загрузка...
 
8. Західноукраїнські землі під владою Австрійської монархії.
Повернутись до змісту
Територія, населення і устрій.
У першій половині XIX ст., коли адміністративний східні й південні українські землі були возз'єднані в складі Російської держави, західноукраїнські землі перебували під владою Австрійської монархії. Східна Галичина, захоплена Австрією внаслідок першого поділу Польщі 1772 р. і населена в основному українцями, разом з Буковиною, що перейшла від Туреччини до Австрії в 1774 p., була об'єднана з Західною Галичиною, де переважали поляки, в «королівство Галичини і Лодомерії». Межею між українською і польською частинами Галичини була р. Сян. Адміністративно «королівство» поділялося на 19 округів (дистриктів), керували якими призначувані австрійським урядом окружні старости. До Східної Галичини належали 10 округів: Золочівський, Тернопільський, Чортківський, Жовківський, Львівський, Бережанський, Коломийський, Станіславський, Стрийський, Самбірський та частина Сяноцького і Перемишльського округів. Окремий округ становила Буковина з центром у м. Чернівцях, приєднана до Галичини в 1786 р.
Адміністрацію «королівства» очолював губернатор, якого призначав імператор і який резиденцією мав м. Львів. Щоб схилити на свій бік панівну верхівку, імператор дозволив обирати в Галичині становий сейм, у якому засідали представники магнатів, шляхти-і вищого духівництва. На місцях адміністративна й судово-поліційна влада належала поміщикам — власникам маєтків або їх управителям, наглядачам (мандаторам), що затверджувалися окружними старостами.
Містами управляли магістрати, до кожного з яких входили бургомістр, віце-бургомістр і радники. Всі вони також призначалися урядом.
У складі Австрійської монархії під владою Угорського королівства ще з XVII ст. перебувало Закарпаття. Закарпаття було включено до складу Братиславського (Пожонського) намісництва, становлячи 4 комітати (жупи): Березький, Мармароський, Угочанський та Ужанський. На чолі адміністрації в жупах стояли жупани.
Західноукраїнські землі (Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття) займали територію 70 тис. кв. км, на якій наприкінці XVIII — на початку XIX ст. проживало 3,5 млн. чол., в тому числі українців 2,4 млн. чол. (70 % всього населення), поляків 600 тис. чол., євреїв 300 тис. чол. За переписом 1843 р. в усьому «королівстві» — Галичині й Буковині — налічувалося 5 млн.чол., з них 2300 тис. українців, 2150 тис. поляків, 303 тис. євреїв, 130 тис. німців. Це становило 45% населення Австрії (без Угорщини). 80 % населення (4 млн. чол.) становили селяни.
Політика Австрійської монархії.
Австрійська монархія, у якій на 7—8 млн німців припадало 17 млн. ненімецького, слов'янського населення, на початку XIX ст. була однією з найвідсталіших феодальних держав Європи. На західноукраїнських землях вона проводила колоніальну політику. Спираючись на місцеву панівну верхівку, австрійська бюрократія надавала привілеї й переваги у Східній Галичині польським шляхтичам і магнатам, на Буковині — румунським, а в Закарпатті — угорським феодалам і з їх допомогою посилювала соціальне й національне гноблення українського народу. Австрійський абсолютизм намагався денаціоналізувати, онімечити, асимілювати західноукраїнське населення, розірвати його єдність з Наддніпрянською Україною, припинити розвиток української мови й культури. Разом з цим польські шляхтичі прагнули полонізувати українців Галичини, румунські феодали намагались румунізувати українське населення Буковини, а угорські поміщики проводили в Закарпатті політику мадяризації.
Стан економіки. Посилення гніту народних мас.
Австрійський абсолютизм, відображаючи інтереси феодалів, намагався зберегти непорушним феодально-кріпосницький лад і стримував буржуазний розвиток країни, але припинити його не міг. Розклад феодально-кріпосницької системи продовжувався, в її надрах виростав капіталістичний уклад, від мануфактурної стадії капіталістична промисловість поступово переходила до стадії фабричної індустрії.
Особливо реакційною була економічна політика австрійського уряду щодо західноукраїнських земель. Забезпечуючи необмежене панування феодалів і намагаючись перетворити західноукраїнські землі в ринок збуту й джерело сировини, в аграрно-сировинний придаток західних провінцій, уряд гальмував тут розвиток економіки і, передусім, промисловості. Якщо в західних (німецьких і чеських) провінціях з 20-х років XIX ст. промисловість переходила до фабричного виробництва з застосуванням машин і парових двигунів, то в західноукраїнських землях вона по-старому перебувала на стадії мануфактури й дрібного ремесла. У 1841 р. у Східній Галичині було всього 183 мануфактури, що становило 3,6 % загальної їх кількості в Австрії. Лише в 1843 р. в Галичині з'явилися перші дві парові машини, тоді як у всій країні уже їх було 231. Більшість мануфактур була власністю поміщиків і розміщувалася в селах. Міста Східної Галичини, яких у 1846 р. налічувалося 41, мали лише 50 промислових підприємств, у тому числі Львів — 34. Через це переважна частина міст мала аграрний характер, мало чим відрізнялася від сіл.
Лише 6 міст Галичини мали населення 10 тис. і більше чол. Зокрема це були Львів, природний центр Галичини, де на кінець 40-х років проживало 70 тис. чол., Броди (28 тис), Самбір (10 тис), Дрогобич (10 тис.) та ін.
У такому ж стані, як у Східній Галичині, перебувала промисловість у Закарпатті, а в Північній Буковині вона була ще більш відсталою.
Не витримуючи конкуренції з фабрично-заводською промисловістю західних провінцій, багато галузей західноукраїнського мануфактурного виробництва на кінець першої половини XIX ст. стали деградувати, занепадати (текстильна, шкіряна, залізорудна, ливарна, суконна та ін.).
Слабо розвинутою була торгівля, ввозилося в Галичину товарів на суму в десять раз більшу, ніж вивозилося.
Основною галуззю економіки залишалося сільське господарство, яке через існування кріпацтва теж перебувало в стані занепаду. Величезна кількість найкращих земель належала поміщикам, державі, церкві. У Східній Галичині, де було 3,5 тис. сіл, у 1844 р. панські (домінікальні — від -лат. dominicus — панський, поміщицький) землі становили майже половину всіх земель (47,1 %), селянські (рустикальні — від лат. rusticus — селянський) — 48,9 %,
вільні (міських громад, вільних селян, церковних парафій)— 4%. Якщо на одне селянське господарство в 1847—1849 pp. припадало 8,9 морга (морг — близько 0,7 га), то на один маєток (домінію) — 755 моргів. Помещики зменшували селянські наділи, відібравши в селян із 1787 по 1848 р. понад 1 млн. моргів землі. Внаслідок цього на середину XIX ст. більшість селян Східної Галичини мали наділи менше 10 моргів (5,6 га), менше прожиткового мінімуму селянської сім'ї.
У Північній Буковині, де налічувалося близько 280 сіл, в користуванні селян у 1847 р. було 41,9 % всіх земель. При цьому вони вважалися власністю поміщиків. Усі інші землі перебували в руках поміщиків, церкви, держави. Безперервно зростали поміщицькі володіння в Закарпатті, де налічувалося 666 сіл. Уже в 1780—1790 pp. там на один селянський двір припадало всього 3,6 гольда (2 га) орної землі, а в 40-х роках XIX ст. у окремих комітетах 45—50 % селянських господарств були взагалі безземельними.
Одночасно зі зменшенням селянських наділів збільшувалися повинності, що їх виконували селяни,— панщина, данини, чинші на користь поміщиків і повинності на користь держави. Так, у Східній Галичині кількість усіх селянських повинностей становила 84,7 % чистого доходу селянського господарства. Дуже тяжкою для селян була рекрутська повинність. Служба у цісарському війську тривала 14 років, при цьому лише галицьких солдатів служило, як правило, не менше 80 тис. чол., а в час наполеонівських воєн Галичина поставила до армії 100 тис. рекрутів.
Жорстока кріпосницька експлуатація поєднувалася з небаченими насильствами й сваволею поміщиків та адміністрації маєтків. Вони могли забирати в селян землю, ув'язнювати, заковувати в кайдани, бити селян. Прогресуюче малоземелля селян, рутинна техніка, відсталі форми господарювання, тяжкий кріпосницький гніт вели до деградації селянських господарств, до злиднів, голоду й вимирання селян, особливо в час стихійних лих. Як писав І. Франко, в неврожайні роки в краю вибухав голод, люди жили кропивою, гірчицею та корою, цілими громадами тікали на Поділля, в Бессарабію і бог знає куди, а бувало й таке, що їли трупи померлих людей.
Антикріпосницька боротьба селянства.
Селяни — основна маса західноукраїнського населення — різко протестували проти кріпосницького гноблення. Вони домагалися повернення захоплених поміщиками земель, зменшення панщини та інших повинностей, обмеження влади й сваволі феодалів і, нарешті, повного звільнення від кріпацтва, відібрання в поміщиків земель та їх розподілу.
Маючи спільних класових ворогів — польських, українських полонізованих, румунських і угорських феодалів, австрійський абсолютизм, західноукраїнське селянство вело боротьбу єдиним фронтом із польськими, румунськими й угорськими селянами й підтримувало зв'язки з селянами Наддніпрянської України, передусім Правобережжя. Як і боротьба селян інших українських земель, селянська боротьба в Східній Галичині, Північній Буковині і Закарпатті залишалася стихійною, неорганізованою, роздробленою, неосвітленою політичною свідомістю, мала локальний характер. Більшість селян не усвідомлювала своїх класових інтересів, ще вірила в «доброго цісаря», сподівалася, що він захистить селян від гноблення поміщиків.
Антикріпосницька боротьба селян виливалася в різні форми: скарги селян на поміщиків у державні установи, спори громад із домініями (маєтками), втечі від поміщиків, потрави панських посівів і лук, підпали поміщицьких маєтків, розправи над маєтковою адміністрацією і сільською старшиною, відмову від виконання повинностей і сплачування державних податків, діяльність опришків-ських загонів у Прикарпатті, масові хвилювання й повстання.
Серед опришківських загонів, які нападали на поміщиків, купців і сільських багатіїв, одним із найбільш активних у 20-х роках був загін Мирона Штоли (Штолкжа), який діяв у районі Косова, Вижниці і Кутів. У 1829 р. Штола був схоплений і в 1830 р. разом зі своїми побратимами Козиком і Циганом скараний у Вижниці.
У Східній Галичині активними були виступи селян громади с. Якубової Волі Самбірського округу у 1819 p., Koмарнівського ключа (володіння) графа А. Лянцкоронского (теж Самбірського округу) в 1817—1822 pp., маєтку Сколе (Стрийського округу) графа О. Потоцького, що складався з містечка Сколе і 26 сіл, в 1824 —1824 pp., в Чортківському округу в 1838 р. та ін. Як правило, селяни відмовлялися виконувати повинності на поміщиків, переставали їм коритися, чинили збройний опір адміністрації маєтків і представникам державної влади, знищували їх, громили поміщицькі маєтки, вступали в збройні сутички з загонами солдатів, що їх посилали власті для придушення виступів.
На Буковині одним із найбільш значних був виступ селян у Русько-Кимполунзькому окрузі в 1843—1844 pp.,
очолений Лукяном Кобилицею (1812—1851), уродженцем с. Путилова (тепер селище міського типу Путила Чернівецької області), вихідцем з сім'ї кріпака. Оскільки протягом ряду років скарги селян на здирства і утиски поміщиків, з якими вони зверталися в державні установи, залишалися без наслідків, у 1843 р. селяни 22 громад відмовилися відбувати панщину й інші повинності, стали громити маєтки, оголосили ліси й пасовиська своєю власністю й зажадали переведення їх у розряд державних селян. У березні 1844 р. повстання було придушено трьома ротами солдатів; близько 240 арештованих учасників повстання побито киями і різками. «Били людей, так били, що коло лавки кров людську пси хлебтали», — згадували очевидці.
На Закарпатті протягом першої половини XIX ст. історики облікували близько 15 селянських виступів. Сильними були «холерні бунти» 1831 р., в час яких особливо активно виступали селяни Ужанської і Березької жуп. Вони громили поміщицькі маєтки, вбивали поміщиків і їх прислужників. Значним було також повстання селян 44 сіл Нижньоверецького ключа Мукачево-Чинадіївської домінії 1836 р.
Неврожай 1845 р. і голод, що за ним наступив, загострив відносини між поміщиками й селянами Галичини. Це загострення збіглося, з польським національно-визвольним повстанням проти австрійського панування, яке почалося 18 лютого 1846 р. в Кракові, Тарнівському та інших округах Галичини. Оскільки польські демократи, висуваючи лозунг відродження Польщі в межах 1772 p., зберігали поміщицьке землеволодіння І не вирішували питання про наділення безземельних селян і батраків землею, ні польські, ні українські селяни не підтримували повстанців.
18 лютого 1846 p., одночасно з національно-визвольним, піднялося й селянське повстання, яке поширилося на ряд округів Західної Галичини. У ньому брали участь в основному польські селяни, які, виступаючи проти всіх поміщиків-феодалів, експлуататорів, громили і шляхтичів — учасників національно-визвольного повстання.
Українські селяни Східної Галичини, вважаючи, що відродження Польщі означало б відновлення старого польсько-шляхетського гноблення, як і польське селянство, не підтримали шляхетських повстанців і в багатьох селах, особливо в Сяноцькому і Самбірському округах (зокрема в маєтку Великої Горожанки), почали нападати на панські двори, громити їх, виловлювати шляхтичів-повстанців, відмовлялися виконувати панщину. Протягом лютого — березня 1846 р. селяни Східної Галичини вбили 9 шляхтичів і знищили понад 57 поміщицьких дворів. Не менш як у 150 селах відмовлення селян від виконання феодальних повинностей набуло великої гостроти.
Антифеодальна боротьба селянства розхитувала феодально-кріпосницьку систему й змушувала уряд іти на поступки, а потім і ліквідувати кріпацтво.
Суспільно-політичний рух.
З розвитком, хоч і повільним, капіталістичних відносин і зростанням чисельності інтелігенції, під впливом кріпосницької боротьби селянства, суспільно-політичного руху в Наддніпрянській Україні, серед слов'янських народів — чехів, сербів, словаків, поляків, а також під впливом передових, революційних ідей, які йшли з Західної Європи, на західноукраїнських землях розгортався суспільно-політичний рух. Він був спрямований проти кріпосництва, абсолютизму, за вільний національний розвиток західноукраїнського населення, за його єдність з усім українським народом, за зміцнення зв'язків зі слов'янськими народами.
Найбільш інтенсивно суспільно-політичний рух розвивався в Галичині. У 30--40-Х роках там, насамперед, активізувався польський національно-визвольний рух, в якому брали участь, поряд з шляхтичами, також представники буржуазії, нижчого духівництва, ремісники, військовослужбовці, студенти, учні, діти селян. У польських таємних організаціях і гуртках («Союз друзів народу», «Співдружність польського народу», «Союз вільних галичан», «Союз синів вітчизни» та ін.), які діяли у Львові, Самборі, Перемишлі, Тернополі та в інших місцях, брали участь і українці, особливо представники українського студентства.
Серед українців — учасників польського визвольного руху своїми революційними настроями, своєю антишляхетською агітаційною роботою серед українських селян і своїми написаними українською мовою антикріпосницькими піснями, що містили заклики до повстання, відзначалися Каспер Ценглевич і Михайло Попель, які керували Самарським польським таємним гуртком. Попель так описував гірку долю кріпаків:
Пани в пута нас вбивают
І волочут у свіх ніг,
пани в ярма нас впрігают
і прогнівався вже біг.
Звідки ж панок має мати
Тото право за собов.
На панщину виганяти,
Нашу пити, нашу кров?
У польському визвольному русі переважали шляхетсько-буржуазні демократи. Але поряд з ними були й радикальні діяч, найвидатнішими з яких були Едвард Дембровський і Юліан Госляр, що на початку 40-х років вели революційну агітацію серед українських селян (на Самбірщині), закликаючи до повстання проти шляхти й абсолютизму, до революційного розв'язання аграрного питання, висловлювалися за союз польського, українського та інших гноблених народів.
Український національний рух. «Руська трійця».
Одночасно з польським розвивався й український національний рух. У 30-х роках у Львові, серед прогресивно настроєних українських студентів духовної семінарії і Львівського університету склався гурток, ,який за те, що його засновники Маркіян Шашкевич (1811—1843), Іван Вагилевич (1811—1866) і Яків Головацький (1814—1888) розмовляли в університеті й семінарії українською («руською») мовою, був прозваний реакційними студентами «Руською трійцею». Ця назва й закріпилася за гуртком. До цього гуртка, крім засновників, входили Г. Ількевич, М. Кульчицький, М. Устиянович та ін.
Члени гуртка вивчали рідну мову, літературу, етнографію, історію, життя народу, слов'янські літератури й вважали необхідним підняти народ з темряви, освічувати його, розвивати його національну свідомість, мову, культуру. Виступаючи проти тих, хто відмовлявся від рідної української мови, вважаючи її «хлопською», Шашкевич у вірші «Руська мова» писав:
Руська мати нас родила,
Чому ж мова їй немила?
Руська мати нас повила,
Чом ся нею встидати маєм?
Руська мати нас любила;
Чом чужую полюбляєм?..
Найбільш значною заслугою Шашкевича, Вагилевича й Головацького було видання в 1837 р. у Будапешті збірки «Русалка Дністровая», яка, за влучним висловлюванням академіка О. Білецького, є «перша заявка народу Західної України про своє існування, про свою національну гідність». У цій збірці були опубліковані українські народні думи, історичні пісні (про Довбуша, опришків, Морозенка, Коновченка та ін.), обрядові пісні-колядки, веснянки (га-гілки), весільні пісні (ладкання), жіночі пісні, колискові, оригінальні поезії і прозові твори Шашкевича, Вагилевича і Головацького, переклади сербських народних пісень, уривки давніх рукописів та ін.
Усім своїм змістом, живою народною мовою «Русалка Дністровая» пробуджувала любов до рідної культури й землі, піднімала національну самосвідомість західноукраїнського населення, почуття його єдності з усім українським народом і непорушного братерства з іншими слов'янськими народами. Вона оспівувала героїчну визвольну боротьбу народу проти іноземних поневолювачів, кликала до протесту проти кріпосницького й національного гноблення, виховувала гаряче співчуття до тяжко експлуатованих мас.
У 40-і роки український національний рух у Східній Галичині продовжував розвиватись. У 1846—1847 pp. брати Іван та Яків Толовацькі видали дві книжки альманаху «Вінок русинам на обжинки». Важливе значення мала публіцистична стаття Якова Головацького «Становище русинів у Галичині», опублікована під псевдонімом Гаврило Русин у лейпцігському журналі «Щорічник із слов'янської літератури, мистецтва і науки» в 1846 р. У ній автор засуджував феодально-кріпосницький абсолютистський режим в Австрійській монархії і ратував за поліпшення становища народних мас. Висувалися вимоги скасування панщини або заміни її чиншем і зменшення завдяки цьому залежності селян від гніту поміщиків, поліпшення становища працюючих у мануфактурній промисловості й торгівлі, піднесення культури шляхом поширення загальнокорисних знань рідною мовою, запровадження шкільного навчання рідною мовою, викладання й дослідження української мови у вищій школі, розвитку літератури. У названій статті Я- Головацький фактично вперше сформулював і проголосив соціально-економічні і політичні програмні вимоги українського національно-визвольного руху у Східній Галичині.
Отже, як польські, так і українські прогресивні громадські діячі були настроєні проти австрійського абсолютизму, проти його колоніальної політики, співчували гнобленим народним масам, картали кріпосництво, збирали й публікували пам'ятки народної творчості.
Революція1848—1849 pp. і участь у ній трудящих західноукраїнських земель.
середину XIX ст. в ряді країн Європи наростав революційний рух, спрямований проти феодальних відносин і абсолютних монархій. 24 лютого 1848 р. спалахнуло повстання в Парижі, король Луї-Філіпп був скинутий з трону, Франція стала республікою. Швидко революція перекинулась і в Австрійську монархію. 13 березня почалося повстання у Відні, 15 березня — у Будапешті. Уряд Меттерніха було повалено, імператор Фердінанд змушений був проголосити конституцію, пообіцяти буржуазно-демократичні свободи й дозволити створювати національну гвардію. В Будапешті виник окремий угорський уряд.
Звістки про революцію у Відні й Будапешті уже 18 березня донеслися до Галичини, Буковини та Закарпаття. Революційні події дістали цілковите схвалення й бурхливу підтримку широких кіл місцевого населення — поляків, українців, румун, угорців, німців. У Львові, Чернівцях, Ужгороді відбулися масові народні демонстрації. Незабаром були звільнені політичні в'язні, в багатьох місцях почалося формування національної гвардії, а у Львові сформований також студентський (академічний) легіон.
Велике збудження революція викликала серед селянства. З'явилася пряма загроза масового селянського повстання. Щоб йому запобігти, Фердінанд 17 квітня 1848 р. підписав патент (указ) про скасування в Галичині з 15 травня 1848 р. «всіх панщинних робіт і підданських данин» «за винагороду в майбутньому за рахунок держави». Отже, величезна активність галицьких селян змусила австрійський уряд скасувати в Галичині панщину на п'ять місяців раніше, ніж у цілому в Австрії (закон про ліквідацію панщини в Австрії був затверджений імператором 7 вересня 1848 p.).
Під натиском масових селянських рухів на Буковині, що охопили край навесні і влітку 1848 p., австрійський уряд 9 серпня 1848 р. поширив дію указу від 17 квітня про скасування панщини в Галичині на Буковину, починаючи з 1 липня. На Закарпатті ще 27 березня 1848 р. було оголошено закон угорського сейму від 18 березня 1848 р. про скасування кріпацтва та феодальних повинностей.
Хоч пізніше скасування кріпацтва в західноукраїнських землях було проведено за рахунок селян на користь поміщиків, цей акт мав позитивне значення, бо він відкривав шлях до більш швидкого буржуазного розвитку.
Революція викликала, крім загострення соціальних суперечностей, і пожвавлення національно-визвольних рухів. Українські трудящі брали участь у революційних подіях спільно з поляками й представниками інших народів. Говорячи про виступи у Львові в березні 1848 p., І. Франко писав: «В однім таборі був увесь народ без різниці станів і віросповідань, скуплений під гаслом: свобода, рівність і братерство, а в другім були креатури Меттерніха, або, як тоді говорено: реакція, бюрократія та камарилья». Але польські, румунські, угорські поміщики й буржуазія, займаючи великодержавні позиції, не визнавали українського народу за окремий народ і ігнорували його національні інтереси.
На таких, зокрема, великодержавних позиціях стояли лідери польської Центральної ради народової, створеної з дозволу галицького губернатора Стадіона 13 квітня 1848 р. у Львові. Ставши керівним органом польського національно-визвольного руху в Галичині, Рада народова виступила за відновлення Польщі в межах 1772 р. у формі польської автономної провінції у складі Австрії з включенням до неї Правобережної й Західної України, чим відштовхнула від себе українське населення і підривала єдність революційних дій.
Українська інтелігенція й уніатське духівництво для керівництва політичним і національним рухом українського населення 2 травня 1848 р.у Львові, за згодою губернатора, створили політичну організацію — Головну руську раду, яка складалася з 30 постійних членів. її головою став уніатський єпископ Г. Яхимович, один із заступників — юрист І. Борисикевйч.
15 травня 1848 р. Головна руська рада почала видавати свою газету — «Зорю Галицьку», що була першою у Львові газетою українською мовою. Вона виходила один раз на тиждень по вівторках. У першому номері від 15 травня була опублікована відозва Головної руської ради. У ній уперше в Галичині було заявлено, що українці Галичини й Наддніпрянської України — це один-єдиний народ. «Ми, русини галицькі, — говорилося у відозві, — належимо до великого руського народу, котрий одним говорить язиком і 15 мільйонів виносить, з котрого півтретя мільйона землю Галицьку замешкує».
Головна руська рада проголосила символом українського народу галицький герб — золотого лева на блакитному тлі, а звідси й прапор жовто-блакитний. Але серед галичан поширений був і блакитно-жовтий прапор.
Головна руська рада висунула помірковані вимоги, які стосувалися захисту наданих конституцією політичних свобод і задоволення культурно-національних запитів українського населення. Вона вимагала ввести в школах Східної Галичини навчання українською мовою, закони і урядові розпорядження публікувати і українською мовою, дозволити українцям займати всі державні посади, уніатське духівництво зрівняти в правах із католицьким, всі урядові чиновники, призначувані в Східну Галичину, повинні знати українську мову, Західну (польську) і Східну (українську) Галичину поділити на дві окремі адміністративні одиниці.
Отже, висуваючи в цілому прогресивні вимоги, Головна руська рада не зачіпала корінних соціально-економічних питань, від розв'язання яких залежало життя народних мас і, передусім, питання про панщину й феодальне землеволодіння. Вона також висловлювала свою повну вірнопідданість австрійській монархії і ставила за мету «зберегти спокій, згоду й порядок у краї».
Як філії Головної руської ради, влітку 1848 р. були створені 12 окружних та 50 деканальних і сільських руських рад, що розгорнули широку громадсько-політичну і культурно-освітню роботу.
Спрямовуючи свою увагу головним чином на національно-культурні питання, Головна руська рада скликала у жовтні 1848 р. у Львові перший з'їзд діячів науки й культури — Собор руських учених, на який зібралося 119 вчених, письменників, учителів, журналістів, юристів та т. Ініціатором і натхненником з'їзду був поет, «соловей карпатський» М. Устиянович. З'їзд вирішив заснувати на західноукраїнських землях господарське й історичне товариства, відкрити окружні народні читальні, видати популярний підручник з історії України, налагодити охорону пам'яток історії й культури. На з'їзді було створено «Галицько-Руську матицю» — товариство для видання й розповсюдження дешевих книг, для організації освіти народу. У 1849 р. Головна руська рада відкрила у Львові Народний дім з українською бібліотекою, музеєм, книжковою крамницею і народним клубом.
Наприкінці 1848 р. з дозволу цісаря у Львівському університеті було відкрито кафедру української мови й літератури, на якій з січня 1849 р. почав викладацьку роботу Яків Ґоловацький.
Із метою підпорядкування українського національно-визвольного руху своєму впливові польські шляхетсько-буржуазні кола, очолювані Радою народовою, 23 травня 1848 р. у Львові створили з полонізованих нащадків українських магнатів і української буржуазної інтелігенції пропольську організацію «Руський собор», що мав протистояти Головній руській раді. Керівними діячами «Руського собору» були князь Л. Сапєга, польський політичний діяч українського походження К. Ценглевич та ін. Редактором газети цієї організації «Дневник руський» був колишній член «Руської трійці» І. Вагилевич. Оскільки Руський собор» закликав до співробітництва з Австрійською монархією, засуджував антипоміщицькі виступи селян, не визнавав існування українського народу, вважаючи його частиною народу польського, протидіяв поділу Галичини на дві адміністративні одиниці, він не користувався впливом серед українського населення.
Діячі польського шляхетсько-буржуазного руху, зокрема з «Національної ради» («Rada narodowa»),' різко виступали проти українського національного руху й створення Головної руської ради. Так. Й. Ступінський та І. Цибульський у своїх статтях твердили, що галицькі українці — не українці, а галузка польського народу, а українська мова — лише діалект польської. На захист національних прагнень українського народу виступив Василь Іванович Подолинський (1815—1876) — учасник революційного підпілля, видатний громадсько-політичний діяч. Влітку 1848 року він написав працю «Слово перестороги» («Slowo pzzestrogi»), того ж року видану брошурою польською мовою в м. Сяноку. Полемізуючи з польськими публіцистами, Подолинський передусім Доводить, що український народ — окремий народ, а галицькі українці — це корінне населення краю. «Нащо ж то здалося, — писав він,— заперечувати ім'я і мову українців, коли в історії й українських серцях записано, що наші прадіди називалися українцями і говорили по-українському, і я запевняю, що й правнуки наші залишаться українцями. Українського імені й української мови не змінить ніхто...» Автор вважає цілком природним прагнення українців до соціального й національного визволення. «Так, ми українці, — говорив він – віримо твердо у воскресіння вільної, незалежної України, скоріш чи пізніш...»
Подолинський був гарячим патріотом України, але водночас він виступав за рівноправність усіх народів, обстоював ідею демократичної федерації вільних слов'янських народів, засуджував феодально-абсолютистські порядки Австрійської монархії.
Улітку 1848 р. загострилися відносини між поміщиками й селянами, що вимагали зменшення податків, домагалися повернення загарбаних поміщиками земель, права користування лісами й пасовиськами, зменшення строку служби в армії і т. д. Особливо активізувалися селянські виступи в період виборів до загально австрійського рейхстагу (парламенту) в червні і ще більше під час його роботи.
Рейхстаг почав свої засідання 10 липня 1848 р. Із 383 депутатів у Галичині було обрано 100 депутатів, з них 25 українців, в тому числі 14 селян. Буковина послала 7 селян (із 8 депутатів). Галичина й Буковина послали найбільше селянське представництво серед усіх провінцій Австрії. Українські депутати-селяни, виступаючи спільно з польськими селянськими депутатами, вимагали безплатного скасування кріпацтва й поліпшення становища селян. Найактивніше діяли селянські депутати Лук'ян Кобилиця та Іван Капущак. Пристрасну промову при обговоренні 17 серпня питання про умови скасування кріпацтва виголосив Іван Капущак, селянин із села Ляхівців Станіславського округу. Гостро засуджуючи знущання над селянами поміщиків, він різко виступив проти викупу феодальних повинностей. Промову свою він закінчив так: «Батоги і канчуки, які обвивали наші голови і наше спрацьоване тіло, — що вони повинні задовольнятися і це повинно бути викупом». Усі селянські депутати з Галичини й Буковини підтримали Капущака й проголосували проти викупу панщини. Але більшість депутатів виступили за скасування феодальних повинностей за викуп, при цьому дві третини мусили заплатити селяни, а одну третину держава. Це рішення й було оформлено імператорським указом 7 вересня 1848 р.
Влітку 1848 р. в Східній Галичині розгорнувся бойкот селянами поміщицьких маєтків. Навіть за підвищену плату селяни не хотіли працювати на поміщиків. На Закарпатті наприкінці 1848 — на початку 1849 р. селяни в ряді місць громили поміщицькі маєтки, убивали поміщиків і економів, уникали мобілізації до армії. Проте найбільшого розмаху наприкінці 1848 — у першій половині 1849 р. селянська боротьба набрала на Буковині, де організаторами її виступили селянські депутати рейхстагу на чолі з Лук'яном Кобилицею. Втративши віру в рейхстаг, Кобилиця на зборах 2600 селян Вижницького виборчого округу, що відбулися 16 листопада 1848 p., закликав селян не коритися панам, обирати нових війтів, оголосив ліси і полонини власністю селян. У відповідь на ці заклики незабаром повстали селяни гірських сіл, розташованих вздовж, Черемоша у Вижницькому і Сторожинецькому виборчих округах. Вони створили озброєні загони, перестали коритися місцевим властям і почали захоплювати поміщицькі ліси й полонини. Повстання були придушені військовою силою. 10 січня 1849 р. в Галичині й Буковині уведено стан облоги. 6 лютого рейхстаг позбавив Л. Кобилицю депутатського мандата.
Але це все не спинило селян. У травні 1849 р. 16 громад Русько-Кимполунзького округу вийшли з-під послуху місцевих властей, розпочали захоплювати поміщицькі ліси й пасовиська. Військові каральні експедиції придушили повстання селян. У квітні 1850 р. Кобилиця був заарештований. Після тяжких тортур він захворів і 24 жовтня 1851 р. помер у місті Гарагуморі.
Масовий селянський рух, що розгортався у 1848—1849 pp. на західноукраїнських землях, був однією з причин, що привів до падіння кріпосного права. Цей рух, спрямований проти феодально-кріпосницького й національного гноблення, проти абсолютизму, був складовою частиною революційної боротьби трудящих усієї Австрійської монархії.
Українське населення Галичини, Буковини і Закарпаття прагнуло до об'єднання своїх земель в єдине ціле і до возз'єднання з усім українським народом. У зв'язку з цим висувалася вимога виділення Східної Галичини в окрему провінцію, залишення в її складі Буковини і приєднання до неї Закарпаття. Австрійський уряд, незважаючи на свої обіцянки і продовжуючи діяти за принципом «поділяй І владарюй», не пішов назустріч цим прагненням. «Октройована» (дарована) конституція від 4 березня 1849 р. залишила Східну Галичину в складі однієї провінції з Західною, польською Галичиною, а Буковину проголосила коронним краєм з окремим крайовим сеймом і адміністрацією, віддавши, отже, її в повну владу румунських поміщиків.
З осені 1848 р. центром революційного руху в Австрійській монархії стала Угорщина. Під керівництвом Лайоша Кошута там розгорталися буржуазно-демократичні перетворення: скасовано всі політичні привілеї, введено загальне виборче права, ліквідовані безплатно, при компенсації з боку держави, феодальні повинності.
Проти революційної Угорщини були послані австрійські війська, але угорці їх розбили. Коли ж уряд вирішив відправити проти Угорщини гренадерські частини з Відня, населення столиці 6 жовтня піднялося на повстання і перемогло. Фердінанд утік. І лише 1 листопада, коли напередодні 60-тисячна армія під командуванням генерала Віндішгреца оточила столицю, повсталі потерпіли поразку.
Революція в Угорщині і віденське повстання прискорили революційний вибух у Львові. Тут ще до цього наростало напруження, відбувалася поляризація сил: шляхта й буржуазія все більше йшли на співробітництво з Австрійською монархією, робітники, ремісники, студенти, інтелігенція готувалися до виступу. Активну революційну пропаганду вели польські демократи, що прибували з еміграції, — В. Гельтман, П. Дараш, М. Домагальський, відомий польський революціонер Юзеф Бем та ін.
У відповідь на смертельне поранення урядовими військами члена національної гвардії кравецького підмайстра Ф. Навроцького і їх стрільбу по людях на вулицях 1 листопада 1848 р. пролунали заклики: «До зброї! На барикади!» Робітники й студенти збудували на вулицях Львова 23 барикади. Виступили студентський академічний легіон, що налічував 1 тис. чол., і частина національної гвардії, якої було 3 тис. чол. Вранці 2 листопада на барикаді по вул. Вірменській уперше з'явився червоний прапор. Відбувалися сутички між військами й повстанцями. При цьому вели бої спільно трудящі поляки, українці, євреї та ін.
З 10-ї години ранку 2 листопада за наказом генерала Гаммерштейна почався гарматний обстріл міста, що тривав дві з половиною години, під час якого по місту було випущено близько 650 снарядів. Повстання було придушена З листопада у Львові було запроваджено стан облоги. Почалися репресії.
Розгорнувся наступ реакції. За допомогою російського царизму австрійські урядові війська повели наступ проти угорської революції, якій співчували українські селяни. Головна руська рада, вислужуючись перед австрійським імператором, для боротьби проти революції в Угорщині сформувала навіть батальйон гірських стрільців. У березні 1849 р. угорська революція зазнала поразки. А коли реакція перемогла, абсолютизм у Австрії було поновлено, Головна руська рада австрійському урядові стала непотрібною, і в 1851 р. він її ліквідував.
Хоч революція 1848—1849 pp. в Австрії не була до кінця послідовною, вона завдала серйозного удару по феодальних відносинах, ліквідувала кріпосне право і відкрила шлях до епохи капіталізму. Водночас із класовою боротьбою в процесі революції серйозного розмаху набув національно-визвольний рух, зростала національна самосвідомість західноукраїнського населення, їх прагнення до об'єднання з усім українську народом


загрузка...