загрузка...
 
2. Основні сфери суспільного життя
Повернутись до змісту
Суспільство як надзвичайно складну відкриту систему умовно можна поділити на чотири сфери: економічну (виробничу), соціальну, політичну і духовну.
Економічна сфера є визначальною у структурі суспільства. Серцевиною цієї сфери є матеріальне виробництво, без чого людське суспільство не могло б існувати взагалі, тим більше — розвиватися. В процесі матеріального виробництва люди відтворюють умови свого буття, виробляють засоби, необхідні для задоволення своїх потреб. Потреби завжди лежать в основі діяльності й поведінки людей, є рушійною силою і джерелом реальних суспільних відносин. Вони спонукають людину до практичних дій, до певних вчинків, кінцевою метою яких є задоволення цих потреб.
Причини, що спонукають людину до діяльності, мотиви її поведінки завжди пояснюються потребами, а точніше — прагненнями до їх задоволення. В цьому розумінні потребу можна визначити через діяльне (активне) відношення суб'єкта до об'єкта, який зможе стати предметом задоволення потреби. Для задоволення своїх потреб люди спочатку привласнювали те, що природа давала їм у готовому вигляді. Проте такого «матеріалу», який можна споживати з метою задоволення потреб у готовому вигляді в природі дуже мало. Тому люди почали спрямовувати свою діяльність на об'єкти природи (використовуючи при цьому її закони), щоб виробляти для себе те, чого вона не може їм дати в готовому вигляді. Створення в такий спосіб необхідних благ і є процесом матеріального виробництва.
Потреба як відношення завжди передує безпосередній дії, тобто вона спрямована в майбутнє. В процесі взаємодії потреби і діяльність ніби постійно міняються місцями з точки зору їх визначального впливу одного на інше. Потреби як першопричина людської діяльності одночасно є і результатом (наслідком) цієї діяльності. Саме тому, що потреби людини є «початком» і «результатом» її продуктивної діяльності, вони здатні чинити визначальний вплив на подальший розвиток трудової діяльності. Таким чином, ми приходимо до висновку: суперечлива взаємодія трудової діяльності людини та її потреб є джерелом розвитку як діяльності, так і самих потреб.
Виходячи зі своїх потреб, людина виробляє певне (відповідне своїм потребам) відношення до суспільства, до іншихлю-дей і до самої себе. В особистісному плані людина завжди залежить від суспільства. Ця залежність має опосередкований характер, оскільки опосередковується потребами людини. Задоволення її актуальних потреб стає можливим тільки через діяльність. Отже, потреби є вихідною (стартовою), але не безпосередньою спонукальною силою людської діяльності.
Перш ніж стати спонукальною силою, привести людину в активно-діяльний стан, об'єктивна потреба повинна відобразитися у свідомості. Саме внаслідок своєї усвідомленості потреба виконує роль спонукальної сили, служить основою формування цільових установок на завжди конкретну діяльність.
Усвідомлена потреба виступає як суб'єктивний стан людини, що регулює її діяльність і поведінку, спрямовує мислення, почуття, волю тощо. Процес усвідомлення людиною суспільних і своїх власних потреб, визнання їх актуальними, бачення у зв'язку з цим необхідності в організації певної діяльності з метою їх задоволення є процесом перетворення потреби в інтерес як. чергову ланку загального ланцюга соціальної детермінації процесу діяльності.
Людина може проявити свою активність стосовно якогось соціального явища лише за тих умов, що, по-перше, в ньому вона вбачає потенціальний предмет задоволення своєї потреби, по-друге, це явище є для людини життєво важливим і, по-третє, коли людина чітко усвідомила, що свою потребу вона зможе задовольнити в результаті здійснення процесу діяльності. Сукупність зазначених умов може свідчити про наявність у людини відповідного інтересу. Сама ж діяльність із задоволення усвідомленої потреби виступає при цьому як процес реалізації інтересу.
Між потребами та інтересами існує безпосередній зв'язок, який виступає якдіалектична єдність двох сторін детермінації процесу людської діяльності. Потреби й інтереси спонукають людей до дії і спрямовують їхню діяльність. Однак у якому б відношенні ми не характеризували потреби й інтереси, їх не можна ототожнювати. Вони розрізняються між собою як своїм походженням, так і характером реалізації й тією роллю, яку відіграють у життєдіяльності людини та суспільства.
Аналіз потреб та інтересів людини, яка завжди функціонує в певних макро- і мікроумовах історично конкретного суспільства, дозволяє зробити висновок про те, що вони є необхідними об'єктивними детермінантами в загальній системі факторів, які обумовлюють людську діяльність. Разом з тим слід зауважити, що на цьому ланцюг соціальної детермінації останньої не замикається.
Важливою ланкою в цьому ланцюгу є також мета (ціль). Для того щоб людина розпочала діяльність, вона повинна відчути в ній потребу. Усвідомлюючись людиною, ця потреба пробуджує, формує певний інтерес. Людина стає зацікавле-
ною в цій діяльності. Проте потреба людини не має прямого, безпосереднього виходу в діяльність, навіть якщо вона усвідомлена. Щоб привести себе в діяльний стан для задоволення своєї потреби людина повинна усвідомити не тільки (навіть не стільки) саму потребу, скільки предмет її задоволення. Такий предмет вона може одержати (виробити) тільки в процесі діяльності. Він завжди є результатом діяльності.
На перший погляд, тут виникає нерозв'язна суперечність. Для того щоб здійснити діяльність, людина повинна мати потребу, яка може бути задоволеною тільки реальним предметом даної потреби. Останній же набуває своєї матеріальної реальності лише як результат діяльності. Для розв'язання цієї (уявної) суперечності ми і звертаємося до категорії «мета» або «ціль». Мета є ще однією ланкою процесу детермінації людської діяльності і важливим моментом для розуміння цієї детермінації.
Для задоволення потреби (здійснення відповідної діяльності) людина повинна усвідомити цю потребу і предмет, який зміг би її задовольнити. Оскільки такий предмет може бути тільки результатом діяльності (тобто його ще немає), необхідно сформувати уявний, мислений образ предмета даної потреби, який ідеально випереджав би цей предмет як належну реальність. Сформувати такий образ можна на основі свідомого аналізу і співвіднесення наявної потреби з реальними умовами, можливостями її задоволення. Таким ідеальним (уявним) образом реально ще не існуючого предмета потреби і виступає мета. Процес формування мети включає також уявлення про спосіб і характер практичних дій людини по втіленню цього образу в дійсність, тобто його матеріалізацію.
Мета безпосередньо пов'язана з інтересом і опосередковується ним. Будучи ідеальним образом бажаного майбутнього, вона визначає і спрямовує діяльність людини, є безпосереднім і найсильнішим її стимулом. З постановки мети (цілі) розпочинається людська діяльність, тому вона й називається доцільною (цілеспрямованою). В іншому відношенні діяльність є процесом об'єктивізації, опредметнення мети, в якому вона (мета) втілюється в реальну дійсність. Критерієм матеріалізації мети і конкретним його проявом виступає продукт діяльності як предмет актуальної потреби.
Вищою формою прояву людських потреб і метою будь-якого суспільства є удосконалення способу виробництва матеріальних благ, розвиток продуктивних сил, які складають його зміст. Продуктивні сили і виробничі відносини у своїй нерозривній єдності утворюють спосіб виробництва. Це — сукупність прийомів і методів, за допомогою яких люди виробляють, створюють матеріальні блага й послуги (їжу, одяг, житло, засоби зв'язку тощо) для задоволення особистих і суспільних потреб. У процесі свого життя людина постійно споживає вироблені матеріальні цінності. Безперервність споживання об'єктивно потребує безперервного виробництва: оскільки суспільство не може перестати споживати, воно не може перестати й виробляти матеріальні блага. Звідси випливає, що без створення і розвитку матеріального виробництва життя суспільства неможливе.
Процес суспільного виробництва характеризує взаємодію людини з природою. Працюючи, людина змінює речовини природи і пристосовує їх для задоволення своїх потреб. З цієї точки зору, ставлення людей до природи в процесі виробництва визначається продуктивними силами. Одночасно в процесі виробництва люди вступають між собою в певні суспільні зв'язки й відносини, які називаються виробничими або економічними. Отже, суспільне виробництво має дві сторони: продуктивні сили й виробничі відносини, і процес суспільного виробництва відбувається в результаті їх взаємодії.
Продуктивні сили поєднують у собі речовий елемент (засоби виробництва) і особистий (робоча сила, самі виробники). В процесі взаємодії цих елементів і відбувається процес виробництва матеріальних благ та послуг.
До засобів виробництва відносяться предмети праці і знаряддя праці. Залежно від характеру виробництва предметом праці може бути земля, корисні копалини, різні матеріали, рослинний і тваринний світ тощо. Це все те, з чоголюдина виробляє необхідні для свого життя матеріальні блага. Знаряддями праці служатьлюдині створені нею предмети, включаючи найскладніші й найдосконаліші машини і механізми, з метою перетворюючого впливу на природу, виходячи зі своїх потреб та інтересів. Це те, чим, за допомогою чого люди виробляють матеріальні цінності. Для матеріального виробництва необхідні також відповідні приміщення, транспорт, засоби передачі інформації тощо. Разом зі знаряддями праці вони утворюють засоби праці.
Таким чином, у процесі виробництва задіяні як жива праця — застосування робочої сили, — так і уречевлена, втілена у знаряддях праці, а також у тих її предметах, у які людина попередньо вклала свою живу працю — метали, синтетичні матеріали з наперед заданими властивостями, сільськогосподарська сировина тощо.
Важливу роль у сфері матеріального виробництва відіграють відповідні технології. Розробка нових виробничих технологій свідчить про інтенсивне проникнення у виробництво науки - результату діяльності людини в духовній сфері суспільного життя. Проте ні засоби виробництва, ні наука, техніка й технології не повинні заслонити головного — людини як визначального структурного елементу продуктивних сил суспільства. Увібравши всебе досвід світової історії людства, вона одухотворяє весь процес виробництва. Останній, у свою чергу, виступає могутнім засобом розвитку, вдосконалення самої людини — головної суспільної цінності. Саме в трудовому процесі відбувається відтворення, самоствердження і самовдосконалення людини.
Продуктивні сили суспільства перебувають у постійному розвитку. Відомо, що початком матеріального виробництва було виготовлення й використання найпримітивніших знарядь праціздерева, кісток, каменюіт. п. Найвидатнішимдосягненням ранньої стадії розвитку людства і матеріальної сфери виробництва було відкриття способів добування та використання вогню. Можливості людини значно розширили винахід лука і стріл, виникнення гончарного виробництва тощо.
Поступово людина перейшла від виготовлення найпростіших знарядь праці до виробництва засобів споживання. Відбувся перехід від простого привласнення людиною «дарів природи» в їх готовому вигляді до організованого і спеціалізованого виробництва. Збирання ягід, плодів, злаків підготувало поступовий перехід до землеробства, а полювання — до скотарства. Зрозуміло, що вкрай примітивне мотижне господарство вимагало такої ж виснажливої праці, однак це було тим кроком у розвитку господарювання, котрий залучав у сферу матеріального виробництва землю як надзвичайно важливий елемент засобів виробництва. Винахід мотики послужив поштовхом до винаходу і впровадження у виробництво в сфері землеробства плуга — виникнення плугарського землеробства та інших засобів обробітку грунту і збирання врожаю. Подальший прогрес виробництва пов'язаний з використанням металевих знарядь праці — з міді, бронзи, заліза і т. п.
Землеробство, скотарство і ремісництво — це один ланцюг детермінації матеріального виробництва. Суспільний поділ праці продовжувався. Він відбувся між фізичною і розумовою працею. Виникла письменність. Люди набули нових можливостей акумулювати і передавати від покоління до покоління свій виробничій досвід, що мало неабияке значення для розвитку суспільства. Це призвело до непередбачених соціальних наслідків — підготувало перехід від первісного ладу до класового, соціально неоднорідного суспільства.
Удосконалення знарядь праці, використання природних джерел енергії з новою силою стимулювало виробництво. Це, в свою чергу, призвело до якісного стрибка в розвитку продуктивних сил - виникнення машинного виробництва. Безпосередні технічні передумови для нього підготувало мануфактурне виробництво. Від простого кооперування праці (на рудниках, будівництві, в шахтах, у ремісничих майстернях) мануфактура відрізнялася більш диференційованим поділом праці при виготовленні певного виробу. Тут фактично розпочалася спеціалізація як ремісничих знарядь, так і колишнього ремісника, який до цього при виготовленні певного виробу всі операції виконував сам.
З виникненням машинного виробництва (у XVI11 ст. в Англії це знаменувало першу промислову революцію) вже перші машини — ткацький верстат і прядильна машина — замінили велику кількість робітників, взявши на себе ті операції, які раніше виконувалися вручну. З часом було винайдено парову машину, яка виконувала роль двигуна. Машинне виробництво набуло вигляду: «двигун — передавальний механізм — робоча машина». Якісно новий кроку розвитку машинного виробництва (виробництво машин машинами) знаменував собою промисловий переворот. Розвиток машинного виробництва пішов від застосування окремих машин до системи машин, а від неї — до створення автоматизованого виробництва, до вивільнення людини з безпосереднього процесу матеріального виробництва.
Ера автоматизації була ознаменована науково-технічною революцією (НТР), початок якої припадає на середину XX ст. З розвитком і застосуванням кібернетики і радіоелектроніки була створена електронно-обчислювальна техніка. Новий ступінь НТР пов'язаний з бурхливим розвитком мікроелектроніки, інформатики, біотехнології, зі створенням робототехніки, масової комп'ютеризації і т.д. Розвиток виробництва пішов від часткової до повної автоматизації виробничих процесів.
Розвиток продуктивних сил суспільства необхідно розглядати в нерозривному зв'язку і тісній взаємодії з іншим елементом способу виробництва — виробничими відносинами. Створюючи матеріальні блага і послуги, люди взаємодіють не лише з природою, але й між собою. В найзагальнішому розумінні виробничі відносини — це суспільні зв'язки та відносини, що складаються між людьми в економічній сфері в процесі виробництва матеріальних благ і послуг. При цьому треба пам'ятати, шо виробництво організовується і здійснюється не заради самого себе, адля задоволення суспільних потреб. У процесі виробництва люди виробляють матеріальні цінності, а потім їх розподіляють, обмінюють і споживають. Отже, виробничі відносини — це сукупність відносин, зумовлених виробництвом, розподілом, обміном і споживанням матеріальних благ. Вони виникають, формуються і функціонують у процесі матеріального виробництва об'єктивно, незалежно від волі і свідомості людей. їх основу становлять відносини до засобів виробництва, тобто відносини власності. Останні є основою економічної системи будь-якого суспільства. «Власність» як економічна категорія відображає певну суспільну форму привласнення людьми матеріальних благ і насамперед засобів виробництва та його результатів (продуктів). Кому належать засоби виробництва, тому належить і створений з їх допомогою продукт, тобто вироблені матеріальні блага. Якщо засоби виробництва перебувають у приватній власності, то й продукт виробництва привласнюється цими власниками, якщо ж у державній, то створений продукт привласнюється державою.
В системі економічних відносин суспільства відносини власності займають визначальне місце, є своєрідним ядром цієї системи. Це свідчення того, що відносини власності визначають і зумовлюють характер відносин виробництва. Але процес матеріального виробництва не завершується створенням матеріальних благ. Він має своє продовження в інших сферах. Відповідної виробничі відносини не вичерпуються відношенням людей до засобів виробництва. Вони поширюються також на сфери обміну, розподілу і споживання. Отже, виробничі відносини як цілісна система включають у себе форми поєднання виробника із засобами праці безпосередньо в процесі виробництва, відносини обміну діяльністю і продуктами своєї діяльності, а також розподілу вироблених благ. їх межі визначаються рухом вироблених продуктів, який починається у сфері безпосереднього виробництва, продовжується у сферах розподілу та обміну і завершується споживанням виробленого.
Виробничі відносини, визначаючи всі інші суспільні відносини людей, самі перебувають під постійним впливом останніх. Тому важливо, щоб вони вдосконалювалися не тільки в економічному відношенні, але й у соціальному. Особливе значення при цьому має дотримання принципу соціальної справедливості у сферах обміну і розподілу.
Взаємозв'язок між різними сферами матеріального виробництва свого часу аналізував відомий шотландський економіст і філософ А.Сміт у праці «Дослідження про природу і причини багатства народів». Автор ілюструє цей взаємозв'язок на прикладі господарства окремого селянина, зайнятого у сфері рослинництва. Виростивши зерно, виробник розподіляє його: одну частину залишає для власного споживання; другу частину — на насіння, необхідне для відтворення процесу виробництва; третю — для обміну на ринку, щоб за виручені гроші придбати інші необхідні йому товари. І тільки після цього відбувається споживання вироблених товарів.
Потім знову відбувається повторення цього циклу — виробництво, розподіл, обмін, споживання, і так безперервно. Саме так цей процес відбувається і в масштабах усього суспільного виробництва, що може, хоч частково, ілюструвати виробничі відносини в дії.
Продуктивні сили і виробничі відносини перебувають в діалектичному взаємозв'язку. їх нерозривна єдність утворює складну структуру матеріального виробництва, історично конкретний тип суспільства. Зміни у продуктивних силах зумовлюють розвиток виробничих відносин між людьми в процесі виробництва, які, у свою чергу, покликані забезпечувати подальший розвиток продуктивних сил. При цьому підкреслюється думка про їх активну роль стосовно продуктивних сил у межах способу виробництва. Відповідність виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил є основним принципом, об'єктивним законом процесу створення матеріальних благ і послуг.
Однактреба зауважити, що всякий розвиток часто суперечливий. Це поширюється і на розвиток способу виробництва та його структурних елементів. Тому не дивно, що виробничі відносини не можуть адекватно відповідати продуктивним силам. Вони можуть або прискорювати процес розвитку продуктивних сил, стимулювати його, або сповільнювати, гальмувати. Це свідчить про активну роль виробничих відносин у способі виробництва. Організовуючи виробництво матеріальних благ, необхідно прагнути до того, щоб виробничі відносини були максимально гнучкими, рухливими, щоб вони чутливо реагували на темпи розвитку продуктивних сил і не були перешкодою на шляху розвитку останніх. Діалектика розвитку продуктивних сил і виробничих відносин свідчить про те, що цей процес є складним і суперечливим. Між елементами способу виробництва постійно існують протиріччя. Одні з них розв'язуються, інші лише зароджуються і т.д. Завдання полягає в тому, щоб людина своєчасно їх виявляла і сприяла їх розв'язанню в своїх інтересах.
Аналіз розвитку суспільства свідчить, що не можна розглядати виробничі відносини як простий наслідок розвитку продуктивних сил. Необхідність оновлення форм власності виникає час від часу. Якщо жтаке оновлення не відбувається, то проблеми не зникають, а неминуче накопичуються. Гальмується, спадає творча активність людей, виникають застійні явища. Так сталося з господарським механізмом і в радянському суспільстві, який став істотним гальмом на шляху реалізації ідеї відносин суспільної власності (економічної надії соціалізму і комунізму), перестав відповідати вимогам науково-технічного і соціального прогресу. Цей механізм склався і функціонував в умовах екстенсивного розвитку економіки. В умовах переходу до інтенсивних форм його слід було б замінити.
Демократизація механізму управління господарством, активне і рішуче впровадження економічних методів господарювання (замість командних і адміністративних) є конкретними матеріальними передумовами, які спонукають творчу активність людей. Без цієї діяльності було б неможливим створення, впровадження й експлуатація нових технічних обладнань і технологій.
Вихід на рівень нових технологій — ще не все. Поряд зі швидким розвитком і впровадженням нової техніки і технології існує відчутна потреба в надійних гарантіях їх безпеки для людини і людства в цілому. Інтенсивна технізація всього нашого життя не може не привертати увагу людства до питань всебічної охорони навколишнього середовища і природної основи існування самої людини. Нині природне середовище поки що більшою мірою відчуває на собі тиск механічних технологій, що призводить до надмірного його забруднення. Проблема боротьби з забрудненням довкілля є однією з найгост-ріших серед глобальних проблем сучасності. Забруднення грунту, атмосфери й гідросфери, порушення біосферноїрівноваги нерідко супроводжується виникненням антропо-гео-хімічних аномалій та інших небажаних для людини відхилень у навколишньому середовищі.
Найефективнішим засобом боротьби із забрудненням природного середовища, безумовно, є перехід до якісно нових технологій, що грунтується на широкому впровадженні у виробництво досягнень генної інженерії, безпосередньо природних процесів і т.п. Використання у виробництві принципово нової техніки й технології (де знаряддями виступають такі природні сили, як фотонні, електронні, іонні потоки, фотохімічні, гідродинамічні ефекти тощо) відкриває можливості до екологічно чистого виробництва.
В системі суспільних відносин центральне місце посідають виробничі відносини, які складаються незалежно від волі і свідомості людей і безпосередньо чи опосередковано впливають на соціальну поведінку людей. Серед виробничих відносин, усвою чергу, провідними є відносини власності, які регламентуються правом. У ньому відбивається реальне місце соціальних груп і кожноїлюдини в суспільстві. Відносини власності реалізуються у сфері суспільного розподілу і зумовлюють фактичні можливості людини з реалізації її здібностей.
Виробничі відносини завжди є визначальним фактором науково-технічного прогресу. Саме вони — головний і найпотужніший стимул невпинного і швидкого розвитку продуктивних сил, підвищення ефективності суспільного виробництва. Вони ж можуть стати і головним гальмом на шляху економічного зростання. Це відбувається втих випадках, коли порушується відповідність між конкретними формами виробничих відносин і досягнутим рівнем розвитку продуктивних сил. Відомо, як довго панувала думка про те, що при соціалізмі виробничі відносини завжди і повністю відповідають розвиткові продуктивних сил. І хоч ця думка явно була хибною, однак вона тривалий час була панівною.
Звичайно, на певному етапі виробничі відносини відповідали розвитку способу виробництва. Але згодом ця відповідність була порушена. Між виробничими відносинами і продуктивними силами в межах способу виробництва закономірно почали виникати, розростатися і загострюватися протиріччя, які необхідно було певним чином регулювати, але для того щоб регулювати, треба (як мінімум) їх визнати, без чого неможливим стає черговий етап дії — їх виявлення і наступний — перетворення.
Порушення відповідності між виробничими відносинами і продуктивними силами наочно проявило себе наприкінці 70-х — на початку 80-х років. Розвинуті продуктивні сили нібито вийшли з-під контролю, стали важко керованими при застарілих методах господарювання. Старі виробничі відносини виявилися нездатними забезпечити високі темпи НТП, переведення економіки на інтенсивний шлях розвитку. Виникали серйозні диспропорції, суттєво сповільнилися темпи економічного зростання, почався невпинний етап виробництва.
Ігнорування дії об'єктивного загал ьносоціологічного закону відповідності виробничих відносин характерові й рівню розвитку продуктивних сил виявилося найглибшою і головною причиною тих труднощів, які переживало суспільство в зазначені роки. Шукати причину в чомусь іншому — значить відступити від наукового аналізу проблеми, позбавити себе можливості виробити справді надійні і дієві способи подолання негативних, кризових явищ.
Соціальна сфера — це складна система зв'язків між різними елементами суспільства — етнічними, класовими, іншими спільностями людей. В основі цієї сфери завжди лежить соціальна структура суспільства, яка залежить від панівного способу виробництва матеріальних благ і ним визначається.
Соціальна структура- це спосіб закономірних зв'язків між елементами суспільства на певному етапі його розвитку. Такими елементами є групи людей, які розрізняються економічними, професійними, національними та іншими ознаками. Найпоширенішими є теорії класової структури і соціальної стратифікації.
Соціально-класовий підхід до аналізу суспільства, поділеного на класи, є одним з корінних методологічних принципів марксизму. Поділ суспільства на класи — це результат розвитку його продуктивних сил. Його глибинною причиною був поділ праці в суспільстві. На завершальному етапі первісного суспільства виділилися в окремі галузі землеробство і скотарство, потім реміснича праця відокремилася від сільськогосподарської, розумова — від фізичної. Все це зумовило зростання продуктивності праці й появу додаткового продукту як економічної основи приватної власності, яка прийшла на зміну суспільній формі. Зауважимо, шо приватна власність виникла поетапно: спочатку вона поширилася на результат, продукт праці, потім - на засоби виробництва, а ще пізніше — на самих виробників. У результаті цього в суспільстві з'являються
соціальні групи, які займають неоднакове місце у виробництві, виникають класи. З'являється нерівність, суспільство починає ділитися на багатих і бідних.
Утворення класів відбувалося двома шляхами. Перший із них — виділення всередині общини родоплемінної верхівки, знаті; другий —повернення у рабство спочатку чужоплемінників, а потім і одноплемінників, які опинилися в борговій кабалі.
Класи — це великі групи людей, які відрізняються: різним місцем в історично визначеній системі суспіль ного виробництва. Це означає, що рабовласницький спосіб зумовлює поділ суспільства на рабовласників і рабів, феодальний — на феодалів і кріпаків, капіталістичний — на капіталістів
і пролетарів. їх місце в суспільстві визначається тим, що одні виробляють матеріальні цінності, а інші їх привласнюють; різним, навіть протилежним їх відношенням до засобів виробництва. У всіх антагоністичних суспільствах одні класи мають їх у власності, володіють ними, а інші —лише користуються ними в процесі виробництва. Завдяки цьому одні класи виступають як експлуататори, інші — як експлуатовані. Відношення до засобів виробництва є головною ознакою класів, яка визначає всі інші їх ознаки; різною роллю в організації суспільної праці — одні є без
посередніми виробниками, а інші організовують виробництв во й управляють ним. Панівні класи зосереджують у своїх руках управління виробництвом, ведення державних справ, як правило, перетворюють розумову працю у свою монополію. В наш час на службі у них перебуває великий загін учених, інженерно-технічних працівників і службовців; різними джерелами, способами одержання й розмірами певної частки суспільного доходу. Одні отримують його за рахунок власної праці, інші — за рахунок експлуатації чужої праці.
В контексті марксистсько-ленінської теорії соціальної структури класового суспільства останнє диференціюється за формулою «2 + 1» — два класи і один соціальний прошарок між ними. Йдеться про два основні класи, виникнення й функціонування яких обумовлюється панівним способом виробництва: раби й рабовласники, селяни-кріпаки й феодали, пролетаріат і буржуазія, робітники й селяни. Інші ж класи (з&іиш-кові від попереднього або зародкові стосовно майбутнього способу виробництва) — є неосновними.
Виникає питання: чи є якась порочність у традиційній і офіційній марксистсько-ленінській концепції соціально-кла-совоїструктури суспільства, яка до останнього часу була єдиною і панівною в радянському суспільстві? Безперечно, є.
По-перше. Починаючи з 30-х років «не спрацьовувала» ленінська класотворна ознака «відношення до основних засобів виробництва». Фактично відбулося повне одержавлення основних засобів виробництва, що свідчило про її «розсуспіль-нення». Виникла державна монопольна власність. Це означає, шо соціально-класовою основою радянської влади стали не робітники й колгоспне селянство, а бюрократизовані верстви апарату управління.
По-друге. Ленінська концепція соціальної структури суспільства, яка базувалася на формулі «2 + 1», хибує обмеженістю критеріїв диференціації суспільства, затінює соціальну нерівність, соціальні дистанції у просторі соціальних благ — власності, прибутку, влади,-престижу.
По-третє. Серед ленінських класотворних ознак ми знаходимо первинні (соціально-економічні) критерії і зовсім відсутні похідні, вторинні - рівень соціального престижу, освіти, культури і т.п.
По-четверте. Офіційна радянська ідеологія надзвичайно перекручувала уявлення про об'єктивні критерії соціальної мобільності. Надмірно експлуатувалася утопічна ідея про повну рівність шансів усіх членів суспільства на соціальне просування незалежно від походження, партійності, національності тощо. Взаємовідносини між класами, іншими соціальними групами подавались як такі, що грунтуються на спільності інтересів, а отже, як безконфліктні, гармонійні і т.п. Насправді все це не відповідало дійсності.
Явно утопічна ідея соціальної однорідності радянського суспільства мала бути реалізованою. Для її реалізації необхідно було створення могутнього механізму регулювання соціальної структури суспільства. Такий механізм був вироблений. Його завданням були:
ліквідація цілих соціальних груп — буржуазна інтелігенція, куркульство тощо; усунення багатьох соціальних ролей, які були природною перешкодою на шляху цілеспрямованої політики повно
го одержавлення економіки — кооператори, підприємці, торговці, комерсанти і т.п.;
створення надійної системи номенклатури, тобто системи відбору (за заданими зверху критеріями) керівних кадрів;здійснення цього контролю закритими кадровими службами,підпорядкованими виключно партійним органам;
ідеологічний вплив на суспільну (особливо масову) свідомість з метою імплантації ілюзорних, міфічних лозунгів, утопічних ідей щодо перспективності актуальних суспільних відносин.
Такими основними видами характеризується марксистсько-ленінська теорія соціально-класової структури суспільства. Поряд з нею є й інші концепції. Це, зокрема, теорія соціальної мобільності, середнього класу, соціальної стратифікації.
В теоріях середнього класу, народного капіталізму стверджується, ніби трудівники, громадяни, незалежно від їх належності до певного класу, можуть придбати акції будь-якого підприємства, тобто стати його співвласниками і одержувати певні прибутки. Все це справді так, проте основну частину доходу мають ті прошарки населення, які реально володіють засобами виробництва, є їх власниками.
Іншим підходом до аналізу структури суспільства є теорія соціальної стратифікації, яка виникла на противагу марксистсько-ленінській теорії. її засновниками були німецький філософ, соціолог та історик М.Вебер і американський соціолог російського походження П.Сорокін. Цій теорії віддається перевага, хоч це не означає, що вона позбавлена своїх вад. Нині вона активно розробляється як західними спеціалістами (К.Девіс, У.Мур, Т.Парсонс), так і вченими країн СНД (Т.Зас-лавська, Р.Ривкіна, О.Шкаратан та ін.).
У контексті теорії соціальної структури розшарування суспільства, нерівність людей у суспільстві, диференціація останнього пояснюється системою ознак і критеріїв. Основою поділу на страти (цей термін запозичений з геології, що означає «прошарок») визнаються найрізноманітніші ознаки: рід занять, розподіл благ, освіта, місце проживання, віросповідання тощо. Одним із основних критеріїв виділення страт є рівень доходів. Традиційно визначають кілька страт (класів) — вищий, середній, нижчий. У свою чергу, в середньому класі виділяються різні прошарки.
Поділ суспільства на страти (прошарки, верстви) може відбуватися на основі однієї чи кількох ознак - економічних, національних, расових, професійних, психологічних тощо. Відповідно до цього розрізняють «одновимірну стратифікацію» — на основі якоїсь однієї ознаки — і «багатовимірну стратифікацію» — на основі сукупності ознак: освіта, психологія, зайнятість, прибутки, побутові умови та ін.
Слід зауважити, що теорію соціальної стратифікації, яка грунтується на таких критеріях диференціації суспільства, як освіта, престиж, рівень прибутків, причетність до влади і т.п., не можна визнати бездоганною у методологічному відношенні при дослідженні соціальної структури суспільства. Спеціалісти вважають, що визначити єдину сукупність ознак, яка зас-відчувалаб належність члена суспільствадо тієї чи іншої страти, практично неможливо. З ними треба лише погодитися. Проте в суспільстві завжди є такі три стратифікаційні структури, як економічна, професійна і політична. Вони, на нашу думку, і мають бути визначальними при соціальній диференціації суспільства.
Політична сфера. З появою економічної й соціальної нерівності структура суспільного життя ускладнюється. На певному етапі розвитку суспільства неминуче виникають нові форми суспільних відносин — політичні й правові. Формується сфера політичного життя суспільства, зміст якої віддзеркалюється в політичній системі.
Політична система суспільства — явище історичне. Воно нерозривно пов'язане з виникненням політики і формуванням політичних відносин. Етимологічно слово «політика» означає мистецтво управляти державою. Це особлива форма діяльності, що регулює відносини членів суспільства, об'єднаних у різні соціальні групи з метою збереження певної суспільної структури й організації та подальшого її розвитку й удосконалення в інтересах панівних соціальних сил або суспільства в цілому.
Суспільні відносини між різними соціальними групами і, відповідно, політика, яка відображає корінні інтереси цих груп, випливають з їх місця в економічному житті суспільства. Політика є надбудовою над економічним базисом. У ній найбільш повно й глибоко відображаються корінні економічні інтереси різних соціальних груп і передусім класів. Тому вона є концентрованим вираженням економіки, її узагальненням і завершенням. Політика здійснює великий вплив на економіку і всі інші сфери суспільного життя. Яскравим доказом цього є соціально-політичні процеси, які відбуваються на сучасному етапі становлення української державності.
Політика як суспільне явище виконує ряд важливих функцій. До них необхідно віднести:
вираження політично значущих інтересів усіх соціальних суб'єктів; управління соціально-політичними процесами в суспільстві; визначення пріоритетів розвитку суспільства і забезпечення у ході їх реалізації гармонії соціальних груп та окремих індивідів; узгодження інтересів різних соціальних груп населення і відвернення конфліктів, збереження цілісності й стабільності функціонування соціальної системи.
Отже, політика — багатовимірне соціальне явище. В процесі суспільного розвитку змінюються суб'єкти політичних відносин, функції політики, форми політичного устрою і правління, характер політичних відносин, ідеологій, організацій.
Разом з політикою (політичними відносинами) формується і політична система суспільства. Це система державно-правових, політичних і громадських інститутів, установ і організацій, за допомогою яких регулюються політичні відносини між державами, народами, класами, націями та іншими соціальними спільностями людей. її елементами здійснюється завоювання, утвердження і функціонування політичної влади залежно від політичної культури суспільства.
Політична система має свої специфічні ознаки та особливості, серед яких виділимо хоча б основні. По-перше, будучи відносно автономною, вона зберігає свої нерозривні зв'язки з іншими системами суспільства — економічною, соціальною, духовною та їх похідними. По-друге, вона є найбільш інсти-туціоналізованою і наймобільнішою системою суспільства, що й забезпечує виконання нею основної функції: формування і реалізацію політичної, державної влади, По-третє, що логічно випливає з попередньо названих її особливостей, — це система, яка спричиняє значно глибший і відчутніший вплив на суспільне життя, ніж інші соціальні системи як матеріального, так і духовного походження.
Пересвідчитися в неабияких можливостях політичної системи суспільства нам допоможе хоча б загальна характеристика її структури, зокрема тих найважливіших елементів, з яких вона складається.
У змістовому відношенні політична система включає в себе різнопорядкові елементи, об'єднані між собою однією, спільною основою — сферою політичного життя. Основними її структурними елементами є політичні відносини, політична влада, політична діяльність, політична організація суспільства, політична свідомість, політична культура і т.п.
Неважко побачити, наскільки складною є політична система за своєю структурою. До того ж зауважимо: чим вищого рівня досягло суспільство у своєму розвиткові, тим складнішою за своєю структурою і змістом є його політична система. Це — закон, який поширюється на будь-яку систему.
Звернемо увагу ще й на те, що політична система, її зміст, характер розвитку і спрямованість завжди детерміновані рядом факторів. Найважливішими серед них є політичний інтерес, політична цілеспрямованість, об'єкт і суб'єкт політики.
Надзвичайно колоритним є поняття «влада». По-своєму цікавими є його етимологічний, семантичний, психологічний, соціологічний та інші аспекти. Дещо дивно, але в повсякденному вжитку влада переважно асоціюється з насиллям, засиллям, диктатом та ін. На авансцені частіше опиняється негативне значення цього явища.
Влада є найважливішою складовою політики. Але це не означає, що вони тотожні. У загальносоціологічному контексті влада — це вольові відносини міжлюдьми (спільностями) в межах певної соціальної системи, що забезпечують одній із сторін можливість вияву і домінування своєї волі через наявні в даній системі форми суспільної організації з метою здійснення керівництва життям суспільства; це здатність і можливість певних соціальних інститутів здійснювати свою волю, справляти вирішальний вплив на діяльність, поведінку людей з допомогою певних засобів — авторитету, права, насилля.
Влада виникає на певному етапі розвитку людства як відповідь на потреби і необхідність організації нормального функціонування того чи іншого колективу як самовідтво-рюючої спільності людей. Цей процес обумовлений потребою, з одного боку, забезпечення зовнішньої безпеки цієї спільності (захист від можливого нападу, холоду, голоду, стихійноголихаіт.п.), а з іншого — недопущення руйнівної дії внутрішніх факторів на шляху її нормального розвитку (зневажання традицій і законів, недбалість і безвідповідальність, анархічне чи нігілістичне ставлення до себе і собі подібних, до інтересів держави, більшості, суспільства в цілому). Саме влада покликана стати перешкодою на шляху руйнівної дії зовнішніх і внутрішніх чинників, що загрожують природному і соціальному самовідродженню людської спільності.
Політична влада складає суть політики і політичної боротьби. Без влади немає політики, як і без політики не буває влади. Навколо останньої формується цілісна політична система суспільства.
За формами виявлення політична влада може бути державною, партійною владою громадських організацій та ін. Найсуттєвішим у політиці завжди є державна влада. Не випадково останню нерідко ототожнюють з політичною владою взагалі. Однак це не повинно служити підставою для ігнорування або недооцінки інших (хоча б названих) форм політичної влади. Кожна з них має свою специфіку. Всі вони переплітаються між собою, але не зводяться одна до одної.
Влада проявляється через панування, керівництво, управління, організацію і контроль. Панування передбачає абсолютне або відносне підкорення одних людей (соціальних груп) іншими. Керівництво означає здатність владних структур здійснювати свою волю шляхом впливу в різних формах (прямих і непрямих) на соціальні групи, якими керують. Керування може грунтуватися тільки на авторитеті, довірі, при мінімальному застосуванні примусу.
Влада — це взаємодія між суб'єктом і об'єктом. Суб'єктом влади є той, хто її здійснює. Це держава, політичні партії, певні громадські організації, індивіди, які наділені владними функціями. Об'єктом влади є ті соціальні спільності, на які спрямовується діяльність суб'єкта. Це народ, нації, класи та інші соціальні групи, професійні, виробничі колективи, а також окремі люди.
Розподіл на суб'єкт і об'єкт влади має відносний характер, його не можна абсолютизувати. На певних етапах розвитку суспільства об'єкт влади (народ, класи, нації) може виступати активним суб'єктом політики, її творцем.
До основних функцій політичної влади належать передусім формування політичної системи, організація і регулювання політичного життя, відносин у суспільстві.
Політична влада здійснюється в різних формах, наприклад, у демократичній, деспотичній, авторитарній, тоталітарній тощо. У демократичній правовій державі влада має належати народові, народ є єдиним її носієм. Влада народу (народовладдя) повинна здійснюватися на основі конституції безпосередньо (референдум) і через систему обраних демократичним шляхом органів (наприклад, Верховна Рада, органи місцевого самоврядування тощо).
Одним з основних засобів здійснення політичної влади є державна, яка реалізується за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу й судову. У демократичному правовому суспільстві жодна людина — нерідко її називають гілкою — не може претендувати на монопольне право здійснення державної влади.
Політика і держава - явища, які мають історичний характер. Вони виникли на певному етапі розвитку суспільства. Первісне суспільство було соціально однорідним, у ньому був відсутній спеціальний апарат управління, здійснювалося общинне самоврядування. В первісному суспільстві соціальні відносини регулювалися силою звички, звичаями і традиціями, якими закріплювався багатовіковий досвід спільного життя і сумісної праці. На цьому етапі розвитку суспільства єдиним регулятором суспільних відносин були первісна мораль, звичаї, традиції, інші форми поведінки людей, які історично напрацьовувались усім родоплемінним загалом. Але з розвитком виробництва, продуктивних сил, на основі якого зросла продуктивність праці, люди у створенні матеріальних благ перейшли межу їх мінімуму, з'явився додатковий продукт як об'єктивна основа приватної власності і передумова соціального розшарування суспільства.
З появою досконаліших форм суспільного поділу праці, що привело до виникнення приватної власності, родоплемінні органи управління виявилися непристосованими до нових умов. Як непридатні вони замінені державою, яка стала особливою формою організації влади, чого не знало суспільство до своєї соціальної диференціації.
З виникненням приватної власності й соціальної нерівності виникла (і до цього часу існує) держава зі своїми основними ознаками: територіальний принцип закріплення населення замість кровно родинного, який був панівний до виникнення держави; наявність кордонів, які фіксують територію держави, де діє її юрисдикція —правові повноваження, що поширюються на всіх людей на цій території; наявність особливої системи органів і установ, які здійснюють функції державної влади — публічної, яка стоїть над населенням. До цих органів зокрема належить спеціальний апарат примусу: армія, поліція, служба безпеки, суд, прокуратура тощо; система податків з населення, необхідних для відкриття джерела надходження коштів, потрібних для утримання дер
жавного апарату, здійснення влади в різних сферах суспільного життя.
Держава як орган політичної влади й управління пройшла тривалий шлях свого розвитку. Відомі такі її історичні типи, як рабовласницький, феодальний, буржуазний. У XX столітті вряді країн функціонувала соціалістична держава. Незважаючи на її приреченість в деяких країнах, треба визнати, що вона виражала назрілу потребу в перебудові суспільства на началах соціалістичної справедливості. Держава соціально-демократичної орієнтації має забезпечувати розвиток цих начал, гармонізацію соціальних відносин, гарантувати права і свободи кожній людині.
24 серпня 1991 року Верховна Рада України прийняла «Акт проголошення незалежності України». В ньому урочисто наголошується, що з моменту схвалення Акта утворюється незалежна держава — Україна. її територія є неподільною і недоторканною. Цей Акт одержав повну підтримку на Всенародному референдумі 1 грудня 1991 року, на якому майже 92 відсотки громадян України проголосували за незалежність нашої держави.
Нова Конституція України, прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 року, в правовому відношенні завершила державотворчий процес.
Кожна держава виконує цілий ряд функцій — внутрішніх і зовнішніх. Основними серед них є внутрішні. Зовнішні функції закономірно випливають із внутрішніх і є їх продовженням. Вони також істотно впливають на структуру і зміст внутрішніх функцій.
Основними функціями держави соціально-демократичної орієнтації є:
а) внутрішні:
господарсько-організаторська та господарсько-стимулююча — створення умов для розвитку виробництва на основі визнання і захисту різних форм власності на засоби виробництва;
гуманістична — забезпечення, охорона і захист основних прав людини;
соціальна — охорона і відновлення здоров'я, соціальне забезпечення громадян;
екологічна — охорона, збереження і відновлення природного середовища;
культурно-виховна — освіта, виховання, підтримка і розвиток культури;
науково-організаторська — організація і стимулюваннянаукових досліджень; створення демократичних умов, інститутівдля виявлення і врахування інтересів різних соціальних груп суспільства;
національно-забезпечувальна — створення умов для збереження й розвитку національної самобутності народів, які проживають на території держави;
охорона — охорона і захист державно-конституційноголаду, законності та правопорядку;
б) зовнішні функції:
забезпечення обороноздатності країни та її захист від зовнішнього нападу; здійснення зовнішньої політики, міжнародного співробітництва у різних сферах суспільного життя;захист інтересів держави та її громадян у взаєминах з іншими державами; участь у вирішенні глобальних господарських і наукових проблем — екологічної, енергетичної, освоєння світового океану, космосу тощо.
Держави відрізняються за формою правління, устрою і політичного режиму.
Форма правління — це система вищих органів державної влади, спосіб їх утворення, порядок здійснення ними державної влади. Історично склалися дві основні форми правління:
а) монархія, де вища державна влада здійснюється однією особою і передається у спадок. У межах монархічної форми правління виділяються: абсолютна монархія — всевладдя глави держави. В сучасному світі вона існує, зокрема, в Саудівській Аравії, Омані; конституційна — коли глава держави наділений переважно виконавчою владою (Ірландія, Марокко, Кувейт) або фактичнотільки представницькими функціями (Великобританія,Данія, Швеція тощо);
б) республіка — така форма, при якій вища державна владаздійснюється виборним колегіальним органом, який обирається населенням (або його частиною) на певний строк.
На сучасному етапі розвитку суспільства є такі основні типи республіканського правління:
президентська республіка, де глава держави — президент — одноосібно або з наступним схваленням парламентом формує склад уряду, яким керує сам (США, Аргентина, Куба);
парламентська республіка, особливими рисами якої є насамперед те, що парламент формує уряд, здійснює контроль за його діял ьністю, видає закони, затверджує державний бюджет. Уряд наділений виконавчою владою, а його голова — прем'єр-міністр — підзвітний парламентові.
У багатьох країнах західної Європи парламентська республіка формально представлена конституційною монархією (Великобританія, Швеція, Норвегія та ін.)
Існує також змішана форма республіканського правління, що має назву президентсько-парламентської (Австрія, В'єтнам, Китай, Польща, Португалія, Франція). Для неї характерне поєднання парламентського контролю за діяльністю уряду з перевагами сильної президентської влади. Однією з її особливих ознак є, як правило, подвійна відповідальність уряду — перед парламентом і президентом.
Державний устрій — це спосіб поділу території держави на певні складові і розподіл влади між державою та цими складовими.
Є два основних види такого устрою:
а) унітарна держава — це єдина, політично однорідна держава, адміністративно-територіальні одиниці якої не мають власної державної влади. У ній діє єдина конституція і єдине громадянство. Всі органи та гілки влади утворюють одну систему і керуються єдиними правовими нормами (наприклад, Великобританія, Данія, Швеція). Деякі унітарні держави (Іспанія, Україна) включають автономні утворення;
б) федеративна держава — це союз відносно самостійних державних утворень, які здійснюють самоврядування в межах розподілених між ними і союзними (федеральними) органами влади повноважень. Члени федерації мають власні законодавчі й судові органи влади, конституцію, в межах якої можуть приймати закони;
в) конфедерація — об'єднання союзних держав, що створюється для вирішення певних проблем — економічних, соціально-політичних та ін.
Державний режим — це спосіб здійснення державної влади певними методами. Його основними видами є:
демократичний, при якому держава базується на принципах підпорядкування меншості більшості. Державна влада здійснюється з додержанням основних прав людини; забезпечуються легальні можливості вільного волевиявлення і врахування інтересів усіх груп населення через демократичні інститути (вибори, референдуми), вільно діють різні громадські об'єднання, які представляють ці інтереси і впливають на вироблення і здійснення політики держави. Демократичний режим має такі різновиди, як демократично-ліберальний, демократично-консервативний, демократично-радикальний;
тоталітарний, при якому державна влада зосереджується в руках правлячої верхівки або однієї особи — по суті диктатура. При цьому вважається, що верхівка монопольно виражає інтереси всього народу. Будь-яка опозиція, плюралізм політичних позицій виключаються. Всім нав'язуються єдині загальнообов'язкові погляди — як політичні, так і ідеологічні та світоглядні. Основні права й свободи обмежуються, прояви соціальної активності вводяться в жорсткі рамки.
З другої половини 80-х років в Україні (як і в інших колишніх радянських республіках) відбувається поступовий, хоча й не завжди послідовний перехід від тоталітаризованого державного режиму до демократичного.
Крім держави, до політичної організації суспільства належать також політичні партії, суспільно-політичні рухи і громадські організації.
Політичні партії — це добровільні організації, які об'єднують у своїх лавах найбільш організовану й активну частину соціальної спільності з метою вираження й захисту її політичних інтересів шляхом завоювання державної влади або участі в її здійсненні.
У сучасному суспільстві політичним партіям належить вирішальна роль в організації соціальних сил для політичної боротьби, у здійсненні державної влади. Роль політичних партій у соціально-політичному житті суспільства можна визначити через розкриття їх основних функцій. Це передусім: представництво соціально-політичних інтересів; формування ідеології; політична соціалізація і мобілізація особистості; боротьба за державну владу, формування програм її діяльності й участь у здійсненні; підготовка кадрів для інститутів державної влади; формування політичної свідомості й громадської думки.
Суспільно-політичні (громадські)рухи розглядаються як соціальні організації, які не мають конституційного оформлення. Вони характеризуються спільними цілями, відсутністю чіткої організаційної структури й однорідності соціально-політичних та світоглядних поглядів їх учасників, відсутністю індивідуального і групового членства. В широкому розумінні громадські рухи можуть виражати історично-глобальні інте-реси, наприклад, національно-визвольний рух, вирішення важливих екологічних проблем, боротьба за мир тощо. Чіткого розподілу між поняттями «громадський рух» і «громадська організація» не існує.
Громадські організації— це добровільні об'єднання людей, які утворюються для досягнення певної спільної мети. Це спосіб впливу інститутів громадянського суспільства на державу, механізм вияву громадянської волі. Громадські організації поділяються на неформальні (добровільна асоціація, групи за інтересами) і формальні (професійні). їх можна класифікувати й за характером інтересів, тобто за цілями й цінностями (екологічні, релігійні і т.п.); правовим статусом (легальні і нелегальні); видами діяльності (науково-технічні, спортивні, культурно-просвітницькі тощо).
У кожному державно організованому суспільстві створюються певні умови для залучення громадян до політичного життя і політичної діяльності. Участь у політичному житті залежить від багатьох характеристик діючого суб'єкта (стать, вік, рід занять, освіта, релігійна належність тощо), від режиму правління, а також від конкретної політичної ситуації. Форми політичної участі можуть бути організованими і неорганізованими (стихійними), систематичними й епізодичними, зорієнтованими на традиційні або нетрадиційні форми взаємовідносин громадянина і влади. Особливим виміром політичної участі є конфліктна участь, яка проявляється у формі протесту. Політичний протест, як правило, виникає там, де придушуються права меншин, діють системи обмежень (майнових, освітніх та інших цензів на участь у голосуванні тощо).
Політична діяльність — це специфічна сфера суспільної діяльності. У найзагальнішому вигляді — це сукупність дій окремих індивідів або соціальних груп з метою реалізації своїх політичних інтересів, насамперед питань про завоювання, реалізацію і утримання влади. Політична діяльність наділена статусом відносної автономності, самостійності, а на деяких етапах розвитку суспільства є навіть визначальною. Вона завжди має на меті відтворення або зміну існуючого типу суспільних відносин, усвідомлено чи неусвідомлено змінюючи при цьому певні залишки попередніх і зародки майбутніх відносин. Політична діяльність не може здійснюватися сама собою, стихійно, поза цілеспрямованим впливом соціальних інститутів та інших регуляторів.
Важливим елементом політичної системи суспільства є також політична свідомість і політична культура. Політична свідомість — це відображення людиною чи певними спільностями людей в ідеальних образах політичного життя, політичних відносин як різновидності суспільних відносин у цілому.
Кожен суб'єкт політики має свої інтереси і їх контролює. Зіткнення різних інтересів відбувається на перехрестях боротьби за політичну владу. Саме боротьба за владу та її устрій і є центральною проблемою політичного мислення і політичної свідомості.
У своїй політичній діяльності люди завжди керуються відповідними почуттями, настроями, переживаннями, знаннями, теоріями і т. п. Не випадково політична свідомість поєднує в собі два рівні знання: буденний (нижчий, повсякденний) і теоретичний (вищий, науковий). На нижчому рівні свідомості формується політична психологія, а на вищому — ідеологія. Політична свідомість має ту особливість, що в ній химерно поєднуються наукові й ненаукові погляди й оцінки, політичні смаки та ідеї, звичаї й обряди, традиції, нахили й інтереси, образи фантазії й логіка здорового глузду і т. п.
Достовірне пізнання реального політичного життя неможливе без поглибленого вивчення політичної культури народу. Саме вона багато в чому пояснює витоки, характер і особливості конкретної політичної системи, панівний у суспільстві політичний режим, політичну свідомість і поведінку соціальних груп, динаміку і спрямованість політичних процесів.
Політична культура є відносно самостійним видом у загальній системі культури. її своєрідність визначається особливостями сфери дії (сфера політики, функціонування політичної влади) і специфікою елементів, які характеризують цей вид культури — політичні уявлення й цінності, політичні установки і поведінка. Врахування органічного зв'язку політичної культури з політичним життям суспільства, з механізмом реалізації політичної влади надзвичайно важливе для з'ясування особливостей даного виду культури, чіткого визначення її меж. Недооцінка або забуття цієї специфіки призводить до невиправданого розширення змісту власне політичної культури, до змішування її з іншими соціально-культурними явищами.
Коротко політичну культуру можна визначити як сукупність стереотипів політичної свідомості і поведінки, характерних для даної соціальної спільності. Структура політичної культури не вичерпується елементами політичної свідомості.
В дійсності політична культура включає в себе відповідні зразки або стереотипи політичної поведінки, прояви яких надзвичайно різноманітні.
Духовна сфера суспільства підноситься над його соціаль-но-політичним життям. Вона найбільш віддалена від економічної основи і зазнає її впливу у дуже опосередкованому вигляді. Ближчий зв'язок духовної сфери з політичними явищами й процесами, але й тут немає прямої, однозначної відповідності. Духовне життя суспільства значною мірою має відносну самостійність, у ньому виразно проявляється активний, творчий потенціал свідомості, духу взагалі й суспільної свідомості зокрема.
До духовної сфери відносяться створення й використання, споживання, функціонування ідеальних цінностей: знань (зокрема наукових); типів світогляду; філософського і релігійного мислення, творів мистецтва, етичних норм, принципів, ідеалів, їх відображення в свідомості й поведінці людей, цілих верств населення; освіти і виховання.
Коли розглядають духовне життя суспільства не в загально-історичному плані, а з точки зору того, які його зміст і стан, особливості, які процеси в ньому відбуваються вданий період, то вживають поняття суспільної свідомості. Суспільна свідомість не зводиться до сукупності свідомостей багатьох окремих людей, а включає ті риси, які є спільними і характерними для людей певних соціальних груп або певного конкретного суспільства. Ці риси формуються під впливом умов життя і діяльності, в результаті взаємодії, взаємного спілкування людей, які належать до даного суспільства або групи, під впливом соціальних інформаційних процесів, роль яких особливо велика в наш час; недарма засоби масової інформації умовно називають «четвертою владою»(крім законодавчої, виконавчої та судової).
Суспільна свідомість має свій зміст, структуру, закономірності функціонування й розвитку. За своїм змістом вона є відображенням суспільного буття людей. Але, як і свідомість взагалі, суспільна свідомість — не пасивно-дзеркальне, а активне відображення, яке виражає певне ставлення до буття, до наявної дійсності, певні соціальні потреби й інтереси. їх усвідомлення спрямовує діяльність людей на досягнення мети, зумовленої цими потребами й інтересами.
Структура суспільної свідомості представлена різними рівнями, сферами та формами (або видами).
За гносеологічним критерієм у суспільній свідомості виділяють буденний і теоретичний рівні. В буденній свідомості відображається буття людей, соціальних груп, уся сукупність суспільних відносин і процесів, в їх переломленні через повсякденний досвід. Тут ще немає проникнення в глибоку сутність наукового розуміння закономірностей соціальних процесів. На теоретичному рівні здійснюється пізнання сутності, закономірностей, тенденцій розвитку соціальних явищ, створюються узагальнені понятійні моделі, концепції. Це рівень діяльності спеціалістів — учених, дослідників.
За соціологічним критерієм розрізняють такі сфери суспільної свідомості, як суспільна психологія, ідеологія та наука. Суспільна психологія — це сукупність психічних явищ, процесів, особливостей, характеристик людей певних соціальних спільностей; це психологічний бік взаємодії, взаємовпливу людей. До суспільної психології відносяться колективні уявлення, думки й гадки, вірування, передсуди, а також колективні емоції, настрої, афекти, мрії, прагнення, типові психологічні установки, звички, традиції, риси характеру, особливості менталітету тощо.
Вивчаючи суспільну психологію, ми розглядаємо свідомість як функціонуючу, вплетену в повсякденне життя людських спільностей. Тому буденну свідомість ще називають повсякденною. Ми досліджуємо такі явища, як взаємне навіювання, наслідування, конформізм, нонконформізм, негативізм і т. п. При цьому дуже важливе значення має вивчення громадської думки, механізмів її формування, способів впливу на неї.
Свої психологічн і особл и вості мають л юди різн их соціал ь-них груп, станів, класів, національностей, професій, вікових категорій тощо.
Іншу сферу суспільної свідомості становить ідеологія — система поглядів, ідей, учень, яка в узагальненій, теоретизованій формі виражає позиції, інтереси, прагнення певних соціальних спільностей. Ідеологія - на відміну від соціальної психології, яка формується значною мірою стихійно, — це продукт спеціальної, цілеспрямованоїдіяльності мислителів, політич-нихдіячів, юристів, моралістів, мистецтвознавців, богословів, філософів і т.п. з позицій інтересів певного класу. Вона викладається у відповідних документах, трактатах, різного роду публікаціях, поширюється засобами масової інформації. Ідеологія може бути істинним або перекрученим, ілюзорним вираженням соціальних інтересів, мати прогресивний або реакційний характер, сприяти або перешкоджати розв'язанню назрілих історичних завдань.
Ідеологію треба відрізняти від науки, хоч вони можуть мати риси схожості, «точки зіткнення», а інколи й переплітатися. Для науки головне — істина, яка в своєму змісті не залежить від будь-чиїх інтересів чи прагнень.
У структурі суспільної свідомості виділяють такі її форми, як: політична, правова, моральна, естетична, релігійна, філософська і науки, які склалися історично — на основі багатоманітності людської діяльності й суспільних відносин.
Критерії розрізнення форм суспільної свідомості такі:
предмет відображення. Загальним об'єктом відображення для суспільної свідомості є суспільне буття (а ширше— вся дійсність, в якій живе людина), це буття багатогранне, і предметами відображення для різних форм суспільної свідомості є відповідно його грані. Крім того, кожна форма суспільної свідомості пов'язана з певним видом суспільних відносин і діяльності, з відповідними соціальними інститутами; спосіб відображення. Скажімо, політична і правова свідомість, філософія відображають буття в понятійній (концептуальній) формі; естетична свідомість — в чуттєво-образній; для релігії характерне уявне роздвоєння світу на природний і надприродний; для моралі (як і для права) — нормативність, формулювання й обгрунтування норм, правил людської поведінки; функції. Політична свідомість спрямовує людську діяльність у сфері управління, владних відносин, виражає ставлення до державної влади і т. п. Право і мораль — форми нормативного регулювання людської поведінки, що забезпечуютьупорядкований характер співжиття в суспільстві. Мистецтво — форма художньо-образного освоєння світу і своєї власної (людської) сутності. В ньому яскраво виражене творче начало. Релігія — спосіб ілюзорної компенсації того, чого людині не вистачає в житті, вираження потреби в розумному і справедли вому світопорядку. Філософія виконує світоглядну, гносеологічну (пізнавальну), методологічну та інші функції; співвідношення інтелектуального й емоційного елементів. Інтелектуальний є головним і визначальним у політичній, правовій, філософській свідомості, емоційний — у моральній, естетичній, релігійній.
Історія виникнення й розвитку різних форм суспільної свідомості неоднакова. Моральна, естетична й релігійна є найдавнішими, вони зародилися ще при первіснообщинномуладі. Тоді суспільна свідомість ще не була розчленованою, тобто мала синкретичний характер. Окремі її форми не відділялися чітко одна від одної, так само як перепліталися елементи істинних знань з міфологічними уявленнями. Лише з утворенням цивілізованого суспільства, формуванням соціально-класової культури, державного ладу, зародженням і розвитком наукового пізнання виникають політична, правова, філософська форми свідомості. Детальніше на цьому питанні ми не зупиняємося, оскільки воно широко розкрите в інших філософських джерелах, зокрема в підручниках.


загрузка...