загрузка...
 
5. Відродження і світовий культурний процес. Витоки Ренесансної культури в Україні
Повернутись до змісту
Проблема типологічних особливостей та історичного значення Відродження зумовила певні наукові концепції. Одні вчені обґрунтовують Відродження як унікальне явище в історії західноєвропейської (насамперед, італійської) культури, інші визнають його всесвітньо-історичним феноменом, закономірним етапом в історії світової і національної культур.
Концепцію "світового Відродження" сформулював відомий російський сходознавець М.Конрад. Він виходив з того, що феномен Відродження становить закономірний етап в історії світової культури, який розпочинається в Китаї (VIII —IX ст.), продовжується в Середній Азії, Ірані та Індії (IX —XV ст.) і завершується в Європі (XIV —XVI ст.). М.Конрад обґрунтував ідею "автохтонних" і "віддзеркалених" Ренесансів. На думку вченого, рух, "який ми називаємо Ренесансом", розпочинався зазвичай у країнах найстародавніших, багатих своєю історією, але згодом охоплював й інші країни, історично молодші. Так, наприклад, було на Далекому Сході, де китайський Ренесанс викликав до життя ренесансні явища в Кореї та Японії, так було на Середньому Сході, де індо-ірансько-середньоазійський Ренесанс збудив такі ж явища у народів Закавказзя; так було і в Європі, де італійський Ренесанс охопив країни Західної, Центральної та Східної Європи і проникнув навіть у країни Закавказзя, наприклад у Вірменію, в культурі якої елементи Ренесансу західного своєрідно схрестились з елементами Ренесансу східного. Тому, зазначав М.Конрад, слід розрізняти Ренесанс автохтонний, тобто самонароджений, і Ренесанс занесений, або віддзеркалений. Повністю автохтонним явищем, що виникло внаслідок руху власної історії, був Ренесанс у Китаї, в індо-ірансько-середньо-азійському комплексі країн і в Італії. В інших країнах він був віддзеркаленим. Ця концепція дістала підтримку однієї групи вчених (О.Лосєв, М.Брагінський, М.Капустін, Ш.Хідашелі, Р.Сіра-дзе, Е.Хітібідзе) і викликала заперечення іншої — (Б.Горгунг, В.Рутеибург, В.Штейн та ін). Наприклад, О.Мильников, аналізуючи соціокультурний феномен Відродження у контексті історичної типології культури, поділяв історичні типи культури на основні й транзитивні. Основні типи культури відповідають розвинутим стадіям певної суспільно-економічної формації, транзитивні — періодам переходу від однієї формації до іншої. Згідно з таким підходом, культура епохи Відродження належить за змістом до транзитивного типу культури епохи переходу від феодалізму до капіталізму.
В історії Західної Європи транзитивний тип культури реалізувався в конкретних формах: Відродження—ідейно-стильові течії бароко—Просвітництво.
Відродження за межами Італії, яке умовно називають "північним", набуло розвитку з XV ст. Ренесансні гуманістичні ідеї, інтерес До життя простих людей характеризують творчість нідерландських художників XV —XVI ст. (Я.Ван-Ейк, Г. ван дер Гус, Лука Лейденський). Демократичні традиції втілював Пітер Брейгель Старший (приклад — його знаменита картина "Сліпі").
Гуманістичні тенденції в Німеччині виявилися з другої половини XV ст. Значні досягнення німецького Відродження пов'язані з іменами А.Дюрера, Г.Гольбейна Молодшого, Л.Кранаха Старшого.
Гармонійний, світського характеру варіант "північного" Відродження виявляється у Франції XVI ст. Тут поширилися жанри портрета, монументально-декоративної скульптури (живописці — Ф.Клуе, Ж.Фуке, скульптори — Ж.Гужон, Ж.Пілон), сформувався власний архітектурний стиль, орієнтований на античність і традиції італійської архітектури епохи Відродження (замок Шам-бор, архітектори Т. і Д.Сурдо, П.Нево та ін.).
У народів Центральної і Південно-Східної Європи, які в XVIII — XIX ст. здебільшого входили до складу багатонаціональних держав — Австрійської монархії та Османської імперії, перехід від феодалізму до капіталізму в ідейно-культурній галузі здійснювався у формі національного Відродження. Зокрема, у Польщі, Чехії, Угорщині, Хорватії (Далмації) прямим попередником національного Відродження було часткове засвоєння ренесансних гуманістичних ідей у суспільно-культурному житті ще наприкінці XV — початку XVII ст. У Далмації, передусім Дубровнику, особливо поширилась ренесансна поезія. Тут з комедіями виступав М.Држич (1508— 1567 pp.) — перший видатний драматург слов'янського світу. Вчені трактують цей період як переднаціональний (О.Мильников).
Концепцію "східного" і "світового" Ренесансу доповнює досвід середньосхідного Відродження (XI —XVcr.). Його видатний представник — засновник узбецької літератури, вчений і державний діяч Алішер Навої (1441 — 1501 pp.). Він безпосередньо поєднав прогресивні ідеї західних поетів і мислителів епохи Ренесансу.
Під назвою Нахда (тобто Відродження) відоме культурне піднесення арабських країн, яке розпочалося у другій половині XIX ст. і характеризувалося пожвавленням усього культурного життя, оновленням арабської мови, розвитком просвітництва, становленням ново-арабської літератури, розробкою нових ідей — антиподів релігійно-догматичного мислення.
Поняття "Відродження" — "Ренесанс", "національне Відродження", "Відродження"— "Нахда" відображають типологічну подібність відповідних етапів культурного розвитку і коло явищ транзитивного типу культури.
У східнослов'янських країнах ренесансні ідеї простежуються наприкінці XIV —XV ст. Тут виявився так званий другий південнослов'янський вплив, тобто культурний вплив Сербії, Болгарії, Македонії на писемність, філософію та образотворче мистецтво східних слов'ян. Через посередництво болгар на східнослов'янських землях поширювався ісихазм — релігійно-філософське вчення грецьких богословів Григорія Синаїта і Григорія Палами, яке актуалізувало увагу до людини, ідеї пустельницького подвижництва. Деякі погляди ісихастів, зокрема про слово, сприяли реформі слов'янської писемності, яку здійснив тирновський патріарх Єв-тимій. Реформа стосувалася головних засад перекладу з грецької мови, унормування церковнослов'янської мови, її правопису і графіки. З реформою пов'язаний розвиток емоційно-експресивного стилю ("ллетеніє словес") у південнослов'янських та східнослов'янських літературах. Поширення цього стилю на українських землях пов'язане з церковно-культурною діяльністю київських мит-рополитів-болгар Кипріана (бл. 1330—1406 pp.) і особливо Григорія Цамблака (бл. 1364—1420 pp.).
Поширенню гуманістичних ідей в Україні сприяло встановлення культурних зв'язків з країнами Західної Європи. Певні зміни відбувалися в образотворчому мистецтві. Наприклад, в українському живописі з'явилися іконографічні типи і сюжети, збагатилися образна мова, художні засоби; божественне стало наближенішим до людини. Незначна кількість збережених пам'яток малярства XIV ст. засвідчує глибокий філософсько-психологічний зміст тогочасного мистецтва Галичини, передусім Бойківщини.
Загальновідомою пам'яткою XIV ст. є ікона "Юрій Змієборець" зі Станилі поблизу Дрогобича (Національний музей у Львові). На іконі зображений стрункий юний вершник на здибленому коні, панцирі та розвіяному кіноварно-червоному плащі. Бойова постава вершника характерна для того часу. Списом у високо піднятій правій руці він вражає розпластаного крилатого дракона. Лаконічна і строга композиційна схема, стримані кольори обмеженої гами на пригашеному вохристому тлі, чіткість силуету, сувора напруженість на обличчі героя, динамізм сюжету узагальнюють зображення як символ перемоги добра над злом. Чернь, що рідко трапляється в іконописі, наголошує на напруженості цієї нерівної боротьби.
Єдність філософських, літературних і мистецьких явищ, зумовлена зв'язками з мистецькою культурою інших народів, зокрема східних та південних слов'ян, Візантією, Грецією та Західною Європою, засвідчує, що українська культура наприкінці XIV і XV ст. розвивалася в європейському, передусім східноєвропейському, культурному руслі й була охоплена Передвідродженням.
Розглядаючи витоки ренесансного мистецтва в Україні, доцільно звернутись до творчих здобутків іконописця митрополита Петра Ратенського. Після Алімпія, талановитого художника Київської Русі, Петро Ратенський — один із видатних представників українського мистецтва. Першу спробу дослідити іконописну творчість Петра Ратенського здійснив мистецтвознавець Володимир Овсійчук. На його думку, з-поміж численних ікон, які згадуються у життєписах Петра Ратенського, найдостовірнішою стосовно авторства є "Богородиця Петрівська". Саме ця ікона виявляє творчі орієнтири Ратенського — обізнаність у галузях візантійської іконографії і західноєвропейського мистецтва. В Україні було відоме готичне європейське мистецтво і культурні явища італійського Проторенесансу; готика достатньо активно входила в оборонну і сакральну архітектуру західних земель, її стильові ознаки простежуються у мініатюрах Галицького Євангелія. В іконі відчувається зв'язок з європейською культурою і успадковування давніх традицій. Взаємодія різних мистецьких явищ відображає тогочасні засадничі уявлення про світло і тінь. Згідно з домінуючими тоді естетичними положеннями, "Богородиця Петрівська" наповнена світлом, що ніби пронизує її з глибини, і вона сама постає носієм світла. Тема печалі й тема радості створили цілісність, яка відповідала реальній дійсності. Проте печаль не переходить у відчай. Тріада основних кольорів ікони — червоний, блакитний, жовтий — вирізняє всеосяжну велич зображеного; червоний колір домінує, його контраст із темним мафорієм посилює відчуття невимовної скорботи. В образах Матері й Сина втілено глибоко духовне взаєморозуміння. Всепе-реможність материнства надзвичайно виразно підкреслена жестом правої руки біля шиї дитяти.
Подібність композиційного, образного і кольорового вирішення майже невідома в українській іконографії. В іконі довільно втілена тема Одигітрії. Проте таке відхилення від канону не є його запереченням, а засвідчує пошук засобів втілення гуманістичних уявлень Петра Ратенського. Патріарх Афанасій висвятив Петра на митрополита всієї Русі з тим, щоб він узяв під свою юрисдикцію і Галицьке митрополитство (1308). Як зазначив В.Овсійчук, іконописець Петро Ратенський "є чи не єдиним на обширі мало не всього століття засвідченим художником". Майже столітнє поневолення, сповнене загострених і напружених почуттів, вичікувальної иритихлості, зумовлює безвихідь печалей "Толзьких Бо-городиць", крихку надію "Бориса і Гліба" та інших ікон. Залишається проблематичним авторство Петра Ратенського стосовно ікони "Спас". Однак створене ним художнє середовище з майстрів із Києва, Волині, Галичини — реальний факт, що змушує уважніше глянути на низку ікон, які російські дослідники відносять до "московської школи" першої половини XVI ст. Такої у той час, безумовно, ще не могло бути, оскільки художня спадщина, що збереглася, "демонструє зовсім інші творчі орієнтири". А нові тенденції, пов'язані з творчою діяльністю Петра Ратенського, були буквально зметені наступним часом, у якому готувався ґрунт для мистецького генія Андрія Рубльова. Натомість завдяки творчості Петра Ратенського в культурі утверджувалася індивідуальна засада, головний акцент виражала чітка і стримана лінія, якою окреслені стрункі постаті й натхненні обличчя з віртуозно намальованими декоративними мотивами орнаментів і прикрас. Загалом творчість Петра Ратенського дає унікальну змогу переглянути з інших позицій мистецьку спадщину XIII —першої чверті XIV ст. — як українську, так і російську. Становлення нових для того періоду художніх явищ було закономірним і зумовлювалось творчим взаємопроникненням двох великих культур — східної і західної, українського іконопису та європейського малярства, візантійсько-руських традицій і готики. На зламі століть, наголошує В.Овсійчук, коли змінювалися стильові мистецькі орієнтири, безумовно плідною була діяльність відомого митця Петра Ратенського.
Передвідроджєння у східнослов'янському мистецтві яскраво представлено творчістю видатного російського живописця Андрія Рубльова (бл. 1360—1430 pp.). Найвище досягнення його мистецького генія — ікона "Трійця" (ймовірно, 1411 p.), створена на честь Сергія Радонежеького, який закликав князів до злагоди, припинення розбрату, сприяв ідейній підготовці Куликової битви, благословив воїнів Русі на перемогу (1380 p.).
Відомостей про А.Рубльова мало. Перша згадка про нього датована у літописі 1405 p., коли він, Феофан Грек і Прохор із Городця разом працювали у Благовіщенському соборі (Москва). В 1408 р. А.Рубльов і іконник Даниїл Чорний розписували Успенський собор у Владимирі; в середині 20-х років вони працювали над розписом щойно відбудованого Троїцького собору Троїце-Сер-гіївського монастиря. Творчість А.Рубльова припадає на період патріотичного піднесення після Куликової битви.
Ідея злагоди, єдності народу — провідна у тогочасних літературних пам'ятках. Вона стала новим ідеалом мистецтва і отримала найповніше втілення у "Трійці" А.Рубльова. Сюжет ікони — зображення трьох ангелів, які під виглядом подорожніх явились Аврааму і Саррі. За біблійною легендою, подружжя пригощало гостей у тіні дуба Мамврійського, здогадуючись, що гості є втіленням трьох осіб Трійці. Цей сюжет поширився у другій половині XIV ст., що пояснюється також боротьбою церкви проти різних єретичних вчень, які не сприйняли догмат про триєдиність Бога. Глибокого ідейного звучання сюжет набув і завдяки тому, що ікона, присвячена пам'яті Сергія Радонежського', призначалась для церкви, побудованої на місці поховання Сергія, а сама церква, як і монастир, присвячувалися Трійці.
Живописний твір А.Рубльова виконано на релігійну тему, однак має глибокий патріотичний смисл — необхідність єднання всіх руських земель. У дослідників не склалось єдиної думки стосовно того, хто з ангелів втілює іпостась Бога-Отця. Проте це не було і завданням А.Рубльова, оскільки він намагався втілити в іконі ідею єдності, самопожертви, добра.
У трактуванні зазначеної біблійної легенди живописці Візантії і християнського Сходу переважно звертались до певного побутового вирішення сюжету (значна кількість деталей, старець Авраам і його дружина Сарра заклопотано прислуговують ангелам).
А.Рубльов відмовився від зображення цієї сцени як певної історичної події. Основу композиції у А.Рубльова становить коло, утворюване окресленими фігурами сидячих ангелів. Композиційний центр ікони — чаша з головою жертовного тельця. Згідно з тлумаченням церкви, телець — це старозавітний прообраз новозавітного агнця, тому чашу доцільно розглядати як символ Євхаристії. В "Трійці" А.Рубльова основному задуму підпорядковано композицію, лінійний ритм, колір. Цими засобами митець досягнув особливої гармонії зображення. При сприйнятті ікони вражає одухотвореність ангелів; на них прості грецькі хітони, вільними складками спадають гіматії. Фігури ангелів звужуються до середини, розширяються доверху і донизу, що викликає відчуття надзвичайної легкості, заспокоєння; мотив кола провідний у композиції ікони. Цей мотив простежується у нахилі голови середнього ангела, фігурі лівого ангела, обрисах гори і дерева; заокруглені лінії митець чергує з прямими і діагональними, що вносить у композицію багатство ритмів.
"Трійця" Андрія Рубльова виникла у загальноєвропейському руслі гуманістичних ідей ХНІ —XV ст.
Духовний розвиток народів, позбавлений державної незалежності, не може розглядатися ізольовано, без урахування соціально-культурних процесів у тих державах, до складу яких вони були введені. Вплив ренесансних ідей інтенсивно виявився на українських і білоруських землях, більша частина яких належала тоді до складу Польсько-Литовської держави, яка після Люблінської унії 1569 р. дістала назву Річ Посполита. Тут відчутні зв'язки з польською і західноєвропейською культурами.
Ідеї Відродження позначились на латиномовній поезії і прозі XVI ст. у Галичині (Павло Русин, С.Оріховський та ін.). В українській літературі Відродження виявилося головно в "центральноєвропейському варіанті", для якого характерна взаємодія з Реформацією. В цьому відношенні значний інтерес становить українська полемічна література кінця XV —початку XVII ст. Українські письменники-полемісти були обізнані з працями італійських гуманістів. На твори Ф.Петрарки неодноразово посилався український і білоруський письменник Л.Смотрицький (бл. 1572— 1633 pp.). Твори Н.Макіавеллі використовував І. Галятовський (рік народження невідомий — помер 1688 p.; український письменник, церковно-освітній і громадський діяч). Особливе місце в історії української літератури посідає творчість І.Вишенського (середина XVI ст. — між 1621 і 1633 pp.) — полеміста-сатирика, який дотримувався гуманістично-демократичної ідеї рівності усіх людей. Український письменник, архімандрит Кирило Транквіліон-Ставровсцький (рік народження невідомий — помер 1646 р.) виклав ідеї гуманістичного розуміння людини у творах "Євангеліє учительное", "Зерцало богословія", "Перло многоцветное". Його погляди отримали подальший розвиток у творчості видатного українського мислителя Григорія Сковороди (1722 — 1794 pp.).
Визначним осередком культури і науки в Європі була Києво-Могилянська академія, де вивчалися твори італійських гуманістів, до підручників з філософії вводилися уривки з праць Дж.Піко делла Мірандоли, Дж.Бруно та ін. Староукраїнською мовою було перекладено новели Дж.Боккаччо, поему Т.Тассо "Визволений Єрусалим".
Художні прийоми доби Відродження українські митці творчо переосмислювали, поєднували з давніми місцевими традиціями (споруди XVI —початку XVII ст. на Київщині, Волині, Чернігівщині, Житомирщині та ін.). Для тогочасного українського мистецтва й архітектури характерне поступове звільнення від релігійних канонів, проникнення в усі його сфери світських засад.
Стиль Відродження в Україні виявився у багатьох спорудах, зокрема оборонній архітектурі — замки в Бережанах (1554 p.), Старому селі (XVI — середина XVII ст.), Збаражі (1631 p., архітектор В.Скамоцці); Підгірцях (1635—1640 pp., архітектор дель Аква) пам'ятках цивільного будівництва, наприклад, Чорній кам'яниці у Львові (назва від тонованого в XIX ст. головного фасаду). Авторство будинку, зведеного на старих підвалинах у 1588—1589 pp., для багатого купця Т.Альберті, приписують відомим львівським зодчим П.Барбону і П.Римлянину, а надбудований наприкінці XVI ст. третій поверх — архітектору П.Красовському.
До найкращих пам'яток ренесансної архітектури Львова належить ансамбль Успенської церкви, що знаменує віху в історії всієї української архітектури. В її спорудженні брали участь архітектори П.Римлянин, В.Капинос, А.Прихильний.
Вплив окремих рис Відродження помітний в українському живописі і графіці (Ф.Сенькович, М.Петрахнович, В.Стефанович, І.Руткевич), у декоративно-ужитковому мистецтві (килимах, виробах з металу, дерева) та ін.
У добу Відродження активізація людського начала відбувалася під впливом багатьох чинників, серед яких дослідники виділяють гуманістичні засади ренесансної культури, її інтелектуалізм, раціоналізм і навіть сцієнтизм, реалістичну орієнтованість мистецтва, стихійно-матеріалістичний характер філософської думки. Тут виявляються платонізм і неоплатонізм, релігійно-міфологічні сюжети й ідеалізація, які співіснують з богословською формою міркування і посиланнями на авторитет отців церкви.
Новий тип суспільної свідомості визрівав під впливом старих форм, що зумовило суперечності Ренесансу.
Актуалізація творчих можливостей людини, людської свободи водночас виявляє наївний оптимізм ренесансного мислення, його реформаторську сутність і перехідний характер. Власне у таких суперечливих соціально-історичних умовах укорінені моральні й естетичні досягнення ренесансної культури, спрямованість на самоутвердження людини, її творчість і духовність.
Для людей доби Відродження не існус альтернативи філософія чи теологія, язичництво чи християнство, примат матерії чи духу, реальність Бога чи природи, цінність світу чи людини, перевага практики чи пізнання; Відродженню не властива необхідність вибору між істиною і красою, між дійсністю і мистецтвом, між науковим і художнім засобами освоєння світу, між наслідуванням природи і наслідуванням античності; навпаки, повсюдно воно вбачає єдність, а не протистояння, зв'язок, а не конфлікт, гармонію, а не антиномію.
Властива ренесансному світобаченню органічна цілісність буття зумовила найвищу соціальну цінність мистецтва і культури. Загалом доба Відродження історично знамеїгус утвердження краси, творчості, пізнавальних можливостей людини.
Культура Відродження має непересічне значення для розвитку світового художнього процесу, ідеології і науки в країнах Європи XVII —XVIII ст. Так створювались духовні засади нової епохи — Просвітництва.


загрузка...