загрузка...
 
3.1. Адміністративно-територіальний поділ та економічне районування України
Повернутись до змісту
Адміністративно-територіальний устрій — поділ території держави на певні частини з метою раціональної організації управління народним господарством і соціально-культурним будівництвом на місцях. Адміністративно-територіальні одиниці утворюються з урахуванням економічних і культурних факторів, національно-побутових особливостей населення, географічних умов, засобів зв'язку та шляхів сполучення.
Адміністративно-територіальний устрій України формувався протягом багатьох віків, починаючи з Київської Русі, тобто від зародження нашої держави і до наших днів. Оскільки українські землі часто належали до інших країн (Польщі, Австро-Угорщини, Росії, Туреччини, Литви), то й адміністративно-територіальний устрій відбивав традиції та інтереси цих країн.
У XV—XVII ст. формувалися українські військово-державні утворення, які виявили тенденцію до відтворення давніх етнічних кордонів, особливо на сході і півдні. Характерними рисами системи були демократичний оптимальний розподіл повноважень і струнка ієрархія територіальних одиниць (полки, сотні, курені), що сприяло підвищенню ефективності виконавчої влади й удосконаленню господарських стосунків. Територіально-адміністративний устрій України козацького періоду визначив напрями розвитку системи розселення і шляхів сполучення, забезпечив подальше українське освоєння Слобожанщини, Півдня України і Кубані.
У XV—XVIII ст. виділялися і діяли такі адміністративно-територіальні одиниці:
Запорізька Січ. Вона поділялася на паланки, між якими розподілялися запорізькі вольності. Запорізька Січ була не тільки військовим, а й особливим державно-політичним утворенням — козацькою республікою. Напередодні ліквідації Січі російськими військами налічувалося 8 паланок.
Реєстрові полки (центр — м. Трахтемирів на Переяславщині). Територія поділялася на полки і сотні. Вже в 1625 р. реєстрове військо складалося з шести полків — Білоцерківського, Канівського, Черкаського, Корсунського, Переяславського, Чигиринського.
Україна в період Хмельниччини. Визволені землі сягали на заході до р. Горинь, на півдні — до Чорного та Азовського морів. Територія України була поділена на той час на 16 полків (іноді їх кількість становила 22), з них 9 на Правобережжі: Чигиринський, Корсунський, Канівський, Білоцерківський, Уманський, Брацлавський, Кальницький (Вінницький), Київський і 7 на Лівобережжі: Переяславський, Кропивенський, Миргородський, Полтавський, Прилуцький, Ніжинський, Чернігівський. На визволених землях 1654—1655 pp. почали формуватися Подільський, Пінсько-Турівський, Білоруський, Волинський полки.
Проте вже у період, коли Україна втратила державну незалежність, її територія була поділена між ворожо настроєними колоніальними країнами (Річчю Посполитою, Московщиною, а потім і Австро-Угорщиною та ін.).
Напередодні першої світової війни на території України, яка належала до Російської імперії, було 9 губерній: Київська, Харківська, Чернігівська, Полтавська, Волинська, Подільська, Катеринославська, Херсонська і Таврійська. Губернії поділялися на повіти, а останні — на волості.
У 1918 р. Радою Міністрів Української Народної Республіки поділ України на губернії та повіти було скасовано. Територія України була поділена на 32 землі: 1) Підляшшя (Центр Бересть), 2) Волинь (м. Луцьк), 3) Погорина (м. Рівне), 4) Болюхівська земля (м. Житомир), 5) Деревська земля (м. Коростень), 6) Дреговицька земля (м. Мозир), 7) Київ з околицями, 8) Поросся (м. Біла Церква), 9) Черкащина (м. Черкаси), 10) Побужжя (м. Умань), 11) Поділля (м. Кам'янець), 12) Брацлавщина (м. Вінниця), 13) Подністров'я (м. Могилів), 14) Помор'я (м. Миколаїв), 15) Одеса з околицями, 16) Січа (м. Катеринослав), 17) Низ (Єлисаветград, нині Запоріжжя), 18) Запорожжя (м. Бердянськ), 19) Нове Запорожжя (м. Херсон), 20) Азовська земля (м. Маріуполь), 21) Сіверщина (м. Старо-дуб), 22) Чернігівщина (м. Чернігів), 23) Переяславщина (м. Прилуки), 24) Посейм'я (м. Конотоп), 25) Посулля (м. Ромни), 26) Самара (м. Кременчук), 27) Полтавщина (м. Полтава), 28) Слобідщи-на (м. Суми), 29) Харків з околицями, 30) Донеччина (м. Слов'янськ), 31) Подоння (м. Острогозьк), 32) Половецька земля (м. Бахмут).
Проте здійснити цей адміністративно-територіальний устрій, запропонований Центральною Радою України, не було можливості, оскільки на сході країни розпочалася агресія російських військ, на заході — білополяків та інших агресорів.
Мережа адміністративно-територіального поділу України, прийнятого у період тоталітаризму, існує практично й нині (табл. 38).

Декларація про державний суверенітет України поклала початок нового етапу державного будівництва дала змогу нашій країні стати суб'єктом міждержавних відносин. Серед комплексу проблем виникло питання реформації територіально-адміністративного устрою і приведення його у відповідність з новими економічними процесами та етнокультурними особливостями. Щоправда, за час незалежності поки що сталися незначні зміни у цьому устрої. Так, у 1991 р. було надано автономію Кримській області і вона нині називається Автономна Республіка Крим.
Сучасна система територіально-адміністративного устрою України формувалася в умовах командно-адміністративної, тоталітарної системи, тому вона характеризується громіздкою структурою, великим штатом працівників і водночас неефективністю виконавчої влади і відсутністю громадського самоврядування.
Останнім часом з'явилися пропозиції реформувати територіально-адміністративний устрій на основі історико-географічних областей (Галичина, Буковина, Волинь та ін.), що часто пов'язується з ідеями федералізації. На сучасному етапі ця ідея є шкідливою. Як зазначає відомий український географ Ф. Д. Заставний, поки що в Україні йдеться про формування єдиного національно-етнічного простору, де немає потрібних у таких випадках елементів територіальної єдності. Він вказує, що Україна упродовж значного часу була загарбана сусідами, а тому кожна з тих частин має свої особливості розвитку економіки і національно-культурного життя. Разом з тим прошовіністично настроєні керівні кола Росії ніяк не можуть примиритися з суверенною Україною і тому часто використовують певні етнографічні відмінності в окремих регіонах як основу для нагнітання міжнаціональних відносин. Такі спроби є в Донбасі, на півдні України. Йдеться про двомовність у Донбасі, про відновлення Донецько-Криворізької Соціалістичної Республіки тощо.
Є й інші міркування щодо зміни в мережі адміністративно-територіального устрою України, а саме перехід від великих до дрібних форм, як це здійснено в Польщі, Угорщині, Іспанії, Франції та ін.
На найнижчому рівні доцільно укрупнити сільради.
Економічне районування України
Наукові основи формування економічних районів. Відмінності між природними умовами і ресурсами — одна з причин територіального поділу праці, який впливає на виробництво не безпосередньо, а через виробничі відносини.
Територіальний поділ праці — об'єктивний незворотний процес виробничої спеціалізації економічних районів і формування міжрайонної кооперації, обміну спеціалізованою продукцією і послугами. Просторовий поділ суспільної праці зумовлений економічними, соціальними, природними, національно-історичними особливостями різних територій і їх географічним положенням і є одним з факторів підвищення продуктивності суспільної праці. Рівень територіального поділу праці залежить від рівня суспільного поділу праці в країні й, отже, може бути непрямим показником рівня розвитку її продуктивних сил.
Категорія територіального поділу праці конструктивно пояснює процес районотворення, ґрунтування основного стимулу раціонального розміщення продуктивних сил — підвищення продуктивності суспільної праці, а також є одним з показників рівня економічного освоєння території, розвитку продуктивних сил країни, інтеграції національної економіки. Часто географи використовують термін "географічний поділ праці", який виявляється в спеціалізації виробництва певних видів промислової продукції, сільськогосподарських продуктів або послуг. Географічний поділ праці є формою суспільного поділу праці й підлягає законам його розвитку. Однак між ними істотної відмінності немає.
Крім загальної користі від суспільного поділу праці, територіальний поділ уможливлює максимальне використання сприятливих для виробництва умов кожної місцевості, багатство корисних копалин та інших природних ресурсів, вигідне географічне положення, виробничу практику місцевого населення, комбінування виробничих процесів тощо. Кожний регіон країни при цьому може розвивати найвигідніші для нього галузі господарства, постачання з інших районів всього необхідного.
Територіальний поділ праці виявляється насамперед у виробничій спеціалізації економічних районів, у розвитку в кожному з них тих чи інших галузей виробництва, які орієнтуються на вивезення за межі району значної частини продукції. Спеціалізація економічних районів має спільні риси із спеціалізацією промислових чи сільськогосподарських підприємств. Проте основне тут — широке використання сприятливих природних і економічних умов кожного регіону, зосередження матеріальних засобів і трудових ресурсів у тих галузях виробництва, які в певному регіоні економічно найефективніші і найдоцільніші, тобто продукують найбільше матеріальних цінностей за одиницю часу.
економічний район — це економічно цілісна частина території країни, якій властиві такі ознаки, як спеціалізація і комплексність господарства..
Економічне районування — це науково обґрунтований поділ країни на економічні райони, що склалися історично або формуються в процесі розвитку продуктивних сил на основі суспільного поділу праці. Економічне районування сприяє раціональній територіальній організації господарства. Разом з тим спеціалізація економічних районів, як і взагалі спеціалізація у виробництві (предметна, подетальна, технологічна), сприяє економії суспільної праці.
Галузі спеціалізації визначають місце району в територіальному поділі праці, беруть участь у міжрайонному обміні продукцією або послугами.
Спеціалізація промисловості тісно пов'язана з технічним прогресом, розвитком продуктивних сил суспільства, оскільки технічний прогрес поглиблює суспільний поділ праці в промисловості завдяки виникненню й розвитку спеціалізованих галузей, підприємств, цехів, дільниць. Спеціалізація тісно пов'язана з територіальним поділом праці, спеціалізованим виробництвом на основі використання природних ресурсів.
Умовно річну економію на поточних витратах від спеціалізації визначають як різницю між сумарними витратами (собівартість виробництва плюс витрати на транспортування готової продукції до споживача) при колишньому і новому рівнях спеціалізації:
Е = [(С, + Г.) - (С2 + Т2)]В,
де С, С2 — повна собівартість одиниці продукції відповідно до і після проведення спеціалізації; JL Т2 — транспортні витрати в розрахунку на одиницю продукції відповідно до і після проведення спеціалізації; В — річний випуск продукції після проведення спеціалізації.
У період переходу до ринкових відносин на території країни загострюються питання, пов'язані із зниженням собівартості та підвищенням якості продукції й продуктивності праці. В розвинених країнах виробництво спеціалізувалося в основному через розширення подетальної і технологічної спеціалізації в багатьох галузях промисловості, особливо в США та Японії. Очевидно, саме так розвиватиметься спеціалізація промисловості і в Україні, що в майбутньому поглибить територіальний поділ праці в окремих частинах країни. Отже, значно зміниться мережа економічних районів. Це стосується не тільки спеціалізації промисловості, а й сільськогосподарського виробництва, де до того ж враховується його специфіка (природні та біологічні умови рослин і тварин, особливості використання землі, матеріальних та трудових ресурсів, транспортних засобів тощо). Залежно від головної галузі формуються господарства різного виробничого напряму: зернові, бавовняні, буряківничі, молочні, м'ясо-молочні та ін.
Оскільки Україна прямує до ринку і ринкових відносин, то залежно від цього вдосконалюватиметься спеціалізація сільського господарства різних районів.
Нині галузі спеціалізації визначаються обчисленням системи певних коефіцієнтів: коефіцієнта локалізації галузі в районі, коефіцієнта виробництва продукції галузі на душу населення і коефіцієнта міжрайонної товарності продукції певної галузі.
Взагалі найпростіше цей коефіцієнт визначати відношенням обсягів вивезення з району продукції галузі до обсягів її виробництва у районі в натуральних показниках.
Для галузей спеціалізації показники Хді К завжди більші від одиниці, а Кмт — менший або дорівнює одиниці. Сьогодні немає інформації про частку різних галузей промисловості у вартісному вираженні, тим більше частки вивезення продукції різних галузей за межі певних економічних районів, внаслідок чого виникають труднощі з визначенням коефіцієнта локалізації або міжрайонної товарності. В цілому можна зазначити, що високі рівні спеціалізації, або високу активність у міжрайонному поділі праці має, наприклад, чорна металургія у Східній економічній зоні, цукрова промисловість — у Західній.
Не менш важливо знати загальний рівень спеціалізації економічного району, що дає можливість визначити конкретне місце, значущість господарського розвитку економічного району. Це можна зробити обчисленням процентного відношення вартості всієї вивезеної з району продукції до обсягу виробництва валової продукції всередині району:
Оз = (Р/Р) 100,
де О — загальний рівень спеціалізації району; Р — частина сукупного суспільного продукту, що вивозиться за межі району, у вартісному вираженні; Р — сукупний суспільний продукт, який виробляється в районі, у вартісному вираженні.
Частина сукупного суспільного продукту, що вивозиться за межі району, менша від сукупного суспільного продукту, який виробляється в районі. Тому рівень спеціалізації району не може становити 100%, оскільки це означало б, що вся продукція, що виробляється в районі, вивозиться за його межі.
Аналогічно визначають рівень комплексного розвитку господарства району, %:
К = (Рк/Рс) 100,
де Р , Р — частина сукупного суспільного продукту, що споживається у районі, і сукупний суспільний продукт району у вартісному вираженні.
Частина сукупного суспільного продукту, що споживається у районі, завжди менша від сукупного суспільного продукту району, тому 100%-й показник неможливий. Інакше кажучи, 100%-на комплексність є нонсенсом, оскільки райони мали б здатність самозабезпечення й обмеженості, а це суперечить поняттю як економічного районування, так і територіального поділу праці. Між поняттями "спеціалізація" та "комплексний розвиток" існує обернено пропорційна залежність:
Р/С = Р /К.
Отже, підвищення рівня спеціалізації веде до зниження рівня комплексного розвитку, і, навпаки, підвищення рівня комплексного розвитку економіки району знижує рівень його спеціалізації.
Ці формули дають лише загальне уявлення про спеціалізацію та комплексний розвиток економіки району. Більш точні й достовірні дані можна отримати сучасними балансовими розрахунками всіх галузей матеріального виробництва і невиробничої сфери, використовуючи методичні вказівки з використання економіко-математичних методів і ЕОМ при вивченні курсу "Розміщення продуктивних сил і економічних районів".
Інфраструктура визначається як сукупність споруд, будинків, мереж, так і систем, що прямо не належать до виробництва матеріальних благ, але необхідних для самого процесу виробництва (виробнича інфраструктура — транспорт, зв'язок, мережа енерго- і водопостачання тощо). Соціальна інфраструктура — заклади охорони здоров'я, освіти, культури, побутового обслуговування. Соціальна інфраструктура — це важлива умова і показник життєвого рівня населення.
У цілому при виділенні економічних районів враховують два основних принципи.
Економічний. Кожний економічний район є спеціалізованою територіальною частиною єдиного народногосподарського комплексу країни з певним комплексом допоміжних і сервісних виробництв. Справді, спеціалізацію району визначають лише ті галузі, в яких витрати праці й засобів на виробництво продукції та її транспортування до споживача порівняно з іншими районами будуть найменшими. Отже, територіальна організація господарства у виділених районах повинна сприяти досягненню найвищого економічного ефекту в усьому народному господарстві країни і кожному економічному районі.
Адміністративний, що визначає єдність економічного районування і територіального політико-адміністративного устрою країни.
Природне середовище враховується в економічному районуванні, оскільки воно впливає на розвиток продуктивних сил при формуванні національних утворень, встановлення державних кордонів і політико-адміністративного устрою. Отже, можна вважати, що природне середовище впливає на економічне районування опосередковано, через зазначені фактори. Транспорт теж впливає на економічне районування не безпосередньо, а через територіальний поділ праці.
Економічне районування на сучасному етапі
Донедавна економічне районування в Україні ґрунтувалося на інтересах колишнього Союзу. Тоді територія нашої держави була поділена на три економічних райони: Донецько-Придніпровський, Південно-Західний і Південний. На основі цього поділу складали п'ятирічні плани, які мали другорядне значення і використовувалися численними міністерствами і відомствами для задоволення своїх інтересів. Тепер виникла потреба формувати внутрішньодержавний поділ праці, поглиблювати вироблення економічних аспектів територіально-виробничих комплексів (ТВК), формувати зони вільного економічного підприємництва, ринкових структур та ін. (див. картосхему на с 218).

Колишнє економічне районування втратило своє практичне і наукове значення. У ньому не враховувалася своєрідність природи та історичного минулого України, не надавалося ніякого значення побуту населення та його трудовим навичкам тощо. Проте ці райони все-таки розвивалися у певному напрямі господарювання, зберегли спільні риси розвитку і розміщення промисловості та сільського господарства. В Україні можна виділити три економічні зони: Західну, Східну та Південну із своїми характерними ознаками і напрямами економіки (табл. 39).


Це, власне кажучи, макрорайонування нашої держави.
Разом з тим для потреб господарського планування і пізнавальної мети слід виділити мезорайонування. Тому вже в 60-х роках О. Т. Діброва опрацював своєрідне економічне районування території республіки, виділивши 7 районів: Донбас, Промислове Подніпров'я, Степове Причорномор'я, Лівобережний Лісостеп, Правобережний Лісостеп, Полісся, Західні області (до них віднесено 8 областей).
Плідно працювали в галузі економічного районування такі українські вчені, як К. Г. Воблий, М. М. Паламарчук, Ф. Д. Заставний, М. Д Пістун, О. І. Шаблій, А. Т. Ващенко, І. А. Горленко, Л. М. Корецький, С. С Мохначук, В. А. Поповкін та інші.
Останнім часом з оригінальною думкою про регіоналізацію (районування) виступив О. J. .Шаблій. Він виділив на території України шість соціально-економічних районів. Під соціально-економічним районом він розуміє великий регіон України, територія якого тісно пов'язана з найбільшим розташованим на ній населеним пунктом — демографічним, урбаністичним, соціальним, культурним та економічним ядром, що визначає його основні зовнішні функції і геопросторову організацію. Його райони тісно пов'язані з містами-мільйонерами, спеціалізуються на загальноукраїнському поділі та інтеграції праці тощо. Він виділив такі соціально-економічні райони, як Західний, Центральний, Центрально-Східний, Північно-Східний, Південний та Східний.
В. А. Поповкін пропонує таке макроекономічне районування України:
Центральноукраїнський район (Київська, Чернігівська, Житомирська, Черкаська та Кіровоградська області, або Київське Полісся і Середнє Подніпров'я).
Донбас і Нижнє Подніпров'я (Донецька, Луганська, Дніпропетровська, Запорізька області).
Слобідська Україна (Харківська, Сумська і Полтавська області).
Причорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська області та Автономна Республіка Крим, або Північне Причорномор'я та Крим).
Західно-Український (Рівненська, Волинська, Вінницька, Хмельницька, Тернопільська, Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька області, або Волинське Полісся, Поділля та Українські Карпати).
Це макрорайонування території України можна використати для регулювання основних економічних пропорцій, формування раціонального територіального поділу праці, а також для науково-аналітичних прогностичних цілей. Такий поділ ґрунтується на історичних, економічних і соціальних факторах, спільності перспективних інтересів і напрямі розвитку економіки. Водночас у сільськогосподарському виробництві виділяють такі зони і райони спеціалізації: Полісся, Лісостеп, Північний і Центральний Степ, Південний Степ, Передгірські й Гірські райони Криму, Передгірські й Гірські райони Карпат, зони великих міст і промислових центрів.
В Україні здійснюється так зване генеральне районування території для прогнозування, вироблення і реалізації комплексних програм, опрацювання територіально-виробничих програм окремих територій.
Виділяються своїм оригінальним підходом і особливим аналізом мережі економічних районів, розроблені такими вченими, як М. Д. Пістун і Ф. Д. Заставний (табл. 40).

Запропоноване ними економічне районування найбільш вдале і досить адекватне природному та соціально-економічному середовищу України, має невеликі розбіжності щодо Волинського та Чорноморського економічних районів. Це так зване мезорайонування України. Слід зазначити, що нами прийнято районування згідно з мережею економічних районів проф. Ф. Д. Заставного.
Проблеми економічного районування у перспективі в зв'язку з переходом до ринкових відносин, проголошенням суверенітету нашої країни значною мірою загостряться і розвиватимуться іншим шляхом. Наприклад, уже тепер у Східній економічній зоні виникає проблема зміни структури народного господарства, значного розвантаження цих економічних районів від галузей важкої та хімічної промисловості; будуть ліквідовані нерентабельні підприємства, виникнуть нові галузі і, можливо, навіть цілі галузі спеціалізації у зв'язку з розвитком кооперації, вільних зон торгівлі. Не менш складні проблеми виникнуть у західних економічних районах, де є надлишок трудових ресурсів, особливо жіночих. Тому набудуть розвитку окремі галузі легкої та харчової промисловості, народні промисли. Водночас необхідно взагалі враховувати певні перспективи подальшого розвитку і розміщення економіки. Тому перегляд мережі економічних районів у період переходу до ринку потребуватиме формування не тільки наявних, а й перспективних економічних районів. До того ж зміниться фактично сама концепція виділення мережі економічних районів.


загрузка...