Занепад Німеччини. Після Вестфальського миру 1648 р. німецька держава втратила Давнє європейське значення. Внутрішня війна і збройні наїзди різних сусідів знищили добробут німецької землі, деякі околиці цілком запустіли, багато міст лежало в руїнах, деякі села цілком зникли. Число населення зменшилося в деяких країнах на третину, в інших наполовину, подекуди й ще більше. У Вюртемберзі число людей із. 313000 упало на 65000, в Аугсбурзі з 80000 мешканців залишилося 18000, у Баварії в одному 1646 р. спалено 100 сіл і т. д. Німецька торгівля занепадала ще в XVI столітті, коли головні торгові шляхи пересунулися на Атлантичний океан і зачали обминати Середню Європу. Тридцятилітня війна знищила до решти торгове значення Німеччини. Могутня колись Ганза мала вже тільки трьох членів — Любек, Гамбург і Бремей, і з них тільки Гамбург залишився ненарушений у війні і вів іще ширшу торгівлю. Балтійське море опанували нідерландські, англійські і данські купці. З великих міст у глибині краю живіший рух проявляли тільки Ляйпціг та Франкфурт. Німецька реміснича промисловість, славна у середньовіччі, підупала майже усюди. Німеччину закидали тепер своїми виробами західні промислові держави — Франція, Нідерланди, Англія. Німеччина перестала брати участь у світовому обміні, а вернулася до старосвітських форм господарства.
Вестфальський мир змінив грунтовно державний устрій Німеччини. Князі добули собі право входити в союзи з іншими державами, — отже, єдність держави перестала існувати. Цісарська влада знаходила опору тільки в найменших і найслабших територіях, у духовних князівствах, містах і лицарстві. Окремі права, або резервати, цісаря обмежувалися до того, що князь обсаджував кілька місць у державному трибу-' нал і, міг надавати деякі привілеї, міг уділювати почесні титули тощо. У всіх важніших питаннях, як загранична політика, військо, податки, рішав державний сейм.
Німецький сейм складався з трьох колегій: курфюрстів (електорів), князів та міст. Після Вестфальського миру число курфюрств збільшено до восьми: п'ять були католиками (Майнц, Трір, Кьольн, Чехія, Баварія) і три протестантськими (Саксонія, Бранденбург, Палатинат). Княжа колегія мала коло 100 голосів; у міській колегії було ЪЪ представників. Кожна колегія рішала більшістю голосів у своєму колі, але для вирішування якоїсь справи потрібна була згода всіх трьох колегій. Для підготовки важніших справ творено державні депутації з представників колегій. При вирішуванні релігійних питань стани ділилися на католицький корпус під проводом майнцького архієпископа і протестантський під проводом саксонського електора. Через те що поодинокі посли були зв'язані інструкціями своїх виборців, переговори йшли дуже довго й мляво. Головний порядок нарад визначував цісар у своїй «пропозиції». У давніших часах сейм збирався в міру потреби на сесії; від 1663 р. відкрито «постійний сейм», якого сесії тривали аж до 1806 p., коли римсько-німецьке цісарство перестало існувати.
Про занепад Німеччини свідчив стан її фінансів і війська. Коли Іспанія, Франція, Нідерланди, Англія безнастанно збільшували свої скарбові доходи й удержували все більші армії, члени німецького союзу старалися давати на спільні потреби якнайменше, і то тільки у крайній потребі. Німецьке державне військо складалося з давнього ополчення, що збиралося на основі окремої «Метрики», встановленої 1521 р. Звичайне ополчення, або «сімплюм», мало всього 4000 кінноти і 20000 піхоти. У потребі можна було покликати ще другий та третій «_сімплюм». Кошти на утримання війська, так званий «римський місяць», визначав сейм.
Цісар Фердінанд III (1637—1657) намагався перевести деякі реформи в державній організації. Він домагався, щоб ухвали більшості сейму в податкових справах обов'язували також ті стани, що проти них голосували. Але цієї самозрозумілої постанови сейм не прийняв. Як дуже занепав державний дух у Німеччині, показує те, що в 1658 р. надрейнські князі утворили так званий рейнський союз і ввійшли в союз із Францією — ніби тому, щоб утримати мир, а в дійсності, щоб не допустити до зросту Габсбургів. З уваги на це цісарі мусили все більше резигнувати зі своїх впливів у Німеччині і свою державну силу опирали на власних дідичних країнах. Під кінець XVII ст. пощастило їм побільшити свої території у війні з Туреччиною.
Туреччина в XVII ст. Після смерті Сулеймана Величавого експансія турецької держави в Європі ослабла на довгий час. Турки повернулися фронтом до Азії і вели там довголітні війни з Персією на релігійному тлі, бо там верх узяли шиїти, що не признавали магометанської традиції (сунни). За Селіма II (1566—1574) турецький флот зазнав поразки під Ле-панто від іспанців (1571 p.). Цей бій дав доказ, що турецька сила не є така непереможна, як про неї всі думали. Дальші султани (Мурад III — 1574—J585; Аббас І — 1586—1628; Могамед III — 1595—1603; Ахмед І — 1603—1617; Мустафа — 1617— 1618) не змогли піднести сили держави і попадали в усе більшу залежність від яничарів та від своїх гаремів.
З новими широкими планами завоювання Європи виступив молодий Осман II (1618—1622): він думав завоювати Польщу і дійти до Балтійського моря. Але в бою під Хотином 1621 р. козацькі війська Сагайдачного разом із поляками дали йому таку відсіч, що він мусив був вернутися з походу. Невдовзі убили його яничари.
Мурад IV (1623—1640) вславився як жорстокий тиран. Коли піднялися проти нього яничари, він здушив їх бунт страшним терором. Так само умів дати собі раду "з бунтівничими намісниками. Упродовж п'яти років жертвою його репресій упало 25000 людей. Але такими гострими засобами він привернув у своїй державі авторитет султанської влади.
За Ібрагіма І (1640—1648) розпочалася 24-літня війна Туреччини з Венецією за Кріт. Султан стягав податки на військо також із духовенства, і це викликало таке невдоволення, що муфтій, духовний зверхник мусульман, наказав Ібрагіма де-тронізувати, й у скорому часі його вбили.
Могамєд IV (1648—1687) розпочав наново імперіалістичну політику. У цьому напрямі повели Туреччину великі візири з роду Кепрілі". Могамєд (1656—1661) і його син Ахмед (1661—1676). Могамєд Кепрілі гострими засобами здушив бунт яничарів та пашів на провінціях. Без милосердя він вирізав 30000 людей. Упорядкувавши державу, він почав готовитися до війни з християнами. Венеціяни мали тоді великі успіхи на морі, здобули острови Лемнос і Тене-дос та погромили турецький флот під Дарданеллами. Але в 1657 р. Кепрілі зібрав нові сили й у триденнім бою під Дарданеллами цілком розбив венеціянський флот. Адміральський корабель злетів у повітря, й адмірал Моченіто знайшов смерть у морі. Війна з Венецією тривала ще кільканадцять років. Докінчив її щойно Ахмед Кепрілі. Він узяв провід над облогою Кандії і здобув цю твердиню, після чого Кріт перейшов під владу Туреччини в 1671 р.
Рівночасно прийшло до непорозуміння між турками й Австрією. Інтереси обох держав зустрілися у Семигороді. Після Габора Бетлена семигородськими князями були Георгій І (1630—1648) та Георгій П Ракоці (1648—1658). Вони вели самостійну політику, не дбаючи про інтереси Туреччини. Георгій II в союзі з Богданом Хмельницьким уладив похід на Польщу. Коли султан наказав його детронізувати, у Семигороді прийшло до боротьби між партією австрійською під проводом Яноша Кемені та турецькою, яку вів Михаїл Апафі. Цісар Леопольд І (1658—1705) дав допомогу семигородцям, і тоді Ахмед рушив на Австрію. У першому наступі турки добули твердиню Найгайзель (Ершекуйвар) 1663 p., але в наступному році цісарський полководець Монтекуколі погромив турків під Сен-Готардом над рікою Рабою. Але цієї перемоги австрійці не використали, й Туреччина задержала здобуті по-граничні території та впливи в Семигороді.
Облога Відня і погром турків. Некорисний вислід війни викликав в Угорщині велике пригноблення. Угорські магнати закидали цісареві, що не досить енергійно бор' ив їх країну й погодився з турками без угоди угорського сейму. Спочатку Габсбурги мали деякі симпатії серед угорців, і з габсбурзьким родом угорські патріоти зв'язували надії на визволення своєї батьківщини від турків. Але тепер настрої змінилися. Появилася нова партія, що думала об'єднати Угорщину в союзі з Туреччиною і за допомогою Франції. Людовік XIV у своїй боротьбі з Габсбургами намагався підняти проти Австрії угорців і знайшов тут зрозуміння своїх планів. У 1666 р. визначні угорські вельможі під проводом палатина (намісника) Веселенія зробили заговір з метокУ усунути угорську владу: угорським королем мав стати Петро Зріні, а семигородським князем Франц Ракоці. Але цісарський уряд відкрив змову, ув'язнив значну частину ви-новників і покарав їх смертю. Цісар хотів використати цей момент, щоб зломити автономію Угорщини, зніс уряд палатина, наложив податки без дозволу сейму, забрав протестантам церкви і їх пасторів засудив на галери. Але тоді в Угорщині вибухло народне повстання під давньою назвою «куруців» (хрестоносців). З допомогою повстанцям наспів з Семигороду князь Апафі, а деяку допомогу прислав Людовік XIV, вдоволений з того, що Габсбурги мають внутрішні клопоти. Леопольд налякався несподівано руху і виявив готовість привернути угорцям давні права, але вже було пізно. Новий проводир повстання Емеріх Текелі піддався під владу султана. Так почалася нова турецька війна 1683 р.
Турецький полководець Кара Мустафа з великою армією рушив на Австрію і почав облягати Відень. Оборонець міста граф Штаремберг мав усього 22000 залоги, але хоробро відбивав приступи турків. Облога тривала два місяці. Т-им часом Леопольд добув допомогу деяких німецьких князів, а також із польською кіннотою прийшов на поміч польський король Ян Собеський. Цісарські війська увійшли в Угорщину і добували один замок за другим. У 1686 р. цісарський полководець Карл, князь Лотарінгії, після довгої облоги здобув угорську столицю Буду, що 145 років була під владою Півмісяця. Симпатії угорського народу перейшли знову на сторону Габсбургів. Цісар, навчений досвідом недавнього повстання, наказав своїм полководцям лагідно поводитися з повстанцями. Найсильніший опір цісарській владі ставили угорські магнати на Підкарпатті. Найдовше боронився Мукачів під проводом жінки Текелі Єлени. Але остаточно габ-сбурзькі війська перемогли усюди. У 1687 р. зібрався сейм об'єднаної Угорщини у Прешбурзі (Братиславі) і тут святочно ухвалив, що угорська корона має на вічні часи належати Габсбургам. У наступному році семигородський сейм у Германш-тадті піддав Семигород під опіку цісаря. Таким способом Габсбурги добули назад великі території, що мали їм дістатися ще півтора століття тому після бою під Могачем {1526 p.). Постала велика габсбурзька держава — Австро-Угорщина.
Леопольд, захоплений цими успіхами, рішився вести далі війну аж до хвилини, коли турки цілком залишать Європу. Це був план надзвичайно важкий до" переведення, тим більше що рівночасно цісар мусив вести на заході війну з Людовіком XIV. Але спочатку воєнне щастя сприяло Австрії. Цісарський полководець, баварський князь Макс Емануїл, у 1688 р. добув Білгород над Дунаєм — ключ до Балканського півострова. Ба-денський князь Людовік увійшов до Сербії і дійшов аж до Ніша. Рівночасно венеціяни добували світлі перемоги на полудні. Генерал Франко Моросіні добув ціле побережжя МореІ (Пелопоннесу) й Афіни.
Але султан Сулейман Ш (1687—1691) знайшов талановитого полководця — третього з роду Кепрілі, Мустафу, — і той зумів вдихнути в турків запал до відпору. В 1690 р. турецьке військо відбило Білгород, а рівночасно Текелі зайняв Семигород. Так австрійці втратили усі балканські здобутки, і війна знову перенеслася до Угорщини. Але австрійську справу врятував новий цісарський вождь — савойський князь Євгеній (1663—1736). Він був сином'сестриниці Мазаріні і шукав місця на французькій службі. Але Людовік XIV злегковажив його і не прийняв до своєї армії. Ображений цим, князь перейшов до австрійської служби і від початку визначився як полководець незвичайного таланту. Його перемога над турками під Зентою (над Тисою) вирішила війну. Султан Мустафа П (1695—1703) рішився на переговори з Австрією. Мир підписано у Карловаці 1699 р. Туреччина відступила цісареві Угорщину і Семигород (за виїмком темешварського Банату), а Венеції віддала Морею. Польща здобула тоді Поділля, утрачене в 1672 р.
Карловацький мир виказав, що турецька могутність належить уже до минулого й що турецька влада в Європі кінчається. Зате до нової сили прийшли австрійські Габсбурги.
Туреччина у XVin ст. Турки не відразу погодилися із своїми втратами і в недовгому часі пробували добути собі назад відступлені країни За султана Ахмеда Ш (1703—1730) войовничий великий візир Дамад Алі-паша розпочав війну з Венецією і в 1715 р. добув Морею. Венеція увійшла в союз з Австрією, і тоді почалася війна на угорській границі і на морі Турки облягали ве-нецький острів Корфу, але полковник Шуленбург з 18000 німецьких найманих вояків відбив їх приступи В Угорщині князь Євгеній погромив турецьке військо під Петроварадином і здобув Білгород. Цими перемогами Євгеній здобув собі європейську славу. В мирі у Пожароваці 1718 р. турки відступили Австрії Банат, Малу Волощину (до ріки Алюти) і більшу половину Сербії. Венеція втратила Морею, але задержала Корфу і пограниччя Албанії, а також право до торгівлі у турецьких країнах Для Австрії Пожаровацький мир був великим тріумфом — ніколи вона не мала таких широких границь.
Але ці здобутки залишилися недовго в руках Габсбургів. Князь Євгеній, що був головним ініціатором австрійської експансії, помер у 1736 p., і по ньому не знайшлося в австрійській державі полководця, що вмів би продовжувати його політику. В 1736—1739 pp. Австрія вела нову війну з Туреччиною, маючи як союзницю Росію, але без належного проводу. Австрійські війська захопили Ніш і викликали повстання в Сербії та Албанії, але турки почали контрофензиву, здушили повстанчий рух і врешті виперли австрійців за Дунай. У мирі в Білгороді в 1739 р. цісар мусив зректися Сербії і Малої Волощини. Ця границя залишалася без змін аж до 1878 р.
Рівночасно з австрійськими війнами Туреччина вела також довголітню боротьбу з Персією. Розпочав її ще Ахмед ПІ, використовуючи спори, що розгорілися між суннітами та шиїтами. Султан попирав суннітів і мав надію, що Персія признає його владу як каліфа, голови всього мусульманського світу. Але на ведення війни мусив завести нові податки. Це викликало грізне повстання в Константинополі. Ахмеда яничари ув'язнили й у скорому часі отруїли. Він був відомий як поет і протектор мистецтва.
Війну з Персією продовжував Магмуд І (1730—1754), але не добився ніяких успіхів. Мустафа ПІ (1757—1774) зайнявся реформами у своїй державі. Його правою рукою був талановитий великий візир Регіб-паша. Він упорядкував фінанси й завів кращу дисципліну серед буйних яничарів.
Але над турецькою державою зависла нова грізна небезпека з боку Росії. Вже Петро Великий носився з широкими чорноморськими планами і після покорення України задумав виповісти війну мусульманському світові. Його плани продовжувала Катерина II. У першій турецькій війні 1768—1774 pp. цариця добула Крим і побережжя Чорного моря та право до опіки над ісповідниками грецького обряду в Туреччині (мир у Кючук-Кайнарджі 1774 p.). Другу війну, 1787—1793 pp., Росія вела спільно з Австрією. Обидві держави змагали.до поділу турецької держави, але своєї мети не осягнули. У мирі в Яссах 1791 р. затвердили іще раз границю на Дунаї між державою Габсбургів та Туреччиною, а в мирі а Яссах 1792 р. султан втратив тільки невелику територію між Дністром і Бугом. Туреччина утрималася поки що на своїх просторих країнах і на великодержавному становищі. Але внутрішні повстання і бунти, що підіймалися в різних провінціях (в Єгипті, Сирії, на Балканському півострові), свідчили, що наростали нові небезпечні сили, грізні для цілості імперії.
Бранденбурзько-пруська держава. Поруч з Австрією до великого значення у Німеччині дійшла бранденбурзько-пруська держава. Як вказує назва, вона постала з двох окремих частин. Бранденбург — це була країна над Середньою Ельбою, заселена спершу західнослов'янськими племенами. На початку XII ст. почалася німецька експансія на схід, і тоді ці землі добув князь Альбрехт Ведмідь (1134—1170), з аскан-ського роду. Він зорганізував тут пограничну округу, що звалася Бранденбурзькою маркією. Ця німецька держава розросталася пізніше на схід і північ коштом слов'ян. До найшир-ших границь Бранденбург дійшов за маркграфа Вальдемара (1305—1319), добуваючи Балтійське побережжя аж по Данціг. З початком XV ст. (1415 р.) маркія перейшла під владу Гоген-цоллернів, що на довгі часи осталися в ній як династія. Упродовж XVI ст. Бранденбург не вибивався нічим з-поміж німецьких князівств. Внутрішня його історія обмежувалася до боротьби між маркграфами та шляхтою і містами. З початком XVII ст. держава Гогенцоллернів збільшилася територіально: в 1614 р. маркграф Йоганн Сигізмунд добув надрейнські землі — Клеве, Марк, Рафенсберг, а в 1618 р злучив із Бранденбургом Східну Пруссію.
У Пруссії в середньовіччі жило литовське плем'я пруссів, дуже войовниче, що часто нападало на сусідів. Щоб опанувати їх землю, мазовецький князь Конрад в 1226 р. осадив над Віслою німецький орден хрестоносців. Німці упродовж півстоліття завоювали цілу країну від Вісли до Німану і заснували там цілий ряд сильних замків, як Торунь, Ельбінг, Марієнбург та ін. У короткому часі орден став великою мілітарною силою над Балтійським морем. На чолі ордену стояв великий магістр, якого вибирала довічно так звана генеральна капітула. При великому магістрі було п'ять найвищих достойників: великий комтур, що вів управу держави і заступав магістра; маршал, що кермував воєнними справами; шпи-тальник, що опікувався слабими; одягальник — завідатель зброєю; і скарбник — управитель фінансами. На чолі провінцій стояли крайові магістри. Вони разом із п'ятьма достойниками творили генеральну капітулу. Лицарі жили по дванадцять душ у домах ордену (конвентах) під проводом комтурів. Орден вів широку торгівлю через Марієнбург і Кенігсберг. Засоби його так збільшилися, що він почав вести •великі капіталістичні інтереси, позичаючи гроші на проценти.
З початком XIV в. лицарі почали боротьбу з Польщею. В 1309 р. вони захопили Помор'я з Данцігом і відгородили Польщу від Балтії. Володислав Локеток переміг їх під Пловцями в 1331 p., але не мав сили добути назад утрачених земель. Казимир у 1343 р. у Каліському мирі мусив признати за орденом устя Вісли.
Пізніше орден почав поширювати свої границі в напрямі Литви, і це була причина, що Литовське Велике князівство в 1385 р. увійшло в унію з Польщею. В 1410 р. польські і литовські війська перемогли хрестоносців під Грюнвальдом, але Ягайло не зміг відібрати ім Вісли. Щойно Казимир Ягайлович, після 13-літньої війни з орденом, у Торунському мирі 1466 р. виборов собі доступ до моря. Від того часу хрестоносцям залишалися тільки Східна Пруссія, і великий магістр мусив признати себе васалом польського короля.
Коли у Німеччині поширилося лютеранство, браття ордену прийняли також нову віру, й орден розпустився. Останній великий магістр, Альбрехт, із бічної лінії Гогенцол-лернів, проголосив себе прус-ським князем і в тому характері склав чолобитню королеві Сигізмундові І. В 1618 p., як уже було згадано, Пруссія перейшла під владу бранден-бурзьких Гогенцоллернів.
Він перебув молодість у Нідерландах і тут познайомився з широкою господарською політикою. На початку свого правління він мав дуже трудне становище, бо Бранденбург був знищений переходами цісарських і шведських військ. Фрідріх Вільгельм змагав всіма силами до миру, намагався звільнитися від впливів Австрії і нав'язати добрі відносини зі Швецією. У Вестфальському мирі 1648 р. він за шведською допомогою дістав частину Помор'я і деякі секуляризовані землі в Північній Німеччині. Дальші успіхи принесла шведсько-польська війна. Фрідріх Вільгельм лавірував зручно між обома державами й остаточно добув для Пруссії звільнення від васальної залежності від Польщі в 1658 р. Мир в Оливі в 1660 р. затвердив повну самостійність бранденбурзь-ко-прусської держави. Епоха великих воєн Людовіка XIV причинилася також до зросту значення Бранденбургу. Фрідріх Вільгельм не хотів піддатися впливам французького короля, як це робила більшість німецьких князів, а вів свою самостійну політику. Він увійшов у союз з Габсбургами і виступив проти шведів, що напали на Помор'я. У бою під Фербеліном у 1675 р. прусська кіннота розбила сильне шведське військо. У дальшій війні прусські війська також мали успіхи, а на морі виступив уперше бранденбурзький флот. Курфюрст захопив тоді значну частину шведського Помор'я. Але коли прийшло до закінчення війни, курфюрстові союзники, Голландія і цісар, добули користі тільки для себе, а Фрідріха Вільгельма залишили його власним силам. У мирі в Сен-Жермені у 1679 р. він мусив віддати шведам здобуте Помор'я. Пізніше він пробував порозумітися з Людовіком XIV, але остаточно вернувся до протифранцузької політики.
Рівночасно з воєнними походами Фрідріх Вільгельм пере-' водив важні внутрішні реформи у своїй державі. Він змагав передусім до того, щоб різні окремі провінції злучити в одне державне тіло. Проти цього виступили Провінціальні Стани, що привикли до давнього партикуляризму і не вміли зрозуміти потреб новочасної держави. Курфюрст із великою енергією боровся з тими егоїстичними тенденціями і дбав про те, щоб збільшити авторитет центральної влади. Він утворив нову адміністрацію, так званих окружних комісарів. Спочатку вибирали їх Стани, пізніше на пропозицію Станів назначував курфюрст. Фрідріх Вільгельм поволі обмежував компетенції Станів і за допомогою своїх урядовців сам перебрав владу. По довгих заходах пощастило йому завести всюди одноцільні податки. На голландський зразок він завів посередні податки, так звані акцизи, від продажу напоїв і харчів. Ця реформа спочатку зустріла опір населення, але виявилося, що цей рід податку є легший, ніж давні контрибуції. Завдяки реформам курфюрста державний скарб збільшив свої доходи всемеро.
Велику вагу курфюрст прив'язував до господарських справ. Він був прихильником ідей меркантилізму, але не проводив його так безоглядно, як це робив Кольбер. Він заопікувався ремеслом і завів велику промисловість. Немалою допомогою були для нього французькі гугеноти, яким він дав захист у Бранденбурзі після знесення Нантського едикту. Вони завели в краї різні нові роди цромисловості. Курфюрст намагався наладнати комунікацію, будував гостинці, провів канал від Шпрее до Одри, названий його ім'ям, завів постійну пошту. За допомогою голландців постав бранденбурзький флот. Курфюрст, що пізнав за своєї' молодості зразкове голландське хліборобство, робив різні заходи, щоб підняти рільничу культуру у Бранденбурзі та Пруссії. Особливо займався неужитками, що їх старанно загосподарював. Хліборобам, що пйселювалися на нових грунтах, давав інвентар і знижку податків. У курфюр-стових доменах коло Берліна заведено тоді уперше картоплю, що поволі почала добувати собі значення в господарстві
Гвардієць-гренадер війська Фрідріха Вільгельма
Ласлідник Фрідріха Віль-гельма, Ф р і д р і х (1688— 1713), продовжував протиф-ранцузьку політику батька і був вірним союзником Габсбургів. Цісар віддячився йому Тим, що погодився на піднесення Пруссії до титулу королівства в 1700 p., і Фрідріх коронувався в Кенігсберзі.
Фрідріх Вільгельм І. Іншої вдачі був третій по ньому прус-ський король Фрідріх Вільгельм І (1713—1740). Це був суворий тверезий чоловік, що легковажив зверхню пишноту й розкіш життя, а дбав тільки про міцний розвиток держави. За перший обов'язок володаря він уважав ощадність і проводив її в цілій державі Свій двір він обмежив до найко-нечніших потреб і зменшив число служби, усунув дорогі меблі й прикраси, випродав усі батьківські дорогоцінності, щоб сплатити державні борги. Королівські обіди складалися з найпростіших страв, а королева і королівни мусили займатися домашніми роботами. Король дозволяв собі на єдину приємність — брати участь у так званій табачній колегії. У просто улад-женій кімнаті на звичайних стільцях засідали король та його приятелі, курили люльки, попивали тяжке пиво і забавлялися грубими жартами.
У державних справах Фрідріх Вільгельм був крайнім автократом. «Слухати і не резонувати», — це були його звичайні слова. Сам працював безнастанно і такі самі вимоги ставив до своїх міністрів та всіх урядовців. Нерідко кидався з палицею на того, хто відважувався його не слухати. Він виховав собі пильне й обов'язкове урядництво, що точно виконувало всі його накази. Але дбав щиро про своїх співробітників, визначав урядовцям добрі платні і підняв їх суспільне значення. Він об'єднав цивільну й військову адміністріцію під одною генеральною дирекцією, що підлягала «тайному кабінетові» під проводом короля. Права шляхти він обмежив і наложив на неї податки, від яких вона перед тим була вільна; Коли ж прусські вельможі запротестували проти цього, він відповів: «Я йду до моєї мети, утверджу мою владу й осаджу корону твердо, як на скелі». Також зменшив він самоуправу міст і сам назначував членів міських рад.
Завдяки ощадній політиці Фрідріх Вільгєльм сплатив борги свого легкодушного батька і підніс доходи скарбу на 7 мільйонів талерів річно. Вмираючи, він залишив 10 мільйонів у державній касі. Державні доходи він побільшив ще через те, що приватні маєтності свого роду зачислив до державних.
Під окремою опікою короля стояло військо. Він збільшив його число з 38000 до 83000 і завів обов'язкову службу всіх підданих. Кожний полк мав свою рекрутаційну округу або кантон і звідти набирав собі рекрутів. Обов'язок служби тривав 20 років, але вояки відбували вправи тільки 2—3 місяці щороку. Селяни йшли до війська неохоче, а тому, крім цих «непевних кантоністів», треба було затягати наймане військо. Королівську гвардію творили «довгі хлопці», що визначались високим ростом. Королівські агенти -вишукували їх по всій Європі, також і по українських землях. Вони носили високі бляшані шоломи, і це видовжувало їх постаті. Прусське військо визначалося особливою дисципліною і докладною муштрою, так що служило за взір іншим державам. Але цей високий рівень король добував гострими варварськими карами. Офіцерів Фрідріх Вільгельм добирав Зтпоміж місцевої шляхти, щоб притягнути її до державної служби. В організації війська найпершим співробітником короля був дессауський князь Леопольд І, суворий, але веселий войовник, що безнастанно уліпшував військо; він, між іншим, завів у війську рівний крок. Вояки незвичайно його любили, а ще більшу популярність добув він собі тим, що оженився з міщанкою, донькою аптекаря.
фрідріх Вільгельм І дбав дуже, як і «великий електор», про те, щоб піднести хліборобство. У державних землях завів довголітні держави, так що державці могли дбати про інтенсивну культуру. Він хотів мати здоровий селянський стан й у своїх доменах зніс підданство. Шляхті заборонював уживати гострих засобів проти підданих. Число населення у Пруссії збільшив тим, що прийняв 20 тисяч селян, яких зальцбурзький єпископ прогнав за вірність протестантизмові Вони сколонізували багато запущених грунтів. Король Протегував також промисловість, і в тих часах розпочався експорт прус-ського сукна до Росії.
До науки й мистецтва король був байдужий, але в 1717 р. завів обов'язок загального навча н н я, утворив багато народних шкіл і дбав про освіту вчителів.
Фрідріх Вільгельм І поруч із «великим курфюрстом» був головним засновником могутності прусської держави. Завдяки його такій пильній праці й організаційним заходам Пруссія добула основи, що на них могла розвинутися в велику європейську силу.