загрузка...
 
3. Основні напрямки розвитку Європейського Союзу.
Повернутись до змісту
До основних напрямків розвитку права Європейського Союзу слід" віднести:
- правове регулювання руху товарів;
- правове регулювання пересування робочої сили;
- правове регулювання підприємницької діяльності;
- правове регулювання руху капіталів;
- правове забезпечення дотримання прав і свобод громадян;
- інші питання, висунуті реальним життям. Розглянемо ці напрямки трохи детальніше.
В основі питання про правове регулювання руху товарів лежить принцип забезпечення свободи руху. Без визнання і правового регулювання цієї свободи "Спільний ринок", як він розуміється в сучасній інтеграції, неможливий.
Таке положення обумовлене тим, що в питаннях організації та розвитку міжнародної торгівлі при загальній зацікавленості і виробників, і споживачів, і навіть держави мимоволі виникають певні бар'єри на шляху товарів, що перетинають державні кордони. Високі мита, жорсткі правила пропускного прикордонного режиму, інші особливості національних режимів значно гальмують рух товарів і тим самим перешкоджають розвитку торговельних відносин.
Як вирішуються ці питання в Європейському праві?
У ст. ЗО Римського Договору 1957 р. забороняються будь-які обмеження кількості імпортованих товарів. Такій же забороні підлягають будь-які дії країн-учасниць, спрямовані на кількісне обмеження імпорту. Те ж саме стосується й експорту, про що свідчить ст. 34 Договору.
Разом із тим у ст. 36 Договору застерігається, що заборона кількісних обмежень імпорту й експорту не повинна перешкоджати (чи забороняти) обмеженням, заснованим на міркуваннях суспільної моралі, державної політики чи державної безпеки, а також охорони здоров'я і життя людей, охорони національних надбань, охорони екології та інших цінностей.
Однак у цілому можна констатувати, що викладені положення Римського договору формують принципи свободи руху товарів і визначають правові умови дотримання цього принципу.
З огляду на те, що виробництво товарів неможливе без забезпечення цього виробництва необхідною робочою силою, а в умовах здійснення принципу свободи руху товарів необхідна також і свобода руху робочої сили, Римський договір 1957 р. сформулював право свободи пересування робочої сили в рамках ЄЕС. Зокрема в ст. 48 Договору заборонялася будь-яка дискримінація з мотивів національної приналежності між робітниками держав - учасниць Договору - при найманні на роботу, оплаті праці і забезпеченні інших умов роботи і наймання на роботу. При цьому поняття національності за західноєвропейськими мірками найчастіше збігається з поняттям громадянства.
Підтверджуючи і підсилюючи це положення, Єдиний європейський акт 1986 р. зажадав від держав-учасниць усунення всіх внутрішніх бар'єрів на шляху руху робочої сили.
Згідно з Маастрихтським договором 1992 p., усі громадяни держав-учасниць повинні одержати єдине союзне громадянство, й у зв'язку з цим, питання про свободу руху робочої сили спрощується до умов пересування за будь-яким внутрішньодержавним законодавством.
Однак деякі питання, пов'язані з пересуванням робочої сили в державах ЄС, ще до кінця не вирішені. Не зрозумілим поки що залишається питання про тимчасове проживання робітників, які прибули для роботи в ту чи іншу державу ЄС. Чи обмежений цей час часом роботи і мотивами закінчення роботи, або рівнем матеріальної забезпеченості, чи ще чимось, чи нічим? Усі ці питання, маючи загальну тенденцію вирішення на рівні ЄС, поки що практично вирішуються на національних рівнях.
Розглянуті вище такі важливі принципи європейського права, як свобода руху товарів і свобода руху робочої сили, істотно доповнюються, підкреслюються і деякою мірою влаштовуються ще одним не менш важливим принципом - принципом свободи підприємницької діяльності. В інтерпретації Римського договору 1957 р. це звучить як свобода ділового обґрунтування і послуг.
Згідно зі ст. 52 Договору, державам-учасницям забороняється прийняття будь-яких законодавчих, адміністративних чи інших заходів, які перешкоджають на своїй території підприємницькій діяльності громадян інших учасників Договору.
Відповідно до цього положення, громадяни держав - членів Європейського Союзу (тобто фізичні особи), а також національні й інтернаціональні компанії, учасниками яких є громадяни зазначених держав (тобто юридичні особи), мають право на організацію за власним вибором своєї правомірної підприємницької діяльності (бізнесу) на території будь-якої держави - члена Європейського Союзу. Однак при цьому, згідно зі ст 58 Договору, є дві важливі умови:
1. Комерційне підприємство (компанія) повинне бути створене на території одної з держав-членів Європейського Союзу у відповідності з її національним законодавством, зареєструватись та організувати основну підприємницьку діяльність у ній, а в інших державах-членах може заснувати свої фірми, дочірні компанії, відділення.
2. Діяльність підприємства (компанії) на території інших держав - членів повинна мати за основну мету принесення прибутку. В цьому вбачається певна економічна зацікавленість держав-членів, на території яких діють підприємства (компанії) інших держав.
Що стосується питання про свободу надання послуг, то в цій сфері, на підставі ст. 59 Римського договору, держави-учасниці зобов'язуються не вживати жодних заходів заборонного чи обмежувального характеру стосовно надання послуг на своїй території юридичними і фізичними особами держав Європейського союзу.
Однією з важливих умов такої транскордонної діяльності з надання послуг у державах Європейського союзу є вимога, висунута в ст. 60 Римського договору. Вона полягає в обов'язковості відшкодувального характеру послуг, що надаються, тобто вони також, як і будь-яка комерційна (підприємницька) діяльність, повинні приносити прибуток, а отже, вигідні в економічному розумінні для держави, на території якої ці послуги надаються, оскільки вони також оподатковувані.
Це дуже важливе питання вирішується, якщо можна так висловитися, дуже комплексно. В загальному плані його можна сформувати як принцип лібералізації руху капіталів, що в кінцевому рахунку практично виливається у свободу їхнього пересування в рамках Європейського союзу. Також практично ця свобода підтверджується дією принципу свободи підприємницької діяльності і випливає з нього. І справді, якщо це не так. то про яку свободу підприємницької діяльності може йти мова, якщо одна з її найважливіших основ - капітали - заморожена в рамках однієї держави і позбавлена можливості вільного пересування в масштабах усього Європейського Союзу.
Свободу руху капіталів у рамках Євросоюзу також підкреслює принцип свободи руху товарів, які мають безперечно вартісне (грошове) вираження і об'єднують економіку всіх держав-учасниць у спільний ринок.
Уведення єдиної грошової одиниці - Євро - ніби остаточно прояснює це питання.
Беручи це до уваги, варто також враховувати і те, що держави - учасниці Європейського Союзу - поступово на добровільних засадах делегують основним керівним органам Союзу свої суверенні права, перетворюючи його тим самим в унікальне і вельми своєрідне державоподібне утворення, в рамках якого свобода руху капіталів постає явищем, без якого це утворення розвиватися не може.


загрузка...