Значну роль у суспільно-культурному житті України кінця XVI — першої третини XVII ст. відігравали братства — національно-релігійні організації православного населення українських міст. У філософуванні братчиків доволі помітні традиції ще києворуського візантинізму: філософія розуміється як шлях осягнення істини через містичне єднання з Богом, доводиться актуальність духовних цінностей княжої доби, висловлюються містично-аскетичні ідеї. При цьому активно обстоюється ідея використання старослов'янської мови, яка наділяється майже чудодійною силою і сакральним сенсом. Що стосується розуміння сенсу та тенденцій розвитку культури представниками братських шкіл цього часу, то тут переважають ідеї перетворення старозаповітної, перейнятої земними пристрастями і бажаннями людини на людину нового — духовного, або "внутрішнього", типу. Такими ідеями пройняті твори Герасима Смотрицького, Ісайї Копинського, Клірика Острозького, Івана Вишенського, Йова Княгиницького, Віталія з Дубна та ін.
Приблизно до 1615 р. у братській традиції простежується виразно негативне ставлення до культурних надбань латинізованого католицького Заходу. Але із заснуванням Київського братства, членами якого стали чимало випускників західноєвропейських університетів та колегій, ситуація поволі змінюється. Посилюються тенденції до розвитку типово західних гуманістичних ідей, з'являється зацікавленість натурфілософською проблематикою, логікою. Пріоритет побожності все більше замінюється на пріоритет освіченості та розуму. Приходить усвідомлення необхідності синтезу досягнень вітчизняної та європейської теоретичної думки. На цьому етапі розвитку філософської культури братських шкіл активно виступають із своїми ідеями Мелетій Смотрицький, Йов Борецький, Касіян Сакович, Кирило Транквіліон-Ставровецький, Хома Євлевич та ін.