загрузка...
 
Всесвітня історія. Cередньовіччя і нові часи - Крип'якевич : 8. Східна Європа
Повернутись до змісту
Слов'яни. Чехія. Де була прабатьківщина слов'ян, про це погляди істориків не є усталені: одні доказують, що найдавніші слов'янські племена заселювали простори між горішнім Дніпром і Віслою, інші шукають їх над Дунаєм. Згодом слов'яни пересунулися далі на захід, доходячи до Лаби і чеських гір, а також утвердили" свої садиби на південь від Дунаю, і над Адріатичним морем.
Надлабські слов'яни ділилися на багато дрібних племен (ободрити, лютики, серби, поморяни, лужичани й ін.) і не змогли створити одної держави. Вони уперто трималисясвоєї дав- . ньої віри, а особливо ставилася святиня Світовида на острові ругії. Пізніше на слов'янські окраїни почали напирати німці і в часі середніх віків сколонізували значні простори.
Перша відома нам слов'янська держава постала в Чехії близько 623 p., а її засновником був купець Само, що перебував між франками. Він на західний лад зорганізував свої племена: Розвиток західних слов'ян затримали авари — монгольське плем'я, що в VH ст. зайняло угорську низину і розбійничими нападами нищило всіх сусідів. Карл Великий знищив аварську державу, й тоді частина слов'ян дісталася під франкську владу. У половині IX ст. постала так звана в е-ликом о р авська держава, якої основником був князь Ростислав (846—870). Осередок її був на Моравах, але під її владою були також чехи, частина надлабських і підкарпатських слов'ян та деякі південнослов'янські племена. Ростислав увійшов у зв'язки з Візантією і звідти запросив проповідників для поширення Христової віри. Брати Константин (Кирил) і Мефодій завели на Моравах християнство у слов'янському обряді й переклали на слов'янську мову Святе Письмо та богослужебні книги. Винайдена ними азбука, так звана глаголиця, не утрималася й уступила місце при-ступнішій кирилиці. Хоч Апостольська Столиця затвердила слов'янський обряд, другий великоморавський князь Свято-полк (871—894) під натиском німців усунув слов'янських проповідників і прийняв німецьке духовенство. Великоморавська держава упала під напором нового східного напасника, мадярів, що заснували свою державу над Тисою.
Невдовзі, на початку X ст., у чотирикутнику чеських гір постала чеська держава під династією Промиславичів. Вацлав І Святий (928—935) утвердив християнство у римському обряді, але мусив признавати зверхність німецької деряса-ви. Відношення до Німеччини було головним питанням чеської політики упродовж раннього середньовіччя. Усі могутніші
князі змагали до повної самостійності, але рідко вони цю мету осягали.
В 1029 р. з Чехією злучилася Моравія, що спочатку була самостійним князівством. Спори між членами династії довели:; Чехію до занепаду. З цього скористав польський князь Болеслав Хоробрий і зайняв Моравію та Словаччину. До більшого' значення чеську державу підняв князь Ератислав (1034— 1055). Він задумав злучити з Чехією Польщу, виправився на; Гнєзно і вивіз звідти мощі св. Войтеха, що походив із чеського'! роду. Бажав він утворити окрему чеську митрополію і таким робом звільнитися від німецьких впливів. Але німецькі війська! з трьох сторін увійшли до Чехії, і Братйслав мусив признати! себе цісарським васалом. Братйслав завів у Чехії сеньорат,! тобто устрій, згідно з яким найстарший в династії мав владу а над іншими князями. Це викликало довголітні внутрішні війни. Сильніше становище добув собі король Отакар І (1192—1230). Він зніс сеньорат і утвердив дідичення престолу в одній ліній У тих часах у Чехії збільшилася німецька колонізація і на ко-." ролівському дворі та по містах поширилася німецька культура. Промислав Отакар П (1253—1278) намагався поширити! чеську державу на альпійські краї. В Австрії вимерла тоді династія Бабенбергів, Отакар одружився з дідичкою престолу і захопив австрійські краї аж до Адріатичного моря. Але проти нього виступив Рудольф Габсбург, й Отакар поляг у боротьбі. Син Отакара Вацлав II (1278—1305) звернув експансію Чехії на Польщу, захопив значну частину Польщі і коронувався польським королем (1300 p.). Але невдовзі він помер, а його син Вацлав III (1305—1306) згинув з руки убивника. Так покінчилася національна чеська династія Промиславичів.
Цісар Генріх VII передав Чехію своєму синові Йоганнові (1310—1346), і в чеському королівстві запанував рід Люксем-бургів. Йоганн був завзятим лицарем, безнастанно їздив на турніри або виправлявся на війни до чужих країв і про свою державу не дбав цілком. Хоч він осліп на очі, але ще виправився на війну до Франції і там поляг у бою під Кресі. Чеське королівство піднялося щойно за його сина Карла IV (1347—1378). Сучасники склали про Карла приповідку, що він був батьком Чехії, а вітчимом Німеччини. Він хоч і дбав про організацію цісарства, але більшу увагу прикладав до Чехії як до своєї дідичної країни, що давала фінансову опору його ширшим планам. Він розвів опіку над чеським господарством, будував добрі дороги, засновував нові оселі (наприклад, Карлсбад), закладав збіжжеві магазини, розвів виноградники, протегував чеську торгівлю. Карл поділив Чехію на нові адміністраційні округи, упорядкував правні відно.сини і видав кодекс, званий «Маєстас Кароліна». Столичну Прагу перебудував і поставив новий замок, будував церкви, світські будови, мости. В 1348 р. заснував у Празі університет, перший на слов'янських землях. Підпирав учених і особливу увагу звернув на чеську історіографію. Але провідну роль на його дворі мали німці, і чеська культура знайшлася під сильним впливом Німеччини.
За Карлових синів Вацлава IV (1378—1419) і Жигмонта (1419—1437) чеський національний рух знайшов свій вихід у науці Гуса і гуситських війнах. Хоч повстання остаточно упало, все-таки чехи добули собі право до богослужень у народній мові, а чеський патріотизм стояв на сильних основах.
Від Люксембургів Чехія перейшла до Габсбургів (Альбрехт — 1438—1439; Володислав Постумус — 1440—1457). Але нова династія на знайшла тут прихильності, і чехи почали змагати до самостійності. Один із визначних чеських панів, Іржи з Подебрадів, проводир поміркованих утраквістів, узяв у свої руки управу держави як королівський намісник, а потім коронувався на чеського короля (1458—1471). Він старався довести свій край до миру, був посередником між релігійними партіями і дбав про піднесення господарства. Але папа кинув на нього кляття як на єретика і вислав на Чехію хрестоносний похід під проводом угорського короля Матяша Корвіна. Чехія втратила Моравію і частину Шлезька. По смерті Іржи чехи обрали королем Володислава (1471—1516), сина польського короля Казимира Ягеллоновича.
Київська держава. Східнослов'янські племена із первісного1 патріархального життя вийшли під напором войовничих сусідів, що нападали на їх територію. Від полудня, від степів наступали тюрксько-монгольські орди: авари, мадяри, хозари, печеніги; від півночі, від Балтійського моря, річними шляхами! вдиралися у слов'янські землі скандинавські нормани. Дляі оборони від чужинців слов'яни почали організуватися, витворили племінні держави і заложили могутні городи та земляні укріплення. Культурні впливи приходили від греків, що малій свої міста на Чорноморському побережжі, потім від римлян Taj з Візантії. Немале значення мав також Схід — Туреччина» Іран і арабські держави. Через Україну проходили двщ[ світових торгових шляхи: від Чорного моря до Балтійського та з Азії до Середньої Європи. Київ, положений на перехресті торгових артерій, займав провідне місце і спроквола взяв гоя свою владу всю Східну Європу.
Київська династія Рюриковичів виводила своє походження зі Скандинавії. Варязькі дружини відіграли велику роль у первісній організації держави і протерли для Києва шлях д<эя Чорного моря, що дістало назву Руського моря. Морські походи почалися на початку IX ст., а в 860 р. князі Аскольд і Дір j облягали Константинополь. Князі О л є г (879—:914) та ІгоЩ (914—945) об'єднали під своєю владою всі племена на шляху і від Балтійського до Чорного моря і зв'язали їх сильно ЗІ Києвом. Походами на Константинополь вони добули для ук- раїнської торгівлі корисні привілеї. Ольга (945—960), жінка Ігоря,' вела мирну політику, зайнялася внутрішньою організацією держави і прийняла християнство. Нав'язала зв'язки з Західною Європою і висилала послів до цісаря Оттона І. їй син Святослав (960—972) знищив хозарську державу нади Каспійським морем і намагався завоювати Болгарію, але полжет у бою з печенігами коло Дніпрових порогів. Ця найдавніша, валі рязька, доба дала київській державі широкі границі і владучі над Чорним морем.
Нову епоху розпочав Володимир Великий (980— 1015), що усунув від впливу варягів і оперся на місцевій зеД мельній аристократії. Він вів війни тільки для забезпечений границь держави, між іншим в 981 р. відібрав з рук полякім західне пограниччя (Перемишль, Червен). Південну, степовуД границю, на яку нападали кочовики — печеніги, забезпечив і він новими городами і земляними валами. Він опікувався колонізацією південних земель, і завдяки тому Київ виріс у велике торгове місто, якого величі дивувалися чужинці. В 988 р. Володимир прийняв християнство і взяв за жінку сестру візантійських цісарів Василія і Константина, Анну. Черед те до СХІДНОЇ Європи відкрився шлях культурним впливам Візантії: розвинулося мистецтво, постали перші школи і письменство. Ярослав Мудрий (1019—1054) продовжував батькову політику, списав закони у «Руській Правді», поширив Київ, побудував новий терем, церкву св. Софії, Золоті ворота, опікувався чернецтвом. У 1036 р. розбив остаточно орду печенігів, в 1043 р. востаннє вислав свій флот на Константинополь.
Ярослав поділив державу між синами і владу в Києві віддав найстаршому — Ізяславові (1054—1078) як старшині роду. Але молодші брати виступили проти Ізяслава, і він мусив залишити Київ і шукати допомоги на заході — у цісаря Генріха IV та у папи Григорія VII. Всеволод (1078—1093) зорганізував оборону України від нової орди половців. На з'їзді в Любечі під Києвом в 1097 р. князі впорядкували свої спори і приготовили систематичну боротьбу із степовиками. Ця боротьба виповнила князювання Володимира Мовома-х а (1113—1125), його сина Мстислава (1125—1132) і дальших князів. Українське лицарство своїми грудьми боронило культурний світ від заливу Азії. Але ці змагання вичерпували народну енергію, перетомлене населення відпливало до інших! земель, а Київ почав тратити провідну роль.
Київська держава за часів своєї світлості була найбільшою державою в Європі. Належали до неї величезні7 простори від Балтійського до Чорного моря і від Карпат по Волгу та Каспій. Своє значення завдячувала великим торговим шляхам між Сходом та Заходом. Розвиваючися під різнорідними впливами, дійшла до високої самобутньої;, культури, що високий рівень виявила так само в архітектурі (київська Софія), малярстві, мозаїці, ювелірстві, як у письменстві («Слово о полку Ігоря», літописи) й освіті. Стояла у: зв'язках з усіма європейськими державами, як про це ; свідчать династичні зв'язки княжого роду. Для Західної Європи мала ту велику заслугу, що стримала напір азійських орд, хоч у боротьбі з ними сама занепала.
Галицько-володимирська держава. При занепаді Києва до провідного значення дійшли західні землі — галицька і волин-ська. Основниками галицького князівства були брати Ростис-лавичі — Рюрик, Володар і Василько, що близько 10.84 р. осіли в городах Перемишлі, Звенигороді й Теребовлі. У бою під Пе ремйшлем 1099 р. вони погромили угрів, що хотіли опанувати Галичину, і так само оборонилися від поляків. Князь В о -лодимирко (1141—1153) об'єднав цілу державу у своїх руках і столицю переніс до Галича. Умілою політикою він охоро-. нив своє князівство від зазіхань сусідів і дав йому сильні еко номічні основи. Особливе значення мала торгівля сіллю з підкарпатських соляних джерел. Проти Угорщини, що мішалася у галицькі справи, Володимирко склав союз із Візантією. Син його Ярослав Осмомисл (1153—1187 князював як могутній володар і був у пошані в усіх сусідніх держав. Він поширив границі свого князівства аж до гирла Дунаю.
Волинське князівство відокремилося від Киева в половин XII ст., в династії Мстиславичів. Це була багата і людна земля з численними городами, як Волинь, Червен, Белз, Володимир Луцьк і багато інших. Свій розвиток завдячувала торговому шляхові, що «ід Києва вів на захід. Князь Роман Мстисла-вич в 1099 р. до Волині прилучив Галичину й утворив велику галицько-володимирську державу. Він поляг у бою з поляками jj 1205 p., а його син Данило (1205—1264) мусив звести до- вголітню боротьбу з анархічним боярством та Угорщиною і Польщею, поки врешті наново не впорядкував свої землі. Свою І владу він опер на городах, зорганізованих на західний спосіб, j та на війську. Під свій протекторат він прийняв також Київ, що був зовсім занепав. Розбудову держави перепинив татарський похід 1240—1241 pp., в якому упав Київ, а також багато міст Західної України. Данило почав наново будувати українські городи, між іншим Холм і Львів, і ввійшов у зв'язки з західними державами та Римом, щоб уладити хрестоносний похід на татар. Він прийняв церковну унію з Римом і від папи Інокентія IV одержав королівську корону 1253 р. Данило старався поширити впливи своєї династії на сусідні країни, — один син його, Роман, кандидував на австрійський престіл, другий, Шварно, добув литовське князівство. По смерті Данила його держава поділилася на волинську і галицьку. На Волині князював Володимир Василькович (1270—1289), меценат мистецтва і письменства. В Галичині володів Лев (1264—1301), князь енергійний і безоглядний, що добув від поляків Люблін й опанував Закарпаття. Син його Юрій І (1301—1308) прийняв титул короля і довів своє князівство до великого розквіту. Близько 1303 р. він заснував галицьку митрополію. Юрієві сини, Лев II й Андрій (1308— 1323), вели боротьбу з татарами, за що польський князь Воло-дислав Локеток назвав їх «непоборним щитом» своєї держави. Останній галицько-володимирський князь Юрій II (1323— 1340) тільки по матері походив з роду Романовичів. Він хоч і вів політику, згідну з традиціями своїх попередників (так, наприклад, утримав союз з німецьким орденом), але не зумів приєднати бояр, і ті його отруїли. На Волині влада перейшла до литовського князя Дмитра Любартовича, в Галичині регенцію вів боярин Дмитро Дєтко. Але польський король Казимир за допомогою Угорщини наїхав на Галичину і в 1349 р. взяв її під свою владу під назвою Руського королівства. Після його смерті Галичина перейшла до Угорщини й одержала автономію під владою князя Володислава Опольського, аж врешті в 1387 р. королева Ядвіга знову прилучила її до Польщі.
Галицько-володимирська держава мала велике значення в розвитку українського народу, бо обіймала самі етнічні українські землі й дала виявити їх самобутність. У боротьбі з Польщею й Угорщиною вона виробила державний патріотизм. Через близькі зв'язки з Заходом вона збагатила українську культуру новими елементами. Як спочатку Київ, так тепер Галич і Володимир боронили Західну Європу від азійських орд, але остаточно впали жертвою сусідів, що за їх плечима дійшли до більшої сили.
Польща за Пястів. Польська держава постала зі злуки надвіслянських племен під проводом династії Пястів. Перший історичний князь Мєшко І (962—992) вів боротьбу з німцями і мусив признати себе васалом німецького короля. У 966 р. він прийняв християнство з Чехії. Його син Болеслав Хоробрий (992—1025) утворив єильну державу і старався притягнути до неї надлабських слов'ян і Чехію; також бращ участь у внутрішній війні між синами Володимира Великого Я забрав червенські городи. Від Отгона III, під.час побуту цісаря .і в Гнєзно, добув дозвіл на утворення окремої митрополії і самостійність польської церкви. В 1025 р. коронувався на короля. За його наступників велися внутрішні війни, і держава підупала, так що навіть вернулося поганство. Пограничні І землі дісталися в руки сусідів. Державну єдність відбудував Казимир Обновитель (1041—1058) за допомогою Ярослава Мудрого. Болеслав Сміливий (1058—1079) попав у суперечку зі духовенством і мусив залишити Польщу. Болеслав Криво-устий (1102—1139) поширив польську владу на Помор'я і завів там християнство. Але через це він стягнув на себе війну за Німеччиною. Він поділив державу між синами, віддаючи начальну владу найстаршому з роду (сеньорат). Тоді постали окремі князівства: Малопольське зі столицею у Кракові, Велико-польське з Познанню, Сандомирське, Мазовецьке, Шлезьке, Поморське, а ці князівства в свою чергу ділилися на менші волості. Розпочалася внутрішня війна за провід у державі.,
З ослаблення Польщі користали німці, що вели успішну ко-лонізацію у східнім напрямку, головно на Шлезьк і Помор'я. Польські князі радо вітали німецьких колоністів, що дбали про розвиток ремесла і торгівлі. Багато міст переведено тоді на німецьке право, на зразок Магдебурга або саксонських міст. Мазовецький князь Конрад у 1226 р. спровадив до своєї держави німецький лицарський орден Пресвятої Діви (так званих хрестоносців), щоб забезпечити границю від литовських пруссів. Хрестоносці опанували території над долішньою Віслою і почали завойовувати надморські землі. Невдовзі вони стали небезпечні для польської держави. В 1241 р. Польщу знищили татари. У боротьбі з ними поляг шлезький князь Генрік Побожний. Під кінець XIII ст. Західну Польщу захопив чеський король Вацлав і коронувався на польського короля.
Наново об'єднав державу Володислав Локеток (1305—1333). Він усунув чеські залоги, здушив бунт німецьких міщан у Кракові й сусідніх містах та коронувався на короля. На півночі він мусив вести боротьбу з орденом хрестоносців, що захопив вустя •! Вісли і Гданськ (Данціг). В бою під Пловцями 1331 р. він розбив військо ордену, але не мав сил, щоб опанувати Помор'я. Сто років Польща залишалася без доступу до Балтійського моря.
Останній з роду Пястів, Казимир Великий (1333—1370), зайнявся головно внутрішньою організацією держави і вів мирну заграничну політику. Договором, складеним у Више-граді в 1335 p., він відступив Шлезьк Люксембургом, за що чеська династія зреклася претензій до польської корони. Так само мирним способом полагодив довголітній спір з німецьким орденом за надморські землі (в Каліші в 1343 p.). Ці уступки обмежили значно впливи Польщі на заході й півночі Зате Казимир старався поширити границі на сході і в 1340—1349 pp. опанував Галичину й Холмщину. Казимир дуже дбав про те, щоб підняти до вищого рівня господарство Польщі. Він розбудував багато нових міст, опікувався торгівлею, надав права жидам, оборонював селянство від гніту панів, завів однопільну адміністрацію, на з'їзді у Вислиці, в 1347 р. проголосив новий правний статут, для міст утворив вищий суд німецького права в Кракові. В 1364 р. заснував у Кракові університет.
По смерті Казимира на основі договору з родом Анжу влада над Польщею перейшла до угорського короля Лайоша Великого (1342—1382). Але він мало займався своєю другою державою й управу віддав у руки польських вельмож. У 1374 р. на з'їзді в Кошице надав польським панам окремі права, а саме обмежив податки, зобов'язався платити шляхті за участь у за-граничних походах і забезпечив державні уряди місцевим людям. Ці «кошицькі пакти» дали початок привілеям шляхти. За те польські пани погодилися віддати корону доньці Лайоша Ядвізі (1384—1399).
Литва і Польща за Ягелловів. Литовські племена, що зай- мали територію над Німаном і Двиною, визначалися великою J войовничістю і не раз уладжували набіги на українські й польські землі, але не творили одної держави. Коли ж німецький орден зайняв Східну Пруссію і винищив тамошнє населення, литовці знайшлися у великій небезпеці й почали! організовуватися до оборони. Творцем литовської держави був І великий князь М і н д о в г, сучасник і союзник короля Данила. Він об'єднав литовські племена і частину Білорусі, прийняв християнство і від папи Інокентія ПІ одержав королівську корону в 1253 р. По його смерті короткий час княжив на Литві син Данила, Шварно, а потім литовська держава знову розпалася на малі князівства. Нове об'єднання Литви провів великий князь Гедимін (1315—1341). Він поширив свою державу до Бугу, Прип'яті й горішнього Дніпра, так що міг зватися королем Литви і Русі. Литва перейшла тоді під вплив білорусько-української культури, багато князів і вельмож прийняли грецький обряд, на великокняжому дворі завели «руську» мову, побут, правні звичаї, мистецтво. Ще більшу експансію проявила Литва за його синів — Ольгерда (1345— 1377) і Кейстута (ум. 1382 p.). Татарська держава втратила тоді давню силу і не могла утримати українських земель. Литовські князі сміливими походами нищать Орду і відбирають в неї землю за землею. Так по черзі до литовської держави перейшли Полісся, Київщина з Задніпрянщиною, Поділля і чорноморські степи. Ця експансія відбувалася звичайно мирним шляхом, бо населення у зукраїнщених литовських князях бачило представників своєї культури/Володіння литовської держави простягалися тепер від Балтійського до Чорного моря. Литва взяла також участь у боротьбі за галиць-ко-володимирську спадщину й прилучила до себе Волинь.
Великий зріст литовської держави заохотив польських панів шукати союзу з Литвою. Обидві держави мали спільного ворога у німецькому ордені, що виріс тоді у велику мілітарну силу, і це головно наблизило їх одну до одної. У Креві, недалеко Вільна, складено в 1385 р. перше порозуміння, і син та наслідник Ольгерда, Я г а й л о (1377—1434), подружився з польською королевою Ядвігою. Польсько-литовська унія викликала великий переворот у литовській державі. Ягайло піддався цілком під вплив польських панів і почав перетворювати устрій Литви на польський лад. Сам він прийняв латинський обряд і з незвичайною ревністю поширював латинство в Литві, а визнавцям нової віри запевняв окремі права. Все те викликало невдоволення і серед литовців, що бажали повної самостійності Литви, і серед українських панів. Опозицію про- -ти Ягайла вів В і т о в т, син Кейстута. Він зайнявся організацією українських земель, намагався виперти з них татар і там знайти опору для своїх планів. Але у бою над Ворсклою в 1399 р. татари його погромили. Польща і Литва виступили разом проти німецького ордену й під Грюнвальдом 1410 р. розбили війська хрестоносців. Але ця перемога не довела до повного знищення ордену, бо Вітовт відмовився від дальшого походу. В 1413 р. складено нову литовсько-польську унію в Го-родлі: Литва прийняла адміністративний устрій, подібний до Польщі, а бояри-католики дістали права шляхти. Вітовт вів далі опозицію проти об'єднання з Польщею і за допомогою цісаря Жигмонта хотів коронуватися на литовського короля, але вмер у 1430 р. Пізніше змагався до незалежності Литви брат Ягайла, Свидрігайло, що опирався на українських панів. За малолітності Ягайлового сина Володислава (1434—1444) владу перейняли вельможі під проводом Олесницького. Казимир Ягайлович (1445—1492) намагався видвигнути проти магнатів нижче лицарство, тобто шляхту. Збунтоване шляхетське ополчення під Нешавою в 1453 р. вимогло від короля нові права: всякі податки король міг визначати тільки у порозумінні з шляхетськими з'їздами-сеймиками. Невдовзі почалися загальні з'їзди представників Шляхти — сейми, і в Польщі почався парламентаризм. Казимир вів успішну боротьбу з німецьким орденом і миром у Торуні в 1466 р. добув для Польщі вустя Вісли.
Угорщина. Похід азійських народів до Європи, розпочатий гунами, тривав ціле середньовіччя. Все нові племена через «ворота народів» продиралися на чорноморські степи і звідси прямували до західних країн. На наддунайській низині при кінці IX ст. по гунах і аварах осіли м а д я р и — плем'я, при-належне до угрофінської групи. Вони ділилися спочатку на сім орд, пізніше злучив їх разом князь А р п а д, що дав початок угорській династії. Мадяри закинули невдовзі свій кочовий побут, але все ж залишилися диким плем'ям, грізним для всіх сусідів, і безнастанними нападами нищили культурні країни. Так вони знищили великоморавську державу і добре дошкулили Німеччині. Щойно перемога Оттона І над рікою Лєхом стримала їх набіги. Князь Гейза (972—997) вже наклонювався до християнства, а його син Стефан Святий (997—1038) остаточно утвердив християнську віру в Угорщині й у 1000 р. з Рима дістав королівську корону. Він поділив державу на західний спосіб на округи, звані комітатами, в яких проводили жупани; найвищий урядовець, заступник короля, звався пала-тин. Вельможі й єпископи творили королівську раду.
По смерті Стефана почалася внутрішня боротьба між двома партіями, з яких одна опиралася на місцевому населенні, друга була під впливом Німеччини. Новий лад завів Володис-лав І (1077—1095); він прилучив до Угорщини Хорватію, яка до того часу була самостійним князівством. Король Коломан (1095—1114) підняв широку організаційну діяльність, видав нові закони, впорядкував фінанси, опікувався церквою. Він добув із рук Венеції частину Далматії. Угорське військо випра-_ вилося також до Галичини, але в бою під Перемишлем І099 р. розбили його Ростиславичі. Пізніші угорські королі старалися побільшити населення краю й охоче приймали німецьких колоністів, що напливали особливо з Саксонії. Найчисленніше вони осіли у Семигороді і там заснували багато міст (Герман-штадт, Клаузенбург та ін.). Король Гейза II (1141—1161) знову почав мішатися у галицькі справи, і князь Володимирко багато поклав труду, щоб дійти з ним до миру.
Король Андраш II (1205—1235) виправився у П'ятий хре-стоносний похід у 1217 р. За його відсутності у краї зросли у силу вельможі, й у 1222 р. він мусив дати їм окремі привілеї, так звану золоту буллу. За малолітності Данила він опанував Галицьку державу, і від того часу угорські королі почали вживати титул королів Галичини. За його наступника Бели IV (1235—1270) татари наскочили на Угорщину в 1241 p., знищили її і забрали багато бранців. Король за допомогою німецьких колоністів старався підняти господарство, закладав виноградники, опікувався гірництвом та ін.
У 1301 р. вимер рід Арпадів. Папа Боніфатій VIII, спираючися на давні права Апостольської Столиці, надав владу в Угорщині Карлові Робертові (1308—1342) з французького роду А н ж у. Новий король опирався головно на багатих містах, але вмів також приєднати собі шляхту, що радо гостила на пишному королівському дворі. Син Карла Л ю д о в і к (Лайош) Великий (1342—1382) повернув експансію Угорщини на південь, вів боротьбу з Венецією і забрав її далматинське побережжя; також опанував Боснію, Сербію і частину Болгарії. Угорська культура розвивалася під впливом італійської і дійшла до значного розвитку.
По Людовіковї угорський престіл переходив до різних династій. Наперед одержав його Сигізмунд (Жигмонт) із Люксембурга (1386—1437), чеський король і цісар. Угорські пани підняли проти нього повстання, але він здушив його гострими засобами. В 1396 р. він виправився у хрестоносний похід проти турків у наддунайські країни, але під Нікополісом турки його погромили. З черги угорським королем був австрійський князь Альбрехт (1437—1439), а по ньому Володислав (1440—1444), син Ягайла. Він знову пробував здержати напір турків і поляг у бою під Варною над Чорним морем 1444 р. В імені Володис-лава Постума (1445—1457), з австрійського роду, управу вів вельможа, Янош Гуніяді. Він виявив великий організаційний хист, увів лад у державі, яку знищили часті зміни престолу, і зумів забезпечити границі від турецької небезпеки. По його смерті національна угорська партія віддала корону його синові Матяшу Корвіну (1458—1490). Це був останній великий король Угорщини. Визначався лицарською вдачею і хоробро відбивав наступи турків; також серед західних держав добув собі великий вплив і якийсь час тримав у своїх руках Чехію й Австрію. Розумів значення культури й науки, заснував у Пешті академію і зібрав велику бібліотеку. Народ славив його за справедливість. По Матяшеві угорським королем став Володислав (1490—1516), син польського короля Казимира Ягай-ловича, що рівночасно володів у Чехії.
Монголи. Турки. Занепад Візантії. Монгольські племена, все грізні й небезпечні для сусідів, на початку XIII ст. рушили до нових завоювань під проводом Темучина (1206—1227), що назвав себе Чингісханом — начальним ханом. Зі своєї столиці у Каракорумі він рушив на схід, у 1209 р. перейшов Китайський великий мур, зайняв значну частину Китаю зі столицею Пекіном, потім завоював Туркестан, Іран аж до Інду, врешті вислав своє військо за Каспій проти половців. Українські князі дали допомогу половцям, але в бою над Калкою татари їх страшно погромили в 1223 р. Наслідники Темучина розбудували його державу, займаючи дальші простори на схід і на захід. Хан Бату в 1238—1241 pp. уладив великий похід на Європу, добув Київ та інші придніпрянські городи, знищив Волинь, Галичину та значну частину Польщі й Угорщини. Пізніше монгольська держава поділилася на кілька частин. Над Волгою залишилася Золота Орда, що панувала над { Східною Європою. В XIV ст. появився другий талановитий ватажок монголів — Т і м у р (Тімурленк, Тамерлан; 1369—1405). Він рушив із Турану і завоював Іран, Месопотамію й Індію.
Визначався страшною жорстокістю, бранців рубав і їхні голови укладав у піраміди або живцем замуровував їх у мурах. Але його держава занепала після його смерті.
Болгарський цар із родиною
В XIII ст. з Азії рушили на захід також турецькі племена і під проводом султана Османа (1288—1326) осіли у Малій Азії. Ці османські турки звернулися іпроти Візантійської держави. Султан Урхан (1326—1359) добув Бруссу і заснував там свою столицю. Його син в 1354 р. переправився на європейський бік і зайняв півострів Галіполі. Му-
рад І (1359—1389) добув Адріанополь ї в 1389 р. на Косовому полі розбив сербське військо лицарського царя Лазаря. Цісар Жигмонт старався затримати турецький похід, але в 1396 р. під Нікополісом над Дунаєм турки розбили його військо, а цісар сам Ледве врятував своє життя. Потім проти турків виступив Тімур і погромив їх під Анкарою в 1402 р. так тяжко, що, здавалося, прийшов уже кінець турецькій державі. Але турки скоро прийшли до сили і знову рушили на християн. Боротьбу з ними вела Угорщина (Гуніяді, король Володислав), а в Албанії вславився як народний герой Георгій Кастріот, або Скандербег.
Серед тих подій доживала свого віку зізантійська держава. В 1261 р. цісар Михаїл VIII за допомогою генуезців добув Константинополь і переніс туди столицю з Нікеї. Але обновлене цісарство Палеологів не змогло вже добути назад утрачених країн. На півночі зросли Сербія і Болгарія, на полудні залишилися малі держави західних князів (наприклад, Афіни, Ахая) і лсолонії італійських міст. До ослаблення держави причинялися і внутрішні війни та ворохобні, що часто обновлювалися. Врешті турки переправилися до Європи і почали добувати місто за містом, країну за країною. Останні цісарі не могли дати ради наїзникам, зрештою не визначалися особливим талантом (Михаїл VIII — 1261—1282; Андронік II — 1282—1328; Андронік Ш — 1328—1341; Іоанн V — 1341—1391; Мануїл П — 1391—1425). Цісар Іоанн VIII (1423—1448) пробував добути собі підмогу з Заходу, приїхав на собор до Флоренції і прийняв унію з Римом 1439 р. Але Західна Європа потопала у спорах, і, окрім Угорщини, ніхто проти турків не виступив. У 1453 р. султан Магомет II (1451—1481) остаточно рушив на Константинополь. Цісар Константин XI (1448—1453) з одчаєм почав приготовляти' оборону. З західних держав дістав допомогу тільки, з Генуї. Турки ударили на місто від суходолу; вони мали важку артилерію, що дуже шкодила мурам твердині. Цар-городська пристань була зачинена ланцюгами, але турки перетягнули частину кораблів по дерев'яних помостах і почали наступ також від моря. Облога «тривала 50 днів. Врешті турки пішли приступом на мури і вдерлися до міста. Значна частина оборонців лягла в бою, поляг також цісар Константин. Султан в'їхав тріумфально до церкви св. Софії. Так перестала існувати візантійська держава, що впродовж тисячоліття утримувала тра'диції старого Риму


загрузка...