загрузка...
 
Підприємництво: функції, види, умови
Повернутись до змісту
Важливим господарюючим суб'єктом, поведінка якого визначає економічну ситуацію на мікрорівні, є виробник. Його функція полягає у забезпеченні пропозиції, тобто забезпеченні ринку необхідною кількістю товарів та послуг.
Виробництво товарів та послуг — складний процес, що потребує відповідного потенціалу, у створенні якого особлива роль належить підприємництву.
Підприємництво — ініціативна, творча, пов'язана з ризиком самостійна економічна діяльність суб'єкта господарювання, який постійно здійснює нові комбінації ресурсів з метою реалізації нових ідей, випуску нової продукції та одержання прибутку; організаційно-господарське новаторство на основі використання різноманітних можливостей для випуску нових або існуючих товарів новими методами, відкриття нових джерел сировини, ринків збуту, реорганізації виробництва тощо.
Підприємництво може реалізуватися у промисловій, науковій, інформаційній, сервісній сфері тощо. Сучасні дослідження підприємництва, його ролі та значення у розвитку суспільства базуються на ідеях економістів Й. Шумпетера (1883—1950, США), Ф.-А. Хаєка та їх послідовників, які визначають підприємця як своєрідний соціально-психологічний тип господарника, для якого головне — аналіз і використання різноманітних ринкових можливостей, реалізація новаторських ідей.
Підприємець — суб'єкт, який займається підприємницькою діяльністю, бере на себе ініціативу поєднання ресурсів землі, праці й капіталу в єдиний процес виробництва товару або послуги, сподіваючись на прибутковість справи; приймає основні рішення у процесі підприємницької діяльності; реалізує свій діловий інтерес (одержання прибутку) через новаторство, запроваджує на комерційній основі нові виробничі технології.
У 80-ті роки у країнах Заходу спостерігався ?підприємницький бум» — стрімке зростання числа підприємців. Воно було зумовлено приватизацією державної власності, розвитком малого та середнього бізнесу. Американська фірма «Мак-Бер Компані» визначила риси вдалого підприємця:
пошук можливостей та ініціативність (готовий до неодноразових зусиль для подолання перешкод, змінює намічену лінію поведінки заради досягнення мети);
спрямованість на ефективність та якість (знаходить шляхи виготовлення продукції краще, швидше та дешевше);
залучення до діяльності колективу (береться за справу разом із працівниками або замість них);
цілеспрямованість (ясно формулює цілі, має бачення на перспективу);
прагнення бути поінформованим (особисто збирає дані про клієнтів, постачальників, конкурентів);
систематичне планування і спостереження (стежить за господарськими показниками і використовує їх для прийняття рішень);
здатність переконувати, встановлювати ділові та особисті зв'язки;
самовпевненість (прагне незалежності, вірить у свою здатність вирішувати складні завдання).
Неупереджений розгляд вказаних рис допомагає зрозуміти та оцінити свої можливості бажаючим стати керівником-підприємцем. Деякі необхідні якості бізнесмена — природжені властивості людей, інші — результат розвитку природних здібностей, наслідок навчання та практичного досвіду. Але не всі люди здатні бути вдалими підприємцями. Як свідчить світовий досвід, таких приблизно 3—5% і не більше 10% від усіх працюючих.
Підприємництво в Україні здійснюється відповідно до закону «Про підприємництво», в якому, зокрема, зазначається, що підприємці мають право без обмежень приймати рішення і вести самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству. Сформульовані основні принципи підприємництва: вільний вибір видів діяльності; залучення на добровільних засадах до здійснення підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб та громадян; самостійне формування програм діяльності та вибір постачальників і споживачів продукції, що виготовляється; встановлення цін відповідно до законодавства; вільне наймання працівників; залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів, використання яких не заборонене або не обмежене законодавством; вільне розпоряджання прибутком, що залишається після внесення платежів, встановлених законодавством; самостійне здійснення підприємцем (юридичною особою) зовнішньоекономічної діяльності.
Досвід розвинених країн переконливо свідчить, що сьогодні підприємництво — найпрогресивніша система господарювання незалежно від соціально-економічного устрою суспільства. У сучасних умовах підприємництво виконує три основні функції:
1) ресурсну (мобілізація матеріальних чинників, людських ресурсів та грошових нагромаджень); організаційну (забезпечення раціонального поєднання чинників виробництва, визначення стратегії зростання прибутку та примноження власності);
творчу, новаторську (постійний пошук та освоєння нових ринків, нових технологій і товарів, що має особливе значення за умов сучасної НТР і розвитку нецінової конкуренції).
Підприємництво — необмежене поле людської діяльності, зумовленої різноманітними потребами. Усе різноманіття підприємницької діяльності можна згрупувати у види:
виробниче підприємництво — здійснюється підприємцями, які виготовляють різноманітну продукцію, виконують роботи (будівництво, ремонт), надають послуги, створюють духовні блага (навчання, живопис, музика);
комерційне підприємництво, тобто товарно-грошові, торговельно-обмінні операції (купівля-продаж предметів споживання та засобів виробництва);
посередницьке підприємництво — надання інформаційних, консультативних, маркетингових послуг. Агентами посередницьких фірм є брокери, маклери, дилери; посередницька фірма може здійснювати торгівлю на власний розсуд, у тому числі за попередньою домовленістю — ф'ючерсні угоди (домовленість про реалізацію товарів, що будуть вироблені);
фінансове підприємництво — різновид комерційного, особливістю якого є те, що об'єктом купівлі-продажу є специфічний товар — гроші, валюта, цінні папери;
— страхове підприємництво — особлива форма кредитно-фінансових відносин. Його необхідність викликана ризиком, який є невід'ємною рисою ринкової економіки.
Підприємцем можна стати за будь-якої форми власності й навіть не маючи власності. В економіці є три типи підприємців: підприємець-власник, підприємець-орендар, підприємець-менеджер. У першому випадку підприємець є власником чи співвласником підприємства, всього капіталу або його частини. Орендар може стати підприємцем, не маючи власності на землю або на підприємство, а гроші взяти у кредит. Підприємець-менеджер — людина високої кваліфікації, широких спеціальних та загальних знань (що в сучасних умовах є найціннішим капіталом), не має ні власного, ні орендованого майна, а працює за наймом на великих підприємствах, здійснюючи управління. Багато найвідоміших фірм своїми успіхами зобов'язані саме культурі менеджменту.
У підприємницькій діяльності Заходу першість належить контрактній формі господарських відносин між товаровиробниками: практично кожній домовленості про купівлю-продаж між виробником та споживачем передує укладення письмового або усного контракту, який має юридичну силу. Така форма господарських зв'язків принципово змінює ринкові відносини, перетворює їх на сферу прямих зв'язків між виробником і споживачем. Цим мінімізується ризик виробити товар і не продати його, тобто процес виробництва виноситься за межі дії ринкових відносин і на рівні фірми стає плановим.
У середині 70-х років у розвинутих країнах почався перехід до нової моделі економічного зростання — інноваційної (або інформаційно-індустріальної). Це зумовлено домінуючим впливом НТП на процес розвитку (за теперішніми оцінками, НТП «дає» 50% внеску в темпи зростання промислово розвинутих країн, і, судячи з прогнозів, його роль буде зростати); зростаючою роллю інформації '(генеруванням, аналізом, опрацюванням, збереженням, поширенням займається понад третина всіх працюючих, а до 2010 р. їхня частка наблизиться до половини); неухильним зростанням ролі творчих працівників у сукупній трудовій діяльності.
Розвиток інноваційного типу зростання супроводжується різким збільшенням масштабів активності підприємницької діяльності, пов'язаної з організаційно-господарським новаторством і розширенням адміністративно-економічної свободи господарюючих суб'єктів. Основні показники підприємницької активності:
1. Безпрецедентне прагнення до створення своєї справи. У США та Італії, що задають тон у «перетворенні підприємця на нового героя суспільства», у середині 80-х років щорічно створювалося в середньому 600 і 300 тис. нових підприємств. Загальна кількість підприємств за останніх 20 років в США збільшилася майже в 2,5 раза, в Японії — у 2 рази.
2. У межах реформи господарського механізму, так званої «неоконсервативно революції», різко зріс рівень господарської свободи бізнесу. Зняття адміністративно-законодавчих обмежень (дерегулювання), активізація політики сприяння дрібному бізнесу, «відкриття» національних господарств для проникнення закордонного бізнесу, податкові та адміністративні реформи — усе це відкрило нові можливості для підприємницької ініціативи. Не тільки для дрібних компаній існують сприятливі можливості розвитку на всіх етапах життєвого циклу, а й у світі великого бізнесу бурхливо розвиваються інтрапідприємництво (підприємницька діяльність в середині великої фірми чи іншого ділового підприємства) і стратегічне управління, що має підприємницький характер.
3. Сформувалися якісно нові умови для підприємництва, а саме:
а) швидке зростання ринку венчурного (англ. venture — ризикувати) капіталу, тобто пов'язаного зі впровадженням нових технологій, інженерних розробок ризикового характеру і диверсифікація (лат. diver-sus — різний, віддалений), тобто поширення на нові сфери фінансових інститутів, що розширює можливості фінансування нової справи;
б) розвиток інформаційної інфраструктури підприємництва розширенням доступу громадян і організацій до інформації, укрупнення патентно-ліцензійної системи, розвиток мережі банків даних тощо;
в) виникнення і швидкий розвиток мережі організацій, що спеціалізуються на створенні нового бізнесу (інкубатори, інноваційні парки тощо).
Основною тенденцією розвитку продуктивних сил на сучасному етапі є постійне збільшення частки творчих професій і скорочення сфери рутинної праці. Так, частка висококваліфікованих робітників (учених, інженерів, техніків) у складі економічно активного населення розвинутих країн у 80-ті роки становила в середньому 40—50%. Зі збільшенням загальної чисельності робочої сили у США та Японії на 5—10% кількість вчених та інженерів зросла на 50—60%.
За багато десятиліть послідовного органічного індустріального зростання в розвинутих країнах створено величезний потенціал освічених і здібних людей. Підвищення загального рівня освіченості породжує прагнення вільного самовияву в праці. Йдеться про аллокаційний ефект освіти, що означає зростання спроможності людини приймати самостійні рішення.
Характерно, що всі національні меншини США, сформовані потоками імміграції, демонструють підвищену схильність до заняття підприємництвом (найпростіше пояснення цього — відсутність передумов і умов для підприємництва на батьківщині) і мають вищі прибутки порівняно з англосаксонським населенням. Сукупний виграш від «перекачування умів» тільки в США оцінюється в 6 млрд. дол. щорічно.
На користь розвитку підприємництва змінюється галузева структура сучасного виробництва. Бурхливо розвиваються наукомісткі галузі, випереджаючи традиційні за темпами розвитку в два-три рази, причому вплив зростання цього сектора здійснюється з наростаючим ефектом внаслідок застосування його продукції і підштовхування базових галузей, транспорту, зв'язку, сфери послуг загалом.
Зростає частка сфери послуг у складі кінцевого продукту, переміщується центр ваги у виробництві й споживанні з речей на послуги. Відносну автономність нематеріального виробництва змінює такий тип господарських зв'язків, за якого послуги (інформаційні, ділові, науково-технічні тощо) стають не додатковим, а вирішальним чинником підвищення ефективності виробництва.
Інноваційна господарська практика об'єктивно потребує організації виробництва, яка забезпечить такі умови конкурентоспроможної господарської творчості, як гнучкість, самоврядування виробників, інтенсивний обмін інформацією і передача досвіду, суперництво і довіра.
Наслідком усіх зазначених змін, що супроводжують перехід до інноваційного економічного зростання, є створення господарської структури, схильної до організаційно-господарської творчості, тобто до підприємництва.
Досвід країн-лідерів західного світу і багатьох країн, що розвиваються, переконливо свідчить про існування тісних зв'язків між розвитком ринку, конкуренції, підприємництва і досягненням економічних успіхів.
Підприємництво передбачає використання нових ідей та нових технологій, не маючи ніяких гарантій щодо ефективності цих нововведень в остаточному результаті. Можуть виникнути несподівані технічні проблеми, покупцям не сподобається новий товар, зміняться умови функціонування ринку тощо, проте ризик необхідний. Існує два способи поведінки підприємця: поділ ризику та самостійний ризик.
Поділ ризику. Реалізується через механізми страхування, передоручення операцій, об'єднання ризику. Проте ці механізми неприйнятні для багатьох видів ризику, що виникають у підприємницькій діяльності.
Поділити ризик можна, об'єднавшись з іншими зацікавленими особами через партнерства і корпорації, за допомогою яких підприємець залучає додатковий капітал. Можна використати венчурний капітал. Власники такого капіталу спеціалізуються на пошуку підприємців з прогресивними ідеями, але недостатніми засобами, з якими вони поділяють ризик і потенційні прибутки.
Самостійний ризик. Незважаючи на очевидні переваги поділу ризику з компаньйонами, класичний образ підприємця-власника і керівника фірми не втратив своєї привабливості.
Самостійні фірми мають серйозні переваги у втіленні нових ідей і технологій у підприємницьку діяльність.
Одна з причин, що змушує підприємця одному втілювати перспективну ідею, — асиметрія інформації (інформація, що підприємці одержують або відкривають першими). Для того щоб переконати потенційного компаньйона поділити ризик нововведення, необхідно поділитися інформацією. Зробити це непросто з певних причин: ідея ще не викристалізувалася і цілком не сформульована або припущення засновані на недостатньо переконливих здогадах, існує небезпека, що ідеї можуть бути викрадені й сепаратно використані компаньйонами тощо.
Внаслідок цих причин у підприємця залишається єдиний вихід — реалізувати власні розробки самому. Крім того, незалежна фірма може акумулювати потужні стимули, адже у разі успіху весь прибуток належить їй. Підприємець, активність якого мобілізується отриманим прибутком і успіхом, не потребує ні керівництва для максимального старання, ні проведення зовнішнього аудиту, він швидко пристосовується до зміни умов.
Ризик — необхідний елемент кожної організаційної форми підприємницької діяльності. Чим більший ризик, тим вищий може бути прибуток. Якщо ризик (хоча б частково) поділяється, поділяється і прибуток. Отже, нагородою за ризик є надприбуток, що, можливо, одержить підприємець.
Функціонування сучасного підприємництва неможливе без сприятливого соціально-економічного клімату, що формується цілеспрямованими зусиллями держави. Він визначається:
стабільністю державної економічної та соціальної політики, спрямованої на підтримку підприємництва;
пільговим податковим режимом, що сприяє надходженню в підприємницьку сферу фінансових засобів;
розвитком інфраструктури підприємництва: інноваційних центрів, спеціальних фірм, що допомагають підприємцям-початківцям, консультаційних центрів з питань управління, маркетингу, реклами, курсів і шкіл підготовки підприємців;
створенням ефективної системи захисту інтелектуальної власності, формуванням позитивного ставлення суспільства до підприємницької діяльності.
За сприятливого соціально-економічного клімату, державної підтримки підприємець розглядає миттєве збільшення прибутку не як першочергове завдання, а як етап до ^майбутніх структурних зрушень і розширення виробництва. Підприємницькі ініціативи ділових людей за державної підтримки сприяють ефективному функціонуванню сучасної ринкової економіки.
Фірма як суб'єкт ринкових відносин
Сучасне ринкове господарство відзначається різноманітними ринковими формами підприємницької діяльності й відповідно типами фірм.
Термін «фірма» має подвійне значення. У вузькому розумінні фірма — це ім'я, під яким юридично повноправний підприємець веде свої справи. У широкому розумінні — основна господарська одиниця сучасної економіки ринкового типу.
Фірма (підприємство) — самостійний господарюючий статутний суб'єкт, який має право юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність з метою одержання прибутку.
У своєму складі фірма може мати кілька підприємств, установ, організацій та ін.
Існують визначення фірми як ділового підприємства. В цьому немає суперечності, це визначення за суттю збігається з попереднім. Діловим підприємством є вид, форма підприємницької діяльності, бізнесу, а не однозаводська або однофабрична його структура.
Виробничі підприємства, проектно-конструкторські бюро, контори збуту та інші служби функціонують як фірми або в їхньому складі. Підприємство може не бути юридичною особою, тоді відповідальність за його діяльність несе фірма, до якої воно належить.
Комерційне підприємство маневрує співвідношенням між розміром витрат виробництва і ціною продукції, тобто займається бізнесом з метою одержання прибутку. Очевидно, що для підприємця і самого підприємства максимізація прибутків є важливою умовою. Але суспільство теж отримує значну вигоду від комерційного підприємства.
Підприємець вкладає свій внесок у створення національного багатства, і збільшення прибутку означає збільшення ВНП (валового національного продукту) суспільства, який розподіляється між його громадянами.
Відсутність прибутку є сигналом (від підприємця) для суспільства про те, що ресурси варто перерозподілити, спрямувати в інші галузі. Хоча одержання прибутку не є єдиною метою, проте він займає чільне місце серед інших цілей.
Прибуток гарантує виживання підприємства, забезпечує джерело фінансування, за допомогою якого можна відновити, збільшити або модернізувати активи підприємства; забезпечує дивіденди акціонерам; є психологічним і матеріальним стимулом для успішної діяльності керівництва підприємства; є одним із найважливіших критеріїв оцінки потенційним інвестором можливостей компанії; є показником ефективності використання ресурсів.
Історичний досвід господарювання урізноманітнив види фірм з різними засобами залучення і використання капіталу. їх класифікують за такими ознаками:
вид господарської діяльності, форма власності;
кількісний критерій;
національна належність капіталу і контролю за ним;
галузева сфера.
Згідно з господарською діяльністю і специфікою операцій вирізняють фірми: промислові, торгові, спеціалізовані в галузях транспорту і зв'язку, страхові, банківські, фінансово-інвестиційні, науково-дослідні, інноваційні, фірми, які виконують найрізноманітніші послуги тощо.
Одна з найчисленніших і найбільш вагома за обсягом сумарних продажів група — промислові фірми, продукція яких становить не менше 50% продажу. Тільки в США, наприклад, функціонує більш 1 млн. таких фірм.
Особливо велика кількість фірм, зайнятих торгівлею (внутрішньою і зовнішньою). Це можуть бути фірми оптової та роздрібної торгівлі, торгово-посередницькі, експортні, імпортні тощо. У США їх нараховується більше 3,5 млн. Вони або належать до системи збуту значних промислових компаній, або юридично і господарчо існують незалежно від інших фірм. Займаються торгові фірми в основному комерційною діяльністю (просування товарів на ринок), а найбільш значні виконують операції з обробки, перевезення, страхування товарів.
Транспортні фірми здійснюють перевезення вантажів і пасажирів. Вони спеціалізуються на окремих видах перевезень, у зв'язку з чим вирізняють судноплавні, автомобільні, авіаційні та залізничні фірми. Залізничні за своїми розмірами значно поступаються судноплавним та авіаційним, тому в більшості країн вони малорентабельні або збиткові й перебувають у державній власності.
Важливу роль відіграють фірми, зайняті банківськими, страховими, фінансово-інвестиційними операціями, пов'язаними з нерухомістю, цінними паперами, орендними відносинами (лізинг, хайринг, оренда споживчих товарів тривалого користування) тощо.
У західних країнах існує багато науково-дослідних та інноваційних (венчурних або ризикових) фірм (у США — майже 6 млн.), а також консультативних, інформаційних, тих, що надають інженерно-технічні послуги: проектування, будівництво і запровадження в експлуатацію, розробка нових технологій тощо.
Іншою ознакою, за якою класифікуються фірми, є галузева сфера їхньої діяльності (рівень охоплення видів і форм господарської діяльності). Відповідно виділяють багатогалузеві та диверсифіковані фірми, які, крім багатогалузевого виробництва (часто технологічно не взаємопов'язаного) і реалізації різноманітних товарів, займаються фінансовими операціями. За формою організації вирізняють два типи диверсифікованих (багатогалузевих) фірм. Фірми першого типу за всієї різноманітності сфер діяльності зберігають виражене профілююче виробництво. Наприклад, фірма «Жилетт», крім виготовлення лез і безпечних бритв (основна спеціалізація), випускає туалетні засоби, перуки, ручки, шкіргалантерею, паперові товари, сонцезахисні окуляри і т.п. Фінансова компанія «Америкен експрес» здійснює банківські, валютні, страхові, брокерські операції, надає послуги в галузі туризму і видавничої діяльності.
За своєю організаційною структурою такі фірми, як правило, утворюють концерни — групи підприємств (дочірніх фірм), зосереджених навколо материнської компанії, власника акцій цієї групи. Концерни є економічно стійкими і конкурентоспроможними, оскільки мають змогу швидкого переміщення капіталу з менш перспективних у більш перспективні галузі. Наприклад, великі тютюнові концерни останнім часом активно скуповували готелі, хімічні підприємства. На базі диверсифікованих концернів досягається вирівнювання галузевих сезонних коливань і ризиків. Так, підприємство, що спеціалізується на виробництві лиж, може придбати підприємство, що випускає товари для літніх видів спорту.
Концерн (галузевий чи міжгалузевий) за багатьма своїми ознаками є тим самим, що й сучасна корпорація. Окремі корпорації (компанії) об'єднують свої зусилля для досягнення певних спільних інтересів, створюючи нові організаційні структури управління. Формально учасники концерну зберігають самостійність, але контролюються особливою фінансовою групою, яка очолює концерн (холдинг).
Другий тип диверсифікованих фірм — так звані конгломерати, в яких відсутнє профілююче виробництво. Конгломерати об'єднують види господарської діяльності, що не мають між собою ніяких виробничих або функціональних зв'язків. Існує думка, що конгломерати програють у конкурентній боротьбі концернам, тому що їм складніше пристосовуватися до вимог НТП, івони змушені радикально переглядати ринкову стратегію, ліквідовувати філії, перетворюючись на концерни. Стосовно національної належності капіталу фірми класифікують на національні та транснаціональні (ТНК). Для транснаціональних характерна міжнародна диверсифікація діяльності.


загрузка...