Наростання революції і початок жовтневого страйку.
Улітку й на початку осені 1905 р. революція йшла на піднесення. Царський уряд, ведучи боротьбу проти революційних мас шляхом репресій, вирішив вдатися і до маневрування, до поступок. 6 серпня були опубліковані царський маніфест і підготовлене міністром внутрішніх справ Булигіним положення про вибори до Державної думи, за яким виборчі права надавалися лише особам, «що володіють власністю». Робітники, сільська біднота, жінки, військовослужбовці, студенти права виборів не мали. Дума мала бути дорадчою.
Більшовики, оцінивши булигінську думу, як «знущання з ідеї народного представництва», закликали трудящих до її активного бойкоту. Тактику бойкоту булигінської думи підтримали широкі демократичні кола — партія есерів, РУП, Бунд, соціал-демократи Польщі, Литви, Латвії, багато губернських учительських організацій, студентські коаліційні комітети, ліберально-інтелігентська «Спілка спілок», Всеросійська селянська спілка та ін.
Продовжуючи йти на піднесення, революційний рух восени 1905 р. охопив усю Росію і вилився у Всеросійський жовтневий загальний політичний страйк. Першими на боротьбу піднялися робітники Москви і Петербурга.
Ще 19 вересня почалися страйки в Москві, звідти вони перекинулися до Петербурга. На початку жовтня страйки спалахнули в ряді міст. Швидко страйк охопив усю країну. Припинили роботу не лише робітники, а й службовці торгових, почтово-телеграфних установ, чиновники, інженери, лікарі, адвокати, учителі і т. д. У більшості великих міст не працювали всі підприємства, трамвай і конка, не діяли водогони, телефон, не було освітлення, не виходили газети. Школи, театри, установи були закриті. Одночасно страйкували 1700 тис. робітників і не менше 300 тис. службовців. Страйк став загальним, всеросійським, мав політичний характер. Головними вимогами страйкарів були вимоги політичні: встановлення демократичних свобод і восьмигодинного робочого дня, знищення самодержавства, негайне скликання Установчих зборів.
Участь робітників України у Всеросійському жовтневому політичному страйку.
Разом з робітниками Москви, Петербурга та інших промислових центрів Росії у жовтневий страйк активно включилися робітники України. Для керівництва страйками, мітингами, демонстраціями та іншими революційними виступами на місцях створювались коаліційні, координаційні, страйкові комітети, комісії, комітети боротьби та інші органи, до яких входили представники різних політичних партій та організацій — більшовики, меншовики, есери, бундівці, члени РУП, «Спілки» та ін.
Одними з перших в Україні застрайкували харківські робітники. Ще 9 жовтня, після одержання звістки про страйк робітників на північних залізницях, припинили роботу телеграфісти станції Харків, а вранці 10 жовтня — всі харківські залізничники. Того ж дня застрайкували робітники всіх заводів і фабрик, друкарень, конки, торговельні працівники, службовці, студенти й учні. Страйк охопив усе місто і став загальним. На Ващенківській леваді, де зібралося близько 20 тис. робітників, відбувся мітинг, на якому виступаючі закликали до дальшої боротьби за повалення царизму. При поверненні робітників у свої райони в ряді місць між демонстрантами й поліцією та військовими відбулися сутички, в результаті яких були вбиті й поранені.
11 жовтня у Харкові для керівництва революційними діями було створено коаліційний комітет, до якого ввійшли по три представники від більшовиків, меншовиків і есерів. Того ж дня понад 15 тис. робітників зійшлися до
паровозобудівного заводу, де знову відбувся мітинг. У той же день вранці в районі університету робітники і революційні студенти почали будувати барикади. Було споруджено вісім барикад. На будинку університету, соборі й барикадах замайоріли червоні прапори. На вулиці вийшли величезні маси народу, які відкрито співчували барикадним бійцям. Хоч війська і оточили університет, але власті не наважилися дати наказ про штурм барикад. Губернатор змушений був дозволити захисникам барикад 12 жовтня вільно залишити їх і стрункими рядами пройти на Скобелєвський (тепер майдан ім. Руднева) майдан, де відбувся мітинг. Численні мітинги в Харкові відбулися 13 жовтня, а 14 жовтня, незважаючи на те, що місто було оголошено на воєнному стані, похорон полеглих у час сутичок з військами вилився у політичну демонстрацію.
У Катеринославі ще 7 жовтня застрайкували робітники й службовці Катерининської залізниці. Незабаром до страйку включилися робітники заводів, студенти, службовці, і 13 жовтня він став загальним. У ході страйку ще 10 жовтня в робітничому передмісті Чечелівці і на Павловській вулиці з'явилися барикади. Відбувалися мітинги, демонстрації, сутички з військами і поліцією. 11 жовтня було вбито 31 і поранено 21 чол. 13 жовтня похорон полеглих перетворився у могутню демонстрацію катеринославських робітників проти царизму.
10 жовтня почався страйк у Києві. 12—13 жовтня із представників більшовиків, меншовиків, есерів та інших демократичних організацій був створений коаліційний комітет, який влаштовував масові мітинги, на яких виступали О. Шліхтер від більшовиків, К. Сухових від есерів, А. Золотарьов від Бунду та ін.
Гостро проходив жовтневий страйк в Одесі, де 16 жовтня було збудовано 11 барикад, відбувалися сутички з поліцією й військами. Були вбиті й поранені.
Страйк охопив також робітників Донбасу, Миколаєва, Олександрівська, Полтави та інших міст. Всього в жовтневому страйку взяли участь 120 тис. робітників України.
Царський маніфест17 жовтня.
На середину жовтня страйк охопив усю Росію. Сили царського уряду були паралізовані, і він змушений був видати маніфест 17 жовтня, який обіцяв демократичні свободи — недоторканість особи, свободу совісті, слова, зборів, спілок і законодавчу думу.
Буржуазія схвалила царський маніфест, вважаючи, що росія стала на конституційний шлях розвитку, і революція на цьому мусить припинитися. Саме після видання маніфесту 17 жовтня оформилися буржуазні партії конституційно-демократична партія (кадети) і «Союз 17 октября» (октябристи), які в цілому підтримували уряд, але висловлювали побажання, щоб він на практиці здійснював обіцянки, дані в маніфесті.
Меншовики теж вважали, що Росія стала на конституційний шлях розвитку і можна мирним шляхом рухати революцію вперед, зосередившись на роботі в Державній думі, оскільки збройне повстання не підготовлене ні політично, ні організаційно, ні технічно, і воно приречено на провал. Однак пізніше в грудневому збройному повстанні багато меншовиків участь брали.
Більшовики, оцінивши проголошення демократичних свобод та надання Думі законодавчих прав, як першу перемогу революції, вирвану народом, що боровся, у царизму, а час видання маніфесту як час певної рівноваги сил, роз'яснювали широким народним масам, що маніфест — це маневр царя, розрахований на обман легковірних, на те, щоб виграти час для перегрупування сил, і закликали робітників та селян до дальшої боротьби проти самодержавства.
Найближчі після видання маніфесту 17 жовтня дні показали, що на словах у маніфесті царський уряд обіцяв свободи, а на практиці, на ділі через поліцію створював із карних злочинців та інших декласованих, темних елементів «чорні сотні», організовував розстріли демонстрацій (напр., 18 жовтня у Києві), убивства революціонерів, поліцейські погроми трудящих (у Катеринославі, Одесі, в Донбасі та інших місцях). За тиждень після видання маніфесту погроми відбулися майже в 100 містах Росії. У їх ході було вбито близько 4 тис. чол. і поранено 10 тис. чол.
Ради робітничих депутатів і профспілки.
У боротьбі проти царизму революційна творчість мас створила небачені раніше масові політичні організації — Ради робітничих депутатів, в окремих містах Ради робітничих та селянських депутатів і Ради робітничих, матроських та солдатських депутатів. По всій Росії протягом жовтня — грудня 1905 р. виникли понад 50 Рад, . із них в Україні — 8. За прикладом робітників Петербурга, Москви, Іваново-Вознесенська та інших міст, що створили свої Ради, робітники України організували Ради:
в Катеринославі, Києві, Єнакієво, Одесі, Миколаєві, Кременчуці, Юзівці і Маріуполі.
Тоді ж — у жовтні — грудні 1905 р. — у Луганську, Алчевську, Дебальцевому, Горлівці, Кам'янському і ще де в яких містах і селищах чає від часу відбувалися збори й спільні засідання депутатів від заводів, рудників, залізнич-1 них станцій. Але загальноміські Ради там організаційно не оформились і їх функції виконували депутатські збори або страйкові комітети найбільших підприємстві У Таврійській губернії Ради були створені у Симферополі і Феодосії.
У Радах, як органах революційної боротьби і влади, незважаючи на розбіжності в поглядах, разом з безпартійними, співробітничали представники різних партій — більшовики, есери, меншовики, бундівці та ін. Так було, наприклад, у Київській, Миколаївській, Єнакіївській, Кременчуцькій, Одеській та інших Радах. У Харкові Ради робітничих депутатів створено не було. Тут 14 листопада 1905 р. на об'єднаному засіданні більшовицького і меншовицького комітетів РСДРП була створена Федеративна Рада Харківських комітетів РСДРП, яка; отже, була між-партійним органом, а не Радою робітничих депутатів.
Ради робітничих депутатів діяли на противагу царським властям, як органи революційної влади. Вони явочним порядком запроваджували 8-годинний робочий день, боролися з локаутами підприємців, скасовували цензуру, здійснювали свободу слова й друку, створювали бойові дружини, озброювали їх, готували робітників до збройного повстання, подавали допомогу безробітним, стежили за порядком у містах, перешкоджали бандитським діям чорносотенців і т. п.
У цілому ж Ради робітничих депутатів, виступаючи як органи повстання й зародок нової революційної влади, відіграли велику роль у революції 1905—1907 pp.
Одночасно з Радами в жовтні — листопаді 1905 р. робітники почали широко створювати й свої професійні спілки — металістів, гірників, залізничників, машинобудівників, друкарів, пекарів, поштово-телеграфних службовців та ін. За роки революції профспілки виникли в 46 промислових центрах Росії, на кінець революції їх налічувалось по країні всього понад тисячу. Активно створювали профспілки й робітники України. На кінець 1905 р. їх було в Одесі — 27, Києві — 18, Харкові — 13, Катеринославі — 11, Миколаєві — 8. Загалом в Україні до кінця революції їх стало 280.