Термін «фінанси» (лат. finantia) означає платіж, дохід. Фінанси як економічна категорія формувалися історично. їх виникнення припадає на період розпаду первіснообщинного ладу і зародження рабовласницького й пов'язується з утворенням держави та її інститутів, товарно-грошових відносин.
Фінанси — сукупність економічних відносин, що виникають у зв'язку з утворенням, розподілом та використанням централізованих децентралізованих грошових фондів.
Подальший розвиток фінансів зумовлений ускладненням соціально-економічної системи суспільства, особливо в епоху капіталізму. За ринкової економіки сфера фінансів значно розширюється.
Сутність фінансів у кожній суспільно-економічній формації визначають відповідною формою виробничих відносин, пов'язаних з розподілом сукупного суспільного продукту (ССП) і його невід'ємної складової — національного доходу.
Національний доход розподіляють у грошовій формі. Грошові фонди є матеріальною основою фінансів, а сукупність грошових фондів є фінансовими ресурсами держави. Але самі по собі гроші не визначають суті фінансів, їх внутрішнього змісту і суспільного призначення.
Сутність і зміст фінансів визначають не стільки особливостями товарно-грошових відносин, скільки специфікою виробничих відносин за певного суспільного ладу.
Зазначені вище економічні відносини є фінансовими відносинами. Сукупність фінансових відносин утворює фінансову систему.
Фінансова система — сукупність форм, методів і цілей формування, розподілу та використання фондів грошових засобів держави, суб'єктів господарської діяльності, населення.
Фінансова система має складну структуру. її елементами є загальнодержавні фінанси, фінанси органів місцевого самоврядування, фінанси суб'єктів господарювання, фінанси громадських організацій, фінанси недержавних позабюджетних структур.
Фінансові ресурси — сукупність фондів грошових коштів, що перебувають у розпорядженні держави, підприємств та організацій, характеризують стан економіки і мають великий вплив на її розвиток.
Основними джерелами і методами формування фінансових ресурсів є стягнення податків, відрахування частини прибутків від суб'єктів господарювання, відрахування на страхування, інші види відрахувань у централізовані фонди, продаж державою цінних паперів і свого майна, одержання кредитів, емісія грошей.
Склад, структура, напрями використання фінансових ресурсів визначаються економічною політикою держави.
Фінансові ресурси держави поділяються на централізовані і децентралізовані. Централізовані фінансові ресурси зосереджуються у державному бюджеті, пенсійному фонді та у фонді державного майнового й особистого страхування. Більшість їх утворюється за рахунок доходів підприємств і організацій, надходжень від державного, соціального, майнового та особистого страхування тощо. Децентралізовані фінансові ресурси перебувають у розпорядженні підприємств, об'єднань та організацій. Утворюються за рахунок їх доходів і накопичень та, незначною мірою, за рахунок коштів населення. У формуванні фінансових ресурсів підприємств можуть брати участь і позичені кошти (кредити банку, кредиторська заборгованість, а також кошти, одержані від випуску акцій тощо).
Головними суб'єктами відносин формування та використання фінансових ресурсів є держава, підприємства і підприємці, населення. Грошові кошти, з яких формуються фінансові ресурси, безперервно переміщуються від одного суб'єкта до іншого (рис. 4.1).
Також існують грошові потоки всередині держбюджету, між підприємцями, окремими громадянами.
Фінанси виконують розподільчу та контролюючу функції. Розподільча функція фінансів пов'язана з розподілом та перерозподілом частини вартості сукупного суспільного продукту і національного доходу в грошовій формі. Контролююча функція фінансів полягає у створенні певних об'єктивних можливостей для здійснення державного контролю за формуванням та використанням централізованих і децентралізованих фондів грошових ресурсів. Вона зумовлена існуванням та здійсненням фінансового контролю за розподільчими процесами.
Фінанси є активним інструментом впливу на всі елементи економічної системи, а також впливу держави на господарські процеси. Усе це утворює систему фінансового управління.
Фінансове управління — реалізація державою загальної фінансової політики.
Складовими цієї політики є фінансове планування, координація фінансових ресурсів, формування фінансового законодавства, проектування і виконання бюджету, збір податків, випуск позик, управління державним боргом. Фінансове управління є засобом взаємодії та узгодження економічних інтересів галузей, регіонів, підприємств, окремих громадян. Фінанси впливають на саморегуляцію економічних процесів, регулюють міждержавні економічні й навіть політичні відносини.
Фінансові відносини — органічна складова частина економічної системи суспільства, що відображає взаємодію та взаємозв'язки його суб'єктів у грошовій формі.
Ці відносини опосередковують механізм створення та функціонування грошових фондів (бюджетів) різноманітних типів і рівнів.
Взаємопов'язана сукупність фінансових відносин утворює фінансову систему суспільства, а окремі фінансові фонди — її функціонально особливі ланки.
До фінансової системи України належать:
бюджетна система: Державний бюджет, бюджет Автономної Республіки Крим, а також місцеві бюджети;
централізовані цільові фонди грошових коштів загальнодержавного призначення;
фінанси підприємств різних форм власності, організацій, установ і галузей народного господарства;
майнове та особисте страхування;
кредит (державний та банківський).
Реалізація фінансової політики є прерогативою держави, зумовленою конституційним ладом, іншими елементами законодавства та нормативними актами, згідно з якими окремі інститути публічної влади отримують певну частину фінансових ресурсів для забезпечення життєдіяльності певних соціальних структур. На цій основі формуються державні бюджети та фінансові фонди різнорівневих адміністративно-територіальних одиниць, названі місцевими фондами (бюджетами).
Державний бюджет: сутність, джерела формування та основні напрями використання
Державний бюджет є найдієвішим механізмом здійснення фінансової політики держави. У доходах бюджету відображається податкова політика держави, а у видатках — пріоритетні напрями вкладення коштів.
Державний бюджет є вираженим у грошовій формі кошторисом доходів і витрат держави, який діє протягом певного часу, планується та має силу закону. Це найбільший грошовий фонд, від раціонального формування і використання якого суттєво залежать економічні та соціальні параметри функціонування суспільства. Він є власністю держави і контролюється парламентом, який і затверджує держбюджет та звіт про його виконання.
Державний бюджет — система грошових відносин, які виникають між державою, підприємствами і населенням у процесі формування та використання централізованого фонду грошових ресурсів з метою успішного здійснення її функцій.
Держава використовує бюджет для територіального, внутрігалузевого і міжгалузевого розподілу та перерозподілу внутрішнього валового продукту (ВВП) з метою удосконалення структури суспільного виробництва і забезпечення соціальних гарантій населенню.
На етапі формування ринкових відносин бюджетна система має надавати фінансову підтримку роздержавленню і демонополізації галузей господарства, забезпеченню соціального захисту населення.
В Україні основні напрями бюджетної політики визначаються Верховною Радою у спеціальній постанові, яка має* назву Бюджетної резолюції. До проекту Закону про Державний бюджет України Кабінет Міністрів України додає техніко-економічне обґрунтування відрахувань, дотацій (лат. dotare — давати, дарувати) і субвенцій (лат. subventio — допомагаю) бюджетам Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя. Кошти Державного бюджету України витрачають лише на цілі, затверджені Законом про Державний бюджет країни.
Державний бюджет України передбачає резервний фонд Кабінету Міністрів України в розмірі до 20% від обсягу видатків для фінансування невідкладних витрат у народному господарстві, соціально-культурних та інших заходів, що не могли бути передбачені під час затвердження Державного бюджету України.
Понад передбачені видатки утворюється оборотна касова готівка в розмірі до 2% від загального обсягу видатків бюджету. Вона може бути використана протягом року на покриття тимчасових касових розривів і має бути відновлена у тому самому році до розмірів, встановлених під час затвердження Державного бюджету України.
Збалансованість бюджетів, які формують бюджетну систему України, є необхідною умовою фінансово-бюджетної політики. Перевищення доходів над видатками створює надлишок, перевищення видатків над доходами — дефіцит бюджету. Визначаючи розмір дефіциту бюджету, кредити і позики до джерела доходів не зараховують. Граничний розмір дефіциту і джерела його покриття визначаються відповідно Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим, місцевими радами під час затвердження відповідних бюджетів. Дефіцит бюджету покривається за рахунок внутрішніх державних позик, позик іноземних держав та інших фінансових інститутів. Рішення про залучення позик до Державного бюджету України в кожному конкретному випадку приймає Верховна Рада України.
Загалом частка загальнодержавного бюджету в Державному бюджеті України досить значна. Це дає підстави стверджувати про високий рівень централізації в розподілі та перерозподілі фінансових ресурсів. У зв'язку з цим є досить актуальною проблема подальшого пошуку оптимального співвідношення між загальнодержавним і місцевим бюджетами.
Доходи Державного бюджету України формуються за рахунок таких джерел:
частини податку на додану вартість (ПДВ) і акцизного збору, які визначаються Законом про Державний бюджет України на наступний рік, але не більше 80% від суми, що надходить на відповідну територію;
податку на прибуток підприємств усіх форм власності та підпорядкування (крім комунальної) у розмірі 30% ставки, передбаченої законодавством для відповідної категорії платників;
податку на майно підприємств і організацій усіх форм власності та підпорядкування у розмірі 30% ставки, передбаченої законодавством України;
плати за землю, що дорівнює 30% ставки, передбаченої законодавством України;
надходжень від зовнішньоекономічної діяльності;
частини доходів від приватизації державного майна, що перебуває в загальнодержавній власності, яка визначається Законом про Державний бюджет України на наступний рік;
надходжень від реалізації державного майна, що перебуває в загальнодержавній власності; орендної плати за використання майна цілісних майнових комплексів, що перебувають у загальнодержавній власності;
внесків до Пенсійного фонду України;
внесків до Фонду Чорнобиля;
внесків до Державного фонду сприяння зайнятості населення;
внесків до інших загальнодержавних цільових фондів, передбачених законодавством України;
надходжень від внутрішніх позик;
перевищення доходів над видатками Національного банку України;
повернених державі позик, відсотків за наданими державою позиками і кредитами;
дивідендів, одержаних на акції та інші цінні папери, що належать державі, в акціонерних підприємницьких структурах, створених за участю підприємств загальнодержавної власності;
сплати за спеціальне використання природних ресурсів;
інших джерел, встановлених законодавством України.
Державного бюджету України фінансують такі заходи (видатки Держбюджету України):
виробниче і невиробниче будівництво, геологорозвідувальні та проектно-пошукові, природоохоронні та інші роботи, що здійснюються відповідно до загальнодержавних програм;
заходи у галузі освіти, науки, культури, охорони здоров'я, фізичної культури, соціального забезпечення, що здійснюються установами та організаціями державного підпорядкування;
загальнодержавні централізовані програми, спрямовані на підвищення життєвого рівня народу, соціальний захист населення;
на виплату пенсій;
на утримання органів державної влади і державного управління України, судів і прокуратури;
на утримання армії, органів державної безпеки, Національної гвардії, органів правопорядку;
на утримання матеріальних і фінансових резервів загальнодержавного значення, касової готівки тощо.
У загальнодержавному бюджеті передбачено фонд субвенцій місцевим бюджетам.
Крім зазначених витрат, із загальнодержавного бюджету фінансують заходи щодо ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, конверсію та структурну перебудову економіки, фонд інвалідів, фонд зайнятості, видатки за зовнішньоекономічними зобов'язаннями тощо.
Правила формування і виконання загальнодержавного бюджету встановлює Кабінет Міністрів України.
Найважливішими умовами подолання дефіциту держбюджету є скорочення державних витрат, режим жорсткої економії, передусім у тих галузях суспільного життя, де є потенційні можливості для нарощування індивідуальних зусиль як альтернативи соціальній пасивності, а також кардинальна реконструкція системи оподаткування.
Податки, система оподаткування відіграють головну роль у формуванні доходної частини бюджету, регулюванні фінансових відносин загалом. Податок є універсальною, вихідною категорією, своєрідною «фінансовою клітиною», яка втілює головні суттєві риси та властивості фінансів у розвинутій економічній системі ринкового типу. Саме за ринкової економіки податкова система стає домінуючою у фінансових відносинах. Податки є не тільки способом утворення фінансових фондів різного рівня (бюджетів), а і найважливішою формою державного регулювання всіх сфер суспільного відтворення.
Податки виконують фіскальну (перерозподільчу), стимулюючу та соціальну функції, які існують у суперечливій єдності, обмежуючи одна одну. Призначення державної фінансової політики полягає в оптимальному поєднанні цих функцій. Наприклад, під час спаду виробництва, зростання безробіття доцільне збільшення державних витрат (інвестицій) і зменшення податків. У період зростання інфляції, навпаки, — зменшення витрат і збільшення податків. У реальному житті цілеспрямоване використання податків як економічних важелів регулювання економічних процесів потребує спеціального аналізу та застосування певних заходів макроекономічного регулювання. Це особливо важливо за умов стагфляції.
Стагфляція — стан економіки, який характеризується загальнотоварним та бюджетним дефіцитом, економічною кризою та гіперінфляцією, зростанням державного боргу, зниженням ресурсів національного доходу.
Податки можуть бути прогресивними і пропорційними (регресивними). Особливістю прогресивного оподаткування є вища ставка податку за більшого розміру доходу. За пропорційного оподаткування кожна фізична або юридична особа сплачує одну й ту саму частку свого доходу (фіксовану ставку). У такому разі податок зростає повільніше ніж дохід. У практиці багатьох країн частіше зустрічаються різноманітні комбінації обох принципів оподаткування.
За принципом нарахування податки поділяють на прямі та непрямі. До прямих податків належать податки з доходів населення, з прибутку (доходу) підприємств і корпорацій, відрахування у фонди соціального страхування від безробіття, податки з нерухомості (земельний податок), податок зі спадщини та дарунків, автотранспортний збір тощо. Непрямі податки охоплюють акцизи, тобто встановлені державою або місцевими органами влади надбавки до роздрібних цін на певні групи товарів (алкогольні напої, тютюн тощо), податки з продажу, а також податок на додану вартість, яким обкладається лише додана безпосередньо виробником вартість товару, послуги. ПДВ є симбіозом прямого та непрямого оподаткування, тому що за його допомогою держава не тільки мобілізує в бюджет частину створеного в галузях матеріального виробництва чистого доходу, а й безпосередньо впливає на величину та динаміку роздрібних цін. Отже, ПДВ є своєрідним акцизом.
Зарубіжна економічна наука довела залежність між динамікою податкових ставок, доходами державного бюджету та частиною ВНП, яка обкладається податками (тобто є об'єктом оподаткування, податковою базою). Ця залежність проілюстрована Артуром Лаффером на графіку, який отримав в економічній теорії назву «Крива Лаффера» (рис. 4.2).
Аналіз кривої Лаффера дає підстави для висновку, що підвищення податкових ставок, яке супроводжується зростанням бюджетних доходів, має певну межу, за якою починається * заборонена зона оподаткування». Використання ставок податків, які перебувають у «забороненій зоні», значно скорочує доходи держави. Високі податки пригнічують підприємницьку ініціативу, стримують прагнення до інвестицій, тобто спричиняють скорочення випуску продукції, провокують економічні злочини (приховування доходів від оподаткування).
Сучасна економічна наука велику увагу приділяє теорії оподаткування та податкової політики, яка, на думку більшості економістів, повинна бути спрямована на стимулювання економічного зростання в довгостроковому періоді, поєднання економічної ефективності та справедливого оподаткування доходів.
Кредитна система ринкового господарства
Кредит виникає спочатку як випадкове явище, зумовлене ситуацією, коли у продавця є потреба продати свій товар, а в покупця немає грошей, щоб його придбати. Розв'язати таку суперечність можна завдяки передачі товару покупцеві з відстрочкою виконання платежу, тобто у кредит. З часом кредит набуває нових функцій, оскільки він необхідний суб'єкту, який намагається організувати виробництво за відсутності власних коштів. Передача товарів у кредит трансформується у позику грошових коштів. Термін «кредит» латинською означає «вірю», однак, довіри недостатньо, оскільки існує ризик несвоєчасного та неповного повернення кредиту. Тому актуальною за такої ситуації є страхова діяльність, яка забезпечує платні гарантії кредиторові від можливих ризиків несвоєчасного повернення кредиту позичальником. Усе це є одним із різновидів кредитно-фінансової діяльності.
Кредит — економічні відносини між суб'єктами ринкового господарства, суттю яких є надання кредитором позичальнику товару або грошей на засадах відстрочки платежу та платності за користування об'єктом кредиту.
Необхідною передумовою виникнення кредиту є існування товарно-грошових відносин та економічна відокремленість товаровиробників, їх функціонування на засадах комерційного (господарського) розрахунку. Кредитні відносини не можуть виникнути, якщо авансовані у виробництво кошти не здійснюють кругообіг, або коли суб'єкт, який хоче скористатися кредитом, не має постійного доходу. Не можуть користуватися кредитом установи, що перебувають на бюджетному фінансуванні. До передумов надання кредиту належать також наявність поточних або майбутніх доходів у позичальника, потреби у коштах, тобто тимчасове вивільнення коштів у одних суб'єктів та нестача в інших. Ця суперечливість вирішується за допомогою кредиту, який дає змогу позичальнику отримати необхідні кошти для розширення виробництва та для забезпечення власних потреб.
Кредитна система є сукупністю кредитних відносин, форм і методів кредиту, сукупністю кредитно-фінансових установ країни, групи країн у конкретний період. Основними елементами кредитної системи є банки та небанківські кредитно-фінансові установи (страхові компанії, фонди соціального страхування, пенсійні фонди, інвестиційні та холдингові компанії тощо).
Згідно з положенням НБУ «Про кредитування» суб'єкти господарської діяльності можуть користуватися банківським, комерційним, лізинговим, консорціум-ним, іпотечним, бланковим, споживчими кредитами.
Банківський кредит — кредит, який надається банками у грошовій формі на умовах платності, строковості, повернення.
Основною функцією кредиту є акумуляція банками тимчасового вільних коштів та надання їх у позику господарюючим суб'єктом з метою одержання прибутку у формі позичкового капіталу.
Комерційний кредит — товарна форма кредиту, що втілює відносини у сфері перерозподілу матеріальних фондів у вигляді кредитної угоди між двома суб'єктами господарської діяльності.
Учасники кредитних відносин за комерційного кредиту можуть створювати платіжні засоби у вигляді векселів. Об'єктом комерційного кредиту можуть бути товари, виконані роботи, надані послуги з відстрочкою платежу.
Лізинговий кредит — відносини між юридичними особами, що виникають під час оренди майна і супроводжуються укладанням лізингової угоди.
Об'єктом лізингового кредиту є будь-яке нерухоме чи рухоме майно — виробниче обладнання та устаткування, машини, транспортні засоби тощо. Не можуть бути об'єктом лізингового кредиту земельні ділянки та інші природні ресурси.
Консорціумний кредит — акумуляція кредитних ресурсів у національній та іноземній валютах тимчасовими чи постійними об'єднаннями банків для кредитування великих лізингових, факторингових та інших угод або масштабних економічних програм на комерційних засадах.
Мета такого кредиту — зниження кредитних ризиків.
Іпотечний кредит — економічні відносини з приводу надання кредитів під заставу нерухомого майна.
Кредиторами в такому разі можуть бути іпотечні банки, спеціальні іпотечні компанії, а також комерційні банки. Позичальниками коштів — юридичні та фізичні особи, що мають об'єкти іпотеки (нерухомість).
Бланкові (незабезпечені) кредити — кредити, надані комерційним банком у межах власних коштів надійним позичальникам, що мають стабільні джерела погашення кредиту та високий авторитету банківських колах.
За використання такого кредиту застосовується підвищена відсоткова ставка.
Споживчий кредит — надається тільки в національній валюті резидентам України для придбання споживчих товарів довгострокового користування і послуг.
Фізичні особи можуть його використовувати, повертаючи поетапно частинами, якщо інше не передбачено умовами кредитного договору. Надають такий кредит у розмірі вартості об'єкту кредитування та в межах вартості предметів застави терміном не більше кількох років.
Кредитно-банківська система відіграє важливу роль у ринковій економіці. Через неї проходить великий обсяг грошових розрахунків і платежів підприємств, організацій, населення. Вона мобілізує тимчасово вільні грошові кошти, заощадження та доходи різних верств населення, виконує посередницькі, інвестиційні, довірчі (трастові) та інші операції.
Кредитно-банківська система організовує та обслуговує рух головного атрибута ринку — капіталу, забезпечує його залучення, акумуляцію та переливання у сфери виробництва, в яких виникає дефіцит капіталу, і де це потрібно суспільству. Отже, без кредитно-банківської системи нормальне функціонування ринкової економіки неможливе.
