§ 3. Новітні тенденції у розвитку відносин власності
Поступово в процесі економічного розвитку домінуючого зна-чення набуває корпоративна форма власності як колективно-при-ватна. В економіці країн Заходу корпорації (акціонерні підприємст-ва) перетворилися на найдинамічнішу, провідну структуру. У США їхня частка становить майже 90 відсотків загального обсягу реалі-зованої продукції. В цілому в розвинених країнах Заходу на корпо-ративну форму власності припадає 80-90 відсотків загального об-сягу виробництва.
Порівняно з класичною формою приватного підприємництва корпорації мають певні переваги, які забезпечили їм вихід на про-відні позиції у сфері бізнесу.
Особливість корпоративної форми власності полягає в тому, що вона, з одного боку, зберігає (через володіння акціями окремими особами) все те позитивне, що несе в собі приватна власність, - підприємницький інтерес, ініціативу, націленість на накопичення особистого, а звідси - й суспільного багатства, право безстроково-
го успадковування тощо. Водночас корпорація долає обмеженість, що притаманна класичній формі приватної власності. Зберігаючись у загальній структурі корпорацій як юридичний інститут володін-ня, приватна власність заперечує себе економічно: вона реалізу-ється через більш зрілі - колективні - форми організації вироб-ництва. Отже, по суті відбувається реалізація тези про позитивне заперечення приватної власності.
Серед переваг корпоративної форми власності є й такі, як вироб-нича гнучкість, здатність акумулювати капітальні ресурси й кошти будь-якої належності. До того ж корпорація є більш демократичною формою власності. Особливе значення має соціально-інтегральна функція корпорації. Якщо приватна власність у її класичному ви-гляді дезінтегрує суспільство, породжуючи складні соціальні пробле-ми, то корпорація, навпаки, створює економічні передумови сус-пільної інтеграції, часткового подолання відчуження людини від за-собів виробництва, його результатів, від участі в управлінні. У про-цесі функціонування корпорації відбувається так звана деперсоніфі-кація великої приватної власності на засоби виробництва, що вира-жається у втраті окремими власниками капіталу персонального кон-тролю над його функціонуванням. Саме завдяки цьому управління нею здійснюється не приватними власниками, а професіоналами. У зв'язку з цим Дж. Гелбрейт писав, що влада людей, які управляють корпорацією, не залежить більше від приватної власності*. „
Розпорядження власністю є нині домінуючою реальністю. Доко-рінна зміна ролі цієї ланки економічних відносин послабила можли-вості безпосереднього власника здійснювати прямий контроль над засобами виробництва.
Корпорація не є застиглою формою власності. Вона еволюціо-нує. Дедалі більшої ваги в останні десятиріччя набуває якісно нове явище у розвитку корпоративної власності. Йдеться про переда-вання певної частини акціонерного капіталу найманим працівни-кам підприємств, що входять до корпорації. Так, у 1974 р. Конгрес США прийняв так званий план розвитку акціонерної власності, зміст якого зводився до здійснення широкої системи заходів щодо залучення працівників корпорацій до акціонування. У наступні роки Конгресом США було прийнято ще понад 20 законодавчих актів, які сприяли розвитку цього процесу. На кінець 80-х років подібні акти були прийняті у 19 американських штатах.
Сутність заходів, про які йдеться, полягає в тому, що за рахунок кредитних ресурсів корпорації скуповують частину своїх акцій і створюють акціонерний фонд персоналу, з коштів якого форму-ються акції працівників цієї компанії. Згідно з рішенням Конгресу,
компаніям, що здійснюють таку соціалізацію корпоративної влас-ності, надаються податкові пільги.
Як свідчить статистика, народних підприємств - компаній, що повністю належать трудовим колективам, у 1975 р. в США налічува-лось 1601, а в 1988 р. - 19 700. Зросла також кількість працюючих у них - з 248 тис. до 9,7 млн чол. У 1990 р. таких компаній було вже 10 275, а зайнятий на них персонал становив 10,5 млн осіб (близько 10 відсотків всього зайнятого населення). За оцінками фінансової комісії Сенату США, до 2000 р. 25 відсотків усіх робітників і служ-бовців можуть стати власниками підприємств, де вони працюють.
Постійне вдосконалення акціонерних форм виробництва, активне сприяння цьому держави дали можливість істотно розширити коло осіб, що володіють акціями. Так, на початку 50-х років у США налі-чувалося близько 6 млн акціонерів, а сьогодні їх близько 50 млн. У цілому в країнах Заходу кожний третій дорослий є акціонером. Та справа не лише у кількісних перетвореннях. Найважливішими є якісні зміни у соціальній структурі суспільства, що відбуваються завдяки акціонуванню.
Акціонерна власність вносить суттєві корективи у спосіб взає-модії робочої сили з засобами виробництва. Відбувається процес наближення до тотожності праці й власності, робітник стає працю-ючим власником.
Всебічний розвиток корпорацій не є єдиним процесом, що доко-рінно змінює відносини класичної приватної власності, позитивно заперечуючи її сутність.
Незважаючи на винятково високу частку корпорацій у вироб-ництві валового національного продукту, в США не тільки не змен-шується, а, навпаки, зростає кількість підприємств, що знаходяться в індивідуальній приватній власності. Їхня загальна кількість за період 1970-1986 рр. зросла майже вдвоє і перевищила 12 млн. Звичайно, частка таких підприємств у загальному виробництві не-значна - приблизно 6 відсотків реалізованої продукції. Проте з точки зору виявлення перспектив економічного розвитку це свід-чить, що приватно-трудова власність, на якій грунтується діяль-ність зазначених підприємств, кількісно зростає.
Близькими до підприємств, заснованих на приватно-трудовій влас-ності, за своїм економічним змістом є так звані партнерські фірми, якими володіють дві особи або більше. Діяльність їх поєднує функції виробника і власника.
У економічно розвинених країнах зазнає змін і державна форма власності, частка якої у деяких країнах Заходу досить висока. Вона все більше використовується у загальнонаціональних інтересах.
Отже, основними рисами структури власності в країнах з роз-виненою ринковою економікою є, по-перше, домінуючі позиції кор-поративної форми власності; по-друге, все ширше залучення до акціонування працівників підприємств; по-третє, розвиток індиві-дуально-трудової форми власності; по-четверте, зміни у державній формі власності.
Принципово інші процеси відбуваються в країнах колишнього СРСР, а також Східної Європи, які переживають своєрідний рене-санс приватної власності, інтенсивне відродження різноманітних форм її функціонування. Проте теоретичного принципу історизму приватної власності ці процеси не заперечують. Старі економічні форми не можуть зникнути доти, доки вони повністю не вичерпа-ли своїх потенційних можливостей. Нові, більш розвинені за своїм змістом виробничі відносини не можуть з'явитися раніше, ніж бу-дуть підготовлені відповідні матеріальні передумови, тобто буде досягнутий певний рівень продуктивності праці людини, що є об'єк-тивною основою процесу формоутворення власності.
У країнах, де утвердилася командно-адміністративна система, в структуру господарства силовим методом впроваджувалася суспільна власність без відповідного зв'язку з станом продуктивних сил. Це й визначило загальну нестабільність створеної на таких засадах еко-номічної системи.
Аналізуючи питання історизму приватно-підприємницької фор-ми власності капіталу, яка визначає структуру та основну спрямо-ваність розвитку всієї системи суспільно-політичних, соціальних і виробничих процесів, слід пам'ятати про складні й суперечливі про-цеси, що відбуваються у механізмі реалізації приватної власності у зв'язку з розвитком на основі досягнень технологічної революції елементів постіндустріальної структури виробництва. Так, інфор-матика перетворюється на провідну ланку виробничого процесу, а сама інформація - на форму багатства, домінуючий об'єкт влас-ності. На цьому грунті формується духовна власність суспільства, що дає поштовх нагромадженню його інтелектуального потенціа-лу. На відміну від власності на уречевлені засоби виробництва ду-ховна власність не може розвиватися на суто приватній основі.
Інформації притаманні специфічні риси як товару, що поступо-во перетворюється на головний виробничий ресурс постіндуст-ріального суспільства. З одного боку, як носій вартості інформація є об'єктом купівлі-продажу і в цьому відношенні мало чим відріз-няється від звичайного товару-послуги, що є об'єктом приватної власності. У країнах, які стають на шлях розвитку в напрямі пост-індустріального суспільства, посилюється конкурентна боротьба за володіння інформацією. Більше того, відбувається процес її моно-полізації, перетворення на безпосередній об'єкт приватної влас-ності, інституцію економічної влади. Відповідно формується новий соціальний прошарок людей - власників інформації. Для захисту
нтелектуально-інформативної власності приймаються відповідні законодавчі акти та встановлюються спеціальні правові норми.
З іншого боку, інформація стимулює і зворотний процес - не зміц-нення, а, навпаки, знецінення відносин приватної власності. Це пов'яза-но зі специфікою споживчого використання інформації як товару. На відміну від звичайного товару інформація у процесі виробничого спо-живання не зникає. При продажу не вона відчужується від свого влас-ника. Останній позбавляється лише повної монополії на її використан-ня. Він може продати її вдруге. Те саме може зробити і покупець.
Американський учений О. Тоффлер зазначає, що для індуст-ріального суспільства головним натурально-речовим елементом у структурі власності була власність на землю, споруди, заводи, ма-шини, засоби промислового виробництва, а в умовах переходу до інформаційного суспільства основою власності в США стає нере-чова субстанція. Це принципово нова форма власності. Проте для виробничої реалізації інформативної власності потрібні також ма-теріальні засоби виробництва.
Зміни у формах та сутності власності багато в чому модифікують усю структуру суспільно-економічних відносин. На новому витку суспільного прогресу має відбутися не просто заперечення приват-ної власності, а діалектичне подолання відносин власності взагалі. Ці відносини мають поступитися місцем принципово іншим си-стемоутворюючим структурам. З цього виходить теорія граничної корисності, на якій грунтується неокласична школа економічної теорії.
Один з її засновників відомий австрійський економіст Карл Менгер зазначав, що власність як економічна категорія є не до-вільним винаходом, а єдино можливим знаряддям вирішення тих проблем, що нав'язані нам природою, тобто невідповідністю між потребами та доступною кількістю благ. Це дає змогу зробити вис-новок, що за умов, коли буде досягнута рівновага між потребами й кількістю благ, які є в розпорядженні людського суспільства, влас-ність на них взагалі втратить своє економічне значення*.
Однак сьогодні для країн з перехідною економікою нагальним є формування багатоманітності форм власності та господарюван-ня як основи реформування адміністративно-командної систе-ми на шляху до соціально-орієнтованого ринкового господарства. Особлива роль при цьому належить процесам реформування, якісної трансформації монопольно-державної власності. Світо-вий досвід засвідчує, що роздержавлення - це загальноекономіч-ний процес. Основні форми і методи роздержавлення подано на рис. 6.
Зауважимо, що не слід ототожнювати роздержавлення власності з приватизацією. Процес роздержавлення як комплекс заходів, спря-мованих на усунення монополії держави на власність, формування конкурентного ринкового середовища, відбувається як у межах державної власності, так і поза ними.
Приватизація є радикальною складовою процесу роздержавлення, сутність якої полягає у зміні державної форми власності на різно-види приватної.
Зазначені процеси відбуваються суперечливо, з соціальними за-гостреннями, потребують значних матеріальних, фінансових, орга-нізаційних, інтелектуальних зусиль тощо. Однак це необхідні захо-ди, рішучість і послідовність в проведенні яких, зрештою, призве-дуть до трансформації перехідної економіки в змішану економіку стабільного соціальне орієнтованого суспільства.
