загрузка...
 
31.1. Роль зовнішньої торгівлі в економічному розвитку
Повернутись до змісту
Зовнішня торгівля, тобто міжнародний обмін товарами і послугами, відноситься до числа найбільш давніх форм міжнародних економічних відносин. До інших їхніх форм відносяться рух капіталу, міжнародна міграція робочої сили і міжнародні валютні відносини.
У чому привабливість зовнішньої торгівлі? Ефективність системи міжнародного обміну в порівнянні із системою самозабезпечення обумовлена хоча б тим, що жодна країна не має всіх ресурсів, необхідних для задоволення наявних потреб. Для кожної країни характерний свій набір природних ресурсів, розмірів капіталу і праці, що може бути використаний для виробництва ВВП. Спеціалізація країни по виробництву саме тих товарів, для створення яких у неї є найкращі умови, дозволяє їй, розширюючи виробництво саме таких товарів, використовувати частину з них для закупівлі відсутніх. А оскільки такою спеціалізацією охоплене виробництво у всіх країнах, то в результаті і світове виробництво всіх товарів виявляється набагато вищим, ніж при системі самозабезпечення.
Таке пояснення не вимагає особливих доказів для випадку, коли порівняльних витрат та чи інша країна не тільки не виробляє якого-небудь товару, але і не здатна його виробляти в принципі. А як же у випадку, якщо обидві країни можуть виробляти два однакових товари? Чи має в такому випадку сенс зовнішньоторговельна спеціалізація, і якщо так, то в якому напрямку вона повинна здійснюватися кожною країною? Відповідь на це запитання дає теорія порівняльних витрат, яку розробив ще Давид Рікардо, але яка не втратила актуальності.
Розглянемо умовний приклад. Нехай маються дві країни, які виробляють два однакових товари, але в різних відношеннях у розрахунку на одиницю використовуваних ресурсів. Припустимо, Україна може з одиниці ресурсів виробити 3 т зерна чи 1 т нафти, а Росія, відповідно, з одиниці ресурсів може виробити 2 т зерна чи 5 т нафти. Якою у таких умовах повинна бути зовнішньоторговельна спеціалізація, щоб вона приносила вигоду обом країнам? Припустимо, кожна з країн робить визначену кількість того й іншого продукту у відповідності зі своїми внутрішніми потребами, орієнтуючись на внутрішній ринок. Якщо Росія вирішить переключити частину своїх виробничих можливостей із зерна на нафту, то в розрахунку на одиницю використовуваних ресурсів зменшення виробництва зерна на 2 т буде супроводжуватися збільшенням видобутку нафти на 5 т. Якщо й Україна здійснить спеціалізацію, то з розрахунку на одиницю використовуваних ресурсів зменшення нафтовидобутку на 1 т буде супроводжуватися збільшенням виробництва зерна на 3 т, унаслідок загальне світове виробництво зерна збільшиться на 1 т, а видобуток нафти — на 4 т. Якщо ж будуть обрані для спеціалізації інші товари, то скоротиться світове виробництво кожного товару. Ясно, що при такій ситуації Росія повинна спеціалізуватися на видобутку нафти, а Україна — на вирощуванні зерна, тобто кожна з країн спеціалізується на виробництві того товару, у якому вона має перевагу перед іншою державою. Однак наведений приклад ілюструє найпростіший випадок, коли одна країна має перевагу у виробництві одного товару, а інша — іншого. Тут вигоди від розподілу праці очевидні. Але, виявляється, що навіть якщо дана країна має перевагу перед іншою у виробництві обох товарів, той у такому випадку спеціалізація виявляється вигідною для обох країн. Причому країна, що має переваги у виробництві обох товарів, повинна спеціалізуватися на виробництві того з них, де ця перевага вище. У цьому основна ідея теорії порівняльних переваг. -
Змінимо умови прикладу. Припустимо, Україна з одиниці ресурсів може виробити 2 т зерна чи 2 т нафти, а Росія — відповідно 3 т зерна чи 5 т нафти, тобто Росія має перевагу перед Україною і у виробництві нафти, і у виробництві зерна. У такому випадку якщо Росія переключить 3 од. своїх ресурсів на виробництво нафти, то приріст виробництва нафти складе 15 т при одночасному зменшенні виробництва зерна на 9 т. Але якщо Україна у свою чергу переключить 5 од. ресурсів на виробництво зерна, то загалом, вона збільшить виробництво зерна на 10 т, зменшивши видобуток нафти на 10 т. Зрештою, внаслідок міжнародної спеціалізації світове виробництво зерна збільшиться на 1 т, а нафти — на 5 т. У цьому випадку Росія здійснила спеціалізацію по виробництву нафти, ефективність видобутку якої у порівнянні з Україною вище в 2,5 рази, тоді як ефективність виробництва зерна — тільки в 1,5 рази.
На кривих виробничих можливостей кожної з країн на рис. 31.1 зображено умови виробництва при самозабезпеченні (відповідно, криві АЕ і ВК).

Нахил кожної кривої визначається кількісним співвідношенням можливостей виробництва кожного з продуктів у відповідній країні: для Росії нахил складає 5:3, для України — 1:1. Точка А показує обсяг виробництва в Росії при повній спеціалізації на нафті, точка В — обсяг виробництва на Україні при повній спеціалізації на зерні. Криві АС і ВД — це криві торговельних можливостей, що ілюструють різні набори, комбінації кількостей нафти і зерна, які можливі з урахуванням обміну частини національного виробництва відповідного продукту на продукт виняткової спеціалізації іншої країни. Нахил кожної кривої визначається співвідношенням цін обмінюваних товарів, фіксуючи той чи інший рівень умов торгівлі.
Умови торгівлі
Умови торгівлі визначають, яку кількість імпортних товарів можна придбати в обмін на одиницю експортованого товару. Ця пропорція залежить саме від співвідношення цін експортованих та імпортованих товарів. Воно задається, з одного боку, умовами виробництва в кожній країні, а з іншого боку, співвідношенням попиту та пропозиції відповідних товарів на світових ринках. Так, Росія, відмовляючись від виробництва 3 т зерна заради збільшення виробництва нафти на 5 т, не захоче продавати нафту Україні, якщо ціна 1 тонни нафти буде менше, ніж 3/5 ціни тонни зерна, оскільки в цьому випадку їй дешевше виявиться виробляти зерно самій. З іншого боку, Україна не буде зацікавлена в тім, щоб продавати зерно Росії, якщо ціна тонни зерна буде нижче, ніж ціна тонни нафти, оскільки в протилежному випадку вигідніше буде не купувати нафту, а добувати її самостійно. Реальний діапазон прийнятної для обох сторін ціни на нафту, отже, буде знаходитися у проміжку між її співвідношенням з ціною зерна 1:1 і співвідношенням 3:5. Для України тонна нафти повинна бути не дорожче тонни зерна, а для Росії вигідно продавати нафту, якщо за неї можна мати не менш 0,6 т зерна. Якщо, скажімо, співвідношення цін таке, що дозволяє здійснити обмін 1 т нафти на 0,8 т зерна, то таке співвідношення взаємовигідне. Конкретний рівень співвідношення цін буде визначатися співвідношенням попиту і пропозиції на нафту і зерно на світовому ринку; Чим вище буде співвідношення попиту та пропозиції нафти в порівнянні із співвідношенням попиту та пропозиції зерна, тим співвідношення цін буде ближче підходити до рівня 0,6:1 і навпаки.
Графічна інтерпретація на рис. 31.1 передбачає випадок повної спеціалізації кожної з країн на виробництві одного виду продукції. У дійсності, однак, повна спеціалізація скоріше виняток, ніж правило. Це пояснюється тим, що з переключенням усе більшої кількості ресурсів на виробництво якого-небудь товару країна збільшує відповідний рівень виробництва у менших масштабах, ніж при попередньому переключенні. Виникає цікаве запитання: як визначити, чи має країна порівняльну перевагу у виробництві конкретного товару? Розглянемо умовний приклад з виробництвом цукру в Україні і Росії. На рис. 31.2 зображена ситуація, характерна для кожної з країн по виробництву цукру.

Припустимо, що внаслідок яких-небудь причин взаємний обмін цукром відсутній. Положення кривих попиту і пропозиції в кожній країні своє. Рівноважна ціна цукру в Україні дорівнює 2,2 гривні за 1 кг (т. F), у Росії, відповідно, 16,5 рублів за 1 кг(т. Е). Нехай обмінний курс гривні по відношенню до рубля складає 0,182 гривні за 1 рубль. Як бачимо, відносна ціна цукру в Росії вища, ніж в Україні: 1 кг цукру в Росії в перерахунку на гривні коштує 3 гривні.
Тепер припустимо, що країни усунули митні бар'єри для вільної торгівлі цукром. Що станеться в такому випадку? Виробники цукру в Україні побачать, що його експорт в Росію дає можливість отримати додатковий прибуток у розмірі 0,8 гривні за кожен кілограм в порівнянні з реалізацією його всередині України. Внаслідок зростання українського експорту пропозиція на українському ринку почне скорочуватися, на російському — збільшуватися, а ціни, відповідно, в Україні — зростати, а в Росії — падати. Цей процес буде тривати доти, поки ціни не зрівняються на такому рівні, на якому обсяги експорту, прийнятні для України (відрізок CD), співпадуть з обсягом імпорту, що задовольняє Росію (відрізок АВ). Таким чином, наявність порівняльних переваг у виробництві того або іншого товару можна визначити по тій обставині, приносить експорт цього товару додатковий прибуток чи ні.
У сучасних умовах розходження між країнами в рівні розвитку техніки і технології не нездоланні. Але навіть за умови, що рівень науково-технічного розвитку двох країн приблизно однаковий, проте й у такому випадку їхня зовнішньоторговельна спеціалізація взаємовигідна. Одна з причин цього полягає в тому, що, освоюючи в процесі такої спеціалізації ринок іншої країни, фірми даної країни одержують додатковий прибуток від економії на масштабах виробництва, завдяки чому витрати на виробництво одиниці продукції виявляються в такому випадку нижче, ніж вони були б при менших масштабах і орієнтації виробництва винятково на потреби внутрішнього ринку.
У сучасних умовах вигідніше продавати не традиційні Товари, а нові технології і будувати за кордоном заводи з випуску сучасної наукомісткої продукції. Діяльність багатьох транснаціональних корпорацій ґрунтується саме на використанні нових технологій в інших країнах.
Розглядаючи вигоди від використання принципу порівняльних переваг у зовнішній торгівлі, необхідно, однак, відзначити, що його поширення пов'язано і з певними витратами. Приплив у країну дешевих імпортних товарів послабляє конкурентні позиції національних виробників, викликає їхнє невдоволення. Він може привести до згортання національного виробництва і зростання безробіття. От чому принцип свободи торгівлі на практиці реалізується поруч з обмеженнями, що складають суть протекціонізму. Серед них слід зазначити митні тарифи і квотування.
Митні тарифи являють собою не що інше як податок уряду на імпорт. Ціль такого обкладання — зменшення споживання імпортних товарів і одержання додаткових коштів до державного бюджету. Тарифи можуть бути обмежувальними і заборонними. Заборонний тариф робить невигідним імпорт даного товару, у результаті чого уряд не одержує взагалі ніяких митних зборів. Тарифні обмеження є негативним фактом, оскільки вони утрудняють вільну конкуренцію, штучно підтримують «на плаву» відсталі національні підприємства. Зрештою існування митних бар'єрів приводить до зниження рівня життя, тому що споживачі змушені платити більш високі ціни за товари, що купуються.
Другий бар'єр на шляху вільної торгівлі — квотування, тобто встановлення кількісних обмежень для імпорту товарів протягом визначеного терміну. Квотування також приводить до підвищення цін у країні-імпортері і відповідно до їхнього зниження в країні-експортері. Квотування в певному сенсі гірше, ніж тарифні бар'єри, оскільки якщо імпортер досить ефективно веде виробництво, він може понизити витрати і частково нейтралізувати негативні наслідки тарифів. У випадку ж квотування використання таких можливостей лімітовано встановленими розмірами дозволеного імпорту.
Поряд із двома перешкодами для розвитку вільної торгівлі — митними тарифами і квотуванням існують ще кілька бар'єрів. Це всілякі експортні субсидії національним виробникам, покликані створити їм додаткові переваги в конкурентній боротьбі на світовому ринку, а також система ліцензування імпорту і встановлення завищених стандартів якості імпортованих товарів з метою утруднити чи унеможливити сам імпорт. Незважаючи на негативні результати існування обмежень у вільній торгівлі (скорочення обсягів торгівлі, зростання цін, захист національного виробництва від конкуренції, зниження життєвого рівня населення), ці обмеження мають численних прихильників.
Основні аргументи введення обмежень зводяться до наступного:
По-перше, інтереси національної безпеки. Випуск оборонної продукції краще здійснювати на власних заводах, ніж імпортувати відповідні види військової техніки, навіть якщо це обходиться дорожче, оскільки в такому випадку безпека країни гарантується незалежно від розвитку міжнародної обстановки і характеру політичних взаємовідносин із країнами, що могли бути експортерами дешевших видів озброєнь.
По-друге, необхідність підтримки нових, швидкоростучих галузей економіки, поки вони стануть на ноги і зможуть обходитися без захисних заходів з боку уряду.
По-третє, необхідність боротьби з безробіттям усередині країни. Однак супротивники такого підходу цілком справедливо вважають, що доцільніше було б не підтримувати штучно неконкурентоспроможність окремих галузей, а боротися з безробіттям методами фіскальної і монетарної політики в сполученні зі здійсненням програм перепідготовки робітників, що вивільняються у відповідних галузях.
По-четверте, доцільність зменшення залежності економіки країни від надмірно вузької спеціалізації. Так, якщо зовнішня торгівля даної країни залежить від якої-небудь однієї експортної галузі, то це робить дану країну уразливою в плані залежності від коливань світової кон'юнктури. Уводячи тарифні обмеження, дана країна може стимулювати розвиток ряду додаткових галузей, що робить її менш залежною від імпорту відповідних видів продукції.
По-п'яте, тарифні обмеження при певних умовах можуть вести до поліпшення умов торгівлі. Так, введення тарифів, викликаючи зростання внутрішніх цін на імпортні товари, веде до скорочення попиту на них і, отже, до падіння світових цін, створюючи додаткові можливості для імпорту. Однак такий спосіб поліпшення умов торгівлі є дуже ненадійним, оскільки застосування аналогічних заходів іншою стороною може звести нанівець можливі вигоди ініціаторів цих заходів від їхнього введення.
Багато які аргументи мають помилкові вихідні позиції. Так, часто при обґрунтуванні необхідності застосування тарифних бар'єрів виходять з того, що оскільки закордонні партнери одержують від торгівлі з нами нібито більше вигоди, ніж ми, то в наших інтересах зменшити ЇЇ розміри, щоб скоротити величину наших втрат від неї. Тим часом доцільність зовнішньої торгівлі виникає саме з того факту, що вона у всякому разі взаємовигідна.
Нерідко як аргумент на користь тарифних бар'єрів висувається те, що, оскільки в менш розвинених країнах заробітна плата нижче, то імпорт дешевих товарів з цих країн підриває зайнятість у власній країні. При цьому упускається з виду, що в країнах з більш високою заробітною платою і продуктивність праці вище, так що загалом питомі витрати заробітної плати в розрахунку на одиницю продукції виявляються не вище, ніж у країнах з більш низькими абсолютними розмірами заробітної плати.
Нарешті, на побутовому рівні заперечення проти збільшення імпорту базуються на припущенні про те, що якщо купуються вітчизняні товари, то гроші з країни не ідуть, а якщо імпортні — то країна втрачає кошти. Однак іноземці, одержуючи гроші за свої товари, мають мету не відвезти ці гроші із собою, а саме витратити їх на закупівлю наших товарів. Гроші в даному випадку не є самоціллю.
Виникає запитання: чому ж, незважаючи на очевидні переваги вільної торгівлі, існують прихильники обмежень цього принципу? Одна з причин цього, безумовно, недостатньо глибоке знання законів розвитку економіки багатьма державними діячами. Однак є і більш суттєві обставини. Незважаючи на те, що в цілому для суспільства принцип вільної торгівлі приносить вигоди, окремим суспільним групам його реалізація доставляє неприємності. Насамперед це відноситься до неконкурентоспроможних галузей. Відповідні суспільні групи — і підприємці, і робітники — як правило, більш ефективно організовані у відстоюванні своїх специфічних економічних інтересів, ніж суспільство, окремі члени якого роз'єднані і не завжди усвідомлюють свої інтереси. Це дозволяє таким групам здійснювати відповідний тиск на органи законодавчої і виконавчої влади, спонукуючи їх проводити відповідну митну політику. Не враховувати їх інтересів, природно, неможливо. Однак реальна політика повинна виходити з пріоритету інтересів суспільства. Хоча при цьому іноді варто передбачати реалізацію відповідних програм допомоги галузям, що не витримують іноземної конкуренції, включаючи урядову підтримку програм перепідготовки робітників, що вивільняються, та їхнього працевлаштування.
Незважаючи на рекомендації економічної теорії, поряд із загальною тенденцією зменшення тарифних і нетарифних бар'єрів у зовнішній торгівлі, на практиці в окремі періоди часу, відбувається посилення протекціонізму. Необхідно відмітити, що вигоди від принципу свободи торгівлі все ж таки переважують обмежені в просторі і часі переваги протекціонізму. Один із самих наочних прикладів у цій сфері — досвід функціонування країн ЄС, усередині котрої, по суті, зняті обмеження на переміщення"* товарів, послуг, капіталу і робочої сили. Регіон завдяки проведенню політики вільної торгівлі прискорив темпи свого економічного розвитку і зміцнив конкурентні позиції у світовій торгівлі.


загрузка...