загрузка...
 
1. Міжнародне морське право.
Повернутись до змісту
Міжнародне морське право - одна з найдавніших галузей міжнародного права. Воно являє собою сукупність міжнародно-правових принципів і норм, які регулюють різні правовідносини суб'єктів міжнародного морського права, що складаються у процесі всебічного використання різних просторів і ресурсів Світового океану.
Сучасне міжнародне морське право регламентує питання:
- розмежування (класифікацію) морських просторів на різні категорії за правовими ознаками;
- визначення правового статусу і режиму використання кожної правової категорії;
- захист і збереження під контролем морського середовища та ін.
Найважливішим всеохоплюючим і загальновизнаним документом є Конвенція ООН з морського права 1982 p.. яка включила в себе багато з раніше діючих документів і регламентує відзначені питання.
Як основні принципи сучасного міжнародного морського права, відображені у цій Конвенції, можна зазначити:
- принцип свободи відкритого моря;
- принцип свободи використання просторів із міжнародним режимом;
- принцип поширення національної юрисдикції на судна та їхні екіпажі, де б вони не знаходилися при здійсненні правомірної діяльності;
- принцип забезпечення безпеки експлуатації суден і людського життя на морі та надання їм допомоги, незалежно від національної приналежності;
- принцип поширення суверенітету прибережних держав на морські простори, розташовані в межах дії національної юрисдикції:
- принцип неприпустимості підпорядкування національній юрисдикції просторів із міжнародним режимом:
- принцип неприпустимості забруднення морського середовища;
- принцип відповідальності за заподіяння шкоди іншим правомірним користувачам просторів і ресурсів Світового океану;
- принцип використання просторів із міжнародним режимом винятково в мирних цілях і на благо всього людства;
- принцип обов'язковості реєстрації національних суден і штучних споруд у водах Світового океану.
До нинішнього часу в міжнародному морському праві всі морські простори Світового океану варто класифікувати за їхніми правовими ознаками на:
- внутрішні морські води;
- територіальне море (води);
- прилеглі зони;
- архіпелажні води;
- континентальний шельф;
- виключні (морські) економічні зони;
- води відкритого моря;
- замкнуті або напівзамкнуті моря;
- води міжнародних проток;
- міжнародний район морського дна.
Така правова класифікація морських просторів закріплена у Конвенції ООН з морського права 1982 р.
Питання про правову класифікацію морських просторів органічно пов'язане з питанням про правовий статус цих просторів.
При цьому необхідно враховувати, що до основних елементів правового статусу кожної правової категорії морських просторів, як правило, належать:
- обсяг або склад морських просторів, що входять у ту або іншу правову категорію;
- положення або правила, що відмежовують цю правову категорію морських просторів від інших;
- обсяг національної або міжнародної юрисдикції, що поширюється на ту або іншу правову категорію морських просторів.
Обсяг (або склад) внутрішніх морських вод визначається національним законодавством прибережної держави. Відповідно до ст. 8 Конвенції ООН з морського права 1982 р., "води, розташовані в бік берега від вихідної лінії територіального моря, складають частину внутрішніх вод держави". Внутрішньою межею цих вод звичайно служить берегова лінія, яка, у свою чергу, може визначатися залежно від місцевих умов.
До складу внутрішніх морських вод, зазвичай, входять:
- води внутрішніх рейдів, гаваней, морських портів та інші води, відділені від внутрішньої межі територіальних вод у результаті зведення постійних портових та інших гідротехнічних споруд; -
- води заток, бухт, лиманів, губ і шхер, береги яких повністю належать прибережній державі;
- внутрішні моря, до яких належать моря, що омивають береги однієї держави;
- історичні затоки, до яких можуть зараховуватися затоки із шириною входу більше ніж 24 милі і в яких, завдяки віддавна сформованим особливим умовам, превалюють політичні, економічні, оборонні та інші інтереси прибережної держави.
Внутрішні морські води входять до складу державної території, перебувають під винятковим суверенітетом прибережної держави і їхній правовий режим встановлюється національним законодавством.
До складу (обсягу) територіального моря входять води морського пояса, що прилягають до берегів і внутрішніх морських вод прибережної держави.
Як і внутрішні морські води, територіальні води повністю входять до складу державної території прибережної держави.
Міжнародна Конвенція ООН з морського права 1982 р. (ст. 2), що регулює правовий статус територіального моря, поширює суверенну владу прибережної держави на територіальні води й іменує їх як територіальне море. Проте, на відміну від суверенітету держави над внутрішніми морськими водами, ця влада має деякі обмеження, й відповідно до ст. 2 Конвенції, здійснюється з дотриманням норм міжнародного права.
У сфері визначення обсягу правового статусу територіального моря найважливішими є:
- питання про розмір ширини територіального моря;
- правила делімітації (визначення) внутрішньої межі територіального моря.
Питання про розмір ширини територіальних, вод протягом тривалого часу являло собою дуже складну проблему, і тільки у ст. З Конвенції ООН з морського права 1982 р. було визначено, що "кожна держава має право встановлювати ширину свого територіального моря до межі, що не перевищує дванадцять морських миль".
Територіальні води мають 3 межі: внутрішню, зовнішню і бокову.
В питанні про правовий статус архіпелажних вод варто підкреслити, що архіпелажні води як правова категорія морських просторів явище в міжнародному морському праві порівняно нове, і воно вперше офіційно зафіксоване у частині IV Конвенції ООН з морського права 1982 р. Правовий статус архіпелажних вод, згідно зі ст. 49 Конвенції 1982 p., визначається поширенням на них суверенітету держави-ар-хіпелагу, що деякою мірою ідентичне правовому статусу внутрішніх морських вод.
Для позначення обсягу архіпелажних вод на підставі ст. 47 Конвенції 1982 р. держава-архіпелаг може проводити прямі архіпелажні вихідні лінії, що з'єднують найбільш виступаючі в море точки найвіддаленіших островів і висихаючих рифів архіпелагу. При проведенні таких вихідних ліній не допускається скільки-небудь помітних відхилень від загальної конфігурації архіпелагу. Ширина територіального моря відлічується від архіпелажних ліній, що відмежовують архіпелажні води, в бік моря за вищеописаними правилами.
Від зовнішньої межі територіального моря в сторону відкритого моря будь-яка прибережна держава може встановлювати прилеглі зони.
Відповідно до ст. 33 Конвенції 1982 p., прилегла зона встановлюється прибережною державою з метою здійснення свого контролю, необхідного для запобігання порушенням митних. фіскальних, імміграційних або санітарних законів і правил у межах її території чи територіального моря, а також для покарання винних у них порушеннях. Прилегла зона не може поширюватися за межі двадцяти чотирьох морських миль від вихідних ліній, від яких відмірюється ширина територіальною моря.
Згідно зі ст. 76 Конвенції 1982 p.. "континентальний шельф прибережної держави містить у собі морське дно і надра підводних районів, що простягаються за межі його територіального моря протягом усього природного продовження його сухопутної території до зовнішньої межі підводної околиці материка або на відстані 200 морських миль від вихідних ліній, ВІД ЯКИХ відміряється ширина територіального моря, тоді як зовнішня межа підводної околиці материка не простягається на таку відстань".
Якщо зовнішня межа підводної околиці материка простягається більш ніж на 200 морських миль від вихідних ліній відліку територіального моря, прибережна держава може встановити зовнішню межу свого континентального шельфу і на більшу відстань, але не далі, ніж на 350 морських миль від вихідних ліній відліку територіальних вод або не далі, ніж на 100 морських миль від 2500-метрової ізобати морських глибин.
Правовий статус континентального шельфу як певної правової категорії морських просторів визначається, крім права прибережної держави визначати, відповідно до положень Конвенції ООН з морського права 1982 p., його просторовий обсяг, правом прибережної держави поширювати на нього свої суверенні права на розвідку і розробку природних ресурсів свого континентального шельфу.
У питанні про правовий статус виключної економічної зони необхідно мати на увазі, що це цілком нова і дуже своєрідна правова категорія морських просторів, яка не має аналогів у так званому класичному варіанті міжнародного морського права.
Ця категорія з'явилася у процесі роботи III Конференції ООН з морського права (1973-1982 pp.) і була закріплена в міжнародно-правовому порядку в частині V Конвенції ООН з морського права 1982 р.
Відповідно до ст. 55 Конвенції, "виключна економічна зона являє собою район, який знаходиться за межами територіального моря, але прилягає до нього і підпадає під встановлений у даній частині (авт. частина V Конвенції) особливий правовий режим, відповідно до якого права та юрисдикція прибережної держави і права та свободи інших держав регулюються відповідними положеннями цієї Конвенції".
Ширина виключної економічної зони не повинна перевищувати 200 морських миль, що відлічуються від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря (ст. 57).
Відповідно до ст. 56 Конвенції 1982 p., прибережна держава у виключної економічній зоні має:
- суверенні права у сфері розвідки, розробки і збереження природних ресурсів як у водах, що покривають морське дно. так і на морському дні й у його надрах;
- юрисдикцію стосовно створення і використання штучних островів, установок і споруд;
- юрисдикцію стосовно морських наукових досліджень;
- юрисдикцію стосовно захисту і збереження морського середовища.
Іноземні держави у виключної економічній зоні будь-якої прибережної держави повинні враховувати й шанувати ці права й у той же час вільно користуватися всіма іншими правами і свободами, передбаченими в ст. 87 Конвенції, що визначають свободи відкритого моря.
До них належать:
- свобода судноплавства;
- свобода польотів у повітряному просторі;
- свобода прокладення кабелів і трубопроводів;
- інші правомірні з погляду міжнародного права свободи з використання моря (ст. 58 Конвенції).
Питання про правовий статус вод відкритого моря завжди було і залишається одним із найважливіших питань міжнародного права. З'явившись іще в античні часи, воно поступово розвивалося, зазнало багато різних трактувань, і навряд чи можна стверджувати, що до теперішнього часу вирішене остаточно, хоча й сформульоване досить вдало у частині VII Конвенції ООН з морського права 1982 р.
Обсяг вод відкритого моря, згідно зі ст. 86 Конвенції 1982 p., включає в себе усі частини "моря, що не входять ні у виключну економічну зону ні в територіальне море чи у внутрішні води якоїсь держави, ні в архіпелажні води держави-архіпелагу".
Ядро правового статусу вод відкритого моря виражається одним із найважливіших принципів сучасного міжнародного морського права - принципом свободи відкритого моря.
У зміст цього принципу, відповідно до ст. 87 Конвенції, включається:
- свобода судноплавства;
- свобода польотів над відкритим морем;
- свобода прокладати підводні кабелі і трубопроводи;
- свобода будувати штучні острови та інші установки і споруди;
- свобода рибальства;
- свобода наукових досліджень.
Відкрите море відкрите для всіх держав як прибережних, так і тих. що не мають виходу до моря, і всі вони здійснюють ці свободи належним чином, враховуючи зацікавленість інших держав у користуванні свободою відкритого моря.
На підставі ст. 88 Конвенції, "відкрите море резервується для мирних цілей". Жодна держава не має права претендувати на підпорядкування якоїсь частини відкритого моря своєму суверенітетові (ст. 89 Конвенції).
Питання про замкнуті або напівзамкнуті моря в загальному плані в міжнародному морському праві не нові. Але виділення їх у самостійну правову категорію морських просторів, закріплення цього виділення в конвенційному порядку і визначення їхнього правового статусу сталося тільки на III Конференції ООН із морського права.
У Конвенції 1982 р. цим питанням присвячена частина IX "Замкнуті або напівзамкнуті моря". Поняття "замкнуте або напівзамкнуте море" як самостійна правова категорія морських просторів, відповідно до ст. 122 Конвенції, "означає затоку, басейн або море, оточене двома або більше державами і сполучене з іншим морем чи океаном через вузький прохід, або таке, що складається цілком чи головним чином із територіальних морів і виняткових економічних зон двох або більше прибережних держав".
Правовий статус таких морів визначається на підставі ст. 123 Конвенції через співробітництво прибережних держав у здійсненні своїх прав і виконанні своїх конвенційних обов'язків. Із цією метою прибережні держави за допомогою співробітництва:
- координують управління живими ресурсами моря, їхнє збереження, розвідку й експлуатацію;
- координують здійснення своїх прав і обов'язків стосовно захисту і збереження морського середовища;
- координують політику проведення наукових досліджень;
- запрошують, коли це доцільно, до співробітництва інші держави.
Питання про правовий статус вод проток, що використовуються для міжнародного судноплавства, як самостійної правової категорії морських просторів, вирішене у частині III Конвенції ООН з морського права 1982 р.
У ст. 34 Конвенції "Правовий статус вод. що утворюють протоки, які використовуються для міжнародного судноплавства", відзначається, що суверенітет або юрисдикція прибережних держав, що межують із протоками, здійснюється з дотриманням норм міжнародною права.
Прибережні держави, відповідно до вимог міжнародного права, на основі співробітництва визначають правовий статус вод проток, передбачаючи при цьому надання міжнародному судноплавству права транзитного проходу.
Право транзитного проходу, відповідно до ст. 38 Конвенції 1982 p., покликане, з одного боку, забезпечити державам, які не прилягають до міжнародної протоки, можливість вільного проходу через протоку, з іншого - зобов'язує прилягаючі до протоки держави не чинити цьому перешкод. Проте при цьому застерігається, що, "якщо протока утворюється островом держави, що межує з протокою і її континентальною частиною, транзитний прохід не застосовується, якщо в бік моря від острова є настільки ж зручний, з погляду навігаційних і гідрографічних умов, маршрут у відкритому морі або у виключній економічній зоні".
Таким чином, право транзитного проходу являє собою, поряд із визначенням просторового обсягу вод міжнародних проток і юрисдикції прибережних держав, важливий елемент правового статусу вод проток, що використовуються для міжнародного судноплавства.
Юридична природа правового статусу міжнародного району морського дна (конвенційна назва - "Район") полягає в тому, що, відповідно до ст. 137 Конвенції 1982 р. під назвою "Правовий статус Району і його ресурсів", "усі права в Районі належать усьому людству" і "жодна держава не може претендувати на суверенітет або суверенні права чи здійснювати їх стосовно будь-якої частини Району або його ресурсів і жодна держава, фізична або юридична особа не може привласнювати жодну його частину". Це означає, що Район є спільною спадщиною людства. В обсяг морських просторів, що підпадають під поняття "міжнародний район морського дна", включається все морське дно Світового океану, що простягається за межами дії національної юрисдикції, тобто, цс - морське дно. що простягається в бік відкритого моря за межами національного континентального шельфу і виняткових економічних зон.
З огляду на те, що цей район наділений статусом спільної спадщини людства, розглянемо його трохи докладніше.
У загальному плані правовий режим використання міжнародного району морського дна (Району) передбачає:
- використання Району виключно у мирних цілях (ст. 141 Конвенції);
- спільна поведінка держав щодо Району визначається принципами Статуту ООН в інтересах миру та безпеки і сприяння міжнародному співробітництву і порозумінню (ст 138 Конвенції);
- вся діяльність у Районі повинна вестися з урахуванням забезпечення ефективного захисту морського середовища (ст. 145 Конвенції);
- держави зобов'язуються забезпечити дотримання законності своєї діяльності в Районі і відповідають за можливі заподіяні збитки (ст. 139 Конвенції);
- з огляду на те, що вся діяльність у Районі здійснюється на благо всього людства, проголошується принцип справедливого розподілу фінансових та інших економічних вигод від цієї діяльності (ст. 140 Конвенції);
- при розробці ресурсів Району, котрі знаходяться також і в межах національної юрисдикції прибережної держави, беруться до уваги законні права й інтереси цієї держави (ст. 142 Конвенції);
- морські наукові дослідження в Районі здійснюються виключно у мирних цілях і на благо всього людства (ст. 143 Конвенції);
- міжнародне співробітництво повинне передбачати сприяння державам, що розвиваються, в питаннях передачі їм технологій і наукових знань, пов'язаних з діяльністю в Районі (ст. 144 Конвенції);
- участь держав, що розвиваються, в діяльності у Районі та заохочення їх до цього (ст. 148 Конвенції);
- вживання необхідних заходів для охорони людського життя під час діяльності в Районі (ст. 146 Конвенції);
- узгодження діяльності держав у Районі й у морському середовищі, і зокрема, щодо установок, які використовуються для здійснення діяльності в Районі. Необхідне належне оповіщення про їхній монтаж, вони не повинні служити перешкодою на міжнародних морських шляхах і в зонах інтенсивного рибальства, навколо них повинні створюватися зони безпеки з належними навігаційними знаками, вони не мають статусу островів (ст. 147 Конвенції):
збереження всіх археологічних історично цінних знахідок у Районі (ст. 14L) Конвенції).
-185-
Правове положення Антарктики все більше і більше хвилює людство, у зв'язку з підвищенням її значущості в життєдіяльності нашої планети, і зокрема Україну, оскільки Україна бере активну участь у вивченні й освоєнні шостого континенту Землі і має там свою науково-дослідну станцію "Академік Вернадський". На цій станції постійно працюють українські дослідники Антарктики. Правовий статус Антарктики вперше в офіційному міжнародно-правовому порядку був визначений у 1959 р. на Вашингтонській конференції представників дванадцяти держав, на якій був укладений Договір про Антарктику.
Відповідно до цього договору, основні положення, що визначають правовий статус Антарктики, такі:
- просторова сфера Антарктики визначається районом, розташованим південніше 60-ї паралелі південної широти (ст. VI);
- Антарктика оголошується демілітаризованою і нейтралізованою зоною, й у ній заборонені будь-які заходи військового характеру (ст. І);
- в Антарктиці оголошується свобода наукових досліджень (ст. II);
- усі, наявні в Антарктиці до укладення Договору 1959 p., територіальні домагання заморожуються на увесь час дії Договору (ст. IV).
Правовий режим освоєння і використання Антарктики також визначений у Договорі про Антарктику 1959 р.
До основних положень цього режиму належать:
- регламентація діяльності держав щодо забезпечення режиму демілітаризації та нейтралізації Антарктики (ст. І);
- регламентація науково-дослідної діяльності в Антарктиці ( ст. II);
- розвиток міжнародного співробітництва в освоєнні та використанні Антарктики (ст. III);
- регламентація заборони ядерних вибухів, видалення радіоактивних матеріалів в Антарктиці (ст. V);
- регламентація контрольної діяльності держав - учасниць Договору 1959 р. (ст. VII);
- визначення обсягу національної юрисдикції держав на території Антарктики (ст. VIII);
- визначення кола заходів щодо різних видів діяльності держав - учасниць Договору 1959 р. в Антарктиці (ст. IX).
Міжнародна діяльність держав - учасниць Договору про Антарктику 1959 р. і активізація ООН у правових питаннях Антарктики привели до того, що, відповідно до резолюцій Генеральної Асамблеї ООН, міжнародне право щодо використання Антарктики повинне розвиватися з урахуванням:
- заборони полювання і винищування представників тваринного світу Антарктики;
- дозволу використання представників тваринного світу Антарктики тільки в наукових цілях;
- заборони вивезення представників тваринного світу з Антарктики і ввезення їх у неї;
- заборони, в екологічних цілях, розробки мінеральних ресурсів Антарктики;
- створення в Антарктиці міжнародного заповідника й оголошення Антарктики всесвітнім парком.


загрузка...