Здавна поряд з людиною жили свійські тварини, приручені нею для господарських робіт. Протягом віків склалася ціла система звичаїв, пов'язаних з утриманням, купівлею тварин. Наприклад, коли купували корову, важливо було дотримуватися правил передачі налигача: брати його треба було обов'язково полою одягу, ні в якому разі не голою рукою, щоб у господарстві водилися тварини, а не вислизали з рук. Якщо купуєш у скупого, погано вестиметься худоба, тому передача налигача разом з коровою була нормою народної етики.
При купівлі тварин завжди враховувалося, навіщо купують: чи на приплід чи на м'ясо. Якщо на приплід, то ціна мала бути вищою, бо господар побоювався, що разом з проданою твариною до нового власника перейде його добробут. Тому в Білорусі та деяких районах українського Полісся вважали за краще вимінювати худобу, ніж продавати. Якщо ж продавали, то були деякі застережні засоби, які застосовували, щоб не втратити свій добробут. Для цього висмикували пучок шерсті в тварини або пір'їну в птаха, кидали собі під ноги й казали: «Моє при мені й лишилось». Щоб вберегти кушіену тварину від чаклунів, її заводять до двору не через ворота, а через зроблений спеціально пролом у паркані, причому ведуть тварину задом наперед.
Як корову продають разом з налигачем, так і коня з вуздечкою, порося — з соломою (з мішком). Відомий також звичай вводити тварину до двору через пояси господаря й господині, які вони вдягають на себе, коли тварина переступила через них: щоб скотина не відходила з двору, а лише у двір. Щоб тварина залишалася в дворі, іноді заривали в землю на подвір'ї жмуток її шерсті.
При переселенні сім'ї в нову хату існував звичай першою впускати до хати кішку, яка була символом сімейного затишку. За нею мали заходити діти, якщо вони були в сім'ї; з меблів першим заносили стіл, накритий скатертиною, з хлібом-сіллю, далі заходила вся родина.
Добрим другом людини здавна вважався кінь. Він був найпершим помічником у господарстві. Коня мали в основному заможні сім'ї. У давніх слов'ян була навіть клятва, що протягом століть збереглась як найсвятіша: «Клянусь конем!» У народі збереглись і приказки, пов'язані з конем: «Кінь слухає не батіжка, а дружка»; «Держися за гриву, бо за хвіст не вдержишся»; «Кінь ґуля по волі, козак — по неволі».
Священними тваринами на Русі вважалися кінь, корова, бугай, вівці, кури, півні, свині. Ще з доби трипільців-пеласгів існує староукраїнське повір'я про священність лелеки. В Україні існує також кілька синонімів його назви: чорногуз, гайстер, бусол, бузько тощо. Вірогідно, що лелека був тотемом племен, які неселяли Подніпров'я ще в IV—II тисячолітті до н. є. Вбивство цього птаха прирівнювалося до вбивства людини. Нині в Україні є прикмета, якщо на хаті звив гніздо лелека, то в хаті поселилося щастя. До господарів цієї хати сусіди ставилися з повагою. Взагалі тварин ніколи не називали людськими іменами, виняток становили тільки лелеки, котрих називали як членів сім'ї, з ними розмовляли, «радилися». З прильотом лелек можна було починати сівбу; якщо вони довго не відлітають у вирій, то зима має бути теплою, а якщо поспішають відлетіти, то — на холодну зиму.
Тотемом одного з стародавніх племен можна вважати козу, мабуть, це було пастуше плем'я. Обряд водіння «кози» зберігся у новорічних колядках до наших днів. В давнину це священне дійство справляло глибоке враження на учасників обряду. Воно символізувало воскресіння кози, тотему, тобто предка народу після наглої смерті. Це була пам'ять про сумні й радісні сторінки передісторії народу. На жаль, тепер первісний зміст цього звичаю для багатьох незрозумілий.
Однією з форм вшанування тотема було перерядження в маску тотемної тварини, танці навколо неї. Церква довго боролася з цими звичаями, проте вони дожили до наших днів, хоча вже не завжди зрозумілі нашим сучасникам.