загрузка...
 
2. Основні художні течії: неокласицизм, романтизм, реалізм
Повернутись до змісту
Розвиток культури в Європі XIX ст. був пов'язаний із протиборством та послідовною зміною трьох художніх напрямів: класицизму, романтизму, реалізму.
На межі XVIII та XIX ст. в європейській культурі склався новий вид класицизму, який відрізнявся за змістом та ідейною спрямованістю від класицизму Н.Буало, П.Корнеля, Ж.Расіна, Н.Пуссена. Його часто називали неокласицизмом (нео — грец. neos — новий і лат. classicus — взірцевий) на відміну від класицизму XVIII ст. Мистецтво класицизму доби буржуазних революцій було вже виразно раціоналістичним. Воно передбачало існування чітких критеріїв величного та низького, прекрасного і потворного. В творчості класицистів кінця XVIII - початку XIX ст. переважали сюжети, які втілювали ідею про необхідність підкорення приватних індивідуальних інтересів окремих осіб інтересам держави, суспільства, політичного або релігійного руху. Класицизм XIX ст. не був однорідним явищем. Наприклад, у Франції він еволюціонував від революційного республіканського пафосу ранніх драм М.-Ж.Шеньє (1764- 1811 pp.) і живопису Ж.-Л.Давіда (1748- 1825 pp.) До консервативного академічного жанру в добу імперії та Реставрації. Розвивався новий класицизм в Італії, Іспанії, Скандинавських країнах. США, Росії. В останній він найяскравіше виявився в архітектурі першої третини XIX ст.
Найвизначнішим художнім досягненням нового класицизму стала творчість видатних німецьких поетів Й.-В.Гете та Й.К.-Ф.Шіл-лера, зокрема їхні твори, пов'язані з так званим періодом веймар-ського класицизму ("Розбійники", "Заколот Фієско", "Підступність та кохання" Й.К.Ф.Шіллера; "Римські елегії", "Егмонт" М.В.Гете). В цих творах відчутна орієнтація на високі ідеали античності, що сприяли формуванню гармонійної, вільної, гуманної особистості. Раціоналістична виразність образів та сюжету цих творів переплітається з тонким ліризмом.
Поступово класицизм перетворювався в офіційне академічне мистецтво, яке втрачало зв'язки з реальним життям. Залежність класицизму від офіційних естетичних канонів набувала гротескових форм. Це вбивало живу душу мистецтва — творче натхнення митця. Наприклад, давав скульпторам такі настанови: начальник відділення витончених мистецтв Міністерства внутрішніх справ Франції доби наполеонівської імперії: "Риси гарного обличчя є простими, правильними і якомога менш ускладненими. Обличчя, в якому лінія, що йде від лоба до кінчика носа, дуга брів та дуги, що описуються повіками очей, утворюють злам, має менше краси, ніж обличчя, в якому кожна з цих частин утворюється однією лінією; потворність посилюється зі збільшенням числа ліній. Тому завдання скульптора полягає в тому, щоб наблизити "натуру" до ідеального типу, досконалим зразком якого є профіль Аполлона Бельведерського або Антіноя".
1 лише наприкінці XIX ст. гармонійні та вишукані естетичні ідеали класичної традиції античності, Ренесансу, класицизму XVII — XVIII ст. знову привернул увагу митців. Зокрема, у 70 — 80-х роках німецькі "неоідеалісти" — живописці Х.Маре, А.Фейербах, скульптор А.Хільдебранд протиставили суперечностям та конфліктам життя норми "вічної краси". Поступово неокласицизм поширився в архітектурі, поезії, музиці, становлячи реакцію на ускладнену художню мову декадансу. Неокласиків відрізняли від інших митців підкреслена упорядкованість та прозорість стилю, благородство образів.
Проте панівною інтелектуальною та художньою течією в Європі першої третини XIX ст. був романтизм, який рішуче витіснив класицизм, виявивши себе у всіх європейських країнах і вплинувши на всі мистецькі жанри, зокрема на поезію, малярство і музику, а також на всі галузі гуманітарних наук.
Зародження романтизму ще у 70-х роках XVIII ст. було культурною реакцією на Просвітництво, вплив якого дедалі слабшав. Але романтизм стає масово привабливим у 20 —30-ті роки XIX ст., коли на авансцену культурного життя вийшло покоління, що сформувалось за доби революційних випробувань і наполеонівських війн, а після 1815 р. опинилось під мертвотним тягарем реакційних режимів. Це покоління переконалось на власному досвіді, що стан, в якому опинилось суспільство в добу вільної конкуренції, мало нагадував "царство розуму" з його ідеалами свободи, справедливості, рівності, про що мріяли філософи-про-світителі XVIII ст. Реальність історії виявилась непідвладною "розуму", повною таємниць і непередбаченостей. Зневіра в соціальний, промисловий, науковий прогрес принесла лише нові соціальні контрасти й антагонізми, призвела до духовного спустошення особистості, невіри в можливості людини загалом. Настрої безнадії, "світової скорботи" притаманні героям французьких письменників Франсуа Шатобріана (1768—1848 pp.), Альфреда Віктора Віньї (1797—1863 рр), Альфонса Ламартіна (1790—1869 pp.), ліричної поезії Генріха Гейне (1797 — 1856 pp.) та ін. Тема злого та страшного світу з його сліпою владою матеріальних цінностей, ірраціональністю людської долі, одноманітністю повсякденного життя пройшла крізь всю історію романтичної літератури XIX ст., найяскравіше втілившись у творах видатного англійського поета Джорджа Ноела Гордона Байрона (1788—1824 pp.), німецького письменника, композитора, художника Ернста Теодора Амадея Гофмана (1776—1822 pp.), американського письменника Едгара Аллана По (1809—1849 pp.), російського поета Михайла Лєрмонтова (1814—1841 pp.), автора поеми "Демон", яка стала геніальним символічним втіленням ідеї бунту особистості проти несправедливого, антилюдяного світового устрою.
Романтики заперечували все, що обстоювало Просвітництво. Просвітителі наголошували на силі розуму, романтиків вабило все ірраціональне, таємниче, надприродне, містичне, пристрасне. Забобони, страждання, божевілля, смерть — все, що відкидалось класицизмом як антиінтелектуальне та потворне, стало предметом художнього осмислення. Просвітителі наголошували на дедалі більшій владі людининад природою, романтиків надихала неприборкана могутність природи, їх приваблювала безлюдність пустель, самотність морів, велич гірських скель і водоспадів. Просвітителі понад усе цінували гармонію та стриманість, правила і канони, романтики кохалися в усьому, що кидало виклик панівним нормам "цивілізованого" суспільства, їх приваблювали фантастика, минулі історичні епохи, народні легенди, екзотичний побут, звичаї далеких країн. Просвітителі прагнули ствердити порядок в усьому, романтики звертались до динаміки внутрішнього духу, бодай хаотичного. Якщо ідеї просвітителів були нере-лігійними або ж відверто атеїстичними, романтики мали щиру побожну вдачу, навіть тоді, коли зневажали певні традиційні християнські обряди.
Водночас романтикам було властиве почуття необхідності радикального оновлення світу, усвідомлення причетності людини до потаємного багатства та безмежних можливостей світового буття. Ентузіазм, заснований на вірі у всемогутність вільного людського духу, пристрасна, всеохоплююча жадоба нового — одна з найхарактерніших рис романтичного світосприйняття. Глибокому розчаруванню в реальній дійності, в можливостях існуючої цивілізації полярно протиставлявся романтичний потяг до "нескінченного", до ідей абсолютних та універсальних. Романтики мріяли не про вдосконалення життя окремого індивіда, а про всесвітнє вирішення суперечностей буття. Розлад між ідеалом і дійсністю отримав у романтизмі надзвичайну гостроту та напруженість. Причому, в творчості, наприклад, поетів англійської "озерної школи" — У.Вордс-ворта, С.-Т.Колріджа, Т.Сауті переважала думка про панування в світі незрозумілих і загадкових сил, необхідність людини підкорятися долі, в творчості інших — Д.Байрона, М.Лермонтова переважали настрої боротьби та протесту проти світового зла.
Романтики відкривали читачеві глибину і красу духовного світу людини, безмежність виявів людської індивідуальності. Людина для них — малий всесвіт, мікрокосм. Прагнення до сильних та яскравих почуттів, потаємних рухів душі, інтуїтивного і підсвідомого — суттєві риси романтичного світогляду. Характерний для романтизму й захист свободи, суверенності та самоцінності особистості. Близький до романтиків німецький філософ Фрідріх Вільгельм Шел-лінг (1775— 1854 pp.) вважав, що саме в свободі полягає весь пафос земного, вся "гострота" життя. Апологія особистої свободи стала ніби самозахистом від безжалісного руху історії. Романтики були схильні розглядати свободу як розрив творчою особистістю соціальних пут, а сам романтизм спочатку виник як бунт проти догм та ідеологічних обмежень офіційного "класичного" мистецтва. Відчуженість творчої особистості від навколишнього консервативного середовища, а через це і від світу загалом — провідна світоглядно-естетична проблема, яку намагались розв'язати романтики. Не випадково, мабуть, "Меккою" європейського романтизму стала Франція, де можна було ковтнути свіжого революційного повітря ЗО —40-х років. Як і Голландія у XVII ст., Франція притягала емігрантів, усіх, хто тікав від реакції на батьківщині. Так, з Німеччини приїхали Генріх Гейне, з Польщі — Адам Міцкевич та Фридерик Францішек Шопен.
Романтики виявили глибокий інтерес до проблеми національного духу та національної культури, своєрідності різних історичних епох. Принципи історизму та народності мистецтва — одне з найважливіших досягнень естетики романтизму. Так, принцип історизму романтики цілісно реалізували у створеному ними жанрі історичного роману. Твори американського письменника Джеймса Фенімора Купера (1789—1851 pp.), англійця Вальтера Скотта (1771-1832 pp.), француза Віктора Гюго (1802-1885 pp.) становлять неперевершений здобуток світової літератури.
Об'єктом уваги західноєвропейських романтиків були й історія та фольклор України. Зокрема, величний і водночас глибоко трагічний образ гетьмана Мазепи створено в одноіменних поемах Д.Байрона та В.Гюго; в Паризькому художньому салоні 1827 p. була виставлена картина Буланже "Мазепа", яка отримала високу оцінку.
Безмежна різноманітність місцевих, епохальних, національно-історичних, персональних особливостей мала в очах романтиків певний філософський зміст: вона була виявленням багатства єдиного світового цілого — універсума.
В сфері естетики романтизм протиставив класичному "наслідуванню природи" творчу активність митця, його право на перетворення довкілля: художник створює свій особливий світ, прекрасніший і правдивий, а тому реальніший, ніж емпірична дійсність. Романтики вважали, що саме мистецтво становить потаємне єство, глибинний зміст і найвищу цінність світу. Вони пристрасно захищали право митця на творчу свободу, безмежну фантазію, відкидаючи нормативність в естетиці, регламентацію у мистецтві. Романтизм у цьому нагадує культуру бароко, яка теж виникла на ґрунті творчого переосмислення естетичних принципів іншої культури — Ренесансу. Зокрема, в творчості одного із засновників французького художнього романтизму XIX ст. Ежена Делакруа (1798—1863 pp.) відчутна близька спорідненість барочному стилю Рубенса, котрого він щиро шанував.
Романтичний стиль продовжував розвивати барочні особливості у вигляді стрімкого руху форм на полотні, виблиску фарб і виразних мазків пензля, "відкритої" форми, в якій контури слабко окреслені, ніби сягаючи у таємничу далечінь за межі полотна. Однак це не було поверненням до старого стилю, а радше вияв відчуження самого митця від реального життя. "Драма" барв на полотні підмінила собою драму, яка трапляється в житті. Або ж драму шукають у сценах, пов'язаних з бурхливою дією, скажімо, полювання на звірів, битви або екзотичні сцени з життя Північної Африки та Сходу (наприклад, "Алжирські жінки", "Здобуття хрестоносцями Єрусалиму", "Хіоська різня" Е.Делакруа). Романтичні образи притаманні деяким картинам Т.Шевченка, зокрема його "Марії" (акварель, 1840 р.) і "Катерині" (олія, 1842 p.).
Вагомим внеском у скарбницю світової художньої культури стало й активне звернення романтиків до народної творчості, використання сюжетів, образів, мови, притаманних народним пісням, баладам, епб*су. Саме внаслідок фольклору відбувалося збагачення національних літературних мов, посилювалась морально-виховна функція літератури. Зокрема, народна мораль і фольклорні сюжети становили духовні засади безсмертних казок датського письменника Ганса Крістіана Андерсена (1805—1875 pp.), де романтика поєднується з реалізмом, а лірика — з тонким гумором та іронією.
Народна творчість буа джерелом тем і образів для компо-зиторів-романтиків. Фольклорні музичні традиції притаманні ліричним пісням австрійського композитора Франца Шуберта (1797—1828 pp.) і німецького композитора Роберта Шуманна (1810—1856 pp.), оперним та симфонічним творам чеського композитора Бедржіха Сметани (1824—1884 pp.), фортеп'янній музиці польського композитора Фридерика Шопена (1810— 1849 pp.). В останнього картини народного побуту легко простежуються в мазурках, історичні сцени — в полонезах, народні перекази — в баладах. Сонати, етюди, ноктюрни Шопена відображають всю повноту і складність внутрішнього життя людини — від ліричних роздумів до буремної пристрасті. Зазначимо, що музика посідала особливе місце в мистецтві романтизму, адже, заперечуючи класичний раціоналізм, культ розуму в різних його виявах, романтики прагнули апелювати до людських почуттів, впливати на які, на їхню думку, можна найкраще саме за допомогою музики. Не випадково, що саме романтичні композитори XIX ст. становлять низку блискучих талантів, які сягають вершин світової музичної культури.
Крім уже названих, до цієї низки входять Йоган Брамс (1833 — 1897 pp.), Гектор Берліоз (1803-1869 pp.), Ференц Ліст (1811-1886 pp.), Фелікс Мендельсон (1803—1847 pp.), Антон Рубінштейн (1829-1894 pp.), Петро Чайковський (1840-1893 pp.), Ріхард Штраус (1864-1949 pp.), Клод Дебюссі (1862-1918 pp.), Сергій Рахманінов (1873—1943 pp.).
З романтичним стилем були пов'язані успіхи оперного жанру, де музика поєднувалась з історичною та літературною драмою. В XIX ст. розгорнулось творче суперництво трьох провідних центрів: французької опери на чолі з Шарлем Гуно (1818—1893 pp.), Жоржем Бізе (1838-1875 pp.), Жулем Масне (1842-1912 pp.); німецької опери, яка сягнула кульмінації в колосальній постаті Ріхарда Вагнера (1813 — 1883 pp.); італійської опери, чиї незрівнянні традиції утверджували Джузеппе Верді (1813-1901 pp.) і Джакомо Пуччіні (1858- 1924 pp.). Розцвів і жанр музичної комедії або оперети, зокрема в Парижі — Жака Офенбаха (1819-1880 pp.), Відні — Погана Штрауса (1825-1899 pp.) і Френца Легара (1870-1948 pp.).
Світоглядно-естетичні засади романтичного мистецтва мали певні внутрішні суперечності. Критичне ставлення до існуючих суспільних порядків, прагнення удосконалити світ, зробити його людянішим, передбачас не стільки заглибленість у фантастичний, ідеальний світ мрії, скільки реалістичне осмислення дійсності з метою пошуку практичних шляхів її видозміни. Тому поступово у творах багатьох романтиків виникали елементи нового реалістичного світовідчуття, дехто з видатних митців-романтиків переходив на позиції реалістичного методу зображення дійсності.
Хоча історія реалізму як художнього методу розпочалася ще в добу Відродження, відсутність чіткої естетичної програми тривалий час не давала йому змоги оформитися в окремий напрям культурного життя, і лише в другій половині XIX ст. він поступово завоював міцні позиції в літературі, образотворчому мистецтві, театрі, почасти в музиці. Сам термін "реалізм" входить у науковий обіг з 60-х років XIX ст., причому він розумівся лише як відображення дійсності й не відрізнявся від натуралізму. Лише поступово почав складатися погляд на реалізм (realis — суттєвий, дійсний) як на такий напрям художньої культури, що об'єктивно відображає дійсність, що пов'язана зі соціально-історичним підходом до зображення людських характерів та умов життя. В реалістичних творах людина виступає передусім як суспільна істота, дії котрої зумовлені конкретними умовами, тобто соціально детерміновані. Одне з провідних завдань реалізму — виявити типовий взаємозв'язок характерів і життєвих обставин. Герої реалістичних творів були не просто носіями певної пристрасті, як це притаманне, наприклад, героям класичного мистецтва, і не поодинокими романтичними бунтарями, а живими людьми, котрі діяли в реальних типових обставинах.
Реалізм виконував передусім критичну функцію стосовно існуючих суспільних порядків. Приблизно з 40-х років XIX ст. у європейській літературі оформився напрям критичного реалізму. Його представники намагалися довести, що існуючий соціальний устрій суперечить ідеалам дійсного гуманізму. Вони стверджували народні, демократичні духовні принципи та цінності. Провідним літературним жанром критичного реалізму став роман. Він дав змогу відтворити широку панораму суспільного життя, дослідити психологію героїв у різних життєвих ситуаціях. Для багатьох реалістів критичне ставлення до дійсності було засобом поширення революційних ідеалів соціального та національного звільнення. Зокрема, революційна героїка, пов'язана з глибоким реалізмом, притаманна поезії Т.Шевченка.
Реалізм становився поступово. Спочатку він був тісно пов'язаний з романтизмом. Показові щодо цього "Шагренева шкіра" французького письменника Оноре де Бальзака (1799—1850 pp.), "Пармський монастир" французького письменника Стендаля (справжнє ім'я та прізвище — Анрі-Марі Бейль; (1783—1842 pp.), романи англійського письменника Чарлза Діккенса (1812—1870 pp.). Водночас типово романтичні мотиви все більше трансформувалися в реалістичні, опираючись на соціальне дослідження ("Червоне і чорне" Ф.Стендаля, "Батько Горіо" та "Гобсек" О. де Бальзака та ін.). Складний шлях до реалізму пройшов славетний німецький поет Генріх Гейне (1797—1856 pp.). У його ліричній "Книзі пісень" змальовані почуття типово романтичного героя, який страждає від неподіленого кохання. Для з'ясування тонких нюансів любовного почуття поет широко використав співучі інтонації німецьких народних пісень. Не випадково на вірші Г.Гейне писали музику відомі композитори, зокрема Роберт Шуман, автор вокального циклу "Кохання поета". Драматизм XIX ст. Г.Гейне висловив словами: "Тріщина світу пройшла крізь моє серце". В збірці "Сучасні вірші" він ствердив реалізм у німецькій поезії, звертаючись до реальних соціальних проблем.
Життя людей праці було провідною темою творчості французьких митців Оноре Дом'є (1808— 1879 pp.) і Гюстава Курбе (1819 — 1877 pp.). Останній застосував термін "реалізм" до особливого напряму в малярстві. "Я... цілковитий реаліст, тобто щирий прихильник дійсної правди", — писав він. Образ "широкоплечих атлетів з народу" був головним мотивом творчості видатного американського поета Волта Вітмена (1819—1892 pp.), який вбачав поезію не лише в коханні, дружбі, природі, а й у машинах, механізмах, залізницях, промислових містах та ін. В.Вітмен мріяв про справжню рівність і свободу людей.
Найповніше принципи реалізму виявилися в творчості О.де Бальзака. Читач його творів мав змогу відкрити для себе всі хитросплетіння фінансових махінацій, структуру "ділового життя" Франції 40-х років XIX ст., або "шлях нагору" молодого честолюбця. Формулюючи ідею серії романів під загальною назвою "Людська комедія", О. де Бальзак зазначав: "Складаючи опис хиб та чеснот, збираючи найяскравіші вияви пристрастей, зображаючи характери, вибираючи головні події з життя суспільства..., мені, можливо, вдасться написати історію звичаїв".
Прагнення до вироблення реалістичного світогляду, притаманне європейській людині другої половини XIX ст., втілилось і у філософії. На хвилі наукової революції поширився позитивізм, який став одним з провідних напрямів філософської думки. Виникнення позитивізму пов'язане з творчістю французького мислителя Огюста Конта (1798—1857 pp.). Його філософія походить багато в чому від просвітницької традиції XVIII ст. Як і просвітники, О.Конт висловлював віру в безмежні можливості науки, виступає проти традиційної філософської метафізики. На його думку, наука не потребує жодної метафізичної надбудови. Проте він не заперечував існування теорії, яка б здійснювала синтез наукового знання і за якою можна було б зберегти назву "філософія". Але зводитись вона може лише до загальних висновків із природничих та суспільних наук. Проте ні наука, ні філософія не повинні висувати питання про причини явищ, а лише вивчати їх фактичний стан. О.Конт розвинув ідею французького мислителя та соціолога Клода Сен-Сімона (1760— 1825 pp.) про три стадії інтелектуальної еволюції людства. На першій, теологічній, усі явища пояснюються, виходячи з релігійних уявлень; друга, метафізична, пов'язана зі з'ясуванням сутностей, причин, тут домінує філософія; на третій стадії поширюється вже науковий світогляд, виникає можливість науково-раціоналістичної організації життя. Особливе місце при цьому О.Конт відводив соціології, яка, на його думку, повинна обґрунтовувати наукову політику, примиряти консервативні та революційні тенденції в суспільстві. Він сприймав соціологію як "позитивну мораль" людства, що своїми принципами повинна сприяти "єднанню умів" і встановленню суспільного порядку.
Водночас, наполягаючи на необхідності збереження інституцій духовної влади і запровадження своєрідної "наукової церкви", Конт, хоч це і парадоксально, обернув науку на об'єкт містичного культу. Тому один з критиків Конта англійський біо-лог-дарвініст Т.Г.Гекслі (1825— 1895 pp.) висловився, що контів позитивізм означав "католицизм мінус християнство".
Інший лідер позитивізму, англійський філософ і соціолог Герберт Спенсер (1820—1903 pp.), був засновником так званої органічної школи в соціології. Структуру суспільства, соціальні інституції він тлумачив за аналогією з живим організмом, де кожен орган виконує власну функцію. Основним законом соціального розвитку Г.Спенсер вважав закон виживання найпристосованіших спільнот. Революцію філософ сприймав як "хворобу" суспільного організму. Утилітаризм був притаманний його етико-естетичним поглядам і поширювався на культуру. Під останньою Г.Спенсер розумів "приготування до наповненого життя". Культура "містить у собі, по-перше, таку дисципліну і таке знання, які є необхідними для дійсної самопідтримки та утримання сім'ї... По-друге, всякий розвиток обдаровань, які сприяють утилізації людських насолод", — писав він.
Позитивізму належала значна роль у формуванні науково-світоглядних засад культури другої половини XIX ст. Філософія позитивізму набула поширення не лише серед природничників, а й серед письменників, архітекторів, художників тощо. Зокрема, на його ґрунті сформувався естетико-художній напрям, що дістав назву "натуралізм".



загрузка...