загрузка...
 
1. Соціальна нерівність та її види
Повернутись до змісту
Соціальна політика є пріоритетною складовою економічної політики. Це пов'язано з глибинними змінами в економіці. По-перше, економіка досягла такого рівня забезпечення, коли вона безпосередньо орієнтується на людину та її запити, а, по-друге, соціальний компонент починає грати роль провідного фактору економічного розвитку.
Соціальна нерівність. Соціальна політика служить вирішенню соціальних проблем пов'язаних з соціальною нерівністю. Під нерівністю у соціальному плані слід розуміти неоднакові можливості доступу до матеріальних благ, влади і престижу.
Через конкретно історичну міру рівності і нерівності у життєвому становищі різних соціальних груп, яка об'єктивно зумовлена рівнем матеріального і духовного розвитку суспільства, виступає категорія справедливості. Звичайно, що справедливість зовсім не співпадає з рівністю.
Деякі автори вважають, що соціальна нерівність завжди мала місце. Другі вирішують це питання протилежним чином, вважаючи, що первісним суспільствам властива нерівність, яка викликана біологічними або фізіологічними факторами і яка не набуває соціального статусу. Немає повної єдності і в розумінні який фактор є вирішальним для існування соціальної нерівності - багатство, влада чи престиж. Це питання є надзвичайно складним, бо всі ці фактори пов'язані між собою - багатство, гроші породжують владу, влада ж приносить багатство. "За умов сучасної економіки, - пише Дж. К.Гелбрейт, - розподіл доходів у кінцевому підсумку визначається розподілом влади. Останнє, у свою чергу, представляє собою і причину, і наслідок системи перерозподілу доходів. Влада дозволяє одержувати доходи: великі доходи дають владу над розподілом грошової винагороди інших людей."
Крім цих основних факторів нерівності можливо відмітити і деякі інші, як наприклад: репутація; привілегії, пов'язані з контролем над тими чи іншими ресурсами; певного роду професії, які забезпечують владу та привілегії.
Соціальна нерівність ділить суспільство на певні класи, групи, прошарки (страти). Ці всі утворення не є вічними. Вони змінюються відповідно з економічною, політичною і т. ін. еволюцією. Стали історією такі класи як рабовласники, раби, феодали, закріпачені селяни. Втрачає свій вплив і чисельний клас промислового пролетаріату, формується соціальна група інтелектуальних власників на різні види інтелектуальної власності (нове знання, інформація, управлінське мистецтво і ін.).
Соціальна нерівність породжує у суспільстві певні колізіції. За певною межею вона несе загрозу життєдіяльності суспільства. "Скривджена" частина суспільства намагається змінити свою долю. Людство на протязі тисячоліть мріяло про створення соціально справедливого суспільства і робило неодноразові спроби на цьому шляху.
Проблема соціальної справедливості є складною і неоднозначною. Її розуміння залежить від історичного етапу розвитку суспільства, класових позицій, рівня знання (емпіричний та теоретичний). На побутовому рівні соціально справедливим сприймається таке суспільство, у якому більшість громадян вважає його "природнім", нормальним адекватним своєму становищу, потребам, інтересам. Звичайно, що ті чи інші умови життєдіяльності суспільства сприймались громадянами як "природні" тільки на певному історичному відрізку часу. Наприклад, за феодальної епохи вважалось само собою зрозумілим, що поміщик (феодал) має право безоплатно одержувати долю створюваного залежними людьми (закріпаченими селянами) багатства. За ринкових умов такий порядок сприймається як протиприродній, а нормальним порядком вважається право вільного розпорядження своєю власністю і робочою силою, вільно конкурувати на різних ринках. Вільна конкуренція стає суттєвим критерієм соціальної справедливості. Розвиток капіталізму вільної конкуренції закріплює за однією частиною суспільства право на працю, оплата якої забезпечує їй мінімальне задоволення фізіологічних потреб (продуктах харчування, одяг, житло), а за другою - власність на засоби виробництва і забезпечене життя. І досить скоро більшістю населення стало сприймати цей устрій як несправедливий. Низка соціальних революцій у Західній Європі у ХІХ-ХХ ст. та Велика Жовтнева соціалістична революція у Росії стали виявом боротьби з несправедливістю, за створення справедливого суспільства.
Необхідність соціальної політики. В умовах як вільної (досконалої), так і монополістичної (недоскональої) конкуренції у ринковому суспільстві поступово формується розподіл багатства, влади, престижу, який не задовольняє більшу частину суспільства, гальмує його розвиток. У рамках офіційної, лояльної до ринку економічної думки виникає цілий ряд теорій, які зосереджувались на поясненні і розв'язанні проблем соціальної нерівності та соціальної справедливості або соціального регулювання. Серед них можна відмітити теорію добробуту А.Пігу (1877-1959), "нову теорію добробуту" В.Парето (1848-1923). У першій половині ХХ ст. склалася соціальна школа. Найбільш значні представники її (Дж.Тобсон і Дж.Коул - в Англії; Г.Мюрдаль - у Швеції; Л.Ерхард - у Німеччині; Ф.Перру - у Франції; Т.Веблен, Дж.Коммонс, Дж.К.Гелбрейт - у США) піддали критиці основи неокласичної теорії цін і доходів. Вони закликали уряди ринкових країн проводити активну соціальну політику з метою пом'якшення соціальних суперечностей і реалізації "керованої еволюції".
Значна частина цих поглядів знайшла своє місце у концепції "соціального ринкового господарства". Останнє виходить з того, що ринок у чистому вигляді не забезпечує ефективне функціонування економіки. Державне втручання необхідне як для економічного так і для соціального регулювання. Принцип ринкової свободи слід пов'язувати з підтримкою соціальної гармонії. Державне регулювання повинно використовувати, у першу чергу, ринкові механізми і коли вони неефективні, то вдаватись до прямого корегування. Ринок і план повинні доповнювати один одного. Оскільки ринок не забезпечує соціальну стабільність, держава бере на себе зобов'язання регулювати соціальну сферу, підтримувати соціальну гармонію і домагатись соціальної справедливості.
Держава поступово соціалізує свою діяльність включає до неї нові функції. Програмною метою соціальної держави є забезпечення вільного розвитку людини і життєвого добробуту. Створюючи умови для саморозвитку особистості, держава повинна виключити можливість соціального захребетництва. Не тільки держава відповідає перед громадянами за їх добробут, але і останні повинні турбуватись за своє матеріальне забезпечення.
Забезпечення добробуту громадян вимагає ефективного функціонування економіки. Соціальна держава забезпечує це шляхом проведення розумної політики в області оподаткування, кредиту, державного підприємництва, інвестицій, митних тарифів, антимонопольного законодавства, фінансування соціальних заходів. Одним із найважливіших завдань соціальної держави є проблема установлення та виконання законопорядку. Правова база включає визначення прав власності, надання законного статусу приватним підприємствам, гарантування виконання контрактів. Нарідко ринкове середовище створює суперечності прав власників. Наприклад, право власності на землю приходить у протиріччя з правом на прокладання автостради через цю територію. Тоді держава стає арбітром у розв'язанні таких суперечок між суб'єктами господарювання. Через засоби масової інформації населення забезпечується інформацією про стан економіки і ринкову кон'юнктуру, сприяючи таким чином конкуренції.
Проблеми соціальної політики в Україні. Наскільки цим критеріям соціальної держави відповідає Україна? На жаль, соціально-економічна ситуація свідчить, що ми тільки обмежуємось декларацією про соціальну державу.
Соціальна політика не знаходиться у центрі уваги державної діяльності. За рахунок соціальної сфери здійснюється первісне нагромадження капіталу і забезпечення ринкової трансформації економіки. Рівень життя різко впав, значна частина населення має доходи нижчі за прожитковий мінімум. Значно скоротився середній вік життя населення, зменшилось населення країни. У суспільстві панує напруження, багато людей знаходиться у психологічно депресивному стані. Ринкові цінності не приваблюють значну частину населення. У зв'язку з цим Україні слід привести у відповідність національну соціально-економічну політику з тими основними принципами, на яких ґрунтується діяльність соціальної держави. Вони слідуючі:
довіра до регулюючих можливостей ринкового механізму (попиту, пропозиції, вільного ціноутворення, конкуренції);
відповідальність держави за гру ринкових сил, за упорядкування процедур економічної і соціальної діяльності;
визнання економічної свободи людини і відповідно прав найманих працівників, підприємців і їх профспілок на тарифну автономію за умови соціального партнерства;
забезпечення прав на участь працівників в управлінні виробництвом, державному та суспільному житті;
перерозподіл створеного національного доходу на користь найменш забезпечених з об'єктивних причин груп населення.




загрузка...