загрузка...
 
29.3. Проблема слаборозвиненості і шляхи її вирішення
Повернутись до змісту
Особливу роль у сучасних умовах здобуває проблема слаборозвиненості. Ринкова економіка привела до процвітання меншу частину країн, де вона затвердилася. Сучасний світ чітко розділився на групу розвинених країн, що представлена більшістю європейських держав, США, Канадою, Японією, Австралією, Новою Зеландією, ПАР, Ізраїлем, і групу менш розвинених країн, яких значно більше. Між розвиненими і менш розвиненими країнами існує значний розрив у рівнях економічного розвитку, що з часом не скорочується, а збільшується. Менш розвинені країни мають свою специфіку, що вимагає видозміни підходів до з'ясування та обґрунтування шляхів забезпечення економічного зростання в порівнянні з тими, котрі реалізуються в розвинених країнах.
В якості критерій слабо розвиненості доходу на душу населення прийнятий як базисний, наприклад, 3000 доларів на рік. Усі країни, у яких такий рівень нижче — слаборозвинені. Проте варто враховувати, що, навіть ті країни, що поєднуються в групу менш розвинених, сильно розрізняються між собою навіть за рівнем душового доходу. Є країни, де рівень нижче 1000 дол. Ясно, що гострота економічних проблем у них набагато вище, ніж у країнах, де рівень наближається до 3000 дол., навіть за умови, що «більш багаті» країни аж ніяк не острови економічної стабільності і процвітання.
Значна частина менш розвинених (чи країн, що розвиваються) країн — це молоді держави, що одержали політичну незалежність тільки 30-40 років тому. Вони входили до складу колоніальних імперій. Проблема слаборозвиненості загострювалася в міру усвідомлення народами цих країн рівня розриву в розвитку між ними й іншим світом. Економічне зростання у них відбувається, проте темпами, недостатніми для подолання розривів у рівнях економічного розвитку в доступній для огляду перспективі. Після розпаду СРСР до числа таких, що розвиваються стали відноситися незалежні, суверенні держави, які утворилися. Спільні риси країн, Країни, що розвиваються, відрізняються одна від одної і за чисельністю населення, і за займаною площею, і за наявністю природних ресурсів, і за тривалістю культурної еволюції. Проте для багатьох з них характерна наявність загальних рис.
По-перше, домінування сільського господарства в економічній структурі. Вони відрізняються від розвинених країн, де сільське господарство займає незначне місце у ВНП. Рівень продуктивності праці в сільському господарстві настільки низький, що зайняті в ньому люди (а їх нерідко більшість у тій чи іншій країні) переважну частину своїх доходів витрачають на задоволення потреб у їжі, тоді як на інші потреби не залишається майже нічого.
По-друге, економічний дуалізм. У багатьох країнах, що розвиваються, поряд із сучасним сектором економіки, представленим ринковими відносинами, що затвердились в промисловості і в сфері послуг, розташованим переважно у великих містах, діє традиційний сектор, що являє собою натуральне господарство, який панує насамперед в аграрному секторі економіки і характеризується використанням примітивних засобів виробництва, відсталою технологією і вкрай незначними розмірами додаткового продукту. Велика частина населення зайнята саме в традиційному секторі.
По-третє, політична нестабільність. У значному числі країн, що розвиваються, у влади знаходяться слабкі уряди, в результаті чого відсутня необхідна атмосфера для здійснення довгострокових інвестицій і реалізації великих програм, що можуть у перспективі вивести країну з економічної відсталості. Рівень компетентності чиновників держапарату найчастіше вкрай низький, і одночасно надзвичайно розвинена корупція, у результаті г чого ефективність державного керування економічним зростанням украй низька.
По-четверте, соціальна диференціація. Для багатьох країн, що розвиваються, характерна наявність сильного майнового розшарування, набагато сильнішого, ніж у розвинених країнах. При цьому так званий середній клас, що грає надзвичайно важливу роль у розвинених країнах як рушійна сила економічного зростання, у країнах, що розвиваються, нечисленний і слабкий.
Виникає запитання: що лежить в основі таких низьких темпів економічного зростання і рівнів економічного розвитку? Один з визначальних чинників слабості економіки таких країн — недостатні розміри продуктивного капіталу, а простіше кажучи, низький рівень промислового розвитку. Це багато в чому спадщина недавнього минулого. Проте у сучасних умовах до нього додаються недостатні розміри нагромадження капіталу, що утрудняють подолання економічної відсталості.
Які ж основні причини низьких темпів нагромадження?
По-перше, низький рівень національного доходу, і, як наслідок, невисокі розміри споживання. Зростання нагромадження упирається в низький рівень споживання, що повинне бути ще більш знижене для збільшення нагромадження. Істотне значення має те, що вкрай обмежені ресурси заощаджень використовуються в країнах, що розвиваються, неефективно.
По-друге, зростанню внутрішнього нагромадження перешкоджає вузькість внутрішнього ринку внаслідок значної частки натурального господарства, відсутність достатньої кількості кваліфікованої робочої сили і фахівців, здатних здійснювати значні інвестиційні проекти.
По-третє, іноземні інвестиції «не йдуть» у країни, які розвиваються, через побоювання іноземних інвесторів щодо можливих кроків з боку національних урядів типу націоналізації власності. Багато іноземних урядів, побоюючись економічного поневолювання своєї країни, недовірливо відносяться до іноземних інвестицій і нерідко піддаються спокусі експропріації іноземної власності. Крім того, припливу іноземних інвестицій нерідко перешкоджає нестабільність господарського законодавства, що не дає достатніх гарантій іноземним інвесторам відносно права розпоряджатися отриманим прибутком, а також сильна корупція, що веде до збільшення вартості здійснення інвестиційних проектів.
Незважаючи на слабість інвестиційної активності країни, що розвиваються, прагнуть вишукати додаткові джерела інвестування, розуміючи, що тільки на цьому шляху вони зможуть вирішувати свої начальні економічні проблеми (маються на увазі проблеми загальнонаціональні, а не особисті потреби правлячої верхівки: у такому випадку вони забезпечують свої інтереси дуже успішно при будь-якому стані національної економіки, навіть при дуже жалюгідному: вони просто грабують надбання суспільства, забезпечуючи своє майбутнє після того, як утратять владу в результаті чергового перевороту).
Існують три основних методи збільшення інвестиційного потенціалу країн, що розвиваються:
по-перше, посилення оподатковування і використання податкових надходжень для державного інвестування або передача таких ресурсів приватному сектору для приватних інвестицій; по-друге, мобілізація частини трудових ресурсів із сільського господарства для реалізації інвестиційних проектів; по-третє, зростання державних інвестицій при незмінному рівні державних доходів, тобто інфляційне фінансування інвестицій. Кожний з методів має недоліки. Так, посилення оподатковування знижує підприємницьку активність, надлишкове сільськогосподарське населення важко організувати на масовий переїзд до місць нової роботи, а інфляція може вийти з-під контролю. Усі ці небезпеки, на жаль, з потенційних нерідко перетворюються в реальні.
Крім трьох внутрішніх способів фінансування інвестицій, країни, що розвиваються, можуть використовувати й іноземну допомогу. Для багатьох країн саме цей канал найбільш суттєвий, оскільки внутрішні ресурси нагромадження вкрай малі. Проте ряд країн, що розвиваються, врешті-решт значно збільшили норму нагромадження, тобто частку інвестицій внутрішнього національного продукту, і це дозволило їм суттєво прискорити темпи економічного зростання.
Друга проблема, що пов'язана з обмеженнями темпів економічного зростання — надмірне зростання населення. У країнах, які розвиваються, темпи зростання населення значно вище, ніж у розвинених. У деяких країнах Латинської Америки населення подвоюється кожні 20 років. Таке прискорення пов'язане, по-перше, з високими темпами народжуваності і, по-друге, зі зменшенням розмірів смертності в цих країнах. Проблема полягає не тільки в кількісному зростанні населення, що перевищує темпи зростання ВВП. Зростаюче населення країн, що розвиваються, продовжує залишатися неписьменним і страждає від багатьох захворювань. У результаті рівень освіти і кваліфікації зростаючого населення продовжує залишатися недостатнім для того, щоб використовувати сучасну технологію, що вимагає висококваліфікованої робочої сили. Багато людей не мають регулярних занять і перебиваються випадковими заробітками, навіть не намагаючись знайти роботу, отже, вони не враховуються офіційною статистикою. В результаті населення країн, які розвиваються, являє собою масу людей, яка швидко зростає, є малокваліфікованою та до того ж неповно враховується статистикою.
Уряди в країнах, що розвиваються, намагаються вирішити проблему зростання населення за допомогою всіляких програм регулювання народжуваності, а також шляхом підвищення якості робочої сили на основі зростання витрат на освіту. Ця правильна політика вимагає подальшого зростання витрат.
Проте, безумовно, вирішальну роль у подоланні економічної відсталості в сучасних умовах грає використання сучасної техніки і технології. їх недостатнє використання в багатьох країнах, що розвиваються, має свої корені в недостатньому розмірі капіталу і в низькій кваліфікації робочої сили. Проте є ще один стримуючий чинник, важкодоланий у сучасних умовах — власне характер сучасних високоефективних технологій. Справа в тім, що вони розроблялись для умов розвинених країн, де співвідношення капіталу і праці характеризується перевагою капіталу й обмеженими розмірами пропозиції праці. Тому сучасні технології орієнтовані на економію витрат живої праці і зростання витрат уречевленої пращ. А в країнах, що розвиваються, мало капіталу і багато праці. У силу цієї обставини застосування працезберігаючих технологій у країнах, що розвиваються, не дозволяє їм вирішувати багато соціальних проблем.
У багатьох країнах, що розвиваються, упроваджені нові технології вирощування сільськогосподарських культур, які привели до значного зростання врожайності і продуктивності праці. Цей процес одержав назву «зелена революція». В той же час існують упередження проти цих методів, що ґрунтуються на традиційних поглядах і релігійних поглядах, що утрудняє перехід сільськогосподарського виробництва на сучасну основу. Що стосується промисловості, то в ній також починаються спроби пристосувати сучасні технології до особливостей соціально-економічної і демографічної структури цих країн, хоча тут також є значні труднощі, пов'язані, по-перше, з нестачею кваліфікованих кадрів, по-друге, з невдачами реалізації відповідних інвестиційних проектів у попередні роки. У ряді країн створюються державні наукові центри, хоча їх ресурси і можливості обмежені і не завжди їхня діяльність виявляється зв'язаною з насущними потребами економічного розвитку тієї чи іншої країни. Одночасно при підтримці держави створюються центри підготовки персоналу.
Однією з перешкод для прискорення економічного зростання є консерватизм соціальної структури в країнах, що розвиваються. Соціальна мобільність населення в них низька, відсутні традиції, пов'язані з прагненням людей до заняття більш високих поверхів соціальних сходів на основі підвищення рівня освіти і просування по службі відповідно до росту компетентності і рівня знань. Стійкість соціально-політичних інститутів, їхня укомплектованість висококваліфікованими кадрами освічених і чесних чиновників теж відіграють велику роль у подоланні економічної відсталості.
Важливе значення має забезпеченість природними ресурсами. Багато країн, що розвиваються, крім інших обтяжуючих чинників, ще і слабко забезпечені ресурсами. Проте навіть у таких умовах є можливість вишукати додаткові джерела економічного зростання. Особливо наочно це видно на прикладі сільського господарства. Навіть при слабкій технічній його оснащеності віддача може бути значно підвищена, якщо будуть змінені форми землеволодіння і землекористування. У країнах Африки й Азії поширені ситуації, коли селянська родина традиційно має декілька невеликих наділів у різних місцях, що знижує можливості ефективно застосовувати техніку. Створення великих ферм могло б значно підвищити продуктивність праці. У Латинській Америці поширені латифундії, тобто великі поміщицькі господарства, де орендарі змушені віддавати значну частину врожаю поміщику, що також не зацікавлює їх у зростанні продуктивності.
Поширена думка про те, що держава не повинна виявляти надмірну активність в економічних перетвореннях, оскільки попередній досвід такої діяльності держави показав, що нерідко вона супроводжується погіршенням економічної ситуації, ростом бюрократизму і корупції, низькою ефективністю виробництва на державних підприємствах.
Але зрештою саме держава повинна відігравати головну роль у вирішенні економічних проблем країн, що розвиваються. Основне питання при цьому — обґрунтованість тих чи інших чи заходів програм. Зрозуміло, що прискорене промислове зростання необхідне. Проте у якій пропорції варто розвивати промисловість і сільське господарство, щоб не підірвати аграрний сектор економіки? Індустріалізація, якщо її проводити форсованими темпами, може привести до уповільнення розвитку сільського господарства і загострення продовольчої проблеми, як у свій час сталося в колишньому Радянському Союзі. Тому більш ефективним варіантом може бути збалансоване зростання промисловості і сільського господарства.
Багато держав, що розвиваються, прагнуть форсувати індустріалізацію, бачучи перед собою приклад розвинених країн. Але вони не завжди враховують теорію порівняльних витрат. Зовсім не обов'язково для економічного процвітання створювати в себе повний набір промислових галузей, продукція яких урешті-решт буде неконкурентоспроможною. Не настільки рідким мотивом форсування індустріалізації є мотиви престижу для тих чи інших керівників. Проте до економіки це не має прямого відношення.
Реалізація урядової стратегії економічного зростання відбувається через прийняття й організацію виконання планів економічного розвитку. Цінність плану не можна заперечувати, якщо він складений на науковій основі і не переслідує пропагандиських цілей. Не можна вважати виконання плану самоціллю, оскільки економічна , ситуація постійно міняється і може виникнути необхідність коригування цілей плану.
Виникає і проблема пріоритетів у виборі інвестиційних проектів. Ресурси для інвестування завжди обмежені. Який напрямок використання ресурсів обрати? Один з методів вибору ґрунтується на зіставленні витрат і обсягів виробництва. Якщо за інших рівних умов один з варіантів обіцяє велику віддачу, то його варто обрати. Такий підхід базується на визнанні відносної рідкості капіталу як одного з ресурсів, використовуваних у виробництві. Проте існує й інший метод визначення кращих варіантів інвестування: порівняння норми прибутку на різні вкладення. Відповідно до такого підходу перевага повинна бути віддана проекту з більш високою нормою прибутку. При цьому необхідно точно оцінити як необхідні витрати, так і віддачу від них. Часто внутрішні ціни для цього не підходять унаслідок перекручувань в оцінці різних видів ресурсів, властивих внутрішній системі ціноутворення, тому використання світових цін виявляється більш обґрунтованим.
Важливу роль для багатьох країн, що розвиваються, відіграють зовнішні джерела фінансування. Це фінансування може йти по двох лініях — по лінії допомоги від окремих країн у рамках їхніх національних програм і по лінії Всесвітнього банку (у т.ч. Міжнародного Валютного Фонду і Міжнародного банку реконструкції і розвитку). Фінансова допомога окремих країн так чи інакше носить і політичний характер. Не завжди ресурси, що направляються по лінії міждержавної допомоги, ефективно використовуються. Це може викликати незгоду населення країни-донора. Що стосується фінансової допомоги Міжнародного банку реконструкції і розвитку, то її надання взаємовигідно: вирішуючи проблему переміщення залишкового капіталу розвинених країн у країни, що розвиваються. Всесвітній банк забезпечує одержання відсотка на капітал розвинених країн і одночасне фінансування економічного зростання країн, які розвиваються. Він компенсує нестачу приватних інвестицій, зростання яких стримується через побоювання приватних інвесторів щодо долі капіталовкладень у країни, що розвиваються. Всесвітній банк утворив Міжнародне агентство щодо розвитку і Міжнародну фінансову корпорацію, через які здійснюється надання кошів.
Говорячи про значення зовнішніх джерел фінансування, слід відзначити, що вимоги, які Міжнародний Валютний Фонд висуває перед державами, що проводять структурні перетворення своєї економіки, звичайно включають два моменти — підвищення рівня лібералізації економіки і зниження інфляції. Проте на практиці накладення цих критеріїв, наприклад, на країни Східної Європи і колишнього СРСР показує, що найбільш високі показники економічного розвитку були саме в тих країнах, де цих вимог дотримуються в найменшому ступені. Повною мірою це відноситься і до України. Протягом усіх років незалежності вона справно виконує вимоги міжнародних фінансових організацій щодо рівня інфляції, розмірів грошової маси, бюджетного дефіциту тощо, однак незважаючи на одержання відповідних сум, соціально-економічна ситуація в країні постійно погіршується, реальних, докладних змін до кращого не відбувається. Зрозуміло, що необхідні інші підходи до визначення критеріїв успішності ходу трансформаційних процесів у економіці.
Узагальнюючим показником ефективності, ринкових перетворень може виступати індекс людського розвитку (ИЧР). Він розраховується на основі трьох індикаторів — загальна тривалість життя (ОПЖ), рівень освіти (грамотність дорослого населення — ГВН і охоплення відповідних груп населення навчанням у початковій, середній і вищій школі — НСВ), рівня життя або паритету купівельної спроможності населення (ВВП на душу населення). Значення індексу людського розвитку на рівні 0,8 і вище вважається високим, менш 0,8 -/ середнім тощо.
Звідси випливає, що пріоритетним в оцінці соціально-економічних перетворень повинен бути так званий людяний вимір, тобто ступінь поліпшення всього комплексу умов життєдіяльності людей, а не чисто ринкові критерії і вимірники. Дуже показові дані про народонаселення. На початок 2000 року населення України складало 48,7 млн. чол. Природний збиток за рік склав 325 тис, народжуваність упала з 9,6 на 1000 населення, до 9,1, а смертність відповідно зросла з 15,4 до 15,5, чисте вибуття населення за рахунок міграції склало 138,6 тис. У цьому лежить ще одне пояснення млявості здійснюваних в Україні реформ. Рівень соціальної енергії мас та їхньої активності, у тому числі економічної, недостатньо високий, оскільки навколишнє їх соціально-економічне середовище в незначному ступені сприяє формуванню ринкового мислення і ринкового поводження в їх найбільше раціональних формах. Це означає і те, що формування оптимальної ринкової інфраструктури далеке від завершення. Більше того, існує реальна небезпека закріплення деформації в цьому процесі, що задасть і відповідний напрямок соціально-економічного розвитку на тривалий період. Формування нового. У середині 70-х років країни, що розвиваються, висунули вимогу формування нового міжнародного
економічного порядку. Цілями країн, що розвиваються, стали, по-перше, підвищення ступеня контролю самих країн, що розвиваються, за розвитком національної економіки, по-друге, прискорення економічного зростання і подолання розриву в душовому рівні доходу з розвинутими країнами, по-третє, підвищення частки країн, що розвиваються, у світовому промисловому виробництві. Для реалізації цих цілей країни, що розвиваються, вимагають тарифних переваг для своїх товарів на ринках розвинених країн, підтримки і стабілізації цін на експортовані ними товари, насамперед на сільськогосподарську сировину, збільшення обсягів допомоги від розвинених країн і списання частини зовнішнього боргу. Система вимог внутрішньо суперечлива, оскільки не завжди вони погоджують можливості поліпшення економічної ситуації в країнах, що розвиваються, з їхніми власними зусиллями щодо подолання економічної відсталості.


загрузка...