загрузка...
 
3. Архітектура, скульптура і малярство
Повернутись до змісту
Давню історію мають архітектурні традиції західноукраїнських земель. Вони складались упродовж віків на основі національної культури давніх слов'ян, культурного спілкування з іншими народами Східної та Західної Європи, а також мусульманського Сходу.
Про поселення на території Галицько-Волинської Русі можна скласти уявлення на основі матеріалів археологічних розкопок, які проводились у Володимирі-Волинському, Луцьку, Галичі, Звенигороде Пліснеську.
Окрасою Галицько-Волинської Русі було столичне місто Володимир, яке дістало назву від Володимира Великого. Оцінюючи стратегічне значення Володимира, хан Бурундай 1259 р. наказав не тільки спалити його стіни, а й розкопати оборонні вали.
Улюбленим містом Володимира Васильковича був Любомль. Тут він побудував кам'яну церкву св.Юрія, прикрасив її іконами, подарував срібний посуд, дорогоцінні тканини, дзвони "чудного гласу", богослужебні книги.
Величчю славився і Лучеськ — Луцьк, окрасою якого вважався князівський замок, що височів на острові між ріками Стир і Глушець. Давню і славну історію має м.Холм — серце Холмщи-ни і Підляшшя. Деякі дослідники вважають, що місто заснував 1237 р. князь Данило, який зробив Холм своєю столицею. Укріплення Холма, побудовані за особливою технологією, були такі міцні, що ординці не могли їх подолати.
Під час походу Володимира Великого на "ляхи" 981 р. вперше згадується Перемишль. Він слугував столицею Рюрикові та Володарю Ростиславичам, Володимиркові та Святославу Ігоревичу, мав велике торговельне значення.
З кінця IX ст. існувало м.Галич, яке вперше згадується в Києво-Печерському патерику в зв'язку з подіями 1098 р. Центр міста був розташований на високій горі й укріплювався двома рядами ровів і валів. Архітектурою вирізняється комплекс княжих палацових будівель, церква св.Пантелеймона, соборна церква Успения Пресвятої Богородиці та інші храми.
Початок історії Львова — міста, яке заснував Данило Романович і назвав на честь сина Лева, датується 1256 р.
Архітектурною домінантою багатьох давньоруських міст, як і міст середньовічної Європи, були замки і храми.
Руські літописи повідомляють, що після хрещення Русі Володимир Великий "повеле рубити церквы". Перші храми Київської Русі, очевидно, були дерев'яними. Такі дерев'яні храми споруджувались у Києві. З дерева було збудовано і храм на честь хрестителя Русі у заснованому ним Володимирі-Волинському.
Дерев'яні храми вирізнялися простотою композиції, не мали зовні пишних прикрас — відповідно до вчення християнської церкви про марність зовнішньої краси й істинність краси внутрішньої, душевної істинного християнина. Естетичний ефект досягався витонченістю зовнішніх обрисів храмів.
З часів Ярослава Мудрого в Україні розвивалась і мурована храмова архітектура.
З середини XII ст. почалася формуватися галицька архітектурна школа, характерна самостійним творчим напрямом.
Близькість Галича до країн Західної Європи зумовила освоєння певних художніх прийомів, сформованих там. Так, у типах споруд і в характері білокам'яного різьблення можна простежити вплив романської архітектури сусідніх країн — Угорщини, Польщі, Моравії. Ці впливи виявились і в застосуванні кольорових вітражів у інтер'єрах.
Вплив київської традиції позначився на архітектурі Володимира. Найзначнішою його архітектурною пам'яткою є Мстиславів, або Успенський собор (1160), який, за твердженням дослідників, нагадує Кирилівську церкву у Києві. Собор зберігся до нашого часу, хоч його первісний вигляд змінили численні перебудови. Галицький літопис повідомляв про цей храм: "В лето 6668 (1160) князь Мстислав Изяславич подписа святую церковь в Володимирі Волинском и украси ю дивно".
Повідомляв літопис і про зведену Данилом Галицьким у Холмі церкву Іоанна Златоустого, пошкоджену пожежею 1259 р. її склепіння, як зазначено в літописі, трималося на чотирьох стовпах, зверху прикрашених зображеннями людських голів. Самі склепіння покривали лазур'ю і золотими зірками. Вівтарні вікна мали "римські стекла" — вітражі. Помост храму відливали з міді й олова, портали дверей складали з білого галицького і зеленого холмського каменю і прикрашали різьбленням "хитреця" Авдія — холмського майстра.
Перша згадка про львівську церкву св.Миколая датується 1292 р. Вона постала під горою Будельницею на колишньому Волинському тракті. Припускають, що ця церква була родинною усипальницею князів.
Миколаївська церква не має прямих аналогів у давньоруському будівництві. В її об'ємно-плановому вирішенні багато спільного з українськими п'ятикамерними дерев'яними храмами. Це одна з неповторних і самобутніх архітектурних споруд на терені давньої Галичини.
За князя Лева Даниловича у Львові було споруджено й Онуф-ріївську церкву, яка внаслідок багатьох перебудов втратила первісний вигляд. До давньоруського періоду належить також П'ят-ницька церква, костьоли Іоанна Хрестителя та Марії Сніжної. На архітектурі двох останніх помітний вплив готики.
Поряд з культовою архітектурою у Галицько-Волинській Русі розвивалось і будівництво оборонних споруд. До наших днів збереглися залишки башт, стін, які були їх складовою частиною. Споруджувались і фортеці. Одна з найдавніших — Кременецька, зведена на неприступній горі з вапняка, яка досягає 1328 м над рівнем моря і домінує не лише над ущелиною, де розташоване місто, а й над усією гористою місцевістю. Руські літописи вперше згадують про неї під 1226 р. У 1240 р. Кременець обложили татари, проте взяти його не змогли. У 1261 р. князь Василько повинен був, згідно з умовами угоди з татарами, "разметать" фортецю. До наших часів збереглися лише залишки фортеці, побудованої на цьому місці в XVI ст.
Нерідко оборонну функцію виконували феодальні замки. Один з таких замків — Луцький, збудований князем Любартом-Дмитрієм між 1337 і 1383 pp. на пагорбі, майже повністю омивався річкою Малий Глушець. З південно» сторони, де пагорб не омивала річка, був проритий рів, і потрапити до замку можна було лише за допомогою підйомного моста. Цей замок мав назву Великого, або Верхнього. Дещо збоку від нього стоїть замок, який називався Малим. Це широка кам'яна будівля з товстими стінами і вежею поряд.
Понад шість століть налічує історія Олеського замку (нині — Бродівський район Львівської області). Уперше цей замок згадується в історичних джерелах 1327 р. Ця дата наводить на думку, що замок побудований одним із синів галицько-волинського князя Юрія Львовича — Андрієм або Левом. Як вважають, городище на узгір'ї серед боліт, на місці якого згодом постала фортеця-замок, було закладене втікачами з Пліснеська, розташованого за 10 км від Олеська. У 1241 р. на Пліснеськ напали загони Батия, знищили його, а населення, рятуючись, подалося в ці місця. Олеський замок, що стояв на межі Волині й Галичини, в середині XIV ст. опинився на кордоні Литви та Польщі. З цього приводу між державами точилася безперервна боротьба, однак майже півстоліття Олеська фортеця була неприступною для польських магнатів.
У XII ст. помітним явищем стала міграція українських майстрів на сусідні землі, де вони виконували різні замовлення. Збереглися відомості про перебування галицьких майстрів на теренах Володимиро-Суздальського князівства. На північно-руських землях вони брали участь у спорудженні храму Покрови-на-Нерлі під Володимиром-на-Клязьмі (1165), Дмитріївського Собору у Володимирі-Суздальському (1193—1197) та Георгіївського собору в Юр'єві-Польському (1230-1234).
Через посередництво Галича й Волині культурні впливи Русі поширювались і в країнах Центральної та Західної Європи.
Початки української скульптури губляться у глибині віків. З певністю можна стверджувати, що скульптура на українських землях існувала ще в дохристиянську добу. Скульптурними були зображення давніх язичницьких богів. У X ст. Володимир Великий встановив такі ідоли "на дворі теремному" в Києві у роки своєї першої релігійної реформи. Однак після запровадження християнства кругла скульптура не набула в Русі дальшого розвитку. Натомість достатньо поширеним став рельєф — форма, яка відповідала, з одного боку, східнохристиянській концепції декорування храмів, з іншого — віковим традиціям різьблення, які існували на руських землях.
Яскравим зразком скульптури Галицько-Волинської Русі є шиферний рельеф, ХНІ ст., який зображає св.Дмитрія. Нині він зберігається у Кам'янець-Подільському музеї.
Під час археологічних розкопок у с.Крилосі було виявлено рельєф, що колись прикрашав церкву Успення. Рельєф зображає дракона, з пащі якого виростає пишна гілка. Фігура дракона сповнена динаміки, він ніби летить у повітрі, мов загроза всюдисущому злу. Тло скульптурного рельефа глибоке, і в окремих частинах фігура дракона переходить у повний об'єм. Церква Успення збудована 1535 р. з матеріалу зруйнованого Успенського собору Ярослава Осмомисла, і фрагмент давнішого рельєфа потрапив у стіну оновленої будівлі.
Найхарактернішою скульптурною пам'яткою Галицько-Волинської Русі є оздоблення пишного романського порталу церкви с в. Пантелеймона в Галичі. Довкола порталу — ціла анфілада пілястрів і колонок, а вгорі на їх капітелях простягся характерний романський фріз з акантового листя.
Вирізнялось пишністю і скульптурне оздоблення собору в Холмі, проте до наших часів воно не збереглося. Судячи з опису, це була типова різьба романського стилю з різнокольорових мармурів — різьба багата, з орнаментальними та фігурними сюжетами, її творцем став "великий хитрець Авдій". Це перше ім'я майстра скульптури, якого знає історія українського мистецтва.
Яскраву сторінку у розвитку мистецтва західноукраїнських земель становить історія малярства, яке також сягає корінням найдавніших часів. Воно розвивалось у традиційних для Середньовіччя формах станкового (мініатюра, іконопис) і монументального (фрески) живопису.
Своєрідним видом малярського мистецтва було прикрашання рукописних книг мініатюрами (ініціалами, заставками та ін.). Проте вже з другої половини XI ст. простежується звернення митців до місцевої художньої традиції, реалій власного життя. У книгах XI ст. на мініатюрах можна побачити зображення не лише відомих руських князів, а й простих людей. Нерідко мініатюри зображають сцени сільської праці, розваг. У XII —XIII ст. виникли цикли сюжетів, які ілюструють історичні розповіді.
Особливе місце серед книжкового оздоблення доби Київської Русі посідають п'ять мініатюр так званого Кодексу Гертруди (або Трірської Псалтирі). Ці мініатюри виконано в другій половині XI ст. як доповнення до Псалтирі, що належала Гертруді — дружині князя Ізяслава. Нині ця пам'ятка зберігається у м.Чівідале у Північній Італії. Думки дослідників стосовно місця їх виконання не збігаються. Деякі вважають, що ці мініатюри виконані у Києві, інші — на Волині, в Луцьку або Володимирі, ще інші — в монастирі Якова у Регенсбурзі на Дунаї між 1078—1087 pp. Мініатюри Трірської Псалтирі цікаві тим, що вони містять портретні зображення руського князя Ярополка, його матері та дружини.
Високий рівень мистецтва мініатюри у Галицько-Волинській Русі засвідчує оздоблення Добрилового Євангелія (1164), Галицького Євангелія (початок ХШ ст.).
Станковий живопис Галицько-Волинської Русі широко представлений і творами іконопису, кращі зразки якого увійшли до скарбниці не лише українського, а й усього європейського мистецтва.
Зразками для руських іконописців слугували візантійські ікони. Водночас зазначимо, що вітчизняне іконописне мистецтво не просто наслідувало візантійські зразки. Відомо, що вже на межі XI —XII ст. сформувалась Київська іконописна школа. Виникли осередки іконописання і на західноукраїнських землях. Одним з них, на думку дослідників, був Спаський монастир поблизу Великих Мостів (Львівщина).
В іконописі, як і в інших видах давньоруського образотворчого мистецтва, відобразились провідні етичні й естетичні норми того часу. Майстри живопису виявляли глибокий інтерес до внутрішнього світу людини, намагаючись відтворити його засобами іконописання. Як "видимий образ невидимого світу" ікона водночас своєрідно тюв'язана з реаліями земного життя, його болями, стражданнями і радостями. З цього погляду цікаво простежити певну закономірність поширення іконописних сюжетів в ту чи іншу добу. Так, у XIII — XIV ст. найпопулярнішими стають образи святих заступників. Такою заступницею часто виступає Богородиця, зокрема знаменита Богородиця в Луцьку. Ця ікона, виявлена у 1962 p., нині зберігається у Державному музеї українського образотворчого мистецтва у Києві. Відомий дослідник українського іконопису Д.Степовик так визначає художню цінність цієї ікони: "Силою драматизму, особливо переданого через сумний вираз очей, вона не має собі рівних серед Богородичних образів цього типу". Сумний лик Марії вписано у багатокутник з дев'ятьма сторонами. Коричнево-червоний плащ-мафорій загинається зразу ж за ритмом кутів. За чіткістю рельєфу це зображення нагадує різьбу по дереву або карбування по металу. Одяг маленького Ісуса, зокрема сорочка, прикрашений вишитими квітами, що засвідчує проникнення народної орнаментики в мистецтво іконопису.
Поширеним у цей час стало й зображення Богородиці-Покрови. У Київському державному музеї українського образотворчого мистецтва зберігається "Покрова" ХНІ ст. з Галича. На відміну від інших ікон на цю тему, галицька Богородиця зображена з немовлям Ісусом на лоні, а дугоподібний покров над нею нагадує завісу, зображену на іконі в Константинопольському Влахернсько-му храмі. Очевидно, галицький іконописець був ознайомлений з візантійською пам'яткою, і це дало поштовх до створення власної іконографії Покрови, культ якої асоціювався з ідеєю захисту від зовнішніх ворогів.
Надзвичайно популярними були ікони св.Миколая, котрого здавна вшановували як покровителя і заступника всіх гнаних, сірих і убогих. Його зображали у золотавих або білих ризах як пастиря, котрий благословляє віруючих і проповідує слово Боже. В руках він зазвичай тримає Святе Письмо або Божественну Літургію.
Однією з тематичних ліній в іконописанні Галицько-Волинської Русі став образ святих мучеників і мучениць — Дмитрія, Фрола і Лавра, Бориса та Гліба. Однак, напевно, найпопулярнішим образом цієї трагічної й героїчної доби був образ воїна-захисника св.Юрія Змієборця. Відома пам'ятка XIV ст. — ікона "Юрій Змієборець" із с.Станилі поблизу Дрогобича.
На іконі зображено стрункого юнака на здибленому коні, у панцирі та кіноварно-червоноігу плащі. Списом у високо піднятій правій руці він вражає розпластаного крилатого дракона. Домінують три кольори: золоте тло, чорний кінь, червоні чобіт і плащ. Це традиційні барви для творення символічного змісту і декоративного ефекту. Лаконічна і строга композиція, стримані кольори на пригашеному вохристому тлі, чіткість силуету, суворе напруження на обличчі героя, динамізм сюжету — все це підносить зображення до рівня символу перемоги добра над злом, правди над кривдою.
Мистецтвознавці наголошують на тих рисах, які відрізняють руське іконописання від візантійського і засвідчують його самобутній розвиток. Зокрема, відхід від площинності та внесення в ікону легкої об'ємності, що досягнуто чітким окресленням на тлі лику, постаті, одягу. Це створює у глядача своєрідне розуміння співвідношення матеріального та духовного начал: святий образ матеріалізований і ніби наближений до глядача. В цьому — вияв філософського змісту ікони, віра в існування невидимого духовного світу поруч з реальним.
До наших днів майже не збереглося творів вітчизняного монументального фрескового живопису, хоча літературні джерела, матеріали археологічних розкопок дають підставу стверджувати, що у Галицько-Волинській Русі він також досягнув високого рівня. Так, літописці повідомляють, що у 1160 р. за дорученням Мстислава Ізяславовича був розписаний щойно споруджений собор у Володимирі-Волинському. В тому ж місті Володимир Василькович "списа святого Дмитрія всего", а в Любомлі "списа всі три олтаря і шия вся списана бысть".
Високий рівень монументального живопису часів Галицько-Волинської Русі засвідчує і те, що Xrv —XV ст. західноукраїнські майстри виконували монументальні розписи у Польші. Збереглись їхні розписи в Сандомирі (30-ті роки XIII ст.); Кракові — каплиця св.Хреста на Вавелі (1470 p.); костьолі у Вислиці (XIV ст.). Фрески Замкової капели у Любліні на замовлення короля Ягайла виконала група малярів, яку очолював майстер Андрій з Волині.
Єдиним пам'ятником, який дає уявлення про розвиток фрескового живопису на землях колишнього Галицько-Волинського князівства, є Вірменський собор у Львові. Саме тут під час реставрації, проведеної на початку XIX ст., було відкрито фрагменти фресок XIV —XV ст. Це, зокрема, зображення Іоанна Богослова з Прохором, Христа-Пантократора, а також портрет Акопа (Якова) з Кафи — ктитора, про якого згадують документи 1363 р.



загрузка...