загрузка...
 
3. Класична візантійська культура
Повернутись до змісту
В період раннього Середньовіччя (VII —VIII ст.) у соціальному житті Візантії відбулися суттєві зміни. Колонів замінили вільні селяни-общинники, занепали ремесло і торгівля в дрібних містах-полісах, які "розчинялися" сільською округою або перетворювалися на фортеці. За цих обставин ще більше зміцніло виняткове становище Константинополя, в чому важливу роль відіграли також невдалі війни з Іраном і арабами. Втрата імперією найбільших міст Сирії та Єгипту, розорення торгово-ремісничих центрів Малої Азії призвели до зосередження більшості видів ремісничого виробництва у її столиці, зокрема виготовлення "грецького вогню" (секретної зброї візантійців). Недаремно сучасники уявляли Константинополь єдиним містом імперії і називали його просто поліс.
Глибока соціальна криза зумовила культурне "розлучення" візантійців з античним минулим. У духовному житті візантійського суспільства VII століття стало кінцем панування античної культури, що була насамперед культурою античного полісу. Із занепадом міст ця антична культура зникає.
В VII — VIII ст. у візантійському суспільстві спостерігався занепад освіченості й писемності, інтересу до античної літературної спадщини. Натомість відживання античної системи мислення й утвердження емоційно-чуттєвого сприйняття зумовили зростаючу популярність поезії. Відомий літератор Писида описував походи імператора Іраклія проти Ірану вже не прозою, а у віршах.
Найпопулярнішим літературним жанром стала житійна література, що перетворилася на своєрідну енциклопедію географічних та історичних знань. Візантійська література того часу була розрахована головно не на читача, а на слухача. Основним пізнавальним джерелом стала мова і проповідь, оскільки "знання" порівняно з "вірою" втратило значення. У зв'язку з цим коло духовних потреб звузилося до суто релігійної літератури. Відома тоді типово церковна історична хроніка Феофана цілком задовольняла світського читача. Переписувались лише релігійні твори, професійних переписчиків замінили ченці.
Для VII —VIII ст. характерний занепад будівництва, однак це не позначилося на зведенні фортець, церков і монастирів.
Складна ситуація VII —VIII ст. призвела до утвердження середньовічного військово-службового (фемного) устрою. Головною військовою силою стають вільні селяни-стратиоти, а з фемних полководців формується новий (феодальний) панівний клас Візантії. Стратиг Малоазійської феми Анатолік Лев III Ісавр започаткував Ісаврійську династію (717 — 802 pp.). Це був переломний період в історії середньовічної Візантії — формування феодального ладу.
Імператори Ісаврійської династії здійснювали важливі реформи у сферах права, суспільних відносин і церковної політики. За Лева III була видана законодавча збірка "Еклога", спрямована на зміцнення імператорської влади і захист інтересів фемного панства — опору Ісаврів. Особливо суттєві наслідки були викликані церковними реформами перших Ісаврів під час іконоборства, зумовленого глибокими соціальними і духовними протиріччями, переоцінкою релігійно-філософських й естетичних цінностей.
Перший період іконоборства розпочався у VIII ст. як стихійний рух проти іконошанування, що поширилось завдяки зростанню ролі "зримого образу" божества у християнському вихованні. Населенню імперії, яке розлучалося з язичництвом і звикло до ідолопоклонства, через культ ікон було легше прилучатися до нової релігії. Іконоборці уявляли іконошанування спробою повернення до язичницького ідолопоклонства. Культ ікон і святих, надії на божественного Спасителя збільшували прибутки і авторитет церкви, а не імператорів. Тому з 726 p., коли Лев III заборонив пошанування ікон, іконоборство стало офіційною державною політикою, що втілювала прагнення імператорів підкорити собі церкву.
В ідеологічній сфері боротьба проти ікон була пов'язана з подоланням античних основ світосприймання і формуванням цілісного середньовічно-християнського світогляду. В цьому розумінні іконоборство засвідчувало несприйняття старих античних зображувальних форм "образу" як засобу християнського виховання. Не випадково один із теоретиків християнського богослов'я Іоанн Дамаскін писав, що образ для неписьменного — мов книга для письменного. У гострих суперечках з іконошанувальника-ми навколо проблеми "образу" іконоборці обґрунтовували "непізнаваність", а отже, "невідтворюваність" божества. У спробі його зображення художніми засобами (ікона) вони вбачали єретичну помилку, виявлення грубого язичницького фетишизму, відхід від спіритуалістичих ідеалів раннього християнства.
Середньовічне, глибоко містичне, чуттєво-емоційне сприйняття й естетичні норми іконоборців знайшли підтримку в селянстві, де стикнулися з павлікіанством, в якому відроджувалися демократичні ідеали раннього християнства. Але найважливішою силою іконоборства була фемна знать, котра виступала за обмеження могутності церкви і поділ її майна. Тому політика імператорів-іконоборців (а вони були її виразниками) звелася до вилучення церковно-монастирських скарбів.
Другий період іконоборства у IX ст. завершився перемогою іконошанувальників. їхній лідер і теоретик Феодор Студіт виступав за повну незалежність чернецтва та самоізоляцію монастирів від мирського життя. Перехід влади до іконошанувальників відбувся в епоху нової Каролінгської династії. На церковному соборі у 843 р. було урочисто відновлене іконошанування з його концепцією містичного зв'язку ікони з прототипом божества та піддано анафемі всі єресі. Масовий павлікіанський рух, що протиставляв селянські маси та їхні релігійні громади церкві й державі як "світу зла", був придушений. Отже, боротьба між іконоборцями й іко-ношанувальниками завершилася перемогою останніх. Одночасно був досягнутий компроміс між державою і церквою, яка підпорядковувалась імператорській владі.
Іконоборці не заперечували світське образотворче мистецтво та архітектуру, тому іконоборчий рух привів до їх нового злету у Візантії. На розвитку архітектури позначився вплив мусульманської традиції. Один з відомих константинопольських палаців Вриас був споруджений за зразком палаців Багдада, оточений парками з фонтанами. В образотворчому мистецтві на зміну офіційно-парадних зображень імператорських прийомів прийшли сцени битв, полювання, народних свят та ігор. Іконоборча естетична доктрина принесла в образне бачення світу візантійців вишукану абстрактну символіку в поєднанні з привабливим декоративним орнаментом. У мистецтві утвердились і такі форми зображення, як пейзаж і побутові сцени. Вони органічно ввійшли у візантійське релігійне мистецтво, що містило певну спрямованість на народ. Саме ця ознака відрізняла його від класичних елліністичних канонів, хоча траплялися спроби наголосити на приматі спіритуалістичного начала старими художніми прийомами — скороченням пропорцій і розмірів фігур, збільшенням розмірів голови та очей, що повинно було символізувати панування духовного начала.
Друга половина IX —XI ст. — період найвищого державного піднесення середньовічної Візантії. В історії країни це була двохсотлітня епоха правління імператорів Македонської династії (867 — 1056 pp.), коли склалися класичні форми візантійської централізованої державності. Управління здійснювалось з імператорської канцелярії. Величезна роль належала бюрократичному апарату, в якому панувала сувора ієрархія, згідно з табелем про ранги. У цей "золотий вік" візантійської державності почав оформлюватися пишний етикет константинопольського двору, утверджуватися принцип легітимності імператорської влади через інститут співправителів. Зміцнювались фемний лад і влада фемної знаті.
Епоха правління імператорів Македонської династії відома як період так званого македонського відродження. Передусім це стосується відродження міст. Розвиток торгівлі та міжнародний попит створювали сприятливі умови для розквіту ремесел з виготовлення предметів розкоші, виробів з кераміки, скла, перегород-частої емалі, шовкових тканин і парчі. У візантійські "паволоки" одягалася феодальна верхівка всіх європейських країн. Технологія виготовлення "паволок" становила предмет особливої цінності й була державною таємницею Візантії.
З перемогою іконошанування створюються нові прийоми іконопису. Глибока одухотвореність, ідея спіритуалістичного начала почали висловлюватися через особливу манеру зображення обличчя, експресію почуттів, відображених на ньому.
У X ст. завершується складання детально розробленої системи символіки у зображенні євангельських персонажів і святих — канону, що індивідуалізував їхню зовнішність, надаючи рис портретності.
Особливої досконалості у зображенні спіритуалістичних начал досягло мистецтво візантійської мозаїки. Багатоманітність фарб і відтінків кубиків смальти створювала ілюзію "божественної вічності". У константинопольських монастирях розквітло мистецтво мініатюри. Книжкові ілюстрації виконувались у рукописі декількома художниками-мініатюристами у характерній для кожного з них манері.
В культурі македонської епохи остаточно складаються основні принципи візантійської спіритуалістичної естетики. Суспільна думка, література, мистецтво відриваються від земної дійсності, замикаючись у колі вищих, абстрактних ідей. Ідеальний естетичний об'єкт переноситься в духовну сферу. В художній творчості переважають традиціоналізм і канонічність. Мистецтво тепер не суперечить догматам офіційної християнської релігії, а активно служить їм.
"Македонське відродження" вплинуло на пожвавлення будівництва. Основним будівельним матеріалом стала цегла, що надавала спорудам більшої легкості та пластики. На відміну від багатьох гігантських споруд середньовічної Європи, збудовані у Константинополі палаци Вуколеон і Влахерни були невеликими за розмірами, але привабливими і затишними. Візантійські храми не домінували над місцевістю, як західноєвропейські собори, а природно вписувалися в пейзаж. У IX —X ст. складається той тип купольного храму, який зберігся до кінця візантійської історії. Центральний купол храму не підносився на максимально можливу висоту. Конструкція забезпечувала плавне з'єднання стін і купола, їх непомітний перехід від "земного до небесного".
Період нового культурного піднесення у Константинополі та в інших, провінційних, містах IX —X ст. характеризувався масовим поверненням до античної спадщини, що виявилось насамперед у зверненні до ранньовізантійського законодавства. Це зумовило появу "Василік" — переробки юстиніанівського права, яка стала основною законодавчою збіркою середньовічної Візантії. Імператорська влада знову повернулася до державного церемоніалу ранньої Візантії, її військового та дипломатичного досвіду. З'явилися лекції, трактати, що узагальнювали цей античний досвід і пристосовували його до сучасних умов. Так була створена "Тактика" Лева і "Стратегікон" Никифора — настанови з військової справи. Відродилося і переписування античних творів.
У X ст. узагальнюється і класифікується все досягнуте в науці, богослов'ї, філософії, літературі. З'являються енциклопедії з історії, географії, сільського господарства, політики, медицини. Обширна інформація про політичну й адміністративну структуру Візантійської держави містилась у трактатах імператора Константина Багрянородного (905 — 959 pp.) "Про управління імперією", "Про феми", "Про церемонії візантійського двору". Починає відроджуватися у Візантії вища світська освіта. В Константинополі 1045 р. поновив роботу університет* з юридичним та філософським факультетами, функціонували наукові гуртки при дворі.
Відроджується світська література, з'являються "громадянські історії та світські біографи, настанови і поради світського змісту на зразок "Порад" Какавмена — своєрідного синтезу житійної мудрості.
У політичній ідеології Візантії чимала увага приділялася державному патріотизмові. Воїни йшли у бій за "Вітчизну" ("Патріа"). Виховувалося почуття "еллінської спільності" людей, які розмовляють грецькою мовою, є носіями високої культури та цінностей візантійського християнства. Сформувався культ "переваги і винятковості" візантійців. Отже, у Македонську епоху склались завершені принципи і форми "класичної" візантійської культури.
В післяіконоборчій епосі головна роль у консолідації різнопле-менного населення імперії належала християнству. Місіонерська діяльність візантійської церкви у цей час досягала небаченого розміру. Великого успіху вона набула в християнізації слов'ян.
Боротьба іконоборців з іконошанувальниками сприяла розвиткові богословської думки, релігійно-полемічної практики та літератури. У цей період викристалізовувались основні відмінності між православ'ям і католицизмом, що відображено у візантійській і західноєвропейській культурах. Якщо римська курія неухильно відстоювала доктрину про примат духовної влади над світською, то православій ієрархи не претендували на зверхність над могутньою імператорською владою у Візантії, проповідуючи ідею
" Константинопольський університет заснований 425 р. за імператора Феодосія II. єдності церкви з державою. Православна церква традиційно гнучкіше ставилася до своєрідної культури іноплеменного населення, не вимагала поширення літургії грецькою мовою (як у католицизмі з його обов'язковим богослужінням латинською мовою). Не випадково знамениті "солунські брати", просвітники Кирило і Мефодій започаткували розповсюдження перекладеної слов'янською мовою Біблії та богослужебних книг серед сусідніх слов'янських народів.
У полеміці з папством візантійська церква сформулювала свої догматичні розходження з католицизмом, а також особливості в обрядовості, вимогах до духовенства і віруючих. Вихідним пунктом догматичних розходжень стало вчення Римо-католицької церкви про "філіокве*". Візантійці, на противагу римо-католикам, заперечували сходження Святого Духу від Бога-Сина, ставлячи першу іпостась Бога вище за другу. На Заході причастя хлібом і вином було привілеєм духовенства, а миряни причащалися лише хлібом. Візантійське ж християнство зрівняло духовенство і мирян, дозволяючи останнім причастя під "двома видами". Все це призвело до "схизми Керуларія" й остаточного розколу між православ'ям і католицизмом (1054 p.).
У XI ст. військовослужбове панство у провінціях почало бунтувати проти центральної імператорської влади. Впродовж цього періоду політична історія Візантії була насичена зіткненнями константинопольської знаті з місцевими феодалами. Це була, по суті, постійна боротьба доцентрових і відцентрових сил у Візантійській імперії, що посилювалася в міру її феодалізації.
В останній чверті XI ст. після тривалого періоду міжусобної боротьби, внутрішніх смут і зовнішніх невдач всі сили Візантійської імперії консолідувалися навколо наступної династії Комні-нів (1081 — 1185 pp.). Візантія у цей час знову виступає на міжнародній арені як велика світова держава. На деякий час їй вдалося зупинити навалу турків-сельджуків і приборкати держави хрестоносців, що утворилися після першого та другого хрестових походів. Період панування Комнінів — важливий етап візантійської історії. Вона не тільки повернула собі минулу велич, а й відродила колишню централізацію.
З кінця XII ст. в історії Візантії спостерігається нова смуга економічного та політичного занепаду. Італійські міста-республіки Венеція і Генуя перехопили у Візантії монополію на середземноморську торгівлю. Політика привілеїв, яку надавала їм династія Комнінів, негативно позначилася на долі візантійських міст. За цих умов падав авторитет Константинополя. Місто — символ відродженої слави Риму, почало сприйматися у суспільній думці як джерело всіх нещасть країни, "царство несправедливості". Країну охопило безладдя, зростав опір місцевої знаті, відокремлювалися цілі області, що лише номінально підкорялися Константинополю. Епоха панування над країною монопольного центру державної влади, економіки та культури закінчилась.
Ізоляцією Константинополя скористалися хрестоносці під час IV хрестового походу 1204 р. Оскільки столиця імперії втратила підтримку провінцій, завойовники без особливих зусиль оволоділи містом. Константинополь був підданий нечуваному грабунку, після чого значна частина культурної спадщини Візантії була знищена. Однак навіть те, що дійшло до наших часів, засвідчує великі надбання культурного життя "класичної" Візантії епохи Комнінів.
Саме на епоху Комнінів (XI —XII ст.) припадає найвищий розквіт візантійської культури. Збагачення духовного життя візантійського суспільства зумовлене розвитком міст, тісним спілкуванням із країнами Заходу та Сходу. В цей час поширюються світські розваги, зокрема ярмаркові видовища і спортивні змагання (кінне поло, шашки, боротьба). Багаті меценати утримували поетів, музикантів, танцюристів, створювали домашні літературні та "наукові" гуртки. Середньовічне невігластво стало предметом сатиричних виступів письменників, котрі висміювали неосвічених монахів. Певні здобутки мали місце у сфері наукових знань, розширенні уявлень про Землю і Всесвіт.
Новий етап відродження античної культури на візантійському ґрунті тісно пов'язаний із зародженням раціоналістичних ідей у філософській думці. На основі спільності грецької мови і культурного зв'язку зі світом еллінської античності візантійці-ромеї почали відчувати себе греками. Вони стали більш творчо, ніж у Македонську епоху, осмислювати античну спадщину, здійснювати спроби науково-порівняльного коментування античних текстів. Візантійські юристи, становлячи численні схолії — тлумачення пам'яток права, — фіксували у них своє розуміння античних юридичних норм. У суспільній думці чіткіше простежується інтерес до людської особистості та її внутрішнього світу. Поява перших паростків раціоналізму з його ідеєю незалежності світських знань від релігії зумовлена глибшим зверненням до античності, зокрема відродженням інтересу до античної філософії.
Візантійські мислителі XI —XII ст. сприйняли від античних філософів повагу до мудрості. В їхніх дослідженнях причинність явищ природи та суспільства, прагнення поєднати віру з розумом. Відомими виразниками раціоналістичних віянь у XI ст. були Михаїл Пселл, Іоанн Італ та їхні послідовники, які відстоювали самостійну пізнавальну цінність філософії, намагалися прикласти логіку до богослов'я, розглядаючи її як засіб пізнання Бога. Незважаючи на те що представників раціоналізму та релігійного вільнодумства засудила церква, їхня діяльнісгь не пропала марно. Вони підготували ґрунт для гуманістичних ідей у пізній Візантії.
Однак раціоналістичні тенденції візантійської філософії, не отримавши необхідного розвитку у XII ст., поступилися ідеям християнського містицизму, що ґрунтувалися на проповіді Григорія Сінаїта. Християнський містицизм впливав на зростання пасивно-споглядальної свідомості візантійців і давав надію всім, хто не знаходив и у реальному житті, зміцнюючи духовний авторитет церкви у середньовічній Візантії. Поширення ідей християнського містицизму призвело до того, що світська вища школа (Константинопольський університет) була остаточно ліквідована, а вища освіта повністю контролювалась кліром.
Візантійській літературі XI — XII ст. притаманне глибоке і творче звернення до античної літературної спадщини. З'явилася велика кількість "відроджених" грецьких романів — с*міливих переробок і численних наслідувань, в яких при збереженні класичного сюжету зображувалась тогочасна Візантія, що приближало античні твори до сучасного читача. В літературній творчості посилювалися тенденції до демократизації мови та сюжету, індивідуалізації авторської позиції. Зароджувалося критичне ставлення до аскетичного середньовічного ідеалу. Почали з'являтися перші твори розмовною (народною) мовою, що відображали процеси демократизації культури з підкресленою дегероїзацією, увагою до "маленької людини", її турбот і переживань, скромних радощів життя.
Водночас характернішою ознакою культури Візантії у період династії Комнінів була не її демократизація, а "аристократизацїя", бо у зверненні до античності велика роль належала інтересам панівної верхівки. Класична освіченість була для феодальної еліти засобом духовного оформлення того аристократизму за походженням, що став визначальною ознакою родовитості середньовічної візантійської знаті. Античні герої з їх винятковістю надихали претензії візантійської аристократії на власну винятковість і героїзацію. Тому візантійський лицарський роман створювався насамперед на основі грецької традиції. Цей еллінський патріотизм став характерним не тільки для світської знаті, а й для візантійської церкви, яка доводила перевагу греко-православної релігійної думки над католицьким богослов'ям Західної Європи, що "вийшла з варварства". Верхівка православного кліру активно прилучалася до вивчення античної спадщини. її найвідомішими знатоками були переважно представники духовенства.
Значного розквіту в XI —XII ст. досягли архітектура та мистецтво Візантії. Міське будівництво стало легким і відкритим, будинки не відгороджували від вулиці, прикрашали балконами та лоджіями. Широко застосовували тесаний камінь з цегляною кладкою, що надавало спорудам життєрадісного вигляду.
В архітектурі культових споруд простежується також тенденція до вдосконалення їх декору. З'явилися багатокупольні церкви з підкресленою центральною частиною, пропорції храмів стали стрункішими і витягнутими вгору. Склалися основні зразки будівництва монастирів як замкнутих локальних центрів духовного життя та господарської діяльності: з головною церквою, каплицями, трапезною, келіями ченців і майстернями.
В образотворчому мистецтві найвищого розвитку досягло виготовлення емалі. Чудовим твором, виконаним у цій техніці, є зображення царя Соломона в соборі св.Марка у Венеції. Досягнення у виготовленні фарб широко використовувались також у мистецтві мозаїки і фрескового живопису. Нові колористичні можливості давали змогу краще передати портретні риси, характер і настрій персонажа.
Візантійське мистецтво досягло в цей період великого міжнародного значення. Характерними ознаками творчості візантійських митців стали гармонія глибокого звернення до почуттів з підкресленим аристократизмом при зображенні персонажів, поєднання земної і небесної влади (образ фрескового портрета Христа Пантократора в монастирі Дафні), урочистість і піднесеність зображення. Все це мало великий вплив і на романський живопис Заходу, і на живопис християнського Сходу. Візантійські майстри прикрашали собор св.Марка у Венеції, собор у Чефалу (Сіцілія), брали участь у будівництві та внутрішньому оформленні храмів і монастирів у Сербії та Київській Русі (Софія Київська, Володи-мирський собор). Розвиток візантійської культури в XI —XII ст. засвідчив, що вона залишалась традиційно середньовічною. Однак у духовному житті, незважаючи на міцні канонічні традиції, прокладали собі шлях передренесансні явища.
Вони, з одного боку, виявлялися не лише у відродженні інтересу до античності, а й у появі раціоналізму та вільнодумства, посиленні боротьби демократичної й аристократичної тенденцій. З іншого боку, монополія у розвитку візантійської культури до кінця її існування належала духовенству. З цього часу православ'я стало визначальним фактором згуртування візантійської середньовічної народності, Православна Церква — головним носієм культури Візантії, а монастирі — центрами освіченості. <




загрузка...