загрузка...
 
1. Особливості європейської культури
Повернутись до змісту
В історії культури Нового часу особливе місце посідає XIX ст. — доба класики, коли європейська цивілізація, яка очолила світовий економічний, соціальний і культурний процес, досягла зрілості та завершеності. Саме так оцінюють XIX ст. праці видатних філософів та культурологів О.Шпенглера (1880— 1936 pp.), Х.Ортеги-і-Гасета (1883-1955 pp.), Й.Гейзінги (1872-1945 pp.) та ін. Зокрема, за відомим іспанським філософом Ортегою-і-Гасетом, — це час "осягнення повноти", коли прагнення європейської людини, що так повільно зароджувалися, нібито нарешті здійснюються.
В світоглядних засадах культура XIX ст. найповніше виявляє принципи, притаманні культурі Нового часу загалом: раціоналізм, антропоцентризм, сцієнтизм, європоцентризм тощо. Стрімке підпорядкування різноманітних ланок культурного життя цим принципам визначалось новою історичною ситуацією. Вона сформувалась під впливом трьох епохальних подій, які відбулися ще у XVIII ст. Йдеться про промисловий переворот, що розпочався з Англії, війну за незалежність північноамериканських колоній (1774—1776 pp.), Велику французьку революцію (1789— 1793 pp.). Саме ці події становлять вихідну логічну межу XIX ст., саме вони зумовлюють культурний поворот на межі XVIII та XIX ст. Верхня межа культурної ситуації XIX ст. — вихід у XX ст. Серпень 1914 p., початок Першої світової війни — ось кінцевий пункт прибуття культури Нового часу з її раціоналізмом і оптимізмом, вірою у необмежений прогрес і щирість людської натури.
Якою ж була культура XIX ст.? Ортега-і-Гасет вважав, що ця доба закоренила новизну в людській долі: "Споруджено новий кін для людського буття, новий під оглядом фізичним і суспільним. Три засади уможливили цей новий світ: ліберальна демократія, експериментальна наука та індустріалізм... XIX століття не винайшло жодної з них; вони походять із двох попередніх сторіч. Заслуга XIX століття не у винаході, а в практичному здійсненні".
В Європі відбулася модернізація, що почала поступово охоплювати й інші культурні регіони. Модернізація — нині поширений соціокультурний термін для опису складного комплексу змін, яких зазнають суспільства та культури на шляху від відсталості до прогресу. Вихідним пунктом тут слугує традиційний тип аграрного, селянського суспільства, а метою є сучасне ур-банізоване, індустріалізоване суспільство, де більшість населення заробляє на прожиток у містах і на підприємствах. Важливою складовою частиною модернізації вважається індустріалізація. "Жодна зміна людського життя з часів винаходу сільського господарства, металургії та міст неолітичної доби не мала таких глибоких наслідків, як індустріалізація", — писав англійський історик Е.Хобсбаум.
Індустріалізація, або промисловий переворот класичного зразка в середині XIX ст., став уже здійсненим фактом у більшості країн Європи та Північної Америки. Відбувся якісний стрибок у галузі техніки, яка стрімко рухалася вперед від парової машини Ватта (1784 p.) — до пароплава Фултона (1807 p.), пасажирської залізниці Стівенсона (1825 р.) та парового дирижабля Жифара (1852 p.), від двигуна внутрішнього згоряння Отто (1876 р.) — до автомобіля Даймлера і Бенца (1885 р.) та аероплана Аде (1890 p.), від фотографії Ньєпса (1826 р.) — до кінематографа братів О. та Л.Люм'єрів (1895 p.), від електричної батареї Вольта (1800 р.) — до генератора фон Сіменса (1867 p.), від телефону Райса (1861 р.) — до радіопередавача Марконі (1901 р.) та ін. За підрахунками П.Со-рокіна, XIX ст. дало людству відкриттів та винаходів майже у 8 разів більше, ніж усі попередні століття разом від VIII ст. до н.е., а саме — 8527.
Нова техніка з її швидкостями та засобами зв'язку викликала до життя нові способи подолання часу і простору. Вона дала змогу наблизити до себе будь-яку точку планети, інтенсивно освоювати нові території та різноманітну інформацію, у тому числі культури. Світ людини, залученої до європейської цивілізації, якісно перетворився.
Відбулися значні зміни і в поглядах людини на саму себе, зростали громадянська свідомість, особистісна самоповага. Цьому сприяли процеси у соціально-політичній царині. Війна за незалежність північно-американських колоній (1774—1776 pp.) вибила з ланцюга британської колоніальної імперії, найпотужнішої на той час, найважливіше кільце. Прийняття Декларації незалежності (4 липня 1776 р.) стало знаковою подією, продемонструвавши можливості боротьби за незалежність і права людини. Водночас вона засвідчила, що нова цивілізація вийшла за межі Європи, розпочалося формування світової культури як певної цілісності.
Ще однією вагомою всесвітньою подією було проголошення у революційній Франції Декларації прав людини та громадянина (26 серпня 1789 p.). Вона містила висхідні для подальшого поступу цивілізації політичні парадигми. Зокрема, зазначалось, що люди народжуються і залишаються вільними та рівними в правах. Серед прав людини фігурували право на власність, безпеку й опір гнобленню. Розпочалося формування громадянського суспільства, лібералізації політичної ідеології європейських держав, залучення до політичної боротьби широких кіл населення, модернізація політичного устрою.
Наприкінці XIX ст. більшість європейських держав уже мали конституції, в яких визначались громадянські права людей, а в багатьох країнах діяли законодавчі органи, що дотримувалися загального виборчого права.
Всебічна модернізація життя, висхідний технічний, економічний та соціально-політичний розвиток європейських країн сприяв поширенню ідеї суспільного прогресу, утвердженню оптимістичного світогляду. Історія людства бачилась як цілісний висхідний процес, на вершині якого перебували цивілізовані країни Заходу. Пріоритет західної, європейської культури не підлягав сумніву. Філософи й історики першої половини XIX ст. прагнули з'ясувати закономірності різних періодів світової історії, намагалися перекинути місток між минулим, сучасним і майбутнім, використати так звані об'єктивні закони історії для розбудови нового, "досконалого" суспільства.
Світоглядні уявлення європейської людини цієї доби формувалися під безпосереднім впливом принципу історизму, інтерес до історичних наук у першій половині століття надзвичайно зріс. Справді, коли впродовж життя одного покоління людей руйнуються монархи, виникають нові держави, повністю перекроюється політична мапа Європи, докорінно змінюється життя народів, люди на власному досвіді переконуються в тому, що суспільство безперервно розвивається. Чому виникають соціальні катаклізми? Чи очікують людство нові потрясіння, коли їх чекати? На всі ці питання шукали відповідь у працях істориків. Загальне захоплення історією було характерним для XIX ст., як і захоплення філософією для XVIII або природничими науками для XVII ст. Майже в усіх європейських країнах створювалися історичні товариства, засновувалися музеї, почали видаватися історичні журнали, формувалися національні школи істориків. Мабуть, найвагомішою з-поміж них була школа, яка склалася у Франції в добу Реставрації (О.Тьєррі, О.Міньє, Ф.Гізо). Зокрема, Опостен Тьєррі (1795—1856 pp.) вважав, що історична наука повинна бути не "біографією влади", а "біографією маси". "...Рух народних мас до свободи, — писав він, — здався би нам більш величнішим, ніж походи завойовників, а їх бідування зворушили б нас більше, ніж нещастя королів, позбавлених престолу".
У XIX ст. завершувався процес формування наукового світогляду європейськім людини, розпочатий у попередні століття. На ґрунті наукового світогляду створювалася нова культура, де експериментальна наука поступово захопила домінуючі позиції. Це виявилося вже на початку століття, коли наука остаточно посіла належне місце серед предметів викладання і стала незалежною від релігії та філософії.
Для розв'язання техніко-економічних завдань вимагався новий, дослідний підхід до явищ природи. Накопиченню природничих знань сприяли розвиток міжнародної торгівлі, дослідження й освоєння нових географічних регіонів. Картина природи ставала повнішою, вчені відкривали "ланцюжки", яких не вистачало в системі просторових і часових взаємозв'язках природи.
На перший план висувалися фізика і хімія, що вивчали взаємоперетворення і взаємозв'язок різних форм руху. Зокрема, розвивалися термодинаміка, електрофізика, електрохімія, хімічна атомістика. В геології утверджувався історичний погляд на земну кору, в біології — еволюційна теорія; виникали палеонтологія, ембріологія, генетика. З-поміж відомих наукових доробок природознавства XIX ст. вирізняються поляризація світла (Малюс, 1808 p.), атомна вага (Берцеліус, 1818 p.), електромагнетизм (Ерстед, 1819 p.), електричний опір (Ом, 1837 p.), електрична індукція (Фарадей, 1831 p.), клітинне ядро (Броун, 1831 p.), акустика (Доплер, 1842 p.), поділ клітин (Ремак, 1852 p.), теорія еволюції (Дарвін, 1859 p.), спектральний аналіз (Кірхгоф, 1859 p.), генетика (Мендель, 1865 p.), періодичний закон хімічних елементів (Менделєєв, 1869 p.), бактеріологія (Пастер, 1881 p.), електромагнітні хвилі (Герц, 1888 p.), електронна теорія (Лоренц, 1895 p.), електрон (Томсон, 1897 p.), хромосоми (Бовері, 1894 p.), радіоактивністть (П. і М.Кюрі, 1898 p.), квантова теорія (Планк, 1900 р.) тощо.
Незважаючи на переможний поступ науки і пов'язаного з нею позитивістського та прагматичного способу мислення, повної секуляризації європейської культури у XIX ст. не відбулося. Почала навіть формуватись нова релігійна атмосфера: почасти як реакція супроти атеїзму просвітницької та революційної доби, а почасти як наслідок припинення багатьох давніх форм релігійної дискримінації, поширення принципу релігійної терпимості. Релігія відроджувалась, що засвідчувало побожне завзяття мас, зміцнення церковної організації, великий масив теологічних праць, пожвавлення теологічних дискусій. Останньому сприяла глибока цікавість романтичної доби до екзотичних релігій, надто буддизму й індуїзму, а також поширення наукових знань.
Виклик релігійним догмам, який кинула наука, досяг кульмінації у великій суперечці з приводу твору англійського природознавця Чарлза Дарвіна (1809—1882 pp.) "Походження видів" (1859 р.) і пов'язаної з ним теорії еволюції. Християнські фундаменталісти, привчені буквально вірити істинам книги Буття, не бачили жодного способу змиритися з теорією, що природа та людство поволі розвивались упродовж мільйонів поколінь, а не були створені Господом за шість днів і шість ночей. Проте з часом головний масив християнства визнав еволюцію людини як частину Божої мети.
В дискусіях гартувалась богословська думка, вони сприяли модернізації релігії та церкви. Впродовж сторіччя чимало богословів здобули загальноєвропейський авторитет. До них належали берлінський професор-кальвініст Фрідріх Шлясрмахер (1768 — 1834 pp.), французький абат-радикал Фелісіте Ламене (1782—1854 pp.), баварський католик* Й.Ігнац фон Делінгер (1799—1890 pp.), навернений до римо-католицизму англіканець Джон Гентрі Ньюмен (1801 — 1890 pp.), що працював у Мюнхені.
Непересічний, глибоко філософський погляд на релігійну віру висловив датчанин Сарен К'єркегор (1813—1855 pp.), чиї праці зрозуміли лише через кілька десятиріч після його смерті. Твори К'єркегора ("Одне з двох", 1843 р.; "Страх і трепет", 1843 p.; "Уявлення про страх", 1844 p.; "Смертельна хвороба", 1849 р. та ін.) нищівно критикували раціоналізм. На думку вченого, істина — це суб'єктивність. Він сягає у ще не досліджені інтелектуальні царини, шукаючи у невдоволеності світом і відчаї витоки релігійної свідомості. Критикуючи різні спроби раціоналізації релігії, він вважав: "історія християнського світу — це історія витонченої зневаги до християнства".
Загалом у XIX ст. християнська віра пробуджувала сильні духовні почуття, і релігійне завзяття серед великих мас людей було не слабшим, ніж у попередньому сторіччі, а може, ще сильнішим, адже загальний рух до письменності зміцнив релігійну освіту, а протиріччя людського буття, що поглиблювались в індустріальну добу, лише навертали до християнства нових вірних.
У філософському спрямуванні розвиток європейської культури XIX ст., зокрема його першої половини, відбувався під знаком гегелівської філософії. Видатний німецький філософ Георг Віль-гельм Фрідріх Гегель (1770— 1831 pp.) зробив спробу систематизації всього змісту виробленої людством культури. Глибокий історизм мислення дав йому змогу простежити у межах своєї систе»-ми відомі реальні історичні зв'язки. Всю історію людства філософ розглянув як єдиний процес, де кожна доба займає своє особливе місце і спричиняє вплив на наступні епохи. Вже у ранніх творах він трактував іудаїзм, античність, християнство як закономірні ступені розвитку духу. В "Феноменології духу" (1807 р.) культура людства показана в 0 закономірному розвитку як поступове виявлення творчих сил "світового розуму". Свою епоху Гегель вважав перехідною до нової формації, що поступово визріває в надрах християнської культури і ґрунтується на буржуазних моральних і правових принципах. Вплив гегелівської філософії на громадську думку XIX ст. величезний. Розвинутий ним діалектичний метод став своєрідним резюме всієї попередньої історії людського пізнання, наукового та художньо-естетичного освоєння світу.
Показово, що своїм духовним батьком Гегель визнавав видатного німецького поета, мислителя, природознавця Йоганна-Вольф-ганга Гете (1749—1832 pp.). Чуттєво-поетичне сприйняття природи, притаманне багатьом творам поета, своєрідно відобразилося у філософській системі Гегеля. "Коли я оглядаюсь назад, на шлях, який я пройшов у духовному розвитку, — писав Гегель Гете 1825 p., — я бачу, що Ви вплетені в кожний крок цього шляху, і я б дозволив собі назвати себе одним із Ваших синів. Моє мислення отримало від Вас силу протистояти абстракції, а Ваші видання були тими маяками, по яких я направляв свій рух". Відомо, що Гегель мав великий вплив на систему художнього мислення Бальзака, Меріме та інших письменників і діячів культури XIX ст.
У культурному житті XIX ст. можна простежити два взаємопов'язаних процеси — розвиток національних культур і виникнення культурних феноменів, які мали інтегруюче регіональне, а іноді — світове значення, як, скажімо, філософія Гегеля. Розвиток національних культур був зумовлений зміцненням національних держав. У свою чергу створення регіональних літератур і мистецтв було покликане до життя подібністю соціально-економічних умов, світогляду, ідеології, поглибленням зв'язків між народами. Зростання міжнародного культурного обміну відбувалось завдяки стрімкому розвиткові світових економічних контактів, удосконаленню засобів комунікації. Саме в XIX ст. скликалися перші міжнародні конгреси, відкривалися перші міжнародні виставки, розширювалася кількість перекладних видань, зростала кількість людей, які вивчали іноземні мови. Література та мистецтво Європи проникають в країни Азії й Африки, поширюється й зворотний культурний вплив. Так, Гете створює "Західно-східний диван", стверджуючи тим самим новий поетичний стиль, а "Східні мотиви" В.Гюго відкрили добу романтизму у французькій поезії. Без "Східних поем" важко собі уявити творчість видатного англійського поета Д.Байрона. Орієнталістські сюжети були притаманні німецьким романтикам (Ф.ІІІлегель, В.Гауф, Ф.Рюккерт, фон П.-Галлермунд Август), вплинули на формування французького романтичного живопису (Ф.В.Є.Делакруа, Т.Шассеріо).
В другій половині XIX ст. європейський та північно-американський живопис зазнав впливу японського мистецтва, якому належала важлива роль у творчості Е.Мане, І.Ж.Дега, Е.Вістлера. Великий всесвітній обмін культурними цінностями, що мав місце і в попередні епохи, в XIX ст. розгорнувся з особливою силою. Проте зазначимо, що культура країн Європи, які випередили в науково-технічному відношенні Схід, була активнішою. В країнах Азії та Африки розпочався процес "європеїзації", і він мав суперечливі наслідки.


загрузка...