загрузка...
 
3.2. Методи економічного обґрунтування територіально-комплексного розвитку і розміщення виробництва
Повернутись до змісту
Основним методом економічного обґрунтування територіально-комплексного розвитку і розміщення продуктивних сил країни та її економічних районів є вироблення так званих територіальних схем. Це — передпланові (прогнозовані) наукові дослідження економічного розвитку окремих територіальних одиниць, які виробляються на 15 і більше років. У них визначаються завдання й основні показники економічного і соціального розвитку регіонів, забезпечення комплексного використання природних ресурсів, розв'язання соціальних, економічних та екологічних проблем. Схеми розробляються великими колективами наукових і науково-дослідних інститутів, проектних організацій.
У зв'язку з проголошенням політичного й економічного суверенітету і незалежності України роль регіональних схем посилюється. Вони необхідні для ефективнішого прогнозування розвитку і розміщення економіки районів. Як показує досвід розвинених країн, аналогічні прогнозні територіальні розробки, що існують у вигляді особливих програм, мають велике значення для наукового обґрунтування розвитку господарства. Як на Заході, так і в Україні вони мають в основному рекомендаційний характер і є базою для вироблення різноманітних методів регулювання економічного розвитку країни: податкової системи, економічних й правових нормативів тощо.
Територіальні схеми складаються з таких розділів:
аналіз сучасного стану економічного й соціального розвитку і розміщення продуктивних сил регіону;
оцінка природних, економічних і соціальних передумов подальшого розвитку продуктивних сил та розміщення їх;
обґрунтування основних напрямів виробничої спеціалізації й комплексного розвитку господарства;
обґрунтування розміщення продуктивних сил у межах регіону (економічного району);
основні висновки, оцінка ефективності передбачуваних напрямів і пропорцій подальшого розвитку й розміщення продуктивних сил.
На першому етапі аналізують рівень соціального та економічного розвитку за попередні 15 років, встановлюють відповідність досягнутого рівня розвитку продуктивних сил, їх розміщення економічним і природним умовам та ресурсам, раціональному поділу праці; виявляють диспропорції, негативні процеси та явища, проблемні питання розвитку.
У розділі аналізують показники:
фондоозброєності, фондовіддачі, продуктивності праці в галузях господарства;
виробництва основних видів продукції в натуральних величинах;
собівартості капітальних вкладень, співвідношення темпів зростання заробітної плати і продуктивності праці, ефективності капітальних вкладень і матеріальних витрат, рентабельності, зменшення частки ручної праці;
особливості міжрайонних і внутрішньорайонних зв'язків.
При цьому необхідно з'ясувати тенденції до зміни пропорцій між галузями спеціалізації та обслуговуючими галузями, зміни у співвідношенні виробництва і споживання в самому районі, транспортно-економічних зв'язках.
Крім основних техніко-економічних і екологічних показників, необхідно насамперед проаналізувати соціальний розвиток регіону, особливо рівень життя населення. Для цього використовують показники реальних доходів населення", зміни в структурі споживання продовольчих і непродовольчих товарів, забезпечення житлом, об'єктами культурно-побутового призначення, охорони здоров'я, освіти, дошкільними закладами тощо.
Одночасно оцінюють територіальну структуру господарства (економічне районування, формування на території ТВК, промислових вузлів та інших форм територіальної організації господарства).
Визначають науковий потенціал, розміщення різноманітних наукових закладів, їх відповідність виробничій спеціалізації регіону, кількість і характеристику наукових кадрів тощо. Виявляють диспропорції й недоліки у розміщенні продуктивних сил, резерви і можливості вдосконалення перспективного розвитку регіону.
На другому етапі вивчають природні передумови, які характеризують стан земельних, водних, лісових, мінеральних і енергетичних ресурсів. Земельні угіддя оцінюють й класифікують за своєю якістю з урахуванням форм власності та типів угідь. Встановлюють площі земель, які можна використовувати в різних сферах господарювання (сільськогосподарському, промисловому, будівництві житла тощо). Отже, визначають структуру земельного фонду регіону, його сучасний стан і можливості перспективних змін.
Водні ресурси оцінюють з урахуванням потреб води як для населення, так і для господарства району. Обсяг водоспоживання визначають на основі фактичного забору води всіма категоріями споживачів. Поряд з цим обґрунтовують заходи щодо комплексного використання й охорони водних ресурсів. Економічна оцінка водних ресурсів провадиться на основі наведених витрат (на 1 м3 води) на постачання води споживачу.
Аналізують стан лісового фонду, його розміщення, якісну структуру (хвойні, твердо- і м'яколистяні, спілі, переспілі ліси тощо). При цьому розрізняють ліси захисного і заповідного характеру. Встановлюють кількість можливого вирубування деревини, перспективи використання лісових ресурсів, їх охорону. Провадиться економічна оцінка.
Мінеральні і паливні ресурси оцінюють згідно з даними балансових запасів корисних копалин за категоріями А + В + СІ. Дається геолого-економічна оцінка родовищ, аналізуються техніко-економічні показники видобутку і комплексного використання сировини.
Трудові ресурси оцінюють на основі аналізу демографічних показників у розрізі адміністративно-територіальних одиниць району. Потребу в трудових ресурсах визначають залежно від обсягу перспективного зростання виробничих та інших підприємств регіону з урахуванням змін продуктивності праці, в трудових ресурсах — за галузевими нормативами трудомісткості, які з часом змінюються за рахунок впровадження досягнень науково-технічного прогресу: нових технологій, устаткування, а також нових форм організації виробництва, які впливають на зміну продуктивності праці. Потребу в трудових ресурсах невиробничої сфери встановлюють згідно з даними чисельності населення і нормативами його обслуговування. Необхідно також визначити витрати на підготовку і перепідготовку кадрів, можливу кількість безробітних і напрями забезпечення їх роботою.
Усі ресурси визначають за допомогою балансового методу, тобто для усіх видів ресурсів виробляють спеціальні територіальні баланси, в яких враховуються наявні ресурси, потреба в них, напрями використання.
На третьому етапі опрацьовується концепція (основні напрями) подальшого розвитку району, до якої входять загальні, основні тенденції в розвитку і розміщенні господарства, вирішення соціальних і економічних проблем (наприклад, встановлюють для регіону потребу зменшення обсягу ресурсомістких виробництв, подальшого розвитку переробних галузей, змін у структурі господарства тощо).
Основним завданням цього етапу є визначення структури і спеціалізації господарства регіону. Структуру господарства визначають, використовуючи показники частки окремих галузей у загальному виробництві (з чистої продукції, кількості зайнятих, основних виробничих фондів).
Від виробничої спеціалізації району залежить переважний розвиток деяких галузей виробництва на основі ефективного використання природних, економічних і соціальних умов та ресурсів території. Ці галузі покликані задовольнити як власні потреби, так і можливості міжрайонного обміну (експорту).
Галузі спеціалізації поділяють на профільні і непрофільні. Для визначення галузей спеціалізації використовують ряд показників (індексів):
коефіцієнт міжрайонної спеціалізації (відношення кількості продукції галузі, що вивозиться, до кількості всієї продукції галузі в міжрайонному обміні країни);
коефіцієнт товарності (відношення вартості продукції, що вивозиться з регіону, до загальної вартості продукції, яка виробляється у регіоні; в окремих випадках можна використовувати продукцію в натуральних показниках);
коефіцієнт локалізації галузі на території району (відношення її частки в загальному виробництві всієї продукції в районі до частки тієї самої галузі в країні);
коефіцієнт виробництва продукції в районі на одного жителя визначають як відношення частки галузі району в товарній чистій продукції до частки населення регіону відносно населення країни.
Галузі, в яких коефіцієнт локалізації і виробництва продукції на одного жителя більший від одиниці і продукція яких значною мірою вивозиться за межі регіону, належать до галузей виробничої спеціалізації регіону. Можна визначити і загальний індекс районної спеціалізації:
С = СС,
де Сд — індекс або коефіцієнт локалізації; Се — індекс ефективності (відношення обсягу виробництва на одиницю витрат у районі до аналогічного показника в країні; він показує, у скільки разів одержаний районний ефект на одиницю витрат більший або менший від загального у країні ефекту); при С к 1 галузь належить до спеціалізації району, при С < 1 вона має обслуговуюче значення.
Індекси Сд і Се ще називають показниками рівня розвитку міжрайонних зв'язків.
Рівень комплексного розвитку господарства регіону визначається співвідношенням пропорційного розвитку галузей спеціалізації до економічно виправданої кількості обслуговуючих галузей виробництва, об'єктів виробничої і соціальної інфраструктур.
Кількісну оцінку рівня районної комплексності визначають так:
К = (У1 У2 ){У1 : У2 ),
де УІ , У2 — частка району в країні за основними економічними ресурсами, наприклад, трудовими, паливними; У1 , У2 — частка відповідних галузей, наприклад, трудо- і енергоємних.
Крім того, застосовують ще показники використання внутрішньорайонних ресурсів або показники освоєння різних ресурсів.
Обґрунтування виробничої спеціалізації і комплексного розвитку господарства району здійснюють у кількох варіантах, за окремими стадіями. Спочатку спеціалізацію визначають з урахуванням особливостей і оцінки природно-ресурсного потенціалу і соціально-економічних умов регіону. Потім розрахунки уточнюють на основі галузевих і міжгалузевих економічних розрахунків — територіальних балансів. Необхідно також врахувати екологічний стан навколишнього середовища і транспортний фактор.
Темпи розвитку виробництва, міжгалузеві пропорції уточнюють за допомогою міжгалузевого балансу виробництва і розподілу суспільного продукту.
На основі балансових розрахунків визначають нестачу деяких видів ресурсів; обґрунтовують можливості та ефективність їх ввезення (вивезення) або імпорту (експорту) з інших районів і країн, а також можливості заміни менш дефіцитними ресурсами.
Нарешті вибираємо найоптимальніший варіант за мінімумом витрат:
IB = ЕС + ЕК -> min,
де Вп — приведені витрати; С — собівартість продукції; Е — нормативний коефіцієнт ефективності капітальних вкладень; К — капітальні вкладення.
У приведених витратах враховують витрати не тільки на виробництво, а й на охорону природного середовища. Окремо обґрунтовують обсяг і структуру видобувної та обробної промисловості (при цьому враховують досягнення галузевих досліджень, розміщення підприємств — схеми розвитку й розміщення, документи техніко-економічного обґрунтування розвитку окремих підприємств), сільськогосподарського виробництва, будівництва, розвитку й розміщення сфери обслуговування. Для кожної з них враховують власні особливості. Наприклад, сільськогосподарське виробництво необхідно розміщувати на основі районування, яке враховує природні та економічні умови і фактори — ґрунти, клімат, структуру угідь, характер розміщення і кількість сільського населення тощо. При розрахунку розвитку й розміщення транспорту слід враховувати особливості транспортної мережі, можливості раціонального поєднання різних видів транспорту тощо. За галузями матеріальної і нематеріальної сфер розраховують капітальні вкладення в основні й суміжні підприємства.
Обсяг розвитку обслуговуючої сфери (житлово-комунального господарства, побутових послуг, торгівлі, харчування, освіти, культури, охорони здоров'я, соціального забезпечення тощо) розраховують згідно з виробленими і діючими нормативами обслуговування. Розвиток і розміщення галузей сфери обслуговування населення спрямовані на зменшення територіальних відмінностей у рівнях життя населення, стимулювання закріплення трудових ресурсів у районах їхнього дефіциту.
На наступному етапі розглядають питання взаємопов'язаного розміщення підприємств різних галузей господарства на території району з перспективою формування і розвитку господарсько-територіальних комплексів (ГТК).
Вихідними даними на цьому етапі є показники обсягу приросту виробництва продукції, одержані на попередньому етапі розрахунків. Розподіл одержаних обсягів приросту на підприємствах (з урахуванням потреби будівництва нових об'єктів) і підрахунок їх оптимального розміщення здійснюються за допомогою різних економі-ко-математичних методів та ЕОМ, наприклад балансових, оптимізаційних, а також на основі визначення сумарних витрат за кількома варіантами розміщення, з яких вибираємо найперспективніший. Критерій ефективності — мінімум приведених витрат.
На цьому етапі здійснюється докладне економічне районування: визначають ТВК, промислові зони й вузли, інші територіальні угруповання. Виділяють території, на яких неможливе розміщення деяких підприємств (наприклад, у зв'язку з великим забрудненням природного середовища) або, навпаки, на яких є умови для нового будівництва великих підприємств, населених пунктів. У кожному ТВК розробляють схеми його формування і розвитку з урахуванням загальних досліджень регіональних схем. У деяких випадках можлива розробка схем ТВК, формування яких тільки прогнозується. Дослідження аналогічні регіональним схемам, з тією лише відмінністю, що попередньо слід визначити територіальні межі комплексу.
Внаслідок поетапних досліджень обґрунтовують пріоритетність (черговість) формування галузей, виробництв, певних територіальних угруповань. Реєструють населені пункти, в яких заборонено нове будівництво і розширення діючих підприємств; розробляють основні напрями і черговість розвитку середніх та малих міст, передбачають заходи щодо стабілізації зростання великих міст, обґрунтовують систему внутрішньорайонного розселення.
Отже, цей етап сприяє подальшому виробленню матеріалів для обґрунтування основних напрямів комплексного економічного і соціального розвитку окремих територіальних комплексів у межах вужчих економічних структур району.
На основі цих досліджень формується перелік найважливіших територіальних проблем регіону, для яких необхідні цільові комплексні територіальні програми та інші методи регулювання.
На кінцевому етапі визначають основні показники розвитку й розміщення продуктивних сил району за рекомендованим варіантом: населення, трудові ресурси, сукупний суспільний продукт, національний доход, структуру господарства, капітальні вкладення, основні виробничі фонди, темпи зростання, товарну, чисту продукцію та основні показники розвитку промисловості, сільського господарства (його основних галузей), будівництва, транспорту, невиробничої сфери; важливі об'єкти нового будівництва, зрушення в розміщенні продуктивних сил і регіоні. Формують основні висновки про розвиток господарства регіону.
На кінцевому етапі оцінюють економічний ефект від удосконалення територіальної організації продуктивних сил. Він є економією сумарних витрат, одержаних внаслідок змін галузевої й територіальної структур господарства регіону, і визначається загальним показником, який характеризує зростання національного доходу (чистої продукції) відносно витрат на передбачені обсяги виробництва. Додатково використовують показники, що визначають зростання продуктивності праці, поліпшення показників рентабельності, фондовіддачі основних виробничих фондів, окупності капітальних вкладень; зниження ресурсомісткості виробництва; рівня життя населення тощо, ефективності окремих сфер господарювання. Аналізують використання зазначених показників для порівняння ефективності господарства з відповідними у країні, інших регіонах. Співвідношення показників певного району з аналогічними у країні має назву територіальних індексів.
Цей показник характеризує своєрідну "рентабельність" господарства району.
Для розрахунків рівня ефективності виробництва, який підвищується внаслідок процесів інтенсифікації, використовують показники територіального рівня інтенсифікації виробництва. Вони визначаються часткою приросту продукції за рахунок підвищення продуктивності праці, фондоозброєності і фондовіддачі. За допомогою індексів їх порівнюють також з іншими районами, країною в цілому. Крім того, можливе використання загальних показників ефективності, наприклад зростання національного доходу на одного жителя, виробництво національного доходу на 1 грн. витрат, на 1 грн. основних виробничих фондів; матеріальні витрати на 1 грн. суспільного продукту тощо.
Окремо досліджують проблеми охорони навколишнього середовища. До них належать: 1) оцінка впливу господарської діяльності на навколишнє середовище (ОВНС); 2) прогнозування стану навколишнього середовища; 3) проекти охорони, або територіальні комплексні програми охорони навколишнього середовища.
Конкретних методів дослідження проблем природоохоронної тематики багато, деякі з них мають пошуковий характер. Затверджених, "стандартизованих" методів аналізу ще немає, тому що природоохоронна наука в нашій країні перебуває на стадії становлення.
Отже, розглянутий загальний метод (послідовно доповнений спеціальними економіко-математичними методами) дає змогу раціонально і комплексно обґрунтувати на належному науковому рівні розвиток та розміщення продуктивних сил в окремих регіонах країни. Цей метод потребує подальшого вдосконалення.
За умов перехідного періоду до ринкової економіки можливі значні зміни методів раціонального обґрунтування територіального розміщення продуктивних сил, особливо конкретних спеціальних методів аналізу. Проте в цілому основний напрям таких досліджень залишиться, оскільки в будь-яких умовах проблеми прогнозування розвитку економіки регіонів мають велике значення для ефективної господарської діяльності.
У сфері регіонального стратегічного планування досвід високорозвинених країн відрізняється від наших досліджень.
Регіональні дослідження на майбутнє виникли значно пізніше порівняно з галузевими стратегічними дослідженнями. Потреба в них була пов'язана з дедалі більшою диференціацією рівнів розвитку окремих регіонів країн, з появою так званих "депресивних", або "бідних", "катастрофічних" регіонів розвитку економіки. В США вперше ці дослідження поширилися у період правління Р. Рейгана, у Великобританії — М. Тетчер. Вони впроваджувалися в життя з метою найбільш ефективної регіональної державної політики.
На першому етапі розвитку стратегічного планування (50-ті — початок 60-х років) з'явились експериментальні розробки в окремих дослідницьких центрах. З середини 60-х років почало розвиватися галузеве і підприємницьке прогнозування економічного розвитку. З кінця 60-х років почався період поширення прогнозів і вироблення на їх основі національних державних програм розвитку економіки окремих країн. Значний вклад в економетричне моделювання зробили такі вчені, як Л. Клейн, Дж. К. Гелбрейт, Р. Лекечмен, Р. Хейлбронер, В. Леонтьев та ін. На основі цих методів макроекономічного моделювання у високорозвинених країнах Західної Європи почали постійно виробляти так звані "індикативні" (необов'язкові) плани розвитку економіки країн для вибору найбільш ефективних напрямів державного впливу на розвиток економіки. Аналогічна ситуація склалася і в Японії.
В США найбільше поширилася система багатосторонніх заходів для окремих пріоритетних напрямів розвитку економіки. Цей підхід передбачає вироблення "програм національних цілей" (наприклад, у галузі розвитку воєнно-промислового комплексу, науково-технічної політики, охорони навколишнього середовища та ін.).
Відносне затримання впровадження регіонального стратегічного планування було пов'язане, поряд з іншими чинниками, з відносно відсталим рівнем розвитку науки про розміщення продуктивних сил порівняно із загальною економічною теорією. Теорію регіонального розміщення поділяють на два основних напрями:
регіонального автоматичного балансу;
регіонального дисбалансу.
Перший розвивався на основі робіт А. Вебера, А. Льоша, Оліна та їх послідовників — Пределя, Паландера, Г. Гувера та ін. На їх думку, вільна конкуренція, повне залучення до господарської діяльності факторів виробництва, повна мобільність робочої сили і капіталу, рівноцінна технологія створюють умови для самостійного і рівномірного розвитку регіональних систем, тобто раніше чи пізніше економіка регіонів автоматично збалансовується на певному рівні розвитку.
Проте дійсність показала, що ці умови не виконуються. Г. Мюрдаль (основоположник другого напряму) вважав, що ринкові умови обов'язково призводять до незбалансованого регіонального розвитку. Міграція робочої сили в економічно розвинені регіони ще більше збіднює відсталі райони. Необхідне втручання держави — створення "контрполюсів зростання", тобто залучення до точки "штучного полюсу зростання регіону" — головної фірми, що веде до появи її філій і викликає "мультиплікаційний ефект" зростання за рахунок розвитку інфраструктури. Останнє положення здобуло назву "теорії експортної бази". Це підтвердила і розвинула концепція "центральних місць", або "полюсів зростання" в роботах Я. Тінбергена, X. Босса та ін.
Значно вплинули на практичне вирішення проблем збалансованого розвитку регіонів "гравітаційні моделі" (на основі міжгалузевих, міжрегіональних балансів "витрати — виробництво") В. Леонтьева, І. Ізарда та ін. На основі цих моделей було розроблено програми економічного розвитку району р. Саскачеван (США), дев'яти-районну модель для обробної американської промисловості, регіональні моделі розвитку Великобританії.
Подальший розвиток привів до появи нових регіональних економетричних моделей:
Вони були використані у Великобританії ("Bank of England", "LBS", "Treasury"), США ("Bookings", "DKI", "MPS") та інших країнах.
По суті, ці розробки є регіональними цільовими комплексними програмами, за допомогою яких федеральна і місцева влади вирішують проблеми розвитку окремих регіонів, розробляють заходи щодо створення сприятливих умов зростання (пільгові кредити, державні субсидії та ін.). За своєю науковою суттю вони мало відрізняються від загальних економічних досліджень, тільки виробляються для регіонів.
У США вони не набули значного розвитку і не охоплюють всієї території країни. Найбільш ефективними вважають програми розвитку долини р. Теннессі, району Аппалачів. Найбільш поширилися вони у Великобританії, ФРН (наприклад, програма вуглевидобувної промисловості землі Північний Рейн-Вестфалія), Канаді (наприклад, програми освоєння гавнічних районів), Франції (програми прискорення розвитку Бретані, Ліможу, Оверну), Італії (програми розвитку піїїдня країни та Сицилії), Австрії, Швейцарії (розвиток гірських території) та ін.
Велике значення у мікрорегіональному розрізі мають розробки районного планування (на рівні міст, районів міст, окремих сільських районів тощо), поширені практично в усіх високорозвинених країнах.
Отже, як показує світовий досвід, в Україні потрібні нові методи вирішення регіональних питань економічного розвитку, насамперед більш глибоке вивчення загальноекономічної теорії розвитку ринкової економіки, оскільки вона є основою регіонального стратегічного планування.


загрузка...