до того, що недієздатним виявився прийнятий Верховною Радою України цілий пакет законів, спрямованих на регулювання економічних процесів. Це були закони класичного ринку, якого в економіці України ще не існувало. В результаті суспільство на стартовому етапі переходу до ринкових відносин виявилося не готовим цивілізовано розпорядитися можливостями вільного підприємництва, наданими йому законодавчо. Утворилася невідповідність між новим законодавством і реальною економічною практикою. Ця глибока суперечність стала одним з визначальних чинників глибокої деформації господарських процесів, поглиблення економічної кризи. Адже було створено легітимні засади криміналізації економіки, тіньового накопичення капіталу, його використання в цілях, що суперечили інтересам розбудови національної економіки.
Найбільш згубним виявилося ігнорування специфічності умов ринкової трансформації економіки України. Адже Україна була часткою колишнього Союзу РСР і на час проголошення незалежності не мала певного комплексу державних інституцій. Крім того, понад 2000 найбільших підприємств України були підпорядковані загальносоюзним міністерствам, що потребувало широких і дійових заходів для забезпечення не формального, а реального підпорядкування їх інтересам національної економіки.
Як частка єдиного народногосподарського комплексу колишнього Союзу РСР економіка України була органічно пов'язана з його союзними республіками. Досить сказати, що внаслідок суспільного поділу праці, спеціалізації й кооперації виробництва Україна виробляла тільки близько 20 відсотків кінцевого продукту. Незважаючи на це, з проголошенням незалежності було переорієнтовано зовнішньоекономічну політику зі Сходу на Захід. Виникла суперечлива ситуація. Налагоджені зв'язки з країнами Сходу були розірвані, а для інтеграції з Заходом Україна була не готова виробляти конкурентоспроможну продукцію. Внаслідок цього спад виробництва впродовж 1991—1993 pp. більш як на 36 відсотків визначився чинниками, пов'язаними з помилками у зовнішньоекономічній сфері.
У принциповому плані помилковою була і соціальна політика держави, адже вона спрямовувалася на штучну консервацію доходів населення, що зменшувало платоспроможний попит. У світовій практиці використовується модель одночасного заморожування цін і зарплати. Адже нечувано деструктивною була політика зростання цін і стримування фонду оплати праці. Внаслідок цього відбулися глибокі вартісні деформації в економіці, що активно вплинуло на поглиблення кризових явищ.
Поєднання об'єктивних і суб'єктивних чинників, що виявились у помилках і прорахунках економічної політики, зумовили глибоку соціально-економічну кризу. Лише за 1991 —1993 pp. вироблений національний доход скоротився на 59 відсотків. Водночас за роки «великої депресії» у США 1929—1933 pp. спад виробництва не перевищував 25 відсотків. У СРСР під час другої світової війни найнижча позначка падіння промислового виробництва становила ЗО відсотків. В Україні спостерігаються активна деіндустріалізація, фізичний розпад продуктивних сил з випереджаючим руйнуванням науково-технічного й інтелектуального потенціалу суспільства. Особливо загрозливим в останні роки були інфляційні процеси. За даними Світового банку, рівень інфляції в Україні у другій половині 1993 р. був найвищим у світі. Якщо у 1992 р. її рівень зріс у 21 раз, то за 1993 р.— у 103 рази.
Нарощування кризових явищ в економіці призвело до різкого зниження рівня життя народу. За 1992 — першу половину 1994 р. життєвий рівень населення України знизився у 2.5 раза. Істотно погіршилася структура особистого споживання. Спостерігається тенденція до скорочення тривалості життя.
Це зумовило вироблення нового курсу соціально-економічної політики, спрямованого на здійснення радикальних економічних реформ, прискорення ринкової трансформації економіки. Це єдина умова й основний шлях виходу з кризи, стабілізації економіки. Адже відновлення паралізованої економіки — це єдина умова не тільки зупинення нещадного зубожіння народу, а й виходу на якісно новий рівень задоволення життєвих потреб та інтересів населення.


загрузка...