загрузка...
 
2. Остаточна ліквідація царизмом автономного устрою Лівобережжя і Слобожанщини.
Повернутись до змісту
Гетьман К. Г. Розумовський (1750—1764 pp.).
Після смерті в 1734 р. гетьмана Данила Апостола цариця Анна Іванівна не дозволила обрати нового гетьмана. Україною стало керувати Правління гетьманського уряду. Але з воцарінням у 1741 р. Єлизавети Петрівни політика щодо України стала лояльнішою. У 1747 р. з'явилася царська грамота з дозволом обрати нового гетьмана.
У 1750 р. в Глухові під наглядом і керівництвом царського представника і міністра графа Гендрикова відбулася рада, на якій урочисто гетьманом було обрано брата фаворита цариці Кирила Григоровича Розумовського (1750—1764 pp.) Правління гетьманського уряду було ліквідовано, царських урядовців відкликано.
Новий гетьман народився в 1728 p., походив з сім'ї городового козака Г. Розума, з села Лемешів (тепер Козелецького повіту Чернігівської обл.), пас худобу в батьків і був звичайним сільським хлопцем. Коли виповнилося йому 15 років, його викликали до Петербурга, де він почав навчатися й виховуватися. До нього як наставника прикріпили ад'юнкта петербурзької Академії Григорія Теплова, який залишив «Записку про непорядки в Малоросії». Потім Розумовський побував у Німеччині, Франції, Італії, у 1743—1745 pp. навчався в університетах у Берліні, Кенігсберзі, Геттінгені й Страсбурзі. У 1744 р. удостоєний графського титулу. Після повернення до Петербурга в 1746 р. у 18 літ він був призначений президентом Петербурзької Академії наук. З волі цариці Кирило одружився з її племінницею Наришкіною.
Вихований при царському дворі в Петербурзі й за кордоном, Розумовський звик до розкішного й пишного життя столиці. Через це у тихому Глухові було йому нудно і він намагався надати йому характер маленького Петербурга. Там було споруджено ряд гарних будинків, зокрема будинок Генеральної канцелярії, прикрашений статуями, гетьманський палац з англійським парком та ін. Були кав'ярні, французькі пансіони для дітей старшин, влаштовувалися виступи італійської опери, бучні бенкети. Гетьман мріяв перенести свою резиденцію до Батурина над р. Сеймом, де планував відкрити університет. Але здійснити цього не вдалося через ліквідацію у 1764 р. гетьманства.
Хоча Розумовський перейнявся інтересами й звичаями столичного життя, він не забував і. України, любив українську мову, пісню, побут. Використовуючи зв'язки при царському дворі, він домігся, що справи України були передані з Сенату у віданнях Колегії закордонних справ, владі гетьмана було підпорядковано Київ і Запорізьку Січ. Намагався він відстояти й фінансову автономію України, але Це йому не вдалося. У 1754 р. царським указом гетьман був зобов'язаний подавати царському урядові відомості про прибутки й видатки українського державного скарбу. Того ж року були ліквідовані між Україною й Росією митні кордони і почалася між ними вільна торгівля.
Не зміг Розумовський домогтися і права вільних зносин з чужоземними державами. Україна мусила брати участь У війнах, що їх вела Російська імперія. Зокрема, значного
напруження сил України вимагала її вимушена участь у Семилітній війні (1756—1762). Посилення Пруссії, претензії її агресивно настроєного короля Фрідріха II на гегемонію в Європі викликали протидію інших держав. У 1756 р. почалася війна між Пруссією і коаліцією держав у складі Австрії, Франції і Росії, а потім Швеції та Саксонії. У складі російських військ у боях брали участь лівобережні й слобідські козацькі полки. У 1757 р. 1000 козаків-компанійців брали участь у бою під Егерсдорфом у Пруссії. У 1760 р. на фронт було відправлено ще 2 тис. козаків. Доводилося посилати також тисячі погонщиків з волами, багато з них померли у далеких походах.
Тоді ж було завершено реформу судової системи, почату ще за часів Данила Апостола. У 1743 р. було закінчено складання кодексу законів «Права, за якими судить ся малоросійський народ». Але царський уряд його не за твердив і в 1756 р. переслав на Україну Розумовському, який створив нову комісію для його перегляду, але й після цього кодекс не був затверджений. Однак у 1760 р. в Гетьманщині була проведена реформа судоустрою. До того часу в Українській козацькій державі діяли козацькі суди: Генеральний суд, полковий, сотенний і сільський (суд громади). За реформою 1760 р. замість цих козацьких судів заводилися нові, фактично станові шляхетські суди. Гетьманщина була поділена на 20 судових повітів, в кожному з яких засновувалися суд земський — для справ цивільних і суд підкоморський — для справ земельних. У кожному з полкових міст для розгляду карних справ створювалися гродські суди. Найвищою інстанцією був Генеральний суд. Усіх суддів обирала козацька старшина. Генеральна рада, яка відбулася у Глухові в 1763 p., затвердила реформу судової системи.
Старшина, ставши привілейованим станом, намагалася всіляко розширити й узаконити свої земельні володіння та закріпити свої права на працю селян і припинити їх переходи з одного в інше місце. Гетьман Розумовський ішов назустріч цим прагненням старшин. Він роздав їм багато земель, а універсалом 1760 р. утруднив переходи селян (для переходу селянин мав дістати письмовий дозвіл власника і залишити йому своє майно).
Розумовський намагався реформувати й українську армію. Заводили однакове озброєння для козаків (зброя — рушниця, шабля й спис), однакову уніформу (сині мундири з червоним коміром, білі штани, шапки різного кольору в різних полках), запроваджувалася муштра за західноєвропейським зразком. В усіх полках були влаштовані школи для навчання козацьких синів, де, крім загальної освіти, заводилася й військова освіта — «військові екзерциції».
Ліквідація гетьманства і полкового устрою. Друга Малоросійська колегія.
Катерина II, ставши у 1762 р. російською царицею, поставила метою уніфікувати систему управління по всій країні, скасувавши особливості, що були в Україні, Ліфляндії, Фінляндії, перетворити ці території на звичайні провінції Російської держави. Ці плани цариці чітко висловлені у її таємній інструкції генерал-прокуророві Сенату князеві В'яземському. «Малоросія, Ліфляндія і Фінляндія, — писала Катерина II, — є провінції, які правляться дарованими їм привілеями; порушити їх відразу було б дуже незручно, але не можна ж і вважати ці провінції за чужі й поводитися з ними як з чужими землями, це була б явна дурниця. Ці провінції так само, як і Смоленщину, треба легкими способами привести до того, щоб вони обрусіли й перестали дивитись, як вовки в лісі». При цьому Катерина писала, що треба, щоб не тільки гетьмана не стало, а щоб «сама назва гетьмана зникла, а не те, щоб якусь особу вибрали на цей уряд».
У 1764 р. Катерина II, скориставшись з того, що серед старшини поширилась агітація за те, щоб просити уряд зробити гетьманство спадковим у роді Розумовських і зберегти весь автономний устрій, викликала Розумовського до Петербурга і під загрозою кари за «зраду» змусила написати просьбу про увільнення його «от столь тяжелой и опасной должности», тобто від гетьманства. Гетьманство було ліквідовано. Розумовський дістав від цариці велику пенсію й чималі земельні володіння в Україні. У тому ж 1764 р. він дістав чин генерал-фельдмаршала. Жив як приватна особа, не втручався в політичне життя. В 1794 р. переїхав до Батурина. Помер 15 січня 1803 р. і похований в ним же збудованій невеликій Воскресенській церкві в Батурин!.
В Лівобережній Україні царський уряд створив Малоросійське генерал-губернаторство. Для управління Лівобережною Україною створено Малоросійську колегію, яка складалася з 4 російських і 4 українських членів. Президентом цієї колегії став малоросійський генерал-губернатор граф П. Румянцев, що одночасно був і «головним малоросійським командиром». У «Секретном наставлении» даному Румянцеву, Катерина II наказувала вести лінію н повну ліквідацію всіх залишків автономії в Україні, маючи при цьому «і вовчі зуби, й лисячий хвіст». Катерина писала, що Румянцев мусить «старатися викоренити серед українців фальшивий погляд на себе, як на народ, цілком відмінний від москалів».
Румянцев, відповідно до указу Сенату, організував у 1765—1769 pp. подушний перепис населення і опис географічного положення міст та сіл, кількості й майнового стану старшинських, монастирських, козацьких, селянських і міщанських господарств. Хоч цей генеральний (румянцевський) опис України, метою якого було після облікування населення й господарства збільшення податків і надходжень у царську казну, і не був через початок російсько-турецької війни повністю закінчений, його матеріали є багатющим джерелом для вивчення соціально-економічної історії XVIII ст.
Представники від України брали участь у роботі комісії по складанню нового уложення (збірника законів), скликаної Катериною II у Москві в 1767 p., оскільки Соборне уложення 1649 р. дуже застаріло. Від України було обрано 34 депутати: 11 — від шляхти (козацької старшини і поміщиків), 11 —від козацтва, 10 —від міщан, 2 — від Запоріжжя. Селяни-кріпаки не мали права брати участь у роботі комісії. Загальною вимогою депутатів від України було «підтвердження старовинних прав і вольностей», збереження самоврядування. Разом з тим у їх виступах відбилися прагнення різних класових груп. Шляхта намагалася законом закріпити за собою землі й повністю закріпачити селян, міщани — полегшити податки, послабити гніт старшини, поліпшити умови для занять ремеслом і торгівлею, козаки — зберегти свої права, залишитися вільними людьми. Наприкінці 1768 р., у зв'язку з початком російсько-турецької війни, комісія була розпущена без усяких наслідків.
У 1765 р. уряд ліквідував слобідські козацькі полки й замість них створив регулярні гусарські полки. Козаки й підпомічники офіційно стали називатися військовими обивателями. На землях Слобідської України була утворена Слобідсько-Українська губернія на чолі з царськими урядовцями.
У 1764 р. за розпорядженням уряду території ліквідованих тоді Нової Сербії, Слов'яносербії і Новослобідського полку, а також частину Миргородського і Полтавського полків включено в Новоросійську губернію (центр у м. Кременчуці), яка складалася з двох провінцій: Елизаветинської — на правому березі Дніпра і Катеринославської — на лівому. Провіяції поділялися на полки, що були одночасно і військовими та адміністративно-територіальними одиницями. Усі козаки, які жили тут, були перетворені на пікінерів.
У 1764 р. з утворенням Новоросійської губернії і заснуванням там військово-поселенських пікінерських полків туди було включено й частину лівобережних козаків, які втрачали свої козацькі права, ставали солдатами й прирівнювались до селян — військових поселенців.
На Лівобережжі у 1781 р. було скасовано поділ на полки і впроваджено новий адміністративний устрій. Пізніше (1886) була ліквідована і друга Малоросійська колегія. У 1781—1782 pp. Лівобережна Україна була поділена на три намісництва — Київське, Чернігівське й Новогород-Сіверське. Тоді ж утворені Харківське (1780) та Катеринославське (1783) намісництва. Скрізь була заведена єдина для всієї Російської імперії система адміністрації.
У 1782 р. вийшов указ царської Військової колегії про ліквідацію українських козацьких полків і створення замість них регулярних карабінерних полків за російським зразком. Старшини або залишалися на службі й діставали російські офіцерські чини, або увільнялися у відставку. Козаки ставали окремою групою (однією з найбільш привілейованих) державних селян. За наказом Катерини II з України до Петербурга вивезли козацькі військові прапори, печатки, гармати. Ці реліквії мали бути повернуті на Україну після Жовтневої революції в 1917 р. Але вони так і не були повернуті.
Таким чином, на кінець XVIII ст. царизм ліквідував устрій в Україні, знищивши залишки української державності. Українська козацька старшина була юридично урівняна з російськими дворянами і злилася з ними в одному пануючому стані, а основна маса селян була і фактично, і юридично закріпачена. Феодально-кріпосницький лад досяг свого апогею.


загрузка...