загрузка...
 
9.7. Інституціоналізм.
Повернутись до змісту
Інституціоналізм – концепція економічної теорії, яка в економічній системі синтезує роль соціальних, правових, організаційних, політичних, етичних, ментальних, економічних інститутів у процесі їхнього функціонування.
Самі по собі означені інститути з'являються ще на початку формування цивілізацій. Їх виявлено в “Старому завіті”, Ведах, “Руській правді”, “Солічеській правді”, Дігестах Юстиніана, їх знайдеш у шумерів, інків, у Древньому Єгипті. Традиції, звичаї, відбиті в Домостроях, у древніх релігіях, первісні форми інституціональних утворень. Протягом тривалого часу в різних історичних умовах останні відігравали різну роль: згладжування соціальних проблем з позиції національної безпеки; підтримуючи розвиток країни у військовому, політино-економічному, геополітичному, технологічному прогресі; захищаючи і зміцнюючи монархію, аристократію; стабільноті; парламентаризму; і на визначеному етапі – волі, в широкому смислі слова, (економічної, політичної, світоглядної, моральної), що сприяло врешті решт заміщенню новими інститутами старих.
У Китайській, Індуській, Європейській, Ісламській цивілізаціях інституціональні утворення мали і загальні риси, і істотні відмінності. Відмінності ми бачимо в тих же пануючих релігіях, а загальне- в державі, власності, грошах, мірах ваги і ін.
Необхідно виділити епохи, що фіксують особливе історичне значення інститутів. Так, наприклад, для руху прогресу важливу роль зіграли такі інститути як родина, держава, що руйнують багатовікові застиглі традиції і звичаї родоплемінного побуту. Це обумовило становлення індивіда, зникнення замкнутості, осідлості, появу міжособистісних, а пізніше і міждержавних відносин.
Інститути - на поверхні явищ. Вони об'єкти вивчення. У Китаї виділяється родина і держава як несучі конструкції піднебесної. В Індуїзмі - кругообіг життя, закріплений у кастах; в Ісламі – покірність волі Аллаха.
В епоху середньовіччя проблема духовного і матеріального - на користь першого. Проблеми короткого земного життя - іспит пред вічним неземним світом.
У соціально-економічних, політичних, філософських, моральних дослідженнях економічні процеси не виділялися як самостійні, вони розглядаються як похідні. Платон власність розглядає з позиції забезпечення національної безпеки (ілоти, золото і срібло не можуть бути в приватній власності).
Аристотель досліджує економіку натурального господарства, а в Афінах функціонує і грошова економіка, але вона, за Аристотелем, неприродна, вона предмет хрематистики.
Для середньовіччя, у якому панує християнство з його Догмами, характерним є ринкове господарство, але воно обмежується інститутом “справедливої ціни”.
Інститути мали і екзотичну форму. Так, Ключевський у роботі „Добрі люди Древньої Русі” називає „інститут жебракування”. Виявляється - це шлях з двостороннім рухом. Він з'єднує милостиню того, хто дає, з милостинею того, хто бере. Через милостиню багатий відкриває собі дорогу в неземне життя - рай, а той, хто бере - порятунок у земному житті. Водночас це й умова заощадження соціального світу, що:
а) для християнства відігравало особливу роль - “легше верблюду пролізти через вушко голки, ніж багатому потрапити в рай”;
б) в Ісламі вони приймають форму закату;
в) конфуціанство пропонує бідному дати не рибу, а вудочку, чим забезпечується йому безбідне майбутнє.
Інститути збереження соціального світу в середньовіччя мають і свою організаційну форму: гільдійські союзи у ремісництві, торгівлі;
г) сеньоріальні відносини в сільському господарстві. Звичайно, їхнє функціонування відбувається під впливом християнства. Але зі зміною середовища ці інститути чи знищуються, чи поступово сходять з історичної сцени.
Інститути античного світу (Греція, Рим) - колиски європейської цивілізації - були у своїй переважній більшості замінені в епоху середньовіччя. Пізніше останні канули в Лєту, у історичне буття: раніше в Англії; потім у Франції, а з часом в Німеччині й у Росії.
Римська імперія - найбільше державне утворення античності. Останнім було утворено римську систему землеробства, римське право, перші акціонерні товариства, кредит, страхування, військову стратегію тощо. Але попри усі досягнення, імперія загинула під тиском варварів, які нічого такого не мали. Виходить, інститути, що сприяли розквіту імперії, виявилися не діючими у певному середовищі, тому і нові, які б відповідали історичній тенденції, виникнути не могли.
Для європейської цивілізації панівними стали інститути “мороку століть” протягом 600-1000 років.
У Китаї на цей період припадає правління династії Тан. Це велика епоха.
На величезній території від Індії до Іспанії розквітла блискуча цивілізація Ісламу.
Але не все, що в цей час було загублено для християнського світу, виявилося загубленим взагалі для цивілізації. Навпаки, по тодішньому положенню Західної Європи, ніхто не міг би сказати, що вона займе чільне положення у світі по могутності і культурі.
Перевагою, досягнутою після Відродження, ми зобов'язані почасти науці і науковій техніці, почасти тим політичним установам, що були поступово створені в період середньовіччя, робить висновок Рассел. (Рассел. Історія Західної філософії с. 456) Успіхи європейської цивілізації він вбачає насамперед у досягненнях науки й індустріалізації, а також у інституціональних утвореннях - політичних установах.
Інституціональні утворення з'являються на сцені громадського життя як породжені тенденціями політико-економічних процесів, так і встановлювані державними, суспільними структурами чи їхньою єдністю. Так, раннє християнство трансформується в інститут римського імператора. Християнство насаджує цілу систему інституціональних утворень: церква, папство, чернецтво, світосприймання, служіння, моральні норми (заповіді), канонічне право, ордена, інквізиції і т.д. Усе це, у кінцевому рахунку, викристалізувалося в особливій формі інституціоналізму - ватиканському інституціоналізмі.
В економічних процесах поява цих своєрідних інструментів має відповідне підгрунтя: інститути, породжені історичними тенденціями, і інститути, засновані вольовими рішеннями, свідомо. При цьому розрізняються інститути, як відображення національних особливостей історичного розвитку, так і тенденцій загальісторичних - технологічних революцій як об'єктивної основи розвитку ринкових відносин.
Економічні відносини формують і менталітет. У літературі звичним є приклад савлення до золота аборигенів Латинської Америки і європейців - першовідкривачів цих земель. Абориген, дивується, чому цей гость такий небайдужий до блискучого шматочка. Різна в них оцінка цього блага. Вони - представники різних суспільних середовищ. Але і до аборигенів пізніше приходять ринкові відносини, хоча і особливі - відсутність рівності в обміні, поза конкуренцією, при розходженнях у системі інститутів, інституціональних утворень.
Інституціональні утворення – діти певної епохи. Вони можуть вступати як інструменти прогресивного розвитку, так і гальмуючи останній. Прикладом співвідношення політики й економіки являється Англія. Англійці, відзначає Монкретьєн, пріоритет віддали економіці, і стали Великою Британією. Превалювання ідеології в СРСР стало могилою цієї імперії.
Так, інститути, що затвердилися після знищення феодальних відносин, на певному історичному етапі історії самознищуються. Й. Шумпетер пише: “Таким чином, капіталістичний процес відсуває на задній план усі ті інститути, особливо інститут приватної власності й інститут “вільного контракту”, що виражали потреби і методи істинно вільної економічної діяльності (Шумпетер, Капіталізм, соціалізм і демократія, с. 197).
У ході індустріалізації відбувається організаційний процес відділення власності від індивідуума. Власник акцій не може вирішувати долю підприємства, об'єднаного в фінансово-промисловій групі, холдингу, конгломераті, що мають транснаціональне значення. Цікавим є історичний досвід Росії після листопада (жовтня) 1917 року: інститути воєнного комунізму; НЕПу; із 1927 року – централізована економіка, але паралельно існує товарний обмін, багатомільйонні приватні селянські господарства; із 1934 року вони переведені на колективну власність, а з 1936 року - всеосяжне панування Держплана з його методом матеріальних балансів на основі суспільної (державної) власності.
Централізована авторитарна економіка може виникнути і на основі приватної власності. Про це переконливо свідчить історія Німеччини періоду панування нацизму. Інститути “регульованої” економіки позбавляли права розпорядження продукцією власників підприємств.
Один з авторів “соціально-орієнтованої економіки” В. Ойкен у своїй теорії економічних порядків, створених умов для найбільш ефективного використання ресурсів пише: “Більшість економічних порядків в історії людства є “розвиненими” порядками. Вони виникли без попередньої розробки визначеного плану – будівництва. Політика lasser fiare також припускала вільний розвиток економічних порядків. Нею керувала віра в те, що в такий спосіб виникає гідний людини порядок. На противагу цьому багато сучасних порядків, насамперед, властиві централізовано керованій економіці, є “встановленими порядками”. Конкурентні порядки займають проміжне положення між цими двома крайностями. Ми не винаходили конкурентний порядок, а знаходили його елементи в конкурентній дійсності, намагаємося розвинути незвичайно сильні тенденції до повної конкуренції, що ми бачили в самому повсякденному житті. (Основні принципи економічної політики, с. 471)
Робота В. Ойкена видана в 1952 році, коли держава централізовано-адміністративної економіки в союзі з коаліцією найбільш розвинутих країн ринкової економіки в найтяжчих умовах ціною величезних жертв, перемогла теж централізовано-адміністративну країну нацистської Німеччини і її союзників - Японію й Італію.
Але історія поміняла місцями переможців і переможених.
У Росії інститут жорстко централізованого планування. Держплан в умовах швидкого розвитку індустріалізації (зростало число й обсяг виробів) не зміг вирішити проблему планування і привів економіку країни до розвалу. Хоча він не був єдиною причиною розвалу.
Рівноважний розвиток (а він називався планомірним розвитком) йшов по моделі створення матеріальних балансів. Це для певного періоду створювало умови економічного росту. Але якщо в 30-40 р. їхнє число не перевищувало кілька десятків тисяч, то у 80-ті рр. воно складало кілька десятків мільйонів. Створити ефективну ув'язану систему матеріальних балансів, не маючи відповідної техніко-технологічної бази, було неможливо. Що і зумовило кінцевий результат - політичну катастрофу СРСР.
А Німеччина створила “економічне чудо”, одним з авторів якого є В. Ойкен, ввійшла в число найбільш розвитих лідерів індустріальних країн. (В. Ойкен автор концепції “конкурентного порядку”, ордолібералізму).
Історичне усвідомлення місця і ролі свідомо утворюваних інститутів свідчить, що вирішальну роль у цьому відіграє держава.
Кант пише: “задача держави полягає в тому, щоб знайти форму, у рамках якої можливо спільне проживання в співтоваристві, найбільший простір для вільного розвитку індивідуальних сил”. З приведеного положення видно, що Канта не турбує загальний інтерес. Захист індивідуальних інтересів може привести до забуття суспільних інтересів. Держава створює законодавче поле, у якому гармонійно зважуються як індивідуальні, так і суспільні інтереси.
Закон може бути прийнятий, але якщо не створене середовище їхньої доброчинної дії, історична тенденція дня відходить і з'являється зародження інших тенденцій, його дія не досягає ефекту.
Яскравим прикладом цього процесу є взаємозв'язок економічної теорії й економічної політики меркантилізму. Меркантилісти родоначальники дослідження цього процесу. Португалія й Іспанія, награбувавши величезну кількість золота і срібла і спираючи на концепцію про те, що вивіз грошей збіднює країну, утратили темпи економічного росту. Великобританія – на концепцію активного торгового балансу - стає майстерні світу.
Теорія lasser fiare підсилила позиції Великобританії, і вона ж стала причиною погіршення цих позицій. Теорія протекціонізму індустріального виховання нації привела Німеччину на перше місце наприкінці XIX століття серед індустріальних країн Європи.
Ойкен пише про те, що в основу політики lasser fiare покладена воля. Воля повинна бути представлена для того, щоб розвинути природний богоугодний порядок “і вільний природний порядок не виник просто тому, що економічна політика залишає свою реалізацію за самим процесом розвитку. Він виникає тільки тоді, коли сама економічна політика стає орієнтованої на це” (109).
Як видно, процес розвитку вимагає вивчення взаємозв'язку між інститутами - господарськими, правовими, політичної системи, соціальними, етичними, моральними.
Піонером тут виступає історична школа Німеччини й один з її попередників Ф. Лист. Німеччина виявилася під тиском великовантажних потягів - Англії і Франції і не могла відстояти свої національні інтереси через індустріальний розвиток. Але у вже створених сприятливих умовах народжується національна економічна теорія з політикою протекціонізму й індустріального виховання.
Якщо народження політичної економії відбулося в умовах, коли вивчення економічних процесів ґрунтувалося поза врахуванням інституціональних утворень, “невидима рука” - регулятор економічного процвітання, то історична школа ввела їх у систему економічної науки. У цьому її історична заслуга.
Індустріалізація обумовила інтернаціоналізацію інститутів і неминучість вивчення їх у економічній теорії, але з урахуванням національних особливостей концепцій.
Початок цьому процесу систематичного аналізу інститутів у економічній теорії закладено американським інституціоналізмом. В останньому чітко простежується урахування особливостей здійснення індустріальної технологічної революції й особливостей політичної системи, загалом американського способу життя на той період.
У цей час - кінець XIX ст. - панівною у економічній науці являлася теорія маржиналізму. Маржиналізм – концептуально ґрунтується на приматі позиції індивіда з його системою цінностей, у ньому немає місця соціальним процесам, які впливають на ту ж ціну. Останні враховуються у концеціях неокласиків - крапка перетинання попиту та пропозиції, на боці попиту - гранична корисність, на боці пропозиції - граничні витрати виробництва. Але вплив інституціональних факторів у цій теорії не знайшов відбиття.
Особливістю економічного стану у світі після закінчення першої світової війни було наближення кризи. Ринкова економіка з її „невидимою рукою” зазнала глибокого потрясіння, вихід з якого – створення інститутів, здатних свідомими втручаннями у економіку сприяти її зростанню, економічному розвитку, стабільному нарощуванню ефективного використання факторів виробництва.
Заслуга інституціоналістів, починаючи з Веблена, у тім, що вони вводять в аналіз соціальні, політичні процеси і їх інститути у взаємодії з економічними. Для Веблена і його послідовників теза про “економічну людину” як суспільну одиницю неприйнятна. Як і інші, Веблен досліджує поведінку і мислення соціальних груп, обумовлених їх особистими соціальними й етичними умовами. Ці умови, під впливом такого фактору як технологія, змінилися. “Технологія - єдність знань, кваліфікації і технічної бази суспільства на даний період. За технологією - єдиний клас. Це усі, хто зайнятий у промисловості” (Веблен).
Індустріальна технологія удосконалює промисловість. Неминуча поява великих і надвеликих підприємств, що мають можливість удосконалювати технічну базу. Завдяки їхній діяльності відбувається трансформація капіталізму ринкового, вільної ринкової конкуренції в “колективістський капіталізм”, у якому формуються колективістські потреби. З'являється увідомлення формування і розвитку соціальних потреб. Ці положення укладають одну з основ інституціонального аналізу, що є однією з його заслуг. До появи “соціальної ринкової економіки” залишається зробити не так уже багато кроків. Змінюється як структура потреб, так і умови їхньої реалізації. Вони можуть бути реалізовані і колективно. Наприклад, народна освіта, охорона здоров'я, створення умов повноцінного дозвілля, турбота про людей, що втратили працездатність, розвиток сфери послуг, екологія. Вони носять соціальний характер. Очевидний висновок - невтручанню державі у економіку на певному історичному етапі поставлені об'єктивні межі. Держава неминуче стає основним регулятором реалізації цих потреб.
Проблема соціальних потреб вимагає і нового підходу до особливостей їхнього формування. Потреби диференціюються і за класовим походженням. Веблен у “теорії праздного класу” досліджує це. Так, він стверджує: “Виникнення праздного класу збігається з зародженням власності. Самою ранньою формою власності є власність на жінок з боку здорових чоловіків громади” (с. 73).
Споживання, по Веблену, поділяється на “демонстраційне” і “імітаційне”. У праздного класу “демонстраційне” матеріальне споживання виступає показником грошової сили. “Демонстраційне відлинювання від праці праздного класу як показник ступеню “заслуженої пошани”.
У цьому замкнутому колі цінностей відсутнє поняття - гранична тяжкість праці, гранична корисність блага. Навпаки, демонстративно затверджується відмежування від теоретичних пошуків класичного і неокласичного напрямів, від австрійської концепції граничної корисності, системи цінностей як основи ціноутворення.
“Канони витрат значною мірою визначають рівень життя в будь-якому суспільстві й у будь-якому класі”. Життєвий рівень має природу звички (с. 137). Але звички праздного класу впливаюь на “звички” середнього класу. І якщо середній клас складає 60-70% населення, то концепції ціноутворення багатьох шкіл не мають під собою теоретичної основи. Тому що в праздних класах - ціни “позамежні”. Роль держави в регулюванні цих процесів насамперед впливати на ціни на предмети розкошу.
У колективістському капіталізмі, за Вебленом і його колегами, змінюються відносини власності і праці, вони здобувають характер контрактних відносин. Неокласики бачать у них новий тип соціального партнерства, врахування індивідуальності, якості послуг. Але очевидно, що відносини власності і праці пройшли історичні кроки щодо дій держави, установлення мінімальної оплати години праці, тривалості часу робочого дня, тижня, регулювання часу трудових відпусток, податкової політики, законів захисту споживачів, грошово-кредитної політики, і соціальних фондів.
Якісні зміни у ролі держави знайшли відображення у інституціональній концепційї “держави загального добробуту”. У Пігу ця концепція побудована на принципі суверенності споживача. Інституціоналізм особливе місце відводить ролі соціальних факторів у формуванні індивідуальних критеріїв корисності ринкових пропозицій.
Понятійний апарат інституціоналістів не великий. У першу чергу це відноситься до поняття “інститут”: По Веблену, соціально-економічні інститути - це звичні способи здійснення процесів громадського життя в їхньому зв'язку з матеріальним оточенням, у якому функціонує суспільство. Поняття “інститут” - широке, багатомірне. Це й етика, і демографія, і культура, право, спосіб життя, якість і стандарти життя, політична система, соціальні процеси, соціологія і т.п. Економічна теорія, особливо внаслідок появи інституціоналізму, як втілення і продовження за якісно інших умов, обставин ХХст. усвідомлення і подальшого накопичення практичного і теоретичного досвіду людської життєдіяльності, посідає місце міждисциплінарної теорії.
Насамперед це широке охоплення соціально-економічних процесів. Там, де в класиків був атомістичний підхід – початок усьому з “економічної людини”, у інституціоналізмі - соціально-економічний соціум, соціально-економічна система. Як поняття “соціально-економічна система” багаторівнева. Поняття “система” присутнє в усіх напрямках інституціоналізму, які з”вилися упродовж ХХ ст. Інститути не вічні, вони еволюціонують, як еволюціонують технології - основне системне поняття, системоутворюючий елемент у інституціоналістів.
Вирішальну роль у створенні ефективної економічної системи інституціоналізм вбачає у контролі політики над економікою. Саме через економічні інститути, що повинні в ньому встановлюватися з урахуванням історичних традицій. Елемент системи колективного капіталізму, “народного капіталізму”, держави загального добробуту, що у короткому проміжку часу зійшли зі сцени.
Інституціоналізм як напрямок економічної теорії в умовах індустріалізму в США, що вийшли до кінця XIX століття на перше місце за рівнем економічного, виробничого потенціалу у світовій економіці. Але потенціал цей концентрується в найбільших корпораціях. Саме вони - об'єкт дослідження інституціоналістів. Але досліджуються технологічні процеси, їхня роль і їхнє місце в прогресі цивілізації. Вони прихильники вивчення техніко-технологічних процесів. У них вони бачать визначальний фактор розвитку. В 70-х роках XX століття вони відійдуть від цього. У цьому їхня особливість, у цьому їхня історична позиція як відображення зміненої ситуації, що знаходить вираження у відході з історичної арени змішаної економіки..
Необхідно враховувати і ті особливості розвитку країни, що склалися тут у доіндустріальну епоху. Багатонаціональний склад населення не міг мати спочатку загальних традицій і звичаїв. Сюди прибувало самодіяльне населення з Європи і частково Азії й Африки. Це були англійці, ірландці, шотландці, німці з високою професійною підготовкою, як у сільському господарстві, так і в промисловості. Вони приїхали з метою поліпшити свій добробут, одержати волю віросповідання (пуритани, протестанти), для яких праця - не покарання Господнє, а служіння Йому і собі. До речі, колишні раби-африканці здебільшого теж протестанти. На перших кроках незалежності тут немає разючої соціальної диференціації: мало багатих, мало бідних, особливо на Півночі. Тут немає європейського варіанта конфлікту між власністю і працею. У США, говорить В. Зомбарт, немає умов для соціалізму. Тут панування права, верховенство закону, найдемократичніша конституція, своєрідна виборча система. Закони конституції - зброя громадян, демократичний інструмент.
Менталітет, з яким люди з Європи, Африки, Азії, що прибували до Америки, поступово модифікує у той відомий насьогодні феномен, визначення якому - “американський спосіб життя”. Він закріпився в інституціональних інструментах, у тому числі економічних.
Індустріальний розвиток породив фінансову олігархію, її панування. З'явився новий прошарок - рантьє. Тому соціальна напруга неминуча, і це знайшло своє відбиття у страйках 90-х ХІХ ст.
Досягнення інституціоналістів величезні, але є і серйозні негативні сторони, що не бачив навіть такий видатний економіст, як Д. Б. Кларк. Інституціоналізм свій хід починає з Т. Веблена.

Дані таблиці свідчать, що в економіці країни функціонують дві форми власності:
- підприємства, що функціонують на основі приватної власності і власності фірм, що складають майже три четвертих усіх підприємств;
- підприємства, що належать корпораціям.
Якщо марксизм-ленінізм затверджує, що монополії знищують дрібні і середні фірми, то інституціоналісти підкреслюють їхню життєстійкість. Але висновок: саме корпорації панують у виробництві, панують на ринку, підсилюють свій вплив з кожним новим кроком руху індустріалізму.
Якщо в 1904 році їхня питома вага дорівнювала 23,6% то в 1914 - 28,3%. На цих, не набагато більше однієї чверті загальної кількості підприємств, було зайнято в 1914 році чотири п'ятих загального числа робітників, і якщо вони робили в 1904 році 73,7%, те в 1914 році - 83,3%. Це - очевидне економічне панування, а з ним політична влада.
Американські автори А. Берли і Мині в роботі “Сучасні корпорації і приватна власність” (1907 р.) пишуть: “Ця концепція виявляється ще більш значно, якщо нагадати, що в її результаті приблизно 2000 осіб з населенням в 125 мільйонів, контролюють і керують половиною всієї промисловості” (цитується по Альтеру с. 219).
Однією з особливостей синдиціювання є створення союзів найбільших корпорацій у міжнародному масштабі. У 1901 році оформився Міжнародний Алюмінієвий картель. У 1907 році - Міжнародний рейковий картель. У тому ж році укладено угоду між загальною електричною компанією США і Німецьким загальним електричним угрупуванням про поділ ринків: перша - одержала США і Канаду, друга - Європу.
Вийнятковий вплив на посилення позицій монополій зробила перша світова війна. Так, за 20 років, з 1899 по 1919 рік продукція обробної промисловості в США зросла на 50,5 млрд. діл. При цьому за п'ятиріччя (1914-1919 р.), коли вони безпосередньо працювали на війну, приходиться 37,5 млрд. дол. чи 74,5 % усього приросту (по Альтеру, с. 214).

Як видно, за роки війни економічне панування монополій значно виросло. Відповідно, зросла питома вага цієї країни у світовому виробництві з 36% у 1915 році до 47% у 1920, у той час як у Німеччині продукція промисловості знизилася на 39,4%, у Франції - на 38%, а в Англії вона залишилася на тім же рівні. При цьому питома вага Росії до кінця XIX століття складала більше 4%, а до 1920 року в Радянській Росії упало на 80% від рівня 13 року. Звідси стають зрозумілими проблеми ринку 20-30 рр. і Великої депресії 1929 - 1933 рр., в умовах зміни кредитно-грошових відносин.
Інституціоналісти і їхній родоначальник Т. Веблен вітають індустріалізм. Технологічне удосконалювання народжує оптимальні підприємства, формує процес спеціалізації і комбінування. Технологічні і технічні рішення приймають усе більш досконалу форму. Що неминуче веде до зниження граничних витрат на одиницю виробу.
Але технічна концентрація відстає від фінансової концентрації, а саме фінансова концентрація створює умови для формування монополій. Саме вона викликає до життя гігантські “конгломератні корпорації”, що охоплює промисловість, торгівлю, послуги; зв'язуючи централізованим контролем функціонально різні галузі. Руйнує вихідне посилання класиків, що фірма працює на споживача, уводячи поняття суспільної, соціальної корисності. У корпорації є власні інтереси, і вони їх реалізують.
Якщо технологічна концентрація відбиває прогрес матеріального виробництва, обумовлюючи його реорганізацію, ефективність, то фінансова концентрація у величезних розмірах, не обумовлених потребами розвитку виробництва, може виступати гальмом цього прогресу. Патенти нових винаходів можуть купуватися і лежати в сейфах, і не тільки тому, що ризики їхньої реалізації можуть бути великі, але й у силу егоїстичних інтересів корпорації. Якщо функціонери капіталу – перші носії прогресу, то функціонер “конгломератного бізнесу – установлює своє панування, свій контроль” (це негативна сторона індустріалізму).
Влада монополій заснована саме на фінансовій концентрації і фінансових методах контролю і нагляду.
Число банків у 1890 році - 8201, у 1900 р. - 10382, а в 1910 р. -23095. Таке кількіснезростання банківської система було наслідком деяких історичних особливостей. У 1836 році був скасований другий Національний банк. До 1863 року банки штатів здійснювали не тільки кредитні операції, але й емісії банкнот.
Після закінчення громадянської війни за законом 1863 року були засновані банки підлеглі не штатам, а федеральному уряду. Дрібні банки одержали право емітувати банкноти під забезпечення облігацій федеральних позик. Це не могло не породити хаосу в кредитно-грошовій системі. Так у період криз.1901 і 1903 років багато банків припинили платежі по емітованих ними банкнотам.
Як результат: у 1913 році створюється інститут - Федеральна резервна система, що складається з 12 федеральних резервних банків, під контролем яких працювали національні банки, а також і багато банків штатів. Однак створена ФРС не змогла виконати функцію контролю над емісією, і в 1929 році її було зруйновано. ФРС не змогла протистояти росту могутності фінансових олігархів. “В Америці не 9, а два найбільших банки мільярдерів Рокфеллера і Моргана, що контролюють капітал у 11 мільярдів марок (ст. 336). Про економічну владу говорять наступні дані.
Рокфеллер займав директорські посади в 28 товариствах, у т.ч. в 11 промислових, 9 залізничних і у 6 банківських. Морган - 33 директорських посади, з них - 18 у банках, 22 - у залізничних компаніях, і 2 - у промислових Могутність олігархів - в особливостях трестів США Вони є організаційною формою монополії, суть якої у тім, що акції підприємств, зоранізованих у трест, передаються “довіреним особам” – в управління, а власникам видається сертифікат, за яким вони отримують дивіденди, з обговореним ризиком.
Інтереси корпорацій можуть і не збігатися з інтересами більшості суспільства, про що яскраво свідчить наступний історико-економічний факт. Відсутність гармонії інтересів індустріального суспільства демонструє велика депресія.
Велика депресія 1929 - 1933 років характеризувалася різким падінням як промислового, так і сільськогосподарського виробництва. Ціни упали. Так, виробництво сталі і чавуну скоротилося на 76%, а ціни знизилися на 16%, виробництво сільгоспмашин впало на 84%, а ціни знизилися на 16%, випуск автомобілів упав на 74%, а ціни знизилися на 12%. (Козлова с. 124)
Рівень заробітної плати робітників промисловості, транспорту, сільського господарства в 1929-1933 роках знизився на 28%. Середній доход відносно офіційного прожиткового мінімуму складав 42%.
Цей соціальний підтекст інституціоналістів знайшов своє відображення в постановці так званої “індустріальної проблеми”. Суперечливість індустріальної цивілізації долається шляхом створення відповідних економічних інститутів, які здійснюють регулювання соціальних проблем через їхнє конкретне рішення. Так само цю роль має виконувати і держава. Це найважливіший елемент контролю і розвитку економіки, через встановлення економічних інститутів.
В історії інституціоналізму знакове місце займає період історичних експериментів. Закінчення Першої світової війни ознаменувалося появою на історичній арені СРСР, в якому затверджується суспільна (державна) власність. Це форма панування поза ринкових регуляторів, тут планування всього і всіх. Тут центрально-адміністративна система з ринковими відносинами, що примикають до неї.
В 30-х рр. в Німеччині, Італії, Іспанії також починають функціонувати держави з плануванням на основі права. Тут поле дії створюваних інститутів. Це вже інституціональна економіка з перевагою або ринкових інститутів, або державно-суспільних. Це змішана економіка.
Поле розвитку інституціональної економічної теорії розширилося до вражаючих розмірів: Європа, американський і азіатський континенти. Це планетарний характер змішаної економіки: світ ринкової економіки, світ планової економіки, третій світ – країни з традиційною економікою, що розвиваються.
Стан світової економіки перед другою світовою війною не був благополучним. Вона була вражена Великою Депресією 1929-1933 рр. Проте були і країни, де було наявним суттєве економічне зростання. Це перш за все СРСР з його п’ятирічними планами, що реалізовувались за рахунок своєрідного психологічного стану – радянського патріотизму, який сприяв вибуховому економічному результату.
Разом з руйнівною кризою 30-х років зникла віра в ліберальну економіку, інструменти якої виявилися непридатними до нових умов. В решті решт успіхи, досягнуті нацистською Німеччиною, де держава активно втручалася в економіку, і Радянським Союзом, що досяг прогресу за рахунок п’ятирічного планування, виправдано вразили інші країни. Все це було зроблено всупереч доктрині свободи дій (lesser faire, lesser passet), що домінувала раніше (Вєє, с.18). Новий курс Рузвельта був доводом також проти цього.
Війна змінила ситуацію в світовій економіці. Ось такою вона виглядала у 1950 році, якщо взяти показник 1938 року за 100 %:

У цій війні загинуло близько 42 мільйонів чоловік, в тому числі у СРСР близько 20 млн. У 1945 році рівень виробництва в Німеччині був нульовим, в Японії – 1/5 від рівня 1939/43 рр.
Основний виграш від війни отримали США, які стають могутною, богатою державою – майже всі країни її боржники. США відмовилися від „політики ізоляціонізму” періоду першої світової війни, утвердилася як Pan Americana – „ліберальний устрій світу під американським заступництвом”.
Після розвалу світової системи соціалізму ця нова ситуація в сучасному світі посилюється – важлива особливість існуючого світового порядку. Варто відмітити, що на початку ХХІ ст. на лідерство претендують КНР та Індія, що швидко розвиваються.
В процесі „холодної війни” відбувалися й інші експерименти, преш за все між переможцями і переможеними. Перші, боячись повтору ситуації, обумовили мирний розвиток Німеччини і Японії на шляхах розвитку переважно сільського господарства. „Холодна війна” залишила на папері статті Мирних договорів. Німеччина і Японія завдяки „економічному диву” стали стрімко розвиватися по індустріальному та постіндустріальному шляхах, за короткий час ввійшовши до сімки країн найбільш могутніх за своїм промисловим, науковим, інтелектуальним, а отже і військовим потенціалами. Так, переможці (США, Англія, Франція) створили конкурентів, у яких вони в ході війни знищили економічну могутність.
Війна суттєво зінила західний менталітет. Багато хто вважав її породженням Великої Депресії. Сама ж Велика Депресія – результат ліберальної політики.
Тому перевага тепер надається не рівновазі платіжного балансу, а соціальним об’єктам економічної системи, тобто внутрішнім проблемам країни. Кейнс дав теоретичну основу загальної зайнятості через втручання інститутів в економічні процеси.
Після Першої світової війни відбулися серйозні зрушення в психології суспільства. В ньому утверджуються психологічна схильність до споживання, що було викрито Кейнсом. Друга світова війна цю схильність посилила – з’являється суспільство споживання. На цьому ґрунті засновується теорія економічного росту.
По Європі прокотилася хвиля націоналізації, створення різного роду планів, програм, законів. З’являються державні органи взаємодії робітників і роботодавців.
Таким чином, в багатьох країнах з’являється, на певному відрізку часу, і успішно функціонує змішана економіка. Післявоєнні роки відмічені не тільки достатньо вражаючим економічним ростом, а також соціальною злагодою та підтримкою держави. Економічний ріст стає самоціллю і найважливішим аспектом урядової політики.
Цей новий образ мислення і поведінки, який почав розповсюджуватися на Заході в кінці 40-х років, займав домінуючі позиції протягом 50-60 років.
Економічний ріст для рішень соціальних проблем – це риса, що характеризує епоху другої половини ХХ ст. Інструментами рішень виступають інститути, що уособлюють державу з її бюджетною, грошовою, фіскальною політикою.
Серед економістів-кейнсіанців слід відмітити Е. Домара (1914 р.) та Р. Харрода (1900-1978 рр.), що ввійшли в історію як автори рівняння Харода-Домара. До висновків Кейнса про умови економічної стабільності в короткостроковому періоді (інвестиції як засіб накопичення капіталу і компоненти сукупного попиту) вони вводять очікувану капіталомісткість (V) при незмінному відсотку, позитивній частці заощаджень в реальному доході (S), темпах росту робочої сили (n) за умов впливу технічного прогресу (?), при яких відношення S/V дає гарантований темп росту. Модель Харода-Домара створює можливість подальшого пошуку умов стійкого росту ( в рівнянні відсутній вплив відносних цін на співвідношення факторів виробництва). В рівнянні Харода S/a, де а – коефіцієнт приросту капіталомісткості (кількість капіталу, необхідного для збільшення випуску на одиницю).
Теоретичні пошуки відображали ситуацію, що склалася як в світовій, так і в національній економіці. Гасло „більше держави, більше соціалізму” відображав час – 50-70-і роки. В цей період відбувається націоналізація галузей господарства, крупних компаній (Англія, Франція, частково США), здійснюється використання бюджету як засобу економічного росту, фіскальної політики, що стосувалося збільшення податкового тиску на багатих, осіб середнього класу, крупні компанії. Все це не могло не викликати ворожого ставлення цих груп до подібної політики. Націоналізація підприємств до 80-х років виявилася важким тягарем на плечах держави. При тому, що існування світової системи соціалізму крупних комуністичних партій в індустріальних країнах (за виключенням США) створювало критичну політичну ситуацію. У 80-х роках розпочався крах змішаної економіки, що до 90-х зазнала поразки. Зникає світова система соціалізму радянської моделі екстенсивного росту. Проходить приватизація державних компаній (Англія, Франція, Італія), здійснюється політика бездефіцитного бюджету, а також політика захисту навколишнього середовища. Фіскальна політика спрямовується на захист бізнесу з урахуванням соціальних задач, ринкові відносини стають панівними.
Про місце та значення змішаної економіки говорить присудження Нобелівської премії 1975 року економісту із СРСР Л. В. Канторовичу та економісту з США Т. Купмансу “За внесок в теорію оптмального роподілу ресурсів”. Голова Шведської Королівської академії наук Р. ентцель сказав, що: „Основні економічні проблеми можуть вивчатися в чисто науковому плані, незалежно від політичної організації суспільства, в якому вони досліджуються”.
Одним з теоретиків змішаної економіки є Д. Гелбрейт – автор концепції конвергенції, один з авторів „теорії техноструктури”. В історії інституціоналізму він є знаковою фігурою. Д. Гелбрейт - автор робіт “Нове індустріальне суспільство”, “Економічна теорія і мета суспільства”. Його роботи відбивають час, коли функціонували дві світові системи: країни соціалістичного “табору” і країни системи капіталізму. Це була епоха історичного змагання цих систем в умовах їхнього протистояння, в тому числі і у “холодній війні”. “Холодній війні” передувала друга світова війна, у якій Радянський Союз поніс тяжкі втрати, прийнявши на себе значний тягар протистояння у гурті антифашистських сил. Значний внесок останнього у перемогу над фашизмом вдячно визнано людством.
Гелбрейт дотримується основних постулатів інституціоналізму: роль інститутів, економічної системи. Він особливо підкреслює роль техніко-технологічних факторів у розвитку цивілізації.
Вихідною тезою в нього є те, що комунізм - головна небезпека для США і вільного світу. І це змусило його шукати інструменти тріумфу “вільного світу”, вирішувати всі загальні соціальні проблеми без соціальної революції, він за союз найбільших корпорацій з державою. Велике виробництво, великий конкурент, велика корпорація, великі профспілки - урівноважені сили.
Початковою крапкою, що впливає на всі сторони розвитку, є технологія і її породження - Організація. Застосовуючи наукові систематизовані знання - у практичних цілях, що є найважливішою характеристикою сучасного економічного розвитку (с. 64).
Для керування цим потрібні фахівці як технологічні, так і інші, і подальші організації. Для кожного даного рівня розвитку технології потрібно оптимальний розмір фірми і контроль над суспільним середовищем.
Фірма планує не тільки власні операції, але і економічну поведінку людей і держави. “Високий рівень виробництва і доходів є результатом застосування передової технології і великих масштабів виробництва, приведе до того, що на значну частину населення перестає давити тягар турбот, зв'язаних із задоволенням елементарних фізичних потреб. А внаслідок цього економічна поведінка стає більш гнучкою. Не тільки ціни і витрати виробництва, але і споживчий попит стає об'єктом керування” (с. 39).
Організація стає усе більш складною. На дрібному підприємстві з нескладним виробництвом, влада переходить від власності на капітал, на засоби виробництва. У великій високоорганізованій фірмі влада переходить до самої організації - техноструктури корпорацій (с. 69-70).
Вчення про техноструктуру - особливість інституціоналізму у трактуванні Д. Гелбрейта. Влада не перейшла до праці, капіталу, а до нового фактора виробництва - техноструктури. “Це сукупність людей, що володіють різноманітними технічними знаннями, досвідом і здібностями, у які перетворюються сучасна промислова технологія і планування. Воно охоплює кількісне коло керівників промислового підприємства, впритул до основної маси робочої сили і містить у собі тих, хто має необхідні здібності і знання.” (с. 99). Демократія – продукт індустріальної цивілізації, елемент індустріального суспільства.
Такий індустріальний світ 70-х років XX століття в аналізі Гелбрейта.
У держави неминуче виникають, розширюються, поглиблюються контрактні зв'язки з великими корпораціями. А це означає, що поділяти економічну теорію на мікро - і макроекономіку немає серйозних обґрунтувань.
“Техноструктура держави зрощується із техноструктурою корпорацій. Одна тисяча пануючих у “плануючій системі”, на яку припадає майже половина зроблених у країні товарів і послуг, гальмує розвиток ринкової системи, що включає 12 мільйонів дрібних фірм.
За Гелбрейтом, є дві системи в середині сучасної економіки розвитих країн:
а) плануюча (корпорації);
б) ринкова (дрібні фірми).
У плануючій є серйозний недолік - відсутній механізм стримування цін. За останні сто років більшість економічних задач зважуються організаціями (промисловими корпораціями, авіакомпаніями, системами роздрібних магазинів і ін.), державними бюрократичними системами. Вони мають владу, керують як окремими людьми, так і державою у своїх власних інтересах, повторюють своїх попередників. Тут “Форд”, “Шелл”, “Проктер энд Гембел”, що користуються великою владою, а у фермера, будівельника її немає. “Є дві категорії, одна користується повним набором інструментів влади над цінами, витратами, постачальниками, споживачами, уряду і тих, котрі ними не володіють” (с. 35).
Гелбрейт відзначає, що економічна теорія як наукова дисципліна сформувалася в той час, коли ділові підприємства були не великі по розмірах і прості по своїй структурі, а сільське господарство поглинало велику частину виробничої енергії людей. Вибір споживача продовжує керувати всім, а тому економічна теорія перетворилася в ширму, що прикрила владу корпорації.
Те, що було тоді економічною теорією і було прийнятно, стало тепер “неокласичною теорією” і це відноситься до інституціоналізму під час “нового індустріального суспільства” (с. 34).
За Гелбрейтом, консерватори боялися, що держава може витиснути і розорити підприємців. Але вони не помітили, що підприємці усе тісніше поєднуються з державою і були задоволені результатами (с. 461).
Гелбрейт чітко визначає детермінованість розвитку цивілізації. “Вимога, що диктується технікою й організацією виробництва, а не ідеологічні символи - от, що визначає вигляд економічного суспільства” (с. 42).
“У наших думках і діях ми стаємо слугами тієї машини, що ми створили для того, щоб вона служила нам” (с. 43).
Дві ж частини економіки - світ корпорацій, що швидко розвиваються в технічному відношенні, що володіють величезними капіталами і складною організаційною структурою, з одного боку, і сфера діяльності тисяч дрібних традиційних власників, з іншого боку, значно відрізняються одне від одного. Це не кількісні розходження, вони пронизують основу економічної організації і діяльності, включаючи самі мотиви цієї діяльності.
Ця індустріальна система - визначальна риса “нового індустріального суспільства” (с. 45).
В економіці цього суспільства є “ринкова” (12 млн.) і “плануюча” (1000).
Такий сучасний йому світ. Це світ „змішаних економік” і її в відомій мірі відображає автор концепції конвергенції. Вплив його на політику Д. Кенеді був помітним.
Оскільки капіталізм має серйозні недоліки, і в “реальному соціалізмі” з його авторитарним плануванням їх також не мало. Напевне, сам розвиток технології й організації неминуче приведе до появи економіки нового типу, що поєднає інституціональну ринкову економіку із соціалізмом ринкового варіанту (Гелбрейт). Відхід від змішаної економіки відбувається в зв’язку з новими процесами в технології, техніці, організації, глобалізації, інформаційній, виробничій, фінансовій, кредитній галузях.
Р. Коуз - родоначальник інституціоналізму трансакційних витрат. Лауреат Нобелівської премії за серію робіт, у тому числі статті, опублікованої в 1937 “Природа фірми”. Збірнику статей “Фірма, ринок і право”, “проблема соціальних затрат”. Це вже новий час кризи індустріальної цивілізації, час глобалізації, а не індивідуалізму, час відходу від панування раціоналізму, час розуму і інтуїції.
Як і його попередники, сутність теорії він бачить в аналізі вибору. “Саме це робить теорію настільки універсальною” (с. 5), а також не в сприйнятті теорії корисності “вигадана сутність, що грає, по-моєму, ту ж роль, що колись ефір у фізиці (с. 5). Він за реалізм. В реалізмі ХХ-ХХІ ст. є об’єктивний, суб’єктивний і віртуальний. А це вносить кардинальні зміни в методологію.
По Коузу “інститути - фірма, ринок і право - складають інституціональну структуру економічної системи” (с. 6) і далі дослідження “ролі, що фірма, ринок і право грають в економічній системі”.
Чому фірми існують? Коуз уводить поняття “витрати використання механізму цін”, “витрати здійснення обміну на відкритому ринку”, чи просто “...ринкові витрати” (с. 8). Щоб виразити ту ж ідею в статті “Проблеми соціальних витрат” я використовував вираз “витрати ринкових трансакцій... Щоб здійснити ринкову трансакцію необхідно визначити, з ким бажано укласти угоду, сповістити тих, з ким бажають укласти угоду і на яких умовах, провести попередні переговори, підготувати контракт, зібрати зведення, щоб переконатися в тім, що умови контракту виконуються і так далі” (с. 9).
Коуз підкреслює, що поняття “ринок” не досліджувалося. “Ринок являє собою інститути, що існують для полегшення обміну, тобто вони існують для скорочення витрат по трансакціях обміну” (с. 10).
Роль традиційних ринків зменшилася, але з'явилися нові: фондові і товарні біржі. Вони мають складну систему правил і обмежень. Вони вимагають затвердження правових норм. У роздрібній і оптовій торгівлі діяльність на цих ринках залежить від правової системи держави.
На рівні макроекономіки виступають витрати функціонування ринкової економічної системи. Це “Соціальні витрати” Р. Коуза.
Функціонування ринкової системи вимагає все зростаючих витрат, що, при визначених інституціональних рішеннях, можуть окупатися у величезних розмірах ростом ефективності. Це так званий “зовнішній ефект” трансакційних витрат.
Друга половина XX століття дає наочну іллюстрацію цьому феномену — економічне чудо “азіатських тигрів”.
Глобалізація економіки обумовила появу транснаціональних трансакційних витрат, що стрімко набирають кількісний ріст і питому вагу у витратах.
Коуз, на відміну від попередників - інституціоналістів не відводить особливе місце в рішенні проблеми ринкових витрат державі. “Уряд у визначеному змісті являє собою надфірму (але дуже особливого виду), оскільки він здатний впливати на використання факторів виробництва за допомогою адміністративних рішень. Уряд, якщо побажає, може взагалі обійти ринок, чого фірма зробити не в змозі... уряд може чи мобілізувати повернути власність... Але урядова адміністративна машина сама по собі працює не без витрат. У деяких випадках вона може бути дуже дорогою” (с. 105-106). Але, як підкреслює Коуз, на економічне регулювання може впливати політика, помилки адміністрації і її негативний вплив на конкуренцію. “Пряме урядове регулювання не завжди дає кращі результати, чим просте представлення проблеми на волю ринку чи фірми” (с. 106). “...урядове регулювання повинне бути урізане” (с. 107). Це також узято з практики епохи змішаної економіки.
В економічну теорію Коуз входить як автор “Теореми Коуза”. Стіглер формулює її у наступному положенні: “... в умовах здійсненої конкуренції приватні і соціальні витрати будуть рівні” (с. 143). Але широко розповсюдженим є наступне формулювання: “Якщо права власності чітко визначені і трансакційні витрати дорівнюють нулю, то розміщення ресурсів (структура виробництва) буде залишатися незмінним і ефективним, незалежно від змін у розподілі прав власності”.
Теорема Коуза розкриває визначальне значення трансакційних витрат. Якщо вони позитивні, розподіл прав власності впливає на ефективність і структуру виробництва. Якщо вони низкі, втручання держави далеко не виправдано, дії держави сполучені з позитивними трансакціями (змішана економіка). У положенні про економічний зміст прав власності і включення цього феномену в економічну теорію закладений фундамент нової інституціональної теорії. Коуз виступає її родоначальником. Згідно Коузу, розбіжність між приватними і соціальними витратами і вигодами з'являється лише при нечіткому визначенні прав власності. Соціальні витрати розглянуті Коузом на прикладі судових справ 1879, 1867-68, 1878-79, 1879, 1890 рр., у яких основою рішення була відповідь на питання: “ Чи мав і хто законне право?” Як бачимо, судова практика прецедентна, а зміст “Законне право на майно, ділову угоду, відшкодування збитку, що випливає з права власності”.
Соціальні затрати були помічені Пігу. Процес забруднення навколишнього середовища був вже зафіксований на початку ХХ ст. З’являється явище зовнішнього ефекту. Маяк, що забезпечує безпечний рух кораблів одного власника, буде давати позитивний ефект і іншим судновласникам, кораблі яких проходять поруч з маяком. Але це й негативний ефект – пов’язаний з ростом соціальних затрат, пов’язаних з боротьбою із забрудненням навколишнього середовища.
Коуз свою роботу „Проблема соціальних витрат” публікує у 1960 році. Але на відміну від Пігу, Коуз розглядає цю проблему під кутом зору інституту прав власності.
Зовнішні ефекти не ведуть до нераціонального розподілу ресурсів, якщо відсутні трансакційні витрати, якщо права власності визначені.
“У пануючій економічній теорії фірма і ринок передбачаються, здебільшого існуючі, але не складають предмет дослідження. Одним з результатів такого підходу було те, що вирішальна роль права, здебільшого ігнорувалася” (с. 8).
Як будуть використані права, залежить від того, хто ними володіє, і від умов контракту, укладеного власником. Якщо ці умови є результат ринкових трансакцій, вони розглядають найбільш ефективне їхнє використання, але за винятком витрат на їхнє здійснення. Таким чином, трансакційні витрати відіграють визначальну роль у становленні цих прав. Як видно, роль контрактів у цьому процесі знакова. І це фіксують. Саме укладений контракт реалізує право власника. Він інструмент ринкових відносин, що виражає економічний зміст права власності.
У певній мірі, контракт - відображення взаємодії економіки і права. “Взаємини між економічною і правовою системами надзвичайно складні; зміна закону впливає на економіку, і багато наслідків таких змін ще сховані від нас” (с. 32). Так з’являється „економіка права”.
Нова інституціональна теорія у своєму узагальненому виді представлена в працях Д. Норта (лауреата Нобелівської премії).
Раніше відмічалося, що у ХХ ст. відбулися зміни в психології суспільства – затверджується схильність до споживання. Проте зміни відбулися і на рівні індивіда. Рух від людини добродійної до людини економічної в умовах величезних технологічних, технічних, політичних, економічних, демографічних змін не міг не посилити почуття жадібності, егоїзму, себелюбства і інших моральних тем, що були придані анафемі в релігіях.
Найбільший господарський потенціал закладений в протестантизмі (пуританізм, кальвінізм). Але саме в ньому закладена небезпека перетворення людини добродійної в людину тільки „економічну”, а мотиву багатства – в основну рушійну силу розвитку суспільства, суспільного життя.
Балом правлять гроші! На днищі Європейської цивілізації епохи постіндустріальної цивілізації – гроші. Зауважимо, що вони притерпіли свої функції - вони стали знаками (на рахунку в банку, в акціях, облігаціях, страхових полісах).
Роль релігій, в тому числі Християнства, поєднуючого раціоналізм з духовністю, значно зменшилися. Ці зміни в людині – знайти гроші за рахунок інтересів інших індивідів, груп, суспільства, обумовили розширення поля теорій інституціоналізму. В дослідження вводиться категорія опортунізму – видатки ринку, що обумовлені соціально-психологічними і соціально-економічними змінами в „економічній людині”.
Найважливіший інституціональний інструмент – контракт, який не може бути ідеальним. Кожна з сторін зацікавлена в захисті власних інтересів (є почуття першочергового задоволення власних інтересів), а це можливо тільки тоді, коли одна із сторін щось втрачає. Контракт не може оптимально поєднати раціоналізм і опортунізм. А звідси неминучість збільшення трансакційних витрат.
Як на рівні мікроекономіки, так і на рівні макроекономіки відбуваються зміни на рівні „управління” (техноструктури). Воно багатократно ускладнилося. Сьогодні воно стало „командою” (цікаво, що колгоспи – колективна власність на засоби виробництва – занепали в світовій системі соціалізму, тому що відповідальність була не індивідуальна, а командна). Опортунізму тут не уникнути.
Коуз, як родоначальник Нової інституціональної економічної теорії, мав всі підстави заявити, що якщо права власності захищені – трансакційні витрати дорівнюють нулю,. Проте, це - лише побажання; в умовах ХХІ ст. – правлять балом гроші! (Нагадаємо, що в останній третині ХІХ ст. в Японії існувало ділове гасло: „Східна мораль, Західноєвропейська техніка”, тому не дивує поширення східних релігій і ісламу).
Норт виділяє три головних складових інститути:
1) неформальні обмеження (трансакції);
2) формальні обмеження (конституція, закони, адміністративні акти);
3) механізми примусу, що забезпечують дотримання права (суди, поліція й ін.).
Норт у числі джерел інституціональних змін виділяє технічний прогрес, під впливом якого відбувається зміна цін кінцевого продукту по відношенню до цін факторів виробництва. Під впливом цього процесу відбувається заміщння інститутів економічними агентами. Він також до джерел змін відносить і ідеологію.
Західній цивілізації потрібні нові інститути! І нова релігія!





загрузка...