загрузка...
 
3. Виникнення мовних сімей, причини їх формування й еволюція
Повернутись до змісту
У становленні людини, розвитку культури значна роль належить мисленню та мові. Доцільне виготовлення та використання найпростіших знарядь праці ознаменувало початок формування відповідних уявлень, що передавалися від людини до людини через певні звукові сигнали. Як зазначає Д.Ліндсей, злам на шляху формування людини відбувся тоді, коли координація дії рук і мозку при виготовленні й використанні знарядь праці сягла певного рівня, а саме коли внаслідок такої координації виникла рудиментарна мова. За таких обставин міг бути зауважений причинно-наслідковий зв'язок, і наші предки почали розрізняти минуле, майбутнє і теперішнє. Отже, свідомому контакту людини з довкіллям сприяла, насамперед, трудова діяльність.
Цей контакт передбачав, принаймні, три одночасних різновиди розвитку: зростаючу вправність і розкутість у діях руки, дедалі більшу координацію розуму та рухів руки, нарешті, ускладнення самого мозку з утвердженням нових процесів опредмечування або раціонального мислення в мові. У такий спосіб у людини вперше сформувалося особливе усвідомлення самої себе, почалося її відокремлення від Природи за допомогою процесу, що водночас сприяв найтіснішому злиттю людини з Природою і надавав над нею владу. Відтак був створений дискурсивний всесвіт, своєрідний ізолят, без якого ніколи не виникла і не розвивалася б стабільна та розкута здатність до раціонального мислення, виникнення мови.
Між іншим, як вважає український обрядо- і звичаєзнавець С.Килимник, первісна людина не говорила так поволі, членороздільно, а все протяжно, мов виспівувала. Утвердження членороздільної мови пов'язане з виникненням людини сучасного типу. Мислення людини зробило істотний стрибок під час переходу від раннього палеоліту до пізнього. Тоді ж прогресивних перетворень зазнала звукова мова. Саме з цього часу можна говорити про системи мови, які з еволюційного погляду не відрізняються від тих, що існують у суспільстві на сучасному етапі.
Тут зауважимо, що коли декілька мов утворюються внаслідок еволюції однієї мови-основи, то їх називають спорідненими; сукупність останніх визначається поняттям "мовна сім'я"; якщо мова розвивається на суцільній етнічній території, в її окремих частинах зазвичай виникають діалектні групи. На період перетворення мов племен і співплемінностей на мови народностей уже сформувалася більшість мовних сімей, тобто сукупностей мов із подібною граматичною будовою й основним словниковим фондом, що походить із спільних коренів. У питанні про початок і шляхи формування мовних сімей існують два основні погляди. На думку Столетова, людство спочатку розмовляло багатьма мовами, які на межах колективів поступово переходили одна в одну, але вже наприкінці пізнього палеоліту — початку мезоліту вони концентрувалися у більші групи та мовні сім'ї. Однак більшість вчених вважають, що формування мовних сімей переважно припадало на епоху розкладу первісного суспільства. Цей процес безпосередньо пов'язаний із масовими міграціями та змішуванням населення. У такий спосіб відбувалася диференціація мов деяких великих племен (мов-основ, або прамов) під час розселення, а також неповна асиміляція племінних мов, що згодом спричинило початок нового поділу мови-основи. Незважаючи на різні підходи до цієї проблеми, висловлені погляди не заперечують один одного. Формування мовних сімей могло зародитися у період розширення початкової ойкумени і значно прискоритися в епоху розкладу первісного суспільства.
Наприкінці первісної історії вже існували найбільші мовні сім'ї. У Північній та Східній Африці, Передній Азії сформувалася се-міто-хамітська сім'я, до якої належали мови давніх єгиптян, народів семітської (аккадці, вавілоняни, ассирійці, фінікіяни, давні евреї, араби та ін.), кушитської (сомалійці, гала) та берберської груп. На північ від неї утворилася кавказька мовна сім'я, на півдні, в серединній Африці, — сім'я банту, що потім поширилася в усій південній частині Африки.
В Південній Азії виділилися мовні сім'ї дравідів, мунда і монк-хмер, а в Південно-Східній Азії та Океанії — австронезійська (малайсько-полінезійська) сім'я. У Східній Азії сформувалася китайсько-тибетська сім'я, що поділилася на таї-китайську та тибето-бірманську групи. Центральна Азія стала осередком поширення мов алтайської сім'ї (тюркські, монгольські, тунгусо-мань-чжурські народи), що розселилася в Азії. У Південно-Західному Сибіру сформувалися мови уральської (фінно-угро-самодійської) сім'ї. Нарешті, між Балтійським морем і Середньою Азією виникла найбільша в світі індоєвропейська мовна сім'я, до якої, крім кількох мертвих мов давніх цивілізацій, належать сучасні слов'янські, балтійські, германські, кельтські, романські, іранські, індо-арійські, а також вірменська, грецька й албанська. Стосовно мов племен, що заселили окраїни первісної ойкумени і меншою мірою зазнали процесів мовної асиміляції та диференціації (зокрема, австралійців, американських індіанців, низку малих народів Сибіру, багатьох племен Західної Африки), то вони не створили великих сімей.
Сучасні вчені дотримуються такої класифікації мов. За кількістю населення, яке розмовляє тією чи іншою мовами, найбільш представницькою видається індоєвропейська сім'я мов, що склалася в епоху бронзи (рубіж III —II тис. до н.е.). Вона має десять напрямів. Зокрема, до індоарійської сім'ї входять мови гіндустані, бенгалі та Пенджабі. На правах індоарійської гілки сюди ж належить унганська мова і санскрит. Іранський напрям об'єднує перську, афганську, таджицьку, осетинську, курдську та ін. Сюди ж відносять "мертві" мови — давньоперську, пехлеві, скіфську. Литовський напрям (балтійський) об'єднує литовську, латиську, латгальську — на сході Латвії, і "мертву" — прусську мови. Слов'янський напрям має три підгрупи — східнослов'янські, західнослов'янські та південнослов'янські мови. Українська належить до східнослов'янської підгрупи. Вважається, що українська мова у своєму розвитку пройшла три основних етапи: давньоукраїнський (X —середина XIII ст.), староукраїнський (середина ХНІ —XVIII ст.) і новоукраїнський (з рубежа XVIII —XIX ст,). З південнослов'янськими і чеськими мовами вона має спільні риси у звуковій системі, до білоруської та російської наближена морфологічно, із західнослов'янськими, зокрема польською, має спільність у лексиці. До речі, щодо походження української мови існують дві теорії: перша виводить її, як і всі .інші слов'янські мови, безпосередньо від одного з говорів праслов'янської мови, друга — з "праруської", з якої нібито аж у XII ст. відокремилася українська, білоруська та російська мови. В XI ст. У Києві виникла Руська держава, яка об'єднала в один народ племена: полян, древлян, волинян, бужан, дулібів, тиверців, сіверян та ін. Спільною літературною мовою у державі стала староболгарська, що прийшла з церковними книгами і мала "порушену" (на український лад) вимову.
Щоправда, не заперечуючи зручність і певною мірою об'єктивність чинної тріалістичної дистрибуції слов'янських мов, сучасні українські філологи [О.Царук) пропонують з урахуванням мовного, історичного, археологічного й етнографічного матеріалу, новий дуалістичний розподіл слов'янських мов на підгрупи: до першої з них (антської) відносять такі мови, як антську (прамову), українську, білоруську, польську, чеську, словацьку, сербсько-хорватську (у давній хорватській частині), верхньолужицьку. До другої (словенської) — словенську (прамову), старослов'янську, російську, болгарську, македонську, сербсько-хорватську (у давній сербській частині), нижньолужицьку.
Зрештою, всі сходяться на тому, що від кінця III тис. до н.е. і до V —VI н.е. слов'яни мали мовну спільність, яку умовно називають праслов'янською мовою. Дискусії ж ведуть про різні етапи розпаду праслов'янської етномовної спільноти та ранній період формування окремих слов'янських мов, зокрема й східнослов'янських, до яких належить і українська.
Водночас варто погодитися з резюме вітчизняного етнографа А.Пономарьова, що українська мова формувалася відповідно до всієї складності становлення українського етносу та його розвинутої ієрархічної структури. її багатодіалектність відповідає розмаїтій субетнічності, сформованій на строкатій етноплемінній основі. Саме це визначило самобутність української мови в системі східнослов'янських мов. Наявність у ній локальних рис спостерігалася ще у протоукраїнських діалектах, що засвідчує існування протоукраїнської мови ще до розпаду загальноруської мовної єдності. Тобто протоукраїнська, проторосійська та протобілорусь-ка мови складалися в різних умовах, у різні часи і на дещо інших основах. Наслідки цього наочно виявилися у XI —XII ст., коли формувалася сучасна літературна українська мова, ґрунтована переважно на південно-східних діалектах, з активним використанням південно-західних та північних.
Германський напрям охоплює англійську, німецьку, голландську, шведську, норвезьку, датську, ісландську мови. Романський напрям охоплює іспанську, португальську, французьку, італійську, румунську мови. З-поміж інших мов індоєвропейської сім'ї можна назвати кельтські мови (ірландська, шотландська, бретонська), грецькі (сучасна грецька і давньогрецька), албанська і вірменська мови, а також хеттські та тохарські мови.
Другу сім'ю мов називають фінно-угорською (уральською). Вона поділяється на два напрями: а) — угорський, до складу якого належать угорська (мадярська), мансійська (вогульська) та хантийська (остяцька); б) — фінський, куди входять фінська (суомі), естонська, карельська, комі-зирянська, комі-пермяцька, удмуртська, марійська, мордовська мови (мокша, ерзя).
Третя сім'я об'єднує тюркські (алтайські) мови. Це турецька, узбецька, азербайджанська, татарська, туркменська, башкирська, казахська, киргизька, чуваська, алтайська та інші — всього понад. »
Четверту сім'ю мов називають семіто-хамітською. Тут виділяють семітський, берберський, кушитський і чадський напрями. Найпоширенішою гілкою серед них* вважається арабська мова.
П'яту сім'ю мов — кавказьку — становить картвельська (іберійська) гілка, що об'єднує грузинську, занську, сванську мови. Далі — абхазо-адигейська, яка охоплює кабардино-черкеську, адигейську, абхазьку й абазинську мови, а також нахсько-дагестан-ську, до якої належать аварська, лезгинська, лакська, даргинська, чеченська, інгуська та ін.
Шоста сім'я — китайсько-тибетська. Це друга група мов після індоєвропейської за кількістю населення, яке нею розмовляє. Вона має дві гілки китайських мов (китайську, або хань, і дунганську, або хуе) і тибето-бірманські мови (бірманську, тибетську).
Сьома сім'я мов — австронезійська, — це третя за чисельністю населення, що ними розмовляє. Сюди входять чотири гілки: індонезійська, полінезійська, меланезійська, мікронезійська.
Загалом ж загальна кількість мов світу сягає від 2600 до 5000. Точну цифру встановити неможливо через умовності відмінностей між різними мовами та діалектами однієї мови. До найпоширеніших мов світу за кількістю тих, хто ними розмовляє, належать: китайська (800 млн мовців), англійська (350), російська (240), іспанська (120), гінді та близька їй урду (200), індонезійська (130), арабська (127), бенгальська (125), португальська (115), японська (111), німецька (100), французька(90).
Зазначимо, що мовні проблеми вельми активізувалися. Підтвердженням цього є встановлення "Дня рідної мови" (21 лютого) за ініціативою Національної комісії Бангладеш у справах ЮНЕСКО. Україна долучилася до святкування цієї міжнародної акції. На сучасному етапі в живому спілкуванні України існує близько 20 мов. На тлі державності української мови Конституція України (1996) у ст. 10 гарантує вільне використання та захист мов національних меншин.
Відомо, що основним типом людської спільності первісного суспільства було плем'я. Воно характеризувалося відсутністю поділу на суспільні верстви, більш-менш однорідною культурою. На думку багатьох істориків, етнографів, лінгвістів, плем'я було ланкою, що вперше пов'язувалося з усталенням про окремий мовний організм. Саме плем'я вирізнялося своєрідним світобаченням, особливим духовним і психічним станом, що вважається однією з найсуттєвіших причин мовних змін. Водночас це була кровно споріднена спільність, а її свідомість становила самосвідомість родичів, нащадків одного предка. З розвитком внутрішньо-племінного розшарування почали виникати відмінності в культурі, насамперед соціальної верхівки, а відтак — широких верств населення. Тоді ж започаткували дію механізми руйнування кровноспорідненої спільноти племен. У процесі переходу від родової общини до територіальної розвивалися головно стосунки між однородцями. Особливо цей процес прискорювався з виникненням війн, переміщенням населення, чому сприяло також примітивне рабоволодіння з його широко здійснюваним звільненням рабів, шлюбом між вільними і рабами та використанням рабинь як наложниць. Племінна ендогамія перестала бути нормою, поряд із загальноплемінними родоводами виникали відмінні від них шляхетні генеалогії знаті. Так, соціально однорідні кровноспоріднені спільноти — племена змінювалися новими утвореннями і співплемінностями. Остання посідала проміжне місце між плем'ям і першим історичним типом соціально-диференційованого суспільства — народністю.
У співплемінностях вже існувала соціальна та поступово формувалася культурна диференціація. Співплемінності здебільшого складалися із споріднених між собою, близьких за походженням мови і культури племен, але до них вже нерідко входили й чужі за походженням племена та роди. Як і будь-яка інша спільність, співплемінність характеризувалася повною єдністю мови, культури, самосвідомості. Водночас вони мали діалектні відмінності, особливості культури, зберігали залишки попередньої племінної самосвідомості. Співплемінності добре відомі за античними та ранньосередньовічними історичними джерелами. Були ними, наприклад, ахеяни і доряни Еллади, літописні східнослов'янські племена полян, древлян, в'ятичів, кривичів, дреговичів.


загрузка...